Примарне срібло

Серпень 2021

Віоріка зайшла за Ярошем у дім та пройшовши веранду, що дивилася на світ запиленими вікнами, опинилася у просторій кімнаті з великою побіленою сільською піччю і лежанкою, на якій стояв ряд акваріумів з якоюсь зеленню та рибою. Втім акваріуми тут стояли не лише на лежанці, а ще на двох столах, та й у наступній кімнаті було видно щось подібне. Судячи з наявного холодильника, електричної плити, блюдця з крихтами хліба і чашки з недопитим чаєм на краю одного зі столів, дівчина зайшла в умовну кухню. Умовну, бо окрім переліченого тут ще стояв допотопний буфет, три стільці, відра з водою та диван, вкритий строкатим пледом. І все це було засіяно неймовірною кількістю незрозумілого приладдя (шланги, градусники, пластикові рубки, коробочки, сачки, пусті акваріуми).

—Гаразд, вашу чудодійну галявину ти мені показувати не хочеш, але принаймні провести до покинутого в лісі рюкзака можеш? У мене там купа корисних речей і втрачати їх я зовсім не планувала, — вирішила не відволікатися від потрібної теми гостя, хоча й зацікавлено роздивлялась чужий дім.

—Якщо я тебе проведу й ти забереш свій нещасний рюкзак, ти заспокоїшся і не розгортатимеш нам тут більше свою розвідувально-диверсійну діяльність?

—Я маю перевірити свою теорію, — набурмосилася Віоріка, яка ненавиділа полишати справи на півдорозі. А тим паче саме цю справу.

—І що, гризтимеш тут всім голови до наступної повні? Тобі ж на повню потрібна галявина?

—На повню…

—Ну от, а сьогодні вже не повня. То що, сидітимеш тут чекаючи з моря, ой, вибачте, з місяця погоди? А як же робота, друзі, столиця? Ти ж тут завиєш ще до вечора. Чи підеш бабі Оляпці города сапати? Я тебе важко уявляю в ролі сільської наймички. А що твої батьки скажуть про такі розваги?

—Батьки давно звикли, що у них доросла самостійна дочка, а екотуризм рідними теренами то взагалі нині модна течія, — дівчина тихцем показала язика в спину чоловіка, який щось там заклопотано перебирав у одній з куп обладнання.

—Братику своєму двоюрідному ти теж таке розкажеш? —спитав Ярош не озираючись.

—З братиком ми давненько не спілкувалися. Та й, взагалі, він зараз у Штатах, і навряд чи стартоне рятувати сестричку від якихось там сільських реалій. Ще варіанти будуть? Слухай, Яроше, коли тебе встиг покусати сердитий їжак-невдоволько? Ти ж був душею компанії, красенем, ганяв на мотоциклі, ігноруючи закони фізики, я вже мовчу про правила дорожнього руху. Та й одягався нормально, а не як бомж на виїзді. А тепер: «а як же робота?», «що скажуть батьки?». Що з тобою трапилося?

—Життя зі мною трапилося. Воно з усіма трапляється, — пробурмотів чоловік, дістаючи з холодильника та розкладаючи на вільній частині столу газету, в якій виявилися червоні дрібненькі … живі черв’яки! Вони навіть ворушилися!

—І… що ж ти зробив такого поганого життю, аби воно перевело тебе на китайсько-в’єтнамську дієту? — округлила очі Віоріка, спостерігаючи, як Ярош дістає блюдце і впевнено так черпає черв’яків ложкою.

—Що? — озирнувся він здивовано. Окинув поглядом квадратні від подиву очі дівчини, перевів погляд на ложку, — А, то для риби. Мотиль. Личинки комарів. — розсміявся він. —Я не планую це сам їсти.

—А-а-а… це добре, а то я вже подумала…

—Що я запропоную тобі бутерброд з мотилем? Ні, ну ще я можу організувати хліба з сухою дафнією з додаванням соковитої річії та валіснерії і посипати то все трубковиком, — розреготався Ярош, спостерігаючи гру емоцій на обличчі своєї гості.

—Я так розумію, все перераховане то зовсім не місцеві сорти сиру чи ковбаси, — набурмосилася Віоріка, бо не любила відчувати себе необізнаною дурепою, а саме так вона зараз через тих черв’яків і почувалася.

—Правильно розумієш.

—От і їж сам все назване. Як можна було поміняти нормальне життя на ось це? Ні, ну я знаю одного чоловіка, який пропрацювавши п'ятнадцять років бухгалтером раптом вирішив, що «цифри занадто сірі», кинув роботу, дружину, купив фотокамеру і чкурнув на Балі. Але те хоч якось можна зрозуміти, а от проміняти столицю та нормальні умови життя на черв’яків в холодильнику…

—А звідки ти знаєш, що нині у холодильнику того бухгалтера? В Індонезії досить цікава кухня.

—Та ну тебе. Навряд чи там аж настільки все екзотично…

—Віоріко, я вирощую рибу. Тропічну. Тому у копанку її не випустиш. Але за будь-яких умов, виробництво, а тим паче вирощування тварин, птахів, риби, креветок чи мідій, дуже рідко схоже на рекламну вітрину. Живі істоти мають багато потреб, і те, що хтось про них не знає, не означає, що їх нема. Те, що ти не бачила, як курка, крильця якої ти замовила в ресторані, їсть якогось черв’яка, а потім перед реалізацією з тієї курки виймали нутрощі, серед яких було і елементарне гімно, не означає, що їх там не було.

—Так, все, досить. Я ж тепер на ті нещасні крильця, мабуть, і дивитись спокійно не зможу. — скривилася Віоріка, яка чомусь занадто яскраво уявила описаний Ярошем процес. Ні, теоретично дівчина те все звичайно знала. Але знати теоретично, що твій стейк, колись був свинею, і особисто бачити, як живуть ті свині — то зовсім різні речі. Зараз дівчина дуже раділа, що не їсть тропічних риб. Хоча, якщо подумати, що їдять інші риби… Віоріка тріпнула плечима, старанно відганяючи весь той химерний асоціативно-логічний ланцюжок думок та повернулася до нагальних питань, — Краще скажи, ти мене проведеш за рюкзаком? Це ж через тебе я його вчора загубила.

—Ти ж не відчепишся? — скривився чоловік, поглянувши на свою причепу-гостю.

—Ні. Не проведеш, піду шукати сама.

—Ой, не треба мені оце бідну звірину лякати. Від одних твоїх нігтів білочки свідомість втрачатимуть та з дерев падатимуть, — закотив очі чоловік.

—Не думала, що у лісових білочок така тонка душевна організація, — Віоріка з подивом поглянула на свої нігті. Нормальні, акуратні, правильної форми, вкриті блакитним лаком, розмальовані білим візерунком. Не для брудних робіт, звичайно, але розпис не «вирви око», як вона іноді, під настрій, робила. Чим вони йому не вгодили?

—Так це ж тобі не руді розбійниці зі столичних парків, які за потреби й самі з кишені якогось роззяви можуть пакет насіння поцупити. Грець з тобою! Зараз нагодую рибу і проведу… Почекай в машині, ну або погуляй тут, тільки нічого не чіпай, — додав Ярош вкидаючи дрібку черв’яків у один з акваріумів, де на них одразу накинулися невеличкі риби з яскравими блакитними смужками.

—Я ж не мале дитя, — ображено скривилася Віоріка.

—А шкода. Тоді б у мене було значно менше клопоту, — зітхнув чоловік та, розкидавши набране, повернувся, взяв ще трохи мотиля, старанно подрібнив та пішов до інших акваріумів, де плавали менші риби.

—Наступний рівень —черв’яки у блендері? — запитала дівчина, спостерігаючи, як хвостата дрібнота кидається гуртом до скла, лише побачивши, як Ярош підходить.

— Наступний рівень — розтертий жовток, для зовсім маленьких.

—Курчат?

—Ага, водяних. Вогняні барбуси називаються, — посміхнувся Ярош показуючи на акваріум з невеличкими жовтими рибками. — Он там батьки, а в тому, — рух рукою у бік невеликого і наче пустого акваріума — мальки. Тільки почали з ікри вибиратися. А далі старші мальки суматранського барбуса. І тим тиграм я зараз дам трішки телячого фаршу…— неквапливо розповідав чоловік, чаклуючи над якимись замурзаними блюдцями.

Віоріка зацікавлено підійшла ближче до акваріума, в якому тільки уважно придивившись змогла помітити якусь мікроскопічну дрібноту. Далі плавало теж щось незрозуміле, схоже на пуголовків розміром з третину нігтя на її мізинці, а от у наступному акваріумі носилися смугасті чорно-жовті рибки, сантиметри по чотири в довжину. Схоже, саме їх Ярош назвав «тиграми», хоча окрім смуг вони не мали нічого спільного з величними представниками сімейства котячих.

Дівчина озирнулася на зайнятого чоловіка та неквапливо пішла далі. Дивитися тут було на що, попри те, що це, розфасоване по скляних кубиках підводне царство, зовсім не нагадувало яскравий акваріум офісу, чи красу живого коралового рифу. Загалом, найбільше це нагадувало…якусь непоказну ферму, на зразок тієї, що розташовувалася на околиці сусіднього села. Таке ж все забрьохано-замурзано нещасне. Не рятувало ситуації навіть те, що це не якісь звичайні кури, чи корови, а тропічні риби, які, начебто, мають виглядати святково, яскраво. Але ні, виглядало то зовсім не святково, та і Ярошу не те що до святковості, до пристойного вигляду було далеченько. І це було так дивно… Дівчина ще раз озирнулася на чоловіка, що заклопотано-діловито щось посипав над поверхнею води та вкотре спробувала сумістити у своїй голові цей образ зі знайомим по столиці. Ярош, з яким її колись познайомив двоюрідний брат, був запальним, веселим, товариським. Та він був майже іконою стилю, а на людях появлявся, або з гітарою в руках, або на крутому байку в оточенні шанувальниць та друзів. Що могло змусити його гайнути у безлюддя віддаленого села в компанію іржавої «Ниви» та мовчазних риб?

§§§

Травень 2021

Не минуло й тижня після поїздки дівчат до Кролівця, як почалися травневі свята і Ольга вмовила Віоріку на наступну подорож, цього разу на пристойнішу відстань — до західної України. У планах подруги було відвідання Кам’янець-Подільської фортеці, Хотину та всього іншого, що втрапить в око дорогою. І останній пункт дуже нагадував атракціон з цукерками-сюрпризами з Гаррі Поттера, бо з нинішніми захопленнями Ольги, Віоріка не бралась вгадувати, що саме може видатись їй цікавим. Але не полишати ж подругу наодинці з кагалом містичних тарганів?

Взагалі Віоріка планувала на ці свята вибратися до Європи, проте обрана країна несподівано закрила кордони для невакцинованих, нормальну вакцину поки що ніхто не пропонував, тож довелося підписатися на вивчення рідних просторів. Не те щоб дівчина не любила Україну, але вітчизняний сервіс та рідні дороги, попри анонсоване «велике будівництво», викликали не найкращі емоції. Особливо нині, коли куди не плюнь, попадеш у кілометровий затор через те саме будівництво. Проте Ольга вірила у вигадливість навігатора (наївна, цей може так завести, що всі лісовики від заздрощів поздихають), була налаштована оптимістично, а Віоріці не хотілося бездарно просидіти всі вихідні у столиці, де й кроку не ступиш без «намордника». Дівчина вже не раз ловила себе на тому, що ще трішки й почне заздрити собакам, адже далеко не всім з них був необхідний даний елемент гардеробу!

Пришвидшені збори й вісім годин у машині до Кам’янця-Подільського пролетіли на диво швидко і ввечері дівчата вже заїжджали на невеличку автостоянку біля обраного Ольгою готельчика з тривіальною назвою «Біля річки». Річка справді була поряд.

—Ой, початок мені вже подобається, — розвеселилася Віоріка відкривши двері автомобіля.

До їх машини з діловитим виглядом підійшов мініатюрний червоний півник, а за ним, з цікавістю роздивляючись гостей, двійко строкатих й таких же маленьких, наче іграшкових, курей.

—Що там? — озирнулася Ольга і Віоріка відхилилася, аби подруга побачила цю делегацію гостинності. Півник з цікавістю позаглядав на колеса, у салон, відступив на кілька кроків та… дзвінко закукурікав!

—Нічогенький такий будильник. Сподіваюсь він так не робитиме під нашим вікном о шостій ранку, — оцінила подруга спів голосистого красеня.

—Або о четвертій, наче ж у казках саме в цей час півні нечисть ганяють, — хмикнула Віоріка та, нарешті, акуратно вийшла з машини.

Птахи зовсім не проявляли лякливості та, наче ввічливі швейцари, супроводили дівчат до самого ґанку готелю. В оточенні декоративних горщиків, віників та весняної зелені, ця діловита сімейка, що за строкатістю пір’я могла посперечатися з тропічними папугами, виглядала ефектніше за натовп павичів на одній з гір Греції, який колись бачила Віоріка.

На вході акуратної двоповерхової будівлі дівчат зустріла ввічлива адміністратор. Не встигла Віоріка до путя роздивитися густо прикрашений різьбленими дерев’яними виробами, вишитими рушниками, квітами та багатокольоровим розписом інтер’єр холу, як Ольга вже все оформила та погукала її у двокімнатний номер на другому поверсі. Тут приміщення теж порадувало акуратністю, чистотою та цікавим облаштуванням, в якому відчувалася бажання порадувати гостей.

Дівчата полишили речі та вирішили розім’ятися й пройтися до центру, який був зовсім поруч. Готель розташовувався в історичній частині міста, тож навколо стирчали верхівки старих веж, а поруч із сучасними будинками та вигадливими недобудовами, які чіплялися за схили з вправністю скелелазів, на кожному кроці зустрічалися елементи давнини й таблички «Історична пам’ятка». Перетнувши досить скромну річку подруги вийшли до сходів та залишків старої оборонної стіни, всю поверхню якої вкривали невеличкі кущики трави з ажурними листочками та дрібнесенькими квітами. Рослини, вчепившись у шпарини давньої кладки, утворювали дивовижно-витончений вертикальний декор. Віоріка зупинилася сфотографувати це поєднання старовини й вигадливості життя, а потім зірвала одну з квіточок та поклала до свого блокнота, плануючи пізніше подивитися, що то за чудна рослинка-скелелаз. Закриваючи дамську сумочку, Віоріка раптом почула зовсім поряд тихий дівочий сміх та слова «Зелений амулет…». Озирнулася, проте поряд нікого не було. Ольга вже пройшла трохи вперед і робила селфі на фоні ріки. Між тим Віоріці здалося, що голос пролунав просто у неї над вухом.

—Оль, ти чула? — запитально гукнула вона до подруги, роздумуючи, що то за акустичний ефект. Наче ж тут не Колонада «Луна» з парку «Александрія», де за тридцять чотири метри можна почути слово сказане пошепки. Там подібне диво влаштували люди внаслідок архітектурного рішення, а тут що? Ефект від особливостей рельєфу? — Віоріка задумливо поглянула на високі скелі по обидва боки ріки.

—Що? — запитально озирнулася до неї Ольга.

—Чийсь голос...зовсім поряд…

—Та, наче, ні, — знизала плечима подруга та, сховавши телефон, впевнено почимчикувала далі.

—Дивно…Мені здалося…а, байдуже, не звертай уваги.

—Віоріко, ти ж не віриш у містику? — хмикнула Ольга. — Тим паче ми ще навіть до фортеці не дійшли.

—А ти там планувала шукати містику? — усміхнулася Віоріка.

— Вона там точно є! Як така давня фортеця і без містики? Не дарма ж її Андрій у свій список вніс, — майже легковажно посміхнулася Ольга, хіба що вираз очей наштовхував на думку, що та легкість вдавана.

—Ти досі думаєш, що той список щось означає? — уточнила дівчина, оскільки знала, що Ольга дійсно планувала їх поїздки в рамках списку хлопця, який він колись у неї полишив. Віоріка не думала, що той перелік цікавих місцинок, нашкрябаний поспіхом на якомусь рекламному буклеті, має хоч якесь відношення до зникнення Андрія, але підтримувала саму ідею подорожей, оскільки вважала, що вони відволічуть Ольгу від сумних думок. Та й яка містика може бути у розтиражованих туристичних об’єктах? Якщо така й була, її вже давно туристи затоптали, чи розібрали на сувеніри.

—Можливо й ні, але я хочу перевірити.

—Тоді фортеці — це дивний вибір, бо ж на містичну галявину, яку ти досі вважаєш винною в усіх бідах, вони зовсім не схожі.

—Вони — ні, проте потрібна галявина може бути десь біля них, або на території.

—І як ти це собі уявляєш? Десь скраєчку чи просто на подвір’ї історичної фортеці, між ятками з сувенірами віднайдеться галявинка з вказівником, прайсом та хатинкою баби-Яги, яка торгує чарівними зіллями, амулетами та надає послуги потойбічно-довідкової служби?

—Було б чудово. Вільна торгівля, доступні послуги…— зітхнула Ольга та зупинившись на одному з виступів вкритою брущаткою вулички, задумливо подивилася на інший берег ріки, де на фоні вечірнього, оплутаного фіолетовим серпанком неба, проступали чіткі обриси Кам’янець-Подільської фортеці. — Проте просто так ніхто такі довідки не дає…

—Звичайно, за законами жанру, баба-Яга попросить оплату душею. А де ти візьмеш зайву? Думаєш у когось завалялася непотрібна? Хоча, кажуть, депутати наші тим елементом не користуються, можна у них спитати, — вже відверто розвеселилася Віоріка. Ольга якось дивно на неї подивилася і розвернувшись мовчки пішла вперед.

—Агов, ти чого? Образилася? Я ж пожартувала! — розгубилася Віоріка, наздоганяючи подругу що вже вийшла на головну площу міста.

—Та ні, все норм. Не звертай уваги. Пропоную зайти в кафе, повечеряти, — мотнула головою Ольга, наче відганяючи якісь думки.

Дівчата поласували місцевими смаколиками, погуляли вечірнім містом та помилувалися здалеку фортецею, полишивши її відвідини на ранок. І той ранок у них таки почався з голосистого півника!

На третьому дзвінкому «Ку-ку-рі-ку», що прозвучало просто за вікном (строкатий будильник залетів на якусь будівлю та опинився майже навпроти ліжок дівчат), Ольга вітіювато побажала голосистій пташині покататися на карусельці гриля й обурено накрилася подушкою, ігноруючи сміх Віоріки.

—Подруго, він правий, час прокидатися. Виспатися ми й вдома зможемо.

—Котра там? — Ольга потяглася до телефона, відкрила на мить одне око. —Та ще ж навіть восьмої немає!

—Так поки умиємося, приведемо себе до ладу, поснідаємо, — знизала плечима Віоріка.

—Слухай, ти не попереджала, що ти такий підірваний жайворонок. Наче ж «Віоріка» означає фіолетова квітка меланхолії.

—Наскільки я знаю, моє ім’я перекладається просто — блакитна квітка.

—Невже ти з таким ім’ям і не чула румунську легенду про царя з царівною та їх дванадцять дочок, наймолодшу з яких звали Віоріка?

—А ти звідки таке чула?

—Мама в дитинстві читала, — пробубніла Ольга з-під подушки.

—Прикольно. І що там сталося з моєю казковою тезкою?

—Нічого доброго — це ж стара казка, а не діснеївський мультик. При народженні тієї Віоріки одна з її хресних матерів, як заведено — фея, сказала, що у віці дванадцяти років дівчину вкраде фея весни. Батьки, як могли, намагалися вберегти її, але дівчинку таки вкрали і перетворили на віорю, або проліску.

—Хм, і навіщо то потрібно було феї весни?

—А мені звідки знати? Може їй король в юності подобався? Чи королеві заздрила? Чи бажала зробити красу дитини вічною, перетворивши на символ меланхолії...

—Цікава казочка. Але з якого дива проліска — квітка меланхолії? Це ж навпаки символ весни, пробудження життя!

—Знаєш, дивлячись на тебе, я теж починаю думати, що стародавня меланхолія, то щось зовсім інше… Капець, ти таке оптимістично-радісне скачеш, що мені вже тебе хочеться подушкою придушити, — скривилася подруга.

—Та прокидайся вже, ранкова злючка. Сама винна, що саме мене витягла в подорож. Я не звикла марнувати час на сон, коли є можливість побачити щось цікаве.

—Треба було з вечора йти у фортецю, тоді б це кукурікало нас не дістало…— пробурмотіла подруга, нарешті виповзаючи з-під ковдри.

—Це ж музей, він на ніч закривається, а спорядження для штурму вікових стін ми, наче, не прихопили, — відверто веселилася Віоріка.

—Прихопили — гроші називаються… Вони мають здатність відкривати всі двері ще з доісторичних часів. І чого я про це вчора не подумала…

—Бо звечора ти була чарівною розумною дівчиною, а не роздратованою відьмочкою, ладною проклясти симпатичного півника за дзвінку пісню. Вимикай режим ранкового невдоволення і помчали назустріч красі та легендам. Надворі таке сонечко, наче вже літо прийшло!

—Це точно я тебе вмовляла на подорож, а не навпаки?