Примарне срібло

Віоріка вже майже наважилася піти танцювати (не сидіти ж самій за столом, наче остання дурепа), але тут почали «приходити гості». І манера їх появи мало походила на людську. Ні, якась частина чесно приходила ніжками, але часом й ті «ніжки» були варті окремої казочки. А були ж ще й ті, хто з’являвся просто посеред галявини, наче з якогось телепорту, виходили з дерев, формувалися з закрученого вітром листя. А один так взагалі виріс, ніби кущ-мутант! Гості підходили вітатися до хазяїв, прямували до щедрого столу, привітно посміхалися Віоріці, а потім долучалися до веселощів, або зникали у сутінках. Ті гості виявилися настільки строкатими, що Віоріка елементарно заклякла на своєму кріслі й витрачала всі сили на те, аби «втримати обличчя». Неввічливо ж тікати з переляканими криками від красеня (реально красень!), що, вирісши кущем, отряхнувся від листячка та почимчикував танцювати. Чи від невисокого чоловічка, лише тому, що крізь його ноги проглядають… курячі лапи. Чи від зеленого дідугана тому, що він зелений? Тим паче, що гості не демонстрували жодних ворожих намірів. Зелений дідусь так взагалі приніс торбу ягід, привітно з усіма привітався та з діловитим виглядом пішов щось обговорювати з Водяником.

—А ти непогано вдаєш «стріляного горобця», — плюхнувся поряд з Віорікою мокрий Ярош, наливаючи собі чергову чарку. Він за цей час встиг вже скупатися, потанцювати, побігати навипередки та навіть повалятися у траві з якоюсь білявкою.

—Сподіваюся…Але замість того, щоб зубоскалити, краще проведи мені оперативний лікбез. Не звіряти ж мені гостей з картинками у книжці, — невдоволено тріпнула плечем Віоріка, яка невідомо скільки вже сиділа вчепившись у чарку з вином. Випила дівчина не більше кількох ковтків, бо періодично ловила себе на тому, що зуби веселяться значно більше за неї, час від часу починаючи напрочуд грайливо вистукувати по склу.

—Так ти ж не просила, — продемонстрував Ярош голлівудську усмішку.

—Було б дивно, аби я почала тебе відтягувати від усіх тих красунь із недолугим проханням познайомити з новими обличчями.

—А Ласку чому не спитала? Вона говірлива й привітна.

—Угу й дуже зайнята одним з красенів. А я не люблю, як відволікати людей від вирішення питань особистого життя, так і виставляти себе повною дурепою. Це ж, наче на урочистій вечері з особами королівської крові почати розпитувати сусіда за столом, як користуватися ножем та виделкою. Тим паче,ти вже знаєш, що це все для мене…гм…незвично, а Ласка чомусь впевнена, що я одна з ваших.

—Так ти напрочуд гарно тримаєшся. Не знай я, як ти сюди потрапила, то теж нічого б не запідозрив.

—Прекрасно, хоч колись моя паралічна паніка знадобилася. То може таки розкажеш мені, хто є хто? Наприклад, хто ота колоритна парочка — пан з курячими ніжками та його вродлива чорноволоса супутниця?

—То мамун і богунка. Він не заморочився зміною подоби, а богунка, проявила ввічливість і спробувала відповідати естетичним смакам пані Оксани, — поглянув Ярош на протилежний бік стола, куди кивнула головою дівчина.

—Вперше про таких чую. І хто вони такі? — вирячилася на нього дівчина.

—Колишні люди, що відмовилися полишати Явь та віддали перевагу половинчастому існуванню.

—Тобто, щось на зразок привидів?

—Ні, вони цілком матеріальні. Богунки навіть дітей можуть народжувати. Харчуються злими емоціями, прокльонами, лихослів’ям, ну і звичайно людьми, які то все полюбляють. У нас їх відносно мало, а от «за порєбріком» цих створінь такі натовпи, що іноді у невеличкому поселенні може бути реально більше, аніж людей. Там богунки іноді й маскуванням не заморочуються, хіба що натягнуть якусь ганчірку, імітуючи сукню, та й усе.

— А які богунки насправді?

—Скажімо так, мавки значно приємніші, — криво посміхнувся Ярош.

—Зрозуміло… А отой зелений дідуган з гострими вушками хто? Якийсь ельф?

—Ні, ельфи у нас не живуть. То моховик. Справедливий дідок. Полюбляє порядок, ввічливість, періодично ганяє мавок, коли ті занадто розіграються. Іноді може прийняти подоби кабана чи барана, але на гуляння зазвичай приходить без маскування. Хоча, колись заради жарту цілий вечір просидів за столом в подобі барана. І ти б бачила, як вправно він ратицями вправлявся з ножем та виделкою!

—Навіть не сумніваюся… А ото що за високий дідусь з буйним волоссям? — спитала Віоріка показавши на високого сивого діда, волосся й довгі вуса якого постійно ворушилося, хоча вітру навколо не було.

—А, то грізний дядько Степовик. Я з ним не дуже добре знайомий, бачив буквально раз чи два. Знаю лише, що його не варто сердити, бо може легко влаштувати блукання степом до самої смерті. Непогано дурив голову окупантам, коли служив у ЗСУ.

—Служив у Збройних силах України?

—Ага, — весело кивнув Ярош, закинувши до рота маринований грибочок.

— Ніколи не думала, що таке можливо…

—Що саме?

—Потойбічне в армії. Отже, президенту повістку до армії військкомат не зміг вручити, а Степовику — запросто?

—Степовик сам пішов, добровольцем. Казав, там такі відчайдушні хлопці воювали, що гріх було полишитися осторонь. А президент, він ще себе покаже. Доля нікого просто так не відпустить. Думаю, у неї на нашого президента є свої плани.

—Я не знаю, що мене більше вражає — ось це усе, чи те, що воно присутнє у всіх сферах життя…

—Віоріко, ми живемо серед людей, а не в якомусь окремому світі.

—Угу…Але ж навіть ти в армії, наче, не був?

—Так я ж музикант, бомонд, щоб його…— скривився, як від зубного болю Ярош. — Спочатку вважав, що то «не моя війна», потім, що я поза політикою, а потім… Потім від мене там би було більше шкоди, аніж користі. Не хотілося бути мавпою з гранатою в окопах. Нашим хлопцям там і рашиських макак вистачає. Може якось пізніше.

—Талановита мавпа з гранатою. Таке не кожного дня побачиш, — мимоволі посміхнулася Віоріка,

—Угу, така, як начудить, то ті таланти по всій Україні так розкидає, що задовбаєшся збирати.

—О-у, зародки самокритики? Це ж треба, — хмикнула дівчина, проте, помітивши, що ця тема для Яроша відверто неприємна, змінила напрямок питань, бо зараз їй було актуально інше. —А скажи, що ото за компанія? Теж мавки? — кивнула вона головою на двох хлопців та дівчину, що вийшли з вихора посеред галявини та вклонившись господарям, закружляли у загальному колі танцю.

—Літник, Стрига та Половій. Вітри.

—Тобто — вітри? Як це?

—А от так. Син, донька та онук Стрибога.

—Стрибог…Це наче щось із зовсім давньої історії…Ти що хочеш сказати що і давньослов’янські боги існують?

—Богом називають тих, чиї здібності не розуміють. Що, по-твоєму, заважає таким персонам існувати?

—Але ж я про них ніколи не чула… Ну, тобто деінде, окрім згадок на уроці давньої історії.

—Готовий побитися об заклад, що ти й про більшість членів Кабінету Міністрів України не чула, але ж чомусь не сумніваєшся у їх існуванні?

—Це інше.

—Те саме. Те, про що ми не знаємо, для нас не існує, доки ми з ним особисто не зустрінемося. Тим паче знати — не означає вірити в існування. У світі є купа людей, у цілком розвинутих країнах, які досі вважають землю пласкою. Один такий розумник в Америці навіть загинув, побудувавши ракету аби довести, що уряд його обманює.

—Жартуєш?

—Ні, цілком реальна історія.

—Ой, а у тієї дівчини крила! Он у тієї, в сукні виконаній у вигляді квітів, — вражено пробурмотіла Віоріка, помітивши величезні, білосніжні крила у колі танцюристів.

—А, то наша часта гостя, Марилька. Повітруля. Знову Половію бісики пускає. Вона полюбляє відвідувати ці краї, але живе в Карпатах.

—Красива така… Крила — просто казка.

—Ага, головне не сердити ту красу, бо може так покрутити, що й рідна мати не впізнає. Марилька одним помахом тих казкових крил легко скручує вікові дерева. Сподіваюся, цього разу не влаштує розбірки з котроюсь з русалок, бо ці дівочі бійки, то така халепа, що жителі всіх навколишніх сіл потім дахи збирають та воду з повіток виганяють. Тихон он через останню таку розвагу, покрівлю на хаті міняв.

—А, до речі, Тихон теж знає про все це? — повернулася до Яроша Віоріка.

—Частково. Більшості місцевих вистачає знаних з дитинства «забобонів» та самого відчуття, що поряд «є щось таке». Тому ж Тихону не обов’язково особисто зустрічати Лісовика, аби чемно поводитися у лісі. А вже на річці наш Микола так чудово виконує обов’язки представника рибконтролю, що з’явись він їм у справжній подобі, вони, мабуть, і не здивуються. Його й так водяним за очі називають, що неймовірно веселить Оксану.

—Тобто Водяник сховався на найвиднішому місці?

—Саме так. А що ж, одним мавкам у всесвітньо відомі моделі вибиватись? Багато чого ми можемо робити значно краще за людей. Чому ж цим не користуватись?

—Так, все, я замахалася за сьогодні перемальовувати свою картину світу…— видихнула дівчина.

—Тоді годі базікати, пішли потанцюємо, — хмикнув Ярош й зісмикнув Віоріку з крісла.

§§§

Гуляння тривало до світанку. Віоріка дійсно непогано повеселилася. А під час одного з повільних танців ледь не поцілувалася з Ярошем, проте в цей момент її з рук чоловіка висмикнув один з незнайомих красунчиків. Й з тієї миті дівчині стало не до роздумувань на тему дивності гостей, бо навколо неї розгорнулися «ритуальні танці двох павичів». Ярош та світловолосий атлет з синіми очима старанно намагалися вразити Віоріку своїми знаками уваги. Незнайомець прекрасно танцював, мав чудове почуття гумору, а його сексапільність була настільки потужною, що зустрінь Віоріка такого деінде, вже б опинилася з ним в ліжку. Навіть, якби те «ліжко» було найближчою коморою зі швабрами! Але зараз поряд був Ярош, який так кумедно на це реагував, що закрадалися думки про паростки ревнощів (звідки це?), тож був резон пограти у «недоступну пані». Проте та розвага тривала доти, доки Ярош під час одного з танків не шепнув Віоріці на вухо, що навколо неї в’ється Щезник — своєрідна варіація чорта, котрий просто набрав максимально спокусливої подоби. Спочатку Віоріка цим словам елементарно не повірила! Ярош хмикнув та ввічливо запропонував спитати у самого несподіваного залицяльника, хто він такий. А той… підтвердив! Мало того, був дуже здивований, що така «дрібниця» хвилює Віоріку! Так швидко (намагаючись старанно втримати ввічливу посмішку) дівчина ще не тікала від своїх кавалерів.

До бабки Оляпки Віоріка повернулася на світанку наступного дня. Пішки, в супроводі Яроша та з книжкою під пахвою. Заходити за машиною сил елементарно не було — спроба перетанцювати повітруль таки була не найрозумнішою. Водяник з дружиною були гостинними господарями, але Віоріка погодилася зі словами Яроша, що «потойбічні враження» потрібно дозувати. Для початку варто дочитати книжечку й вкласти в голові наявну інформацію. Також Водяник підтримав рекомендацію Яроша долучитися дівчині до звичного життя села.

Віоріку провели до самої хати бабки Оляпки та порадували барбцю, що її гостя вирішила спробувати сільське життя не лише в частині споглядання природи, а й в частині роботи.

—То що ж мені тепер, окрім сніданку ще й список робіт вигадувати? — сплеснула руками бабця, яка вже зранку діловито годувала курей.

—Ні, думаю до списку наша гостя ще не доросла. Але до якихось елементарних робіт можна залучити. Для початку познайомите з… сапою. Голову на відсіч даю, вона і в руках її не тримала. Але оберіть для практики ділянку, де немає нічого цінного, бо й знавець рослин з неї навряд чи гарний, — вишкірився Ярош.

—Та я ж не зовсім дурна! — обурилася дівчина.

—Ну от і подивимося. Єдине, що спочатку нехай ця диво-помічниця трішки поспить, бо дурне, сонне ще й з сапою в руках, то може бути небезпечно. Ще когось покаліче, — відмахнувся від неї чоловік, продовжуючи видавати настанови жіночці.

—Та ну тебе, — кволо відмахнулася Віоріка, не маючи сил сперечатися, та почимчикувала до будинку. Ноги гуділи. Діставшись ліжка вона знесилено впала й, ледь торкнувшись подушки, провалилася у сон.

Наступні кілька днів Віоріки пролетіли у незвичних розвагах. Бабця Оляпка чесно спробувала виконати побажання гості й залучила її до своїх справ. Й ті «елементарні роботи» виявилися далеко не елементарними. Сапа справді виявилася небезпечним знаряддям, бо спочатку, дівчина собі ледве пальця на нозі не відрубала, під наполоханий крик бабки Оляпки: «та що ж ти нею махаєш, як сокирою!», а верто було трохи прилаштуватись до того дурного знаряддя, отримала… три мозолі. Шкіра на її руках була абсолютно не готова до таких випробувань.

А вже як Віоріку «порадувало» знайомство з городньою ботанікою… Нажаль, дівчині довелося дуже швидко погодитися зі словами Яроша, що корінна місцянка погано знає сільськогосподарські рослини. Бо, якщо кукурудзу й соняхи Віоріка ще так-сяк впізнала, то вже бур’ян в кущах картоплі здавався їй цілком доречним, а грядку перця вона взагалі старанно висмикувала, прийнявши за непотріб, доки бабця Оляпка з бідканням не зупинила «помічницю», показавши їй невеличкі зелені перчинки. Та й з іншим було не простіше. Фасоля, дині, горох — грець його зна, як їх відрізнити від зелені, що росте поряд. Дяка, хоч помідори демаскувалися, старанно обвішавшись плодами кольорів світлофора. А от вже кавуни ховалися між трави, як підступні партизани, тож мало на вбившись на одній з тих «зелених мін», дівчина почала обходити їх ділянку десятою дорогою.

Окрім ботанічних потрясінь, Віоріка отримала ще й купу «бонусів» із зовсім неочікуваного боку. Виявилося, що від тих розваг з сапою болить спина, ноги й руки, наче вона в фінтес-центрі намагалася одним махом зігнати кілограмів десять! День на шостий, присідаючи, дівчина почувалася так, наче їй нещодавно виповнилося не менше ста двадцяти років. Боліло все, навіть ті м’язи, про наявність яких вона раніше й не здогадувалася. Проте визнавати це, особливо перед Ярошем, який через день приходив цікавитися, як йде агрофітнес, читання, та чи не передумала Віоріка йти до галявини, дівчина не бажала.

Оскільки дівчина намагалася продемонструвати, що легко впорається з якимись там «елементарними справами», читання йшло з перемінним успіхом. Вдень вона старанно вдавала сільського термінатора (що ж вона, слабша за якусь там бабцю!), а от ввечері, варто було добратися до ліжка, як організм елементарно вимикався, сприйнявши появу книжки перед очима, за найкраще снодійне. Прочитавши за кілька днів буквально пару глав, Віоріка вирішила «зробити хід конем» - вийти з книгою на вулицю після обіду. Вийшла, влаштувалася під розлогий кущ, сподіваючись, що на землі буде не так зручно відпочивати й вона щось таки прочитає і … на середині глави про таких собі «бродниць» очі мимоволі закрилися. Виявилося, що після роботи й на вулиці чудово спиться.

Скільки Віоріка проспала невідомо, але прокинулася вона від того, що її ніс лоскотала гілочка куща, на якій катався… невеликий лисий чоловічок з довгою сивою бородою й ріжками! Темні штани, світла сорочка. А от колір шкіри нагадував якогось мулата. Ельф-мулат? Переселенець з Африки, чи що?

—Яка лінива у Оляпки наймичка, — широко усміхнувся чоловічок й вправно перестрибнув на іншу гілку.

—Я не наймичка, а екотуристка. З автентично-екстремально-побутовою програмою. А ти хто? — спросоння намагалася протерти очі дівчина. — Ярош, наче, казав, що ельфи у нас не водяться…

—Не знаю таких. Я бузничий. Живу в бузині.

—Отже, до тебе я ще не дочитала.

—О, то ти з новеньких у нашій братії? Вчишся? — застрибнув на книгу бузничий та пробігшись по ній зіскочив на землю й почав стрімко рости, за мить перетворившись на… молодого чоловіка досить приємної зовнішності. Бороду й ріжки замінила буйна русява чуприною, та акуратна борідка.

—Щось таке…А це хіба бузина? — Віоріка підняла голову на кущ. — А я думала якась калина.

—А те, що ця «калина» має темні, а не червоні ягідки, тебе не наштовхнуло на роздуми? — розсміявся молодик.

—Я думала, то вони ще зелені…

—Дійсно, з такого нетямущого дитяти бетону, наймичка сумнівна, — вже відверто реготав її співбесідник.

—Та яка там наймичка. Ще трішки й мені доведеться доплачувати за спричинену шкоду, — пробурмотіла дівчина.

—Нетривіальний варіант. Таких я ще тут не бачив. Гульвіси були, дурні були, ледащо та крадіїв бачив, а от помічниць, що доплачують за свою, нехай і відверто поганенько зроблену роботу, — вперше.

— Ну от, знайомся. Перша є. Дивне у вас тут життя… Таке красиве й важке одночасно. Не уявляю, як можна прополоти весь цей город, а після цього щось там готувати, бігати, прибирати, ще й з таким виглядом, наче людина не городом займалася, а у гамаку відпочивала! Я малесеньку ділянку з помідорами вчора цілий день проривала, а бабка Оляпка виявляється має два величезних городи й, каже, за літо їх прополює кілька разів! А окрім цього у неї кури, кролики, кози, два порося, качки, доглянутий квітник, ідеально чистий двір та кішка з собакою! Як з усім цим можливо впоратися?!

—Оляпка, то робить не одна. Їй допомагає межівник, іноді Польовик та Спориш з мавками.

—О, то таки це неможливо зробити нормальній людині?!

—Ще й як можливо. Оляпка — це незначний вийняток з правил. Зазвичай з такими дрібними городиками люди легко справляються.

—Дрібними? Та тут же простори футбольного поля і посаджено половину довідника з біології! Та я зранку доки одне відро огірків дотягла до дому, кілька разів їх викладала, бо воно втричі важчим видалося, доки я з краю городу дійшла до двору!! І це й же город, мабуть, не лише сапати потрібно!

—Звичайно. Ще обробляти землю, садовити, сапати, збирати, потім все прибирати і знову обробляти землю. А ще давати раду врожаю, — кивнув головою бузничий. —А звідки ти така необізнана? У твоїх краях буханці самі на деревах ростуть?

—З міста. Там все чудово росте на полицях магазинів, позбавляючи необхідності замислюватися над процесом вирощування та отримання товарів… Хто б мені сказав, що поки збереш якісь нещасні огірки, всі руки-ноги подряпаєш, а спина болітиме так, наче я підхопила гострий радикуліт! Боюся тепер уявити, скільки роботи вкладено у все інше.

—Сумна історія. Ті, хто не знає звідки береться все, чим він користується, не розуміють і цінності отриманого.

—Мабуть… Хоча, ще я не розумію, як можна з такою любов’ю, як бабка Оляпка, вирощувати кроликів чи курей, а потім спокійно їх різати на м'ясо. Вона ж їх і ріже сама! Ні, я теж ладна була одного прибити, коли він мене лапами пошкрябав, але ж то спересердя! І я їх з кроленят не вирощувала.

— Розуміння законів природи врівноважує ці протиріччя.

—Як???

—Смерть є складовою життя, а перехід межі ніколи не буває остаточним кінцем історії.

—Здається, я не доросла до цієї філософії.

—Доросла. Всі доростають, хоча деякі занадто пізно.

—Віоріко, йди-но мені допоможи, дитино, якщо не зайнята, — пролунав з двору голос бабки Оляпки.

—Йду! — відгукнулася дівчина, — Була рада познайомитися….— повернувшись знову до співбесідника Віоріка виявила, що того вже й слід простив. — Так-с, зрозуміло. Варто вже, мабуть, звикати… Гаразд, піду далі коригувати свій світогляд… — видихнула дівчина, поспіхом встала, обтрусила шорти та прихопивши книгу попрямувала до свого «роботодавця». Бабця Оляпка варта була поваги вже за ту стриманість, з якою сприймала «роботу» своєї гості.