Примарне срібло

Глава 14

§§§

Зі спогадів Віоріка виринала поступово, деякий час не розуміючи, що реальне, а що ні. Проте, нарешті, свідомість змилостивилася й дівчина виявила, що сидить просто на траві посеред лісової галявини. Над головою світліло блакитне світанкове небо, трава навколо щедро виблискувала росою, а поряд не було жодного натяку на якесь джерело чи богиню рік. Лише Ярош сидів та задумливо гриз стебло зеленої травинки, блукаючи поглядом у верхів’ях дерев.

—Вже ранок? — невпевнено спитала Віоріка.

—Так. Довгенько ти блукала теренами внутрішнього світу. Страшно уявити, що в тебе там за хаос. Мабуть, заблукала між енциклопедичними знаннями про косметику, пластичну хірургію та стильний одяг?

—Ні, старанно обирала варто використати знання з психології, як такі, чи у вигляді метальної зброї. Кажуть удар по голові, іноді класно вправляє мізки та вчить манерам…— закотила очі Віоріка. Знайомий голос та уїдливий тон Яроша напрочуд швидко повернули її до реальності.

—Все така ж невдоволена колючка. Це радує, — широко посміхнувся чоловік, скосивши хитрий погляд на дівчину.

—Це ж треба…— хмикнула вона.

—Як самопочуття?

—Ще не зрозуміла…— похитала головою Віоріка, намагаючись ідентифікувати власний стан. Він був якийсь дивний. Наче нічого не болить, не турбує, але… але щось точно було не так. Саме сидіння на холодній траві здавалося неймовірним задоволенням, хоча Віоріка, скільки себе пам’ятала, терпіти не могла сидіти на сирій землі. Інакше сприймався й навколишній світ. Зблиски роси, пташині пісні, звук крапель, збитих дрібними мешканцями лісу — все це було занадто чітким, яскравим, музикальним. Складалося враження, наче вона не у лісі, а у якійсь надсучасній футуристичній консерваторії з неймовірними візуальними ефектами. Музика плавно перетікала у світло, світло у аромати, аромати у кольори.

—Розбирайся. Поспішати нікуди. Можемо хоч до полудня тут ніжитися. Паралельно можеш мені розказати, що згадала.

—Гаразд…— кивнула дівчина, оскільки пазл відновлених спогадів значно доповнював, проте, не дуже пояснював картину подій з Ольгою. Віоріка неспішно, часом трішки плутаючись та відволікаючись на розглядування світанкового лісу, переказувала все згадане. Ярош уважно слухав, кивав, хмурився, проте мовчав. І, навіть коли дівчина закінчила свою розповідь, не поспішав висловлюватися.

—Знаєш, я все одно не розумію, що то було. Що саме від мене хотів Степанович? — розгублено розвела руками Віоріка, мимоволі намагаючись спіймати пальцями сонячний промінь, що прорвався крізь зелень дерев та заграв веселкою на росі. З-під листочка білої конюшини, просто під рукою дівчини, показався білий метелик, що неспішно перебираючи лапками підіймався по стеблу, підставляючи крильця сонцю.

—Це не дивно. Аби зрозуміти всі причинно-наслідкові зв’язки та чужу мотивацію, потрібні роки досвіду. І бажано дуже строкатого досвіду — із можливістю спостерігати, як щирі пориви душі, так і нескінченно ниці. На щастя чи на біду, але останнього тобі катастрофічно не вистачає. Мушу тебе засмутити, ми з Миколою мали рацію. Тебе дійсно принесли в жертву, обміняли на чуже життя.

—Але… як?

—Зачарували (або загіпнозували, цей термін має бути тобі зрозумілішим), відкоригували твої спогади, вибірково — світосприйняття, а вже мотивацію та копняків ти собі сама чудово видала. Ювелірно-ефективна схема. Твоя подруга бажала когось повернути, думаю дійсно свого хлопця, тож домовилась про допомогу когось з могутніших істот й віддала тебе в якості оплати. Нікуди вона не зникала. Впевнений, якщо я наберу зараз номер будь-кого з ваших друзів, то з’ясується, що то не вона загубилася, а ти. Не здивуюся, якщо в очах усіх інших, вона ніколи не страждала за зниклим Андрієм, а той і не зникав. Максимум, за легендою, поїхав у тривале відрядження. Не здивуюся, якщо за загальною думкою, саме ти важко переживала якусь особисту трагедію, та можливо, з наполегливістю мисливського хорта шукала зрадника з суперницею всією Україною, а Ольга лишень тобі складала компанію. Співчувала.

—Та бути такого не може! Я в принципі не бачу сенсу ганятися за зрадниками-хлопцями! Нащо мені той, хто стрибає у гречку за першої ж нагоди? Та будь-хто з тих, хто мене хоч трішки знає, у таке просто не повірив! — щиро обурилася Віоріка.

– Отже вигадали якусь іншу причину, що пояснювала, чого тебе носило туди, куди Макар телят не ганяв.

—Та не може такого бути! Ольги ж ніде не було! Її шукали! Я ж особисто не раз дзвонила і їй, і друзям нашим! Її номер не відповідав, і всі (всі! навіть її мама!) казали, що Ольга зникла і її досі не знайшли!

—Ти думала, що не бачила її, думала, що дзвонила їй…

—Натякаєш, що я така безголова, що не можу відрізнити реальний дзвінок від самої думки в даному напрямку? — відверто обурилася дівчина.

—Натякаю, що в твоїй голові було певне, чуже налаштування, яке чудово підганяло всі отримані данні під наявне лекало. І якщо лекало казало «Ольга зникла», ти чула це, навіть якщо тобі прямим текстом казали «вона тут» та навіть показували її пальцем.

—Хіба таке можливо? Хоча, що ж це я, знайшла чому дивуватися посеред лісу з мавками, попід річкою з Водяником…

—Ліс з мавками тут ні до чого. Це лише професійна робота з людською свідомістю. Ти знаєш, що якщо людина в чомусь впевнена, то переконати її у зворотному дуже важко? Мозок, психіка так влаштовані, що до останнього будуть шукати виправдання власній позиції. Навіть без жодного гіпнозу, чарів та навіювання.

—Слухай, але ж незначні помилки чи переконання якихось антиваксів — то одне, а вважати, що хтось зник, якщо людина продовжує поряд з тобою жити — то вже чиста клініка! Тут вже консиліум психіатрів потрібен.

—Вже не потрібен. Дану змила з тебе все це, наче брудну пляму. Вона терпіти не може затуркані голови. Навіть якщо те затуркання добровільне й людину цілком влаштовувало… З Дану б такий психотерапевт вийшов… О-о-о, заткнула б за пояса будь-яких світових гуру. Шкода, що вона таким розважається тільки, якщо її зацікавить якась персона. А може навпаки — дуже добре…— Ярош провів розсіяним поглядом зграйку строкатих пташок, що пролетіли над галявиною.

—Стоп. Яроше, не крути словоблуддям, не до цього. Поясни до путя, ти дійсно вважаєш, що Ольга не зникала? Що з нею все гаразд і це все мій персональний бзик? Що я марно шукала чорну кішку у чорній кімнаті, бо її там ніколи не було?

—Так. Цей клубочок потрібно було розплутувати з іншого боку. Я тобі це зараз легко доведу, — Ярош жестом фокусника дістав телефон. — Диктуй номер матері твоєї зниклої подруги.

Віоріка слухняно продиктувала, намагаючись переконати себе, що все сказане зараз віднайде якесь просте пояснення чи взагалі виявиться дурним жартом. Між тим на телефоні пішов виклик й за кілька секунд, знайомий голос мами Ольги відповів: «Слухаю?».

—Добрий день, я друг Ольги. Її номер щось не відповідає, а я зараз вискочу з зони дії мережі. Не могли б ви їй передати, що дзвонив Ярош, дякував та просив повідомити, що її відправлення отримане?

—Оля не відповідає? Дивно, я з нею буквально годину тому розмовляла. Мабуть, знову десь поїхали зі своїм хлопцем. Добре, дякую, передам, — відповів веселий голос, на фоні якогось сміху та дзвону.

—Дуже дякую. До побачення, — кивнув чоловік та, натиснувши кнопку завершення розмови, повернувся до враженої Віоріки. — Бачиш?

—Як же так? Як таке можливо? Я ж з нею спілкувалася. Вона ж тоді плакала, питала про Олю… І ти хочеш сказати, що то була навіть не брехня, а вибрик моєї уяви? Я що, ось так легко збожеволіла і… не помітила?

—Де ти бачила аби божевільні помічали, що збожеволіли? Тим паче коли той процес пройшов стрімко, якісно та остаточно? — вишкірився Ярош, але тут же змінив вираз обличчя на діловито-серйозний і додав. — Не лякайся, божевілля — це не твій випадок. Ти лише наївне ягнятко, яке затуркали й повели до жертовника, а воно на шляху примудрилося невимушено відростити лапи, кігті, зуби, хвіст та… радісно поскакати та височенну пальму за кокосами, шокувавши вбивць. Вперше бачу таке вправне ягня!

—Яроше!

—Що? Ти справді унікум. Тебе від самого початку вели, як дитину. Пробудили співчуття, пограли на симпатіях, заморочили голову, провели по потрібних місцях, по вінця наповнивши силою. Деякі люди можуть бути накопичувачами енергії, навіть не знаючи про це. Вони не відчувають змін, не усвідомлюють, живуть, як усі, проте у потрібний момент можуть стати майже невичерпним джерелом сили для всіх, хто опиняється поряд. Наві таких бачать завжди, а от люди помічають найчастіше у критичних ситуаціях, у важкі часи. Не дарма у людей є вислів: «світлих людей найкраще помітно у темні часи». Наві кажуть на таких: «міст, що стає мостом лише над прірвою».

Тобі неймовірно пощастило, що у кам’яному селі тебе запримітила Дану. Ти вже тоді занадто переймалася подругою, напрочуд старанно її підтримувала, а така підтримка від людей рідкісна. Люди зазвичай інтуїтивно тримаються осторонь, на певній дистанції від народу Наві. Це пити-гуляти разом з мавкою легко, а приходити на допомогу у біді, коли вона «не в формі», це, м’яко кажучи, нетипово. Так чинять або багаті, або щедрі. І я зараз не про гроші. Дану роздивилася це в тобі й тому подарувала шанс — ті листочки. Вона розраховувала на твою інтуїцію, натякнула на єдину можливість вціліти й щиро зраділа, коли ти попрямувала цією стежиною. Думаю, ти в той момент нагадувала безтурботну дитину, що останньої миті передумала робити смертельний крок, повернула від краю й захоплено поскакала вздовж прірви за строкатим метеликом.

—То Дану теж мені голову морочила?

—Ні, вона надала тобі можливість вибору.

—Та що ж це за вибір, коли я навіть не розуміла, що й між чим обираю!

—Вибір між красою та сірістю, добротою й байдужістю, самопожертвою та споконвічним «моя хата скраю». Цей вибір ми всі робимо кожного дня й від нього залежить, де саме опиняємося. Ти підтримувала Ольгу, добровільно віддаючи себе, і саме тому зібрані елементи зеленого амулета плели навколо тебе енергетичне мереживо, закриваючи утворені проріхи. Думаю, в якийсь момент Ольга відчула його дію, але не поспішала сповіщати про це своє «керівництво». Може, не зрозуміла, що саме відбувається, а, може, тут було щось інше. Думаю, вона теж прив’язалася до тебе. Не знаю коли то сталося, після першої поїздки, чи пізніше, але, схоже, вона намагалася тебе попередити чи відпустити. От тільки волі на це не мала. Тому ти таки приїхала до нашого лісу й полишилася б тут назавжди, аби не дивом зібраний зелений амулет.

—І Ярош. Який тебе спочатку вихопив з-під носа у небуття, а потім ще й завершив трансформацію, — пролунав поряд знайомий голос й з-за кущів вийшов та всівся поряд з дівчиною Водяник.

—Привіт, Миколо, — кивнув йому Ярош. — Не втримав таки свого цікавого хвоста у річці?

—Та де ж тут стриматися, не кожен день Сем… гм, Ярош гештальти закриває та з Дану мириться. Гріх таке пропускати.

—То Ярош мені врятував життя? — здивовано кліпнула на гостя Віоріка.

—Він врятував тебе. А життя… Так, життя у тебе полишилося, хіба що не таке, яким було, — повернувся Водяник до дівчини, проігнорувавши демонстративне закочування очей Яроша.

—Тобто?

—Ти вже не людина.

—Як це? А хто? Привид? Наче не схоже…— Віоріка опустила погляд на свої руки — руки як руки, та й усе інше, наче, цілком матеріальне.

—Не привид. Просто одна з нас. Завдяки дару Дану й втручанню Яроша ти втримала свою суть, а вже фізично-візуальну складову та все інше тобі надалі забезпечить ось це, — чоловік простягнув руку й торкнувся плеча дівчини, посуваючи тканину футболки. Віоріка спантеличено подивилася на власну руку — там виблискував сріблом малюнок у вигляді листка папороті. Гарненьке таке татуювання, от тільки дівчина могла заприсягтися, що ніколи його не робила. Ще зранку нічого подібного на її руці не було.

— А це ще що за непересічна творчість?

—Знак прихильності Дану. Дещо набагато цікавіше за звичний амулет — знак її роду. Вважай, тебе вдочерили.

—Удоче… Агов, у мене вже є мама з татом! І навіть хресна мати десь є! Щоправда, востаннє хресну я бачила, коли мені було років п’ять… Але ж вона є! Нащо мені третя? — округлила очі Віоріка.

—Ти вдруге народилася, а отже цілком можеш мати ще одну матір, — посміхнувся Водяник.

—Гм…І що тепер? Як їй подякувати? Куди в гості приїздити? Коли вітати з днем народження? Чим допомагати? Як звітувати про наявну на голові шапку та пристойну поведінку? Дайте мені хоч номер телефону третьої матусі? Як мені тепер з усім цим щастям жити?

—Так, як і раніше, хіба що твій світ тепер матиме більше кольорів, форм, свят та гостей на ті свята, — хмикнув Ярош. — Не найгірше надбання.

—Та куди вже більше? — сплеснула руками Віоріка, але помітивши, що чоловіки зараз елементарно розрегочуться, спробувала взяти себе в руки. — Так, все, досить з мене сміятися. Я спробую вирішувати питання по черзі. І, чесно вам скажу, конкретно зараз я хочу побачити лише одного персонажа цього світу — Ольгу! Впевнитися, що ця виверна жива-здорова й власноруч накостиляти їй за весь цей атракціон небачених пригод! — обурено видихнула Віоріка.

—Ти невиправна, — тихо розсміявся Ярош. — Повертайся додому — побачиш. Тепер ти бачитимеш те, що є, а не те, що тобі дозволяли…

§§§

Ярош провів поглядом машину Віоріки та попрямував до свого будинку. Ця дівчина продовжувала дивувати своєю цілеспрямованістю. Більшість знайомих йому столичних мешканців після подібних потрясінь на тиждень загриміли б до психіатра, а потім ще роки три ходили до психолога. А ця — погризла губу, помилувалася лісом і… бадьоренько дременула у Київ, ледь дісталася до свого авто. Зустріч з мавками, водяним, лісовиком, бузничим, Дану, трансформація… все посунула, бо у неї за планом важлива справа — «накостиляти подрузі за брехню»! Хоч записуйся до цієї невгамовної на курси визначення пріоритетів. Даремно Віоріка боїться божевілля, від неї воно саме тікатиме обганяючи зайців. Її навіть Водяник не зміг затримати, хоча старанно намагався щось там розповідати про «тендітно-дівочу душевну організацію». Та, як горохом об стіну! Визначивши собі мету, ця «тендітна» могла витримати й гарматний постріл! Здається, збити Віоріку з наміченого шляху не зміг би і Степовик! Дивно, що Микола цього не зрозумів. Хоча, можливо, він просто полишився незадоволеним через те, що Ярош проігнорував всі його недолугі натяки накшталт: «кидай все — хапай її, бо вкрадуть!». Ага. Так він і побіг її «хапати», розмахуючи гітарою та чекаючи коли його «накриють» власні, досі не до кінця контрольовані, здібності.

Приймання власної суті та рідні Ярошу давалося важко. Він досі намагався ігнорувати віднайдену «матусю» та виявлені «таланти», тому й користувався своїми здібностями виключно у безвихідних ситуаціях, наприклад, коли на карту було поставлене життя Віоріки. Аби втримати цю самовпевнену козу на межі буття, довелося вхопити за хвіст давні знання та звернутися за допомогою до декого з суперечливих мешканців Наві. Доки Віоріка штудіювала «книжечку» та розважала бабку Оляпку спробами опанувати сільське буття, Ярош намагався підготувати «плацдарм» для переговорів з Дану. А Дану в таких питаннях вимагала повної щирості, тож, хоч-не-хоч, а під час спілкування з нею доводилося заглядати правді в очі. Великі такі нелюдські очі, які його самого досі лякали у дзеркалі. Як подібні «оченятка» може сприйняти Віоріка, навіть думати не хотілося. Отож, щоб там він не мріяв, про жодну історію їх кохання мови не може бути. Дівчина, звичайно, непогано трималася перед веселим товариством у Водяника, проте Ярош запам’ятав, наскільки швидко вона дременула від Щезника, лише почувши, що той не людина. Дізнаватися, що вона скаже, якщо побачить один з найзвичніших образів Яроша, бажання не було. Краще забути цю красуню та надалі час від часу розважатися з мавками та русалками, які щедрі на любов та не мають жодних ілюзій щодо того, з ким саме мають справу.

Та й взагалі Ярош розумів, що Віоріка з тих панянок, яких проти їх волі не «схопиш», а якщо ризикнеш — швидко отримаєш чобітком по чутливих місцях. А чобітки Дану видала Віоріці «козирні», такими і Ярилу з Велесом можна на деякий час посунути з дороги. Але, навіть без дарів Дану, характер у Віоріки щироукраїнський, який історично сформувався так, що дівчині від чарівної господині до грози козаків — один крок. І ходити з образу в образ такі жіночки можуть часто, легко й невимушено. Тут борщиком пригостила, тут пательнею приголубила…

Ярош не боявся «відгрести», просто бачив, що Віоріка красива, сильна, добра й наївна… максималістка. Вона простить усе, окрім обману, такій не варто брехати, а вже якщо почав — бреши до останнього, бо … не вибачить. І те, що особисто він не брехав, а дещо недоговорював, навряд чи буде враховано. А він від початку дещо недоговорював…

Пройшовши подвір’ям чоловік акуратно дістав мотокосу й почав старанно стригти двір, переконуючи себе, що радіє від´їзду цього дівчиська. Старанно відганяв спогади про сміх та жарти Віоріки, очі, звичку гратися хвостиком коси, спокусливі вигини тіла, манеру покусувати нижню губу, від якої в його голову лізли зовсім непристойні думки…

Трава на подвір’ї напрочуд швидко закінчилася, хоча зазвичай той «сінокос» здавався Ярошу безмежним (та він зі шкільних часів ще жодного разу двір так ретельно не викошував!). Далі було прибирання в домі, ремонт паркану, впорядкування інструментів та обладнання, годування риб й навіть надретельне чищення акваріумів…

Отямився від свого шаленого нападу працьовитості Ярош аж під вечір, з сокирою в руках та в оточенні величезної купи дров, які вже кілька років чекали, що їх порубають. Зупинився й стомлено опустив недорубаний пеньок, бо відчув, як за спиною збирається знайомий прохолодний туман — в гості завітала пані, яка здатна охолодити будь-яку гарячу голову.

—Якщо у жінки ростуть крила, у її чоловіка ніколи не виростуть роги, — стиха мовила Дану, з’явившись на порозі будинку.

—Це ти обранцям повітруль скажи, — хмикнув Ярош, проте присів на лаву відставши вбік сокиру. Він і сам розумів, що робота тут не допоможе, але інших варіантів у голову не приходило.

—Ти знаєш про що я, — невдоволено похитала головою гостя.

—Знаю. А ще здогадуюся, чого ти добиваєшся, — чоловік підняв сокиру й роздратовано пожбурив її повз жінку у залишки сухого, недопиляного дерева за хатою. Дерево розчахнулося навпіл, сокира застрягла по саме руків’я.

—Нічого такого, що тобі б зашкодило. Ще жодна потенційна свекруха так не переймалася долею невістки, — гостя й бровою не повела на дії Яроша.

—Ой ні-і, свекруха ти зразкова. У кращих традиціях. Влаштувала дівчинці такі смотрини, що не лише мені страшно стало. А все заради чого? Аби я нарешті відступився від обраного шляху? Припинив бути людиною? Отримав, як ти кажеш, «правильну мотивацію»?

—Щоб ти припинив прикидатися людиною. Наближається твій час, тож ти маєш повернути собі старі навички.

—Я не піду в АТО, досить з мене війн!

—Думаю, тобі нікуди не доведеться ходити. Війна сама скоро прийде. До тебе, до мене, до неї. Я лише хочу, аби ти був до того готовий і розумів за що воюєш.

—Наскільки я знаю, ти не Ванга, майбутнє не вмієш передбачити, — скривився чоловік.

—Проте можу його спрогнозувати, спираючись на наявний досвід. Я, на відміну від тебе, не заколисана цивілізаційним гуманізмом, наративами «такого бути не може» та не відкинула свою природу.

—Мамо, тобі не здається, що ти занадто кардинально взялася за це питання?

—Ні, я лише хочу, аби наша земля та люди, які її оберігають, — вистояли. Наві навчилися гарно співіснувати з цим народом, поважати його. Так, для багатьох з нас люди — це ресурс, але й ресурси бувають різні. Як українці порвуть на ганчір’я будь-якого грабіжника, що посягне на їх кішку, собаку, свинку, корівку чи городик, так і ми не можемо допустити на свої землі хвилі бруду. Одна справа висмикувати хвору особу зі здорової спільноти, інша — коли всю цю спільноту планує підмінити зомбі-отара. Ці монстри, з телевізором замість мозку, здатні лише нищити. З ними не можна домовлятися чи співіснувати. Така гидота й у такій кількості є загрозою для всіх.

—Мамо, ти точно говориш про сусідній народ? Таке враження, що ти мені зараз описуєш втілення християнського диявола, чи плани Саурона на чолі навали орків. Здається, ти трі-і-ішки перебільшуєш.

—Анітрохи. Просто я бачу ту хвилю бруду, що концентрується периметром, а ти — ні, бо досі старанно граєш у «трішки незвичну людину». Ти маєш прокинутися, прийняти свою суть й бути готовим до боротьби. Цей народ вартий свободи та життя, а для їх збереження цим людям скоро знадобляться усі сили. Вони сильні, але то буде війна, в якій важливим буде кожен: від солдата до волонтера, від пілота до водія, від мавки до чугайстера. Від кожного залежатиме майбутнє цих земель. А Віоріка може стати тією мишкою, яка допоможе остаточно висмикнути цю ріпу-мутанта, що хоче вкорінитися на цій землі.

—Мамо, я не збираюся втягувати у твої апокаліптичні плани цю дівчину! Навіть якщо ти права щодо війни — це нечесно стосовно Віоріки! Не всіх людей можна розставляти, наче фігури на шахівниці!

—Я непоганий гравець, тож було б нерозумно стояти осторонь, доки тих фігур розставлятиме ворог, — знизала плечима Дану. — На твою думку чесно буде полишити дівчину дивитися на смерті рідних? Чи виселити на чужину, де вона роками страждатиме від синдрому біженця?

—Досить! Не буде ніякої війни! Це просто смішно! І я точно не збираюся у все це втягувати Віоріку! Отже ж нагородили вищі сили ріднею…

—Не збираєшся — не треба. Вона сама обере, що для неї краще, коли я представлю її нашому товариству на моїй званій вечері. Якщо вона прийде туди сама, то буде найбажанішою красунею.

—Та вона туди просто не піде! Що вона там забула?

—Чому ні? Хіба у неї є причина відмовитися? Ти їй дав причину туди не йти? Не обирати? Ні. Ти змовчав, як і колись. Злякався відповідальності. Так-так, саме злякався. Це не благородство тебе тримає на місці, а банальний страх, що кохана жінка тебе не прийме, не зрозуміє. Те, що колись тебе зрадили, це, звичайно, сумно, але ти зробив з тієї ситуації неправильний висновок. Так і не навчився розрізняти закоханість і кохання, тимчасове захоплення кумиром й вміння прийняти чоловіка таким, який він є. Що ж сиди, розважайся імітацією діяльності, доки Віоріка сама визначатиме свою долю. А вона її визначить, повір мені. Відступати ця дівчина не вміє.

—Ти так не вчиниш! Не віддаси людину, яку майже удочерила, на поталу всім…— Ярош підняв на гостю обурений погляд.

—Чому на поталу? Я їй покажу перспективи, палітру й перелік варіантів, а вона розумна дівчинка, — Дану задумливо роздивлялася свої нігті, наче на них були написані всі таємниці всесвіту. — І ду-уже перспективна. Гріх розкидатися такими скарбами. А ти… Ти можеш й надалі прикидатися людиною та пестити своє перегодоване сумління, а потім кусати лікті, коли жінка, яка могла зробити тебе сильним та щасливим, опиниться поряд з іншим. Повір мені, сама вона не полишиться, бо за неї відчайдушно змагатимуться. Нехай зараз ця дівчина лише скромний потічок, але багато хто побачить її потенціал і те, що з роками вона може стати не слабшою за мене. Всі великі ріки починаються з невеликих джерел. Віоріці пропонуватимуть все і, як кожна нормальна жінка, вона обиратиме, навіть якщо зараз й має якісь мрії щодо тебе. Кумир на плакаті це добре, але навіщо їй картинка? Вона не штурмуватиме байдужого чоловіка. Не той типаж. Вона звикла віддавати, а не брати, тож піде до того, кому потрібна, обере з тих, хто кине до її ніг все що має, бо й сама здатна віддати усе. А обравши собі чоловіка, буде вірною до кінця. Ти ж знаєш — ріки не течуть у зворотний бік.

—Навіщо ти так? Яка ж ти після цього… мати?

—О-у, ти згадав, що я твоя мати? Прогрес. Так, я — твоя мати, але не нехтуватиму через це справедливістю. Якщо дитина не вміє дослухатися до голосу розуму, то має знову й знову відчувати наслідки власних помилок. На жаль, власна збита колінка запам’ятовується значно краще тисячі чужих слів. Я не можу за тебе жити, лише іноді можу допомогти. Я вже дала тобі другий шанс, врятувала її, а далі — то все ваш вибір. Хай що ти там собі навигадував, але я не створюю тобі випробування, лише вказую на те, що вони будуть. Нагадую, що Віоріка, як і ти, має свободу вибору. Всі її мають, проте не всі вміють цим даром користуватись… Скористайся своєю, доки маєш шанс, — останні слова Дану ще бриніли, а жінка вже зникала, наче знесене вітром пасмо туману.

—Казав мені батько, не сідай грати в шахи з жінкою, — видихнув Ярош, бездумно втупившись у вечірнє небо. —Особливо коли та жінка гросмейстер…