Примарне срібло

—От же ж холера! Здається гроза йде! — прошипів крізь зуби Ярош, на мить зупиняючись посеред лісу та дослухаючись до ледь чутного далекого гуркоту. — Треба швидше знайти ту дурепу…

—Точно дурепу? Може вона перед нами крутнула хвостом та й спати поскакала під пухову ковдру до баби Оляпки, а дурні — ми, бо носимося лісом, вдаючи мисливських хортів? — бухкотів Тихон чимчикуючи позаду.

—Тримав би дехто свого довгого язика на припоні, то й не довелося б зараз тут блукати.

—Та я ж про тебе думав, особисте життя хотів допомогти влаштувати. За тобою ж завжди дівчата бігали, а зараз ти бобилем сидиш, як дід Кондрат. А тобі ж зовсім не вісімдесят, якщо раптом що. Ні, я розумію вибір у нас зараз в селі не багатий, всі путящі давно роз’їхалися, але ж тут красуня сама приїхала! Я ж з добрими намірами…

—Тихоне, четвертий десяток йде, а ти досі не знаєш куди виводять ті добрі наміри? А подумати, перш ніж мене здавати з потрохами? Ти думаєш юні столичні красуні сплять і бачать, як прикрасити моє життя? Нехай у лахах ти не спеціаліст, але ж ти її машину бачив? Та вона від однієї моєї «Ниви» тікатиме поперед свого капоту, швидше ніж голуби, від твого опудала на городі.

— Та не таке вже й погане те опудало… Подумаєш, сусідка трішки налякалася, — знічено пробурмотів чоловік.

—Так трішки, що від її вереску ворони на протилежному кутку села позлітали.

Здалеку знову долинув ледь чутний гуркіт грому, який цього разу почули обоє. Тихон скрушно зітхнув.

—Оце тепер ще вимокнути для повного щастя, зальопатися по вуха у глині й потім спати в сараї, бо дружина ж у такому вигляді в хату не пустить. А тихцем не проберешся, бо мене ж ще від воріт собака здасть з потрохами, бо він у нас лякливий. Колись я був прийшов п’яний та забрьоханий, послизнувся біля двору Маньки й прямо в калюжу, а вона ж там ледь чи не по коліна, так те блохасте опудало, побачивши мене, як почало вити… Всіх на кутку перебудило, сусіди потім ще тиждень згадували мені те «явлення свині народу», — бурмотів Тихон.

Ярош не особливо дослухався до розповідей напарника, а за хвилину раптом розвернувся й майже побіг вгору лісистим схилом, у якому вгадувалися колись давно нарізані тераси.

—Та куди ж тебе понесло, козел ти гірський? Почекай! Я ж і у сімнадцять не вмів так скакати! Кажу тобі, вона вже, мабуть, додому пішла, — знову почав гнути своє Тихон, намагаючись наздогнати напарника. Широколисті дерева змінилися на пронизану яскравими місячними променями ділянку соснового лісу, під ногами почали похрускувати тоненькі сухі гілочки та шишки. Втім скоро тераси скінчилися й чоловіки знову пірнули у густе листя, мимоволі уповільнюючись.

— Не пішла… Воно самовпевнене й вперте, як коза тієї ж баби Оляпки… А такі багато чого можуть знайти, і в першу чергу неприємності на свою п’яту точку, по собі знаю.

—Та щоб тебе обігнати у пошуку неприємностей, то треба неабиякий хист мати. Столичній кралі таке точно не до снаги. Подвиги твоєї молодості досі в селі згадують, молодь слухає ті байки із захватом, стареча — з жахом. Микитич, здається, досі віри не йме, що пережив своє вчителювання за часів коли ти був не в міру активним школярем, а Карга, як почула, що ти в село повертаєшся, звільнилася з посади завклубши, урочисто передавши всі справи невістці нового директора школи. Хоча до цього трималася за своє крісло зубами, оберігаючи той старий клуб, як дракон золото й закопуючи в зародку всі спроби молоді влаштовувати влітку дискотеки. Саме за те, що нині є де ввечері погуляти, мій племінник, здається, ладен тобі пам’ятник власними руками поставити, хоча й не знає чим ти вразив ту стару гримзу. До речі Яроше, мені завжди було цікаво, що ти почув, коли ходив тоді на галявину?

—Те, що й всі…— відсторонено відповів чоловік, пробираючись густим підліском.

—Ой, та не годуй мене байками. Саме тому ти тоді три дні походив, як мішком прибитий а потім загув з села на стільки років?

—Я поступив до ВИШу, студентське життя, все таке…

—Це ж яке воно було у тебе насичене, що з тих пір про тебе в селі хіба, що зі слів батька було чути?

—Молодий, дурний, самовпевнений, знав, як себе зайняти… — мовив Ярош, нарешті вискакуючи на ділянку високого берега, де дерева відкривали погляду посріблене місяцем плесо ріки, чорний ліс на протилежному березі й загрозливу хмару на обрії, яку раз за разом підсвічували яскраві блискавки. Знову долинув, тепер вже гучніше, невдоволений гуркіт грому.

—Але ж …— почав було Тихон, проте його перебила емоційно-промовиста лайка Яроша, з якої літературними були лише останні два речення.

—…Та чого ж тим дурепам в місті не сиділося? Вони таки зацікавили кого не треба! — завершив барвисту тираду Ярош, уважно вдивляючись, як внизу, вздовж води, просто на очах формується та підіймається над густою стіною очерету срібляста смуга туману, в якій час від часу поблискують золотаво-зеленкуваті зблиски. Це досить красиве видовище зовсім не порадувало чоловіків.

—Йо-о, все, я додому, — миттєво визначився Тихон з напрямком дій.

—Так, схоже час повертатися, — невдоволено кивнув Ярош, потерши неголене підборіддя.

—Час повертатися…повертатися…— пронеслася лісом чи то луна, чи то чийсь тихий шепіт підхоплений першим рвучким поривом вітру, що приніс запах вологи, озону та почав стрімко розкручувати й піднімати вгору пасма туману.

Тихон видав якийсь нерозбірливий звук та втягнувши голову у плечі позадкував від краю, Ярош теж обережно відступив у тінь дерев.

—Ти правий друже, гайда додому. Зробили все що могли, але, здається мені, зірки сьогодні стали в непристойну позу.

—І що, так просто, покинете прекрасну даму на милість вовкам? Злякалися якоїсь хмаринки з блискавкою? Мда, перевелися таки нині чоловіки, а до лицарям вам так взагалі, як до неба…— пролунав у них за спинами дівочий голос, змусивши обох чоловіків рвучко розвернулися.

З під тіні дерев неквапливо виходила Віоріка. Яскраве місячне світло неспішно розсипалося блисками по металевих вставках рюкзака та елементах дівочого одягу, м’яко заплуталося у темному волоссі, замерехтіло таємничими відображеннями у великих очах, що через ту химерну гру світла, почали набували якогось містично-кришталевого зблиску. Віоріка невимушено притримувала однією рукою рюкзак, що висів у неї на правому плечі й діловито-критично усміхалася, не помічаючи срібний туман, що стрімко заповзав на високий берег й цілеспрямовано потягнувся до неї напівпрозорими пасмами.

— Дурепа! — гаркнув Ярош, великим стрибком підскакуючи до дівчини, відкидаючи її рюкзак, одним рухом закидаючи Віоріку собі на плече та стартуючи з місця так, наче він олімпійський бігун. Втім його друг чкурнув у ліс з не меншою спритністю.

—Ай! Ти що робиш?! Ти геть прибитий?!! Відпусти мене! Ви тут зовсім здичавілі? Ану постав мене на місце! — швидко оговталася від несподіванки та почала репетувати дівчина. Її голос ще нісся луною над рікою, а чоловіки вже мчали лісом. Віоріка спробувала пручатися, але успіху то не принесло, бо тримали її міцно (не рука, а якась металева клешня!), бігли чоловіки швидко, а коли ще й пострибали по терасах, то дівчину почало метляти та підкидати так, що пару разів вона ледь язика собі не відкусила.

—Час повертатися… Повертатися…— прошелестіло притихлим лісом й дівчина на плечі Яроша перелякано завмерла.

—Що…це? — спитала вона. Принаймні спробувала спитати, бо в цей момент якась довга гілка зачепилася за капюшон і тріпнула Віоріку так, що мало не задушила й майже зісмикнула її зі спини чоловіка. Ярош спіймав її буквально останньої миті, вирівнюючи положення тіла підкинув так, що в дівчини аж дух вибило, й не стишуючи кроку помчав далі. Тієї миті, Віоріка вперше в житті пожалкувала, що важить 47 кг з кросівками, а не центнер з мішечком, як їх головний бухгалтер!

Одна, друга, третя гілка шарпнули дівчину так, наче чиїсь пазурі намагалися вхопитись за одяг. Ярош таки обдарована сволота, бо це треба мати неабиякий хист, перерахувати її тілом усі зустрічні гілки! Чи цей «викрадач принцес» навмисно вирішив її старанно познайомити з усіма деревами? Проте Віоріка не встигла нічого уїдливого сказати з цього приводу, бо за кілька хвилин чоловіки вискочили на путівець де її рвучко зняли з плеча.

—Ходу, якщо жити хочеш! — гаркнув Ярош й не очікуючи відповіді, чи навіть того, що його жертва нормально стане на ноги, вхопив її за руку та потягнув за собою. Віоріка ледь не впала, проте кілька разів спіткнувшись, змушена була почати перебирати ногами, тим паче, що озирнувшись помітила, як з лісу за ними тяглися, якісь неприродно стрімкі, страхітливі, наче чиїсь величезні хижі пазурі, довгі пасма сріблястого туману.

—Повернись… Повернись…— Віоріка була ладна заприсягнутися, що почула чийсь шепіт просто у себе над вухом, а туман, здалося, намагався вхопити її за комір. Що за дурня?! Але прохолода волога, яка ледь торкнулася дівочої шиї, чомусь прибирала до кісток та мимоволі підіймала волосся на потилиці. Ярош більше не дав змоги озирнутися, адже тягнув її за собою з такими силою та швидкістю, що здавалося, ще трішки й чи то руку Віоріці відірве, чи то змусить її ноги відірватися від землі та полетіти. Поодинокі дерева та схили пагорбів мелькали перед очима дівчини перетворюючись у одне суцільне розмите марево і єдине, що вона більш-менш чітко бачила, то спину Яроша й силует Тихона, який скакав попереду, наче здичавілий колобок-спринтер. Та ось вони минули знак, що відмічав межу лісу, і все зникло. Ані шепоту, ані прохолоди на потилиці.

Ярош стишив біг, по інерції ще доскакав до крайньої хати села й важко дихаючи нарешті відпустив руку Віоріки. Зробив кілька невпевнених кроків та, наче намагаючись втриматись від падіння, вхопився рукою за паркан, до якого притулився й вже повільно осів на траву Тихон. Віоріка вирівнювала дихання, терла зап'ясток, здогадуючись що на ранок матиме розкішний синець і нарешті озирнулась. Жодного туману, голосів, лише гроза гуркотить на обрії.

—Йо…давно я так не бігав, прямо шкільні роки згадалися, — хрипло мовив Тихон, так незграбно піднімаючись, наче то не він тільки-но вдавав молодого оленя. — Ну все, порозважалися пора й честь знати. Катерина мені голову відкрутить, якщо я на таких побігеньках серцевий напад спіймаю.

—Пішли до мене, я тебе давно обіцяв своєю настоянкою пригостити. Впевнений, то чудово вирівняє твоє серцебиття, — криво усміхнувся Ярош повертаючись до друга.

—Що… це…таке…було? — розгублено спитала Віоріка.

—Де? — так здивовано блимнув на неї Ярош, ніби останні пів години стовбичив під цим парканом і обговорював з Тихоном виключно якусь нещасну настоянку.

—Там… Хто нас звав? Від чого ми тікали?

—Гроза йде, намокнути не хотіли, — знизав плечима чоловік, розвернувся та неквапливо пішов в бік села. За ним, чи то хрюкнувши, чи то прокашлявшись, потупотів Тихон.

—То кажеш, розщедришся на свою знамениту настоянку? А сальце під неї є? Чи отією твоєю дрібнотою з банок закусувати? — перебільшено-бадьоро почав цікавитися колобок-спринтер.

— Обійдешся. Тай ти її доки виловиш, протверезіти встигнеш.

—Ото я дурбелик її поштучно ловити? Вихлюпну все у відро крізь сітку і на сковорідку! Піде, як насіннячко!

—Полиш в спокої мою рибу. Тим паче у мене є свіжа копченина.

—О-о-о, прекрасно, бо я зараз ладен цілого бика з’їсти…Тим паче якщо він вже є готовий.

—Агов? Ви знущаєтеся?! Хочете вдати, що мені щось привиділося, а Ярош мене на плечі волік виключно по приколу?!

—Ага, полюбляю іноді активні фізичні вправи, кров розганяють, м’язи тренують. Та й повня, а місяць він завжди дивно впливав на людей, — не озираючись кивнув чоловік та демонструючи повну байдужість, нахабно зник разом з другом за поворотом. Віоріка обурено закусила губу, перевела погляд на ліс й зрозуміла, що ще раз туди, принаймні сьогодні, точно не змусить себе піти. Здоровий глузд відверто реготав з її дитячих страхів, але інтуїція мовчки, проте переконливо розвертала ноги в бік села.

—Та щоб вас! А мій рюкзак? — тупнула ногою Віоріка. Хотілося кричати й лаятися, бо серце ще гулко стукало десь під самим горлом, а мирне шурхотіння дерев над головою здавалося витонченим знущанням. Перевівши погляд на грозову хмару, що швидко насувалася на село, дівчина ще деякий час постояла тримаючись виключно за впертість, помилувалася блискавками, що шматували обрій, а потім, коли обличчя торкнулися перші краплі дощу, нарешті зітхнула, розвернулася й попрямувала до потрібного будинку, плануючи опинитися під дахом до того, як набундючена хмара продемонструє скільки у ній вмістилося води. Вражень у Віоріки була повна голова, але думки чомусь повертали до минулого.

§§§

Перша сумісна поїздка Віоріки та Ольги була до так званого «українського Стоунхеджу». Подруга віднайшла в інтернеті розповідь про цікаву місцину, загублену неподалік кордону з Білоруссю у густих поліських лісах Житомирської області, і запропонувала скласти їй компанію. Віоріка з радістю погодилася, бо з приходом тепла та обмеженнями чергового витка пандемії, вибратись кудись, де не потрібен «намордник», було напрочуд спокусливою ідеєю, навіть якщо це триста кілометрів українськими дорогами. На що тільки не підеш, аби хоч на деякий час відчути смак життя без світової паніки. Віоріку вже дістали всі ті новини про кількість заражених та померлих, тим паче, що сама вона до зони ризику не входила й вже встигла досить легко перехворіти.

Почалася подорож дівчат з київських «дорожніх лосів», що пару разів підрізали Ольгу, проте потім дівчата виїхали на трасу й раділи відсутності заторів. Щоправда, виключно до того моменту, як дорога почала нагадувати чи то підірване мінне поле, чи то старанно вигризене гігантськими мишами мереживо з залишків дорожнього покриття. А потім навігатор взагалі намалював якусь непристойність, виводячи їх до крихітного села з назвою Рудня-Замисловицька. На щастя, подружки знайшли гіда (вдало вирішили підвезти чолов’ягу), який провів їх якимись, майже партизанськими тропами, до того загадкового «Кам’яного села».

Взагалі-то це виявилося не село, а геологічний заказник у п'ятнадцять гектарів, на якому розташовувались масивні, густо вкриті мохом та папороттю (вічнозеленою папороттю, за словами їх гіда-добровольця) кам’яні брили, що лежать у порядку, котрий, наче б то, відтворює план сільської вулиці. На погляд Віоріки ці каменюки за формою мало нагадували хати, а той, який призначили «церквою», так взагалі ставив питання, що курили ті фантазери, які вигадували подібну легенду. Проте навколо була чудова природа, весело дзвенів весняний ліс, радував око молодою зеленню, квітами (в одному місці конвалії росли просто на одній з брил), та ще й гід трапився ерудовано-говірливий. Цей місцевий житель років шістдесяти торохтів, майже не замовкаючи, то розповідаючи про колишній промисел живиці у цих лісах, то бідкаючись на вандалів з Коростеня, які повадилися обдирати з каменів мох (останнього разу ящиків десять вивезли!), то жонглюючи місцевими легендами.

За його версією, кілька каменів «на вході» — то пара закоханих, що мчали назустріч одне одному в момент скам’яніння, проте не добігли буквально метр, але мали настільки потужну силу «амурно-еротичного потягу», що попри відсутність тілесного контакту таки обзавелися «каменятками» (поряд було кілька невеличких валунів-діток). Віоріка обійшла навкруги «закоханих» та зрозуміла, що її фантазія не настільки багата, аби побачити у тих брилах обриси людей, а от Ольга навіть вгадала, хто з пари хлопець, а хто дівчина.

Проте загалом гігантські камені посеред лісу, де навколо немає ніяких гір чи скель, виглядали дійсно незвично. За однією з офіційних версій, їх притягнув з півночі льодовик, після чого над формою «хат» протягом двадцяти тисяч років працювали дощі та вітер. За іншою версією — це просто виходи українського кристалічного щита, бо глибина, якої сягали «ноги кам’яних хат», була ледь чи не кілометр. Непогані такі ніжки у моделей віком у два мільярди років. Обіцяного геометрично правильного порядку розташування брил Віоріка не помітила. Можливо, таке проглядає, якщо дивитись згори, але блукаючи безпосередньо між каменями, «вулиць» дівчина не бачила, як не намагалась. А от слідів живих людей у вигляді полишених ікон, свічок та стрічок на деяких деревах було стільки, що Віоріка щиро пожалкувала, що її співвітчизники не мають японських вірувань на зразок тієї, яка розповідає про зародження демонів у смітті та бруді. Бо якби то було б правдою, тут вже мала жити, як мінімум, парочка монстрів дуже пристойних розмірів.

Між тим гід старанно розповідав, що за легендою це кам’яне село колись давно було звичайним, до того моменту, як крізь нього пройшов один непримітний бідний чоловік та попросив окраєць хліба в одному з дворів. Худа вдовиця відповіла, що не має й зайвої крихти і порадила спитати в сусідній, багатшій хаті. Там господар порадував мандрівника заявивши: «відкривай торбу, дам тобі не окраєць, а цілу паляницю!». І дійсно виніс та опустив у суму жебраку паляницю. Жебрак зрадів, вийшов за село сів біля річечки пообідати, от тільки його чекало гірке розчарування, бо паляниця виявилася схожим на хлібину й нагрітим, чи то на сонці, чи то біля печі, каменем. Так би той жорстокий жарт і забувся у віках, але, кажуть, тим мандрівником виявився сам Бог, який розгнівався на жадібних людей та й одним поглядом перетворив усе село на камінь. А щоб не забували — залишив ще й сліди від своїх ніг. Чи то потоптався на братській могилі, чи то ходив — каявся.

На підтвердження розказаної легенди місцевий житель підвів дівчат спочатку до розбитої на чотири частини «паляниці» (метри три в діаметрі. Це ж які сильні були люди минулого, аби невимушено нести таке в торбі?), а потім до високого валуна, обладнаного дерев’яною драбиною. Піднявшись сходами до пласкої верхівки, дівчата побачили той самий «Божий слід». Чесно кажучи, Віоріку ті незрозумілі заглибини не вразили. Таке хіба що при підвищеній забобонності чи скуштувавши галюциногенних грибів можна прийняти за чиїсь сліди, а на тверезо-адекватну голову — важкувато. А вже гід натхненно віщав про те, що цей слід у будь-яку пору року лишається теплим, його потужна енергетика здатна зцілити безліч хвороб, а загадане тут бажання, неодмінно справджується.

—Та ви що? Я точно знаю, що загадати! — захоплено закліпала віями Ольга, а Віоріка лише хмикнула, бо камінь у цей момент гріло приємне весняне сонечко, а особисто її загадана чашка кави (нащо лякати чудодійні місця надмірними забаганками?) чомусь не матеріалізувалася. Проте, аби не ображати гіда-ентузіаста, Віоріка теж з серйозним виглядом покивала головою.

Під байки багатослівного чолов’яги дівчата ще довго блукали між «хатами», зі сміхом лазили у розщелини між камінням, то за відчуттям космічного резонансу, то за прощенням всіх гріхів і молодістю.

—А нас мали омолодити до шкільного віку, чи одразу до немовлят? Бо якщо до немовлят, то тут явне недопрацювання, — зі сміхом коментувала Віоріка, виповзаючи на карачках з однієї такої тріщині між «Божим» та «Диявольским каменем».

— Обійдешся прощенням гріхів, якщо тебе вікові зміни ще не наздогнали, — зі сміхом відповіла Оля, вибираючись за нею з розщелини та всідаючись поряд з подругою на невелике повалене дерево.

—Не сміши мої капці. Які там вікові зміни у двадцять п’ять?

—Шкіра навколо очей менше зволожується, процеси відновлення уповільнюються…— почала звичну мантру Ольга.

—Ой ні, не починай, я ще від твоєї лекції про необхідність відкоригувати брови не відійшла, — замахала на неї руками Віоріка. Подруга мала підробіток — формувала та малювала дівчатам брови у салоні, тож регулярно агітувала провести невелику корекцію. Але Віоріка не бажала стандартизуватись, вважаючи, що й так скоро всі красуні будуть однакові, а деяких знаменитих актрис вже елементарно не розрізниш.

— Гаразд, хоча зовнішністю потрібно займатися змолоду.

— Якщо хочеш, щоб старість сильніше лякала.

—Та ну тебе… Це місце дійсно дивне, магічне, відчуваєш? Тут наче час починає плинути повільніше…а душу наповнює такий світлий спокій… — задумливо підняла Оля голову до неба, а Віоріка між тим помітила, що попри розказані казочки, їх гід вже діловито зрізає та складає до пакетика якісь гриби. Логічно, містика і легенди — то для відірваних від життя киянок, а сільський житель у першу чергу орієнтований на практичність.

Ольга замріяно усміхнулася та піднявшись попрямувала далі, дивуючи такою готовністю вірити у казочку для туристів. Саму Віоріку більше радувала природа, тож вона із задоволенням вдихала чисте, наповнене весняними ароматами повітря, милувалася птахами, метеликами, деревами.

—Ось, грибочки знайшов, буде на вечерю, — підійшов до Віоріки їх гід й помітивши, що дівчина роздивляється молоде дубове листячко, продовжив. — У цього місця потужна енергетика, через неї дерева у межах Кам’яного села, вирізняються чахлим виглядом, а листя на них завжди тьмяне та трохи прив’яле. Та й взагалі рослини цього зачарованого місця ніколи не буяють яскраво-зеленими барвами.

—Угу, звичайно ж вся справа у енергетиці, а те, що всі ці рослини ростуть на камінні та, відповідно, мають елементарний брак ґрунту, а отже і поживних речовин, то ж до уваги брати нецікаво… — пробурмотіла про себе дівчина, оглядаючи деревце, що відчайдушно чіплялося за життя, обійнявши коренем одну з брил в розщелині. Проте чолов’яга її не почув, бо вже направився до Ольги, а зупинившись поряд, почав натхненно віщати про хобітів, котрі, начебто, живуть просто під цією брилою. Коли ж балакучий гід почав божитися, що якось тут ночував й особисто бачив тих низеньких чоловічків, Віоріка почала уважніше придивилася до його обличчя, відшукуючи ознаки хронічного п’яниці та намагаючись зрозуміти — цього дядечка реальна «білочка» відвідала, чи він просто надмірно старається, аби отримати щедру оплату екскурсії.

— Ой, а там ще хтось блукає, — посміхнулася Оля вказуючи кудись вперед. Віоріка перевела погляд від гіда й побачила, як між валунами мелькнув дівочий силует в оливковому одязі.

—Де? — повернувся й чолов’яга, придився, — Та ні, немає там нікого.

—Та он же дивіться, за тим каменем-пірамідою. Дівчина у чудному вінку. Схоже у вас тут і мавки водяться, — посміхнулася Ольга.

—А-а-а…може… Кожен тут бачить щось своє…Я тут регулярно буваю, проте частенько бачу щось нове. Ну що…теє… мабуть, пішли звідси? Я наче все цікаве розповів…— якось невпевнено почав гід і чомусь подивився на Ольгу так, наче запідозрив дівчину у тому, що вона десь тихцем погризла мухоморів. Віоріка встала, бо теж помітила, як між брилами на мить мелькнув край зеленого рукава, та пішла вперед, вирішивши поспілкуватися з незнайомкою. Проте ні за першим, ні за наступними брилами нікого не знайшла, тільки на одному з виступів акуратно лежали три невеличких свіжозірваних листочки папороті. Занадто акуратно, як для випадкового складання вітром. Віоріка підібрала один листочок, задумливо покрутила в руках, а потім чомусь поклала у свій невеличкий похідний блокнот, що завжди носила з собою. Проте дівчину у зеленому вбранні вона так і не знайшла, тому повернувшись до подруги висловила думку, що незнайомка просто бажала усамітнитися.

—Кажу ж тобі, то місцева мавка вийшла прогулятися. Дослухайся до інтуітивної віри в надприроднє, — мрійливо усміхнулася Ольга.

—А побачивши нас, швиденько стрибнула у печери до хобітів? — хмикнула Віоріка.

—Та ні, мавки у деревах живуть, кущах, траві…— подрузі явно сподобалася ця ідея. Гід же, покліпавши очима, запевнив, що взагалі нікого не бачив, знову осідлав містичну тематику та почав акуратно направляти своїх «туристок» до виходу.

Та поїздка полишила дивне враження. З одного боку Віоріці було елементарно цікаво, з іншого — непогано повеселила пригода з невідомою дівчиною та відверте налаштування Ольги на містику. Особливо здивувало, коли дорогою подруга видала, що коли виходитиме заміж, обов’язково приїде до «закоханих» каменів «за благословенням».

—Олю, я тебе прошу, таких «святих місць» в будь-якому туристичному буклеті по три на кожній сторінці! Греція, Туреччина, Італія мають подібне у кожному населеному пункті!

— То чужі легенди й боги, а це наші…

—Ага, полишились дрібниці — визначитися, яких саме богів ти вважаєш нашими, бо у нас тут народів бігало на всі смаки і з мішком богів кожний, — розсміялася Віоріка.

—Знаєш, а я оголошую війну твоєму скептицизму! — усміхнулася Ольга, — Треба ще кудись так проїхатися. Ти ловитимеш гіда, це у тебе чудово виходить, як показала сьогоднішня практика, а я отримуватиму задоволення від енергетики подібних місць і дивитимуся, як ти того старанно не помічаєш.

—Та не ловила я гіда…

—Звичайно, лише за десять хвилин дороги розговорила незнайомого чолов’ягу та примудрилася домовитися провести нам екскурсію, хоча він, наче, мав свої плани.

—Та все значно простіше — двоє молодих гарних дівчат (а ми таки маємо пристойну зовнішність, тебе, наскільки я пам’ятаю, взагалі у моделі звали) і дядько, який отримав приємне спілкування, уважних слухачів ще й триста гривень.

—Він майже цілий день з нами там проблукав, невже я мала дати йому менше?

—Та ні, просто особисто я тут ні до чого. Вдалий збіг обставин.

—Чудово, отже наступного разу бери з собою такий самий збіг обставин, бо я вже маю кілька гарних задумок, — розсміялася подруга заїжджаючи до вечірнього, прикрашеного світлом численних ліхтарів, Києва.