Примарне срібло

Гроза, судячи з усього, мала намір ретельно вимити село, бо дощ, як спіймав Віоріку на порозі хати баби Оляпки, так всю ніч і поливав. Втім, ранок зазирнув до вікон яскравим сонечком та голосистим співом пташок, старанно намагаючись звести всю нічну чудасію до недолугого спектаклю. Віоріка спіймала себе на тому, що в першу чергу вона роздратована власною непідготовленістю. Не такий у неї був план, зовсім не такий. Власне вчора вона очікувала чого завгодно, але точно не того, що Ярош її просто притягне з лісу до села, як мішок картоплі, й покине посеред дороги без жодних пояснень! Ще і її власні ноги виявилися підступними зрадниками — понесли зовсім не туди, куди вона планувала! Але ноги, то таке, з ними вона якось домовиться, а от Ярош даремно думає, що зможе так просто позбутися Віоріки.

Дівчина потягнулася та глибоко зітхнувши відчула з вулиці аромат якоїсь смаженини. За порадою балакучого Тихона домовившись з бабцею Оляпкою про проживання, Віоріка неочікувано отримала окрім кімнати з ліжком ще й чудову кухарку, за умови доставлення деяких продуктів. В місцевому магазині набір товарів був дуже скромний, а до сусіднього села, з більш помітними ознаками цивілізації, п’ять кілометрів, тож бабця туди зазвичай їздила на велосипеді, бо автобус — то «рідкісна птаха» ще й дорого. Отож бабця запропонувала гості повний пансіон в обмін на кілька поїздок по магазинах, продемонструвавши Віоріці, що сільський шопінг, то окрема категорія розваг, котра більше подібна до азартного полювання. Дівчина й гадки не мала, що тут треба знати «рибні місцини», а від покупки якоїсь лопати, ланцюга, горщиків, хімікатів чи мішка дерті, можна отримувати стільки радості! Та вона своїй машині раділа, мабуть, менше, аніж ця бабця кільком знайденим деталькам на велосипед!

Віолетта простягнула руку з-під ковдри, дістала зі старомодного, прикрашеного плетеною серветкою, комода телефон й задумливо проглянула повідомлення та оновлення стрічки. Купа сповіщень фб, інстаграму, вайберу, ватсапу, проте від Ольги, чи про Ольгу досі нічого не було. Відкинувши телефон Віоріка встала і вдягнувши шорти та футболку почимчикувала босими ногами до виходу з будинку — всі зручності тут були на вулиці.

Дім, в якому Віоріка так вдало зняла кімнату, був досить просторим, тож господиня, оселивши гостю в одній з двох спалень, майже не перетиналася з нею в будинку. Та й взагалі у Віоріки склалося враження, що ця бабця в домі хіба що спить, проводячи більше частину часу на вулиці: в городі, біля сараїв з худобою, чи у літній кухні, де вона щось постійно варила, смажила та консервувала. Звали господиню чудно — «баба Оляпка», проте коли Віоріка спробувала дізнатися ім’я та по батькові, для більш ввічливого звертання, жіночка замахала на неї руками, розсміялася та заявила, «звертайся, як усі, дитино, я вже звикла».

На сніданок було козяче молоко, яєчня, свіжоспечений хліб та салат, і Віоріка спіймала себе на тому, що отримала неабияке задоволення від такої, зовсім простої, їжі. А вдома ж часом почнеш думати, щоб такого з’їсти, а воно все «якесь не таке» — то авокадо у ролах зеленкувате, то тірамісу в кав’ярні солодкувате. Цікаво, чому так?

Після сніданку, так-сяк відбившись від прямолінійної цікавості та смішних версій бабці (а де це ти вчора гуляла? А з ким? На дискотеку нашу ходила?) дівчина вигнала з подвір’я машину та попрямувала до Яроша, плануючи розповісти цьому конспіратору-гумористу все, що думає про нього самого та його жарти.

Вчора зранку, випадково зустрівши знайоме обличчя посеред забутого Богом села, дівчина спочатку не повірила власним очам. Ярош, віртуоз гітари, сексапільний красень, якого вона пам’ятала виключно в інтер’єрі дорогих ресторанів чи на сцені, чимчикував вулицею у вигляді якогось чугайстера! Віоріка його не бачила вже років п’ять, чула щось про творчу кризу та зміну «парадигми життя», але не очікувала, аж настільки кардинального випадіння з ресурсу. Ярош теж відверто здивувався, бо зустрівшись з нею поглядом так і застиг на виході з обшарпаного магазинчика. Віоріка ж, впевнившись, що це дійсно він, щиро зраділа, сподіваючись, що він допоможе. А тут ще й його друг, смішний такий колобок, почувши, що вони знайомі, так старанно кинувся розпитувати та радити де зупинитись, до кого звернутися… Наївна… Вона так зраділа знайомому обличчю та й просто адекватним людям, а не оцим мовчазним селянам, яких спробуй спіймай (таке враження, що це село населяють якісь глухонімі големи, котрі тільки й вміють що стовбичити рачки по своїх городах!), що не одразу помітила, як на зміну розгубленості у Яроша прийшло… невдоволення. Віоріка звернула увагу на його відверто кислу пику, коли вже Тихон пояснював їй, як проїхати до будинку бабки Оляпки. Здивувалася, але все ще сподівалася на допомогу. Не склалося. Принаймні добровільно. Але вона не планувала здаватися! Не вийшло вчора вночі, вийде сьогодні!

Коли дівчина під’їхала до подвір’я Яроша, він саме щось мив посеред зарослого травою двору й удав, що не помітив її автомобіль. Навіть голови не повернув! Щось там старанно тер, граючи м’язами під світлою футболкою та час від часу відкидаючи темну чуприну, що спадала на чоло. Сірі, заляпані водою шорти з досить недбало обрізаних джинсів, відкривали світу засмаглі м’язисті ноги. Дівчина окинула поглядом свого знайомого та глибоко видихнула, старанно гамуючи мрії, як вона зносить до біса ці низенькі дерев’яні ворота, зупиняючись просто перед носом цього незворушного нахаби. Від виконання таких чудових планів зупиняла хіба що вихованість та ще 100% необхідність ремонту машини після такого вибрику (ворота були страшненькі й відверто доживали свій вік, проте «героїчно помираючи» точно подряпають чи погнуть бампер). І якщо вихованість Віоріка вже ладна була посунути далеко й надовго, то ремонт авто їй видався надмірною ціною за одне сумнівне задоволення. Свою машинку дівчина любила.

—І що то вчора було? — спитала Віоріка, полишивши автомобіль та відкриваючи хвіртку, якій пощастило уникнути трагічної долі.

—Твій виступ у лізі «Жінки — то сила!». Щоправда, найчастіше дурна й некерована, але ж кого то цікавить? — буркнув Ярош, виливаючи воду просто під ноги гості. Вона спритно відскочила, оцінивши його віртуозне вітання.

—Я серйозно питаю!

—А я не менш серйозно відповідаю, — відповів чоловік, знову наливаючи відро води у скляну кубічну посудину.

—От скажи, тобі що важко розказати все, що знаєш? Ти ж точно щось знаєш!

—Мої знання — то мої знання. Ти б краще свої розклала по полицях, — знизав плечима чоловік й поставивши на стіл скляну посудину літрів на п’ятдесят, повернувся до гості.

—Акваріуми? — Відверто здивувалася Віоріка, роздивившись, що саме мив Ярош, та помітивши поряд ще кілька, різного розміру та заповнених чистою водою. — Навіщо тобі їх стільки?

—Не повіриш, але для риби.

— Щук з карасями розводиш? Ти ж наче музикант.

—З’їли щуки музиканта. А я займаюсь розведенням тропічних риб, — склав мокрі руки на грудях чоловік, від чого його футболка миттєво вкрилася мокрими плямами.

—А кому в селі потрібні тропічні риби? — розгубилася вже Віоріка, бо зовсім не таких тварин очікувала пробачити у досить непоказному сільському дворі. Будинок Яроша та подвір’я виглядали страшненько, а стара, заляпана брудом та вкрита плямами іржі «Нива», що стояла поряд під навісом, могла, якщо дуже пощастить, довезти свого господаря хіба що до сусідньої річки, максимум на буденну риболовлю, та й то, скоріш за все, на зворотному шляху доведеться ці «дрова» штовхати. І якщо бідно-занедбаний антураж ще вписувався у версію «зміна оточення, для виходу з творчої кризи», то акваріуми, ще й з тропічними рибами з цієї версії випадали, як їжак з рядка колобків.

—Знаєш, у нашій країні є дороги, інтернет, онлайн замовлення, — скептично поглянув Ярош на дівчину, — Зовсім не обов’язково ростити таку рибу просто під будинком у потенційних клієнтів.

—Та я думала такий бізнес нині не дуже актуальний… Карантин, все таке.

— Є певні складнощі, проте є й плюси. Посидівши стільки вдома, багато хто допетрав, що на живу рибу дивитися приємно. I те видовище гарно втримує дах від тихих роз’їздів. Непоганий до речі релакс, тобі б теж був корисний. Тоді може б не бігала лісами у пошуках невідомо чого.

—Я тобі казала, я шукаю подругу!

—Угу, в нічному лісі на таємничій галявині. Послухай себе, то звучить, як марення рафіновано-шизонутої містянки. Я б таке навіть під дією наркоти не вигадав. Від кого ти таким заразилася?

—То чого ж ти за мною поскакав у той ліс, якщо то лише моє марення?

—Бо в нічному лісі і без містики можна легко загубитися й звернути шию! — гримнув чоловік та попрямував до будинку. Віоріка, не бажаючи відступати, покрокувала слідом, згадуючи, як не так давно сама старанно критикувала Ольгу.

§§§

Квітень 2021

Наскільки пам’ятала Віоріка, ідея другої сумісної поїздки виникла у Ольги, коли хтось з колег, випадково обмовився про яблуню-колонію, що входить у перелік чудес України. Віоріка те пропустила повз вуха, бо саме переписувалася у вайбері, домовляючись попити кави з цікавим хлопчиною, а от Ользі ця інформація запала в голову. А вже до закінчення робочого дня вона почала старанно агітувати подругу на чергову поїздку. Віоріка відбивалася кілька днів, а потім махнула рукою вирішивши, що простіше проїхати зайві шістсот кілометрів, аніж витримувати ці щоденні атаки.

Взагалі Ольга вміла дивувати не лише чудними ідеями та наполегливістю їх втілення. Вперше побачивши нову секретарку, яку хтось привів до їх керівництва по знайомству, Віоріка відмітила хіба що красиву, але надміру «стандартизовану» зовнішність, ввічливу манеру спілкування та «дорогий прикид». Трохи здивувало, що така забезпечена дівчина пішла на посаду секретаря, проте Віоріка не мала звички пхати носа у чуже життя, тож полишила свої питання при собі. Хіба що відмітила, що навряд чи вони будуть подругами, бо із «золотою молоддю» Віоріка не дуже добре знаходила спільну мову. Але після тієї розмови на кухні та подальшого спілкування, дівчина роздивилася, що Оля зовсім не «татусина донька» чи чиясь пустоголова утриманка, а досить цікава особистість. Її життя лише ззовні нагадувало рекламний буклет, а по факту там виявилося вдосталь проблем, аби навчити самостійності, адаптивності та практичності.

Ольга була старшою донькою в сім’ї, батько давно помер, мати вийшла заміж вдруге, народила другу доньку. В сім’ї були гарні стосунки, проте Ольга не бажала ускладнювати життя матері, тож прагнула самостійності. Дівчина ще під час навчання, яке їй чесно оплатив вітчим, знайшла собі підробіток, а по закінченню ВИШу влаштувалася вже на дві роботи, аби забезпечити свої забаганки. Наприклад — назбирати на нову машину, бо планувала то зробити зовсім не тим способом, про який думає більшість, побачивши красуню-білявку за кермом недешевого авто.

Звичайно, батьки Ольги, котрі мали прибутковий бізнес, купили доньці квартиру, щось дарували на свята, але то зовсім не заважало дівчині бажати добитись чогось власним розумом та здібностями. Ольга мала веселу вдачу та вміла рахувати гроші, моніторити ціни й майстерно подавати ідеї. Наприклад, організуючи в офісі привітання чоловіків на 14 жовтня, вона послухала пропозиції всіх дівчат (від сертифіката в «Сільпо» до гаманців, парасольок та ключниць), а потім запропонувала просто замовити кожному по пляшці гарного спиртного. Спочатку колектив поставився до ідеї з сумнівом, але Ольга запевнила, що зможе організувати гарну подачу та взяла всі клопоти на себе. Для того, аби «вписатись» у зібрану суму, знайшла та купила розібрані подарункові коробки, стружку, стрічки, шоколад та самостійно все це оформила у майже елітний подарунковий набір. Ті поздоровлення сподобалися усім, навіть їх проєктанту, який принципово не вживає алкоголь. Віоріка тоді була щиро вражена такими творчо-майстерними навичками забезпеченої дівчини та вмінням знайти золоту середину між економно й красиво. І не одна Віоріка відмітила здібності Ольги. Дівчатка з сусіднього відділу, які зазвичай будь-який збір коштів перетворювали на суцільні баталії на тему «дорого — давайте, щось дешевше» і «нашим хлопцям це не сподобалося», вперше обійшлися без критики й суперечок!

До яблуні-саду подруги вирішили їхати на машині Віоріки, бо Ольга свою саме загнала на СТО. Планували вирушити зранку, проте спочатку Віоріка трішки проспала, потім Ольга щось забула, одне, інше, п’яте-десяте і виїхати змогли лише після дванадцятої. А у місці призначення опинилися майже під вечір, бо дорогою ще заскочили пообідати, сфотографуватись на фоні квітучого пейзажу та деякий час витратили на сварки з навігатором, що з наполегливістю Сусаніна вів їх у якісь болота.

Кролівець, в якому знаходилася та дивовижа, виявився невеличким містечком, на вигляд майже селом, що зовсім не налаштовувало на якесь неймовірне диво. Та й віднайдений металевий вказівник-інсталяція не вражав. Проте, пройшовши до самої яблуні, точніше — цілої галявини вкритої кущем яблунь, дівчата визнали, що воно того було варте. Враження було таке, наче від центру (де колись було висаджено яблуню, а зараз стояв дерев’яний стовп з вирізьбленим жіночим обличчям), на всі боки розповзається якийсь квітучий восьминіг. Щоправда, поглянувши уважніше на встановлену дерев’яну пані, Віоріка майже зрозуміла яблуню — обличчя скульптури було страшненьке, а погляд відверто недобрий. Таку вночі побачиш — жахи снитимуться. А от яблуня, з численними гнутими, акуратно побіленими стовбурами, вкрита ніжними квітами та молодими листочками була чарівною. Здавалося, дерево граційно пірнає у землю, яка виконує для нього роль молодильного казана, а потім раз за разом вискакує до сонечка, радіючи черговій молодості і продовженню життя. Не дивно, що цьому хитрому дереву понад двісті років. Схоже, воно винайшло персональний секрет вічної молодості. Принаймні в інтернеті Віоріка прочитала, що повторити подібний ефект, використовуючи гілочки, коріння чи насіння цього дерева, ще нікому не вдалося.

Під одним зі стовбурів дівчата побачили старий надгробок, що суттєво контрастував з квітучою весною навкруги. Присівши, Ольга прочитала: «Князь Петр Сергеев сын Мещерский родился 1780 августа 24 умер 1848 февраля 18 в отроду 68 лет.»

— Я читала, що ймовірно цей князь і посадив це диво-дерево. Оригінальний чувак, влаштував собі живий пам’ятник… — задумливо мовила Віоріка, роздивляючись чорну табличку та старий, побитий життям надгробок, яким весело скакали безтурботні сонячні плями.

—Вітаю, дівчатка. Що, теж до нашої княжої яблуньки приїхали? Правильно, вона у нас красуня, нехай і трохи кручена. Тужить за своїм князем, то й гнеться. Але не думайте, вона не несе страждань, тут біоенергетики приїздили проводили заміри, то казали, що енергія нашої яблуньки добра, омолоджує людей, — підійшла до Ольги з Віорікою темноволоса жіночка років п’ятдесяти у легкій бордовій курточці, строкатій спідниці і…гумових калошах, з яких виглядали веселенькі шкарпетки у квіточку.

—Добрий день, — привіталася Оля, а Віоріка лише привітно посміхнулася.

—Подруго, ми таки з тобою збираємося прямувати в напрямку немовлят? Я ще минуле «омолодження» не використала, а тут чергові молодильні яблука, — прошепотіла на вухо Ользі Віоріка.

— Тут лише квіти, тож насолоджуйся ароматом, а за яблучками ми восени приїдемо, — усміхнулася Оля.

—Думаєш, до осені таки постаріємо? — пирхнула Віоріка.

—А якщо постояти притулившись спиною до нашої диво-яблуні, то перестає боліти спина, — продовжувала хвалитися жіночка, не помітивши перешіптування дівчат. — Хоча ви молоденькі, ще, мабуть, і не знаєте, як то, коли щось там болить чи крутить на дощ. А от я тут регулярно сиджу, та й наш Микола, електрик місцевий, теж. Щоправда, він більше через те, що, за його словами, після випитої під цим деревом горілки, на ранок не болить голова. Йдіть-но за мною, я вам покажу найчарівніше місце, де душа просто розквітає, а весна вплітається у коси, — почимчикувала вперед діловита місцева жителька.

—Слухай, як чудово, що ми сьогодні на твоїй машині. Ти кермуєш, тож я маю можливість посидіти тут з пляшечкою, споглядаючи захід сонця. Я бачила у тебе там непогане віскі завалялося в багажнику, — хмикнула Ольга.

—Ну ти монстр… Я теж не проти так посидіти, позаплітати весну в коси, — вдала обурення Віоріка, чимчикуючи разом з подругою за говірливою жінкою.

—А додому як?

—Потихеньку. Ну або знайдемо тут якийсь готельчик.

—Де ти в цьому селі знайдеш готельчик? Це ж не Буковель, — засумнівалася Ольга, а Віоріка, трішки відставши, швиденько загуглила.

—Ха, ти не права, їх тут навіть два! А один має навіть багатообіцяючу назву «Майстер і Маргарита».

— Тобто є шанси, що говірливий кіт там запропонує гостям роздягнутися і політати на мітлі?

—Я таке здатна побачити, хіба що якщо пляшку віскі за раз самотужки вилакаю, та й то не факт, — хмикнула Віоріка, — Судячи з фото в Гуглі, номери — типовий совок. Але звідки тут взятися пристойним апартаментам? Проте, на крайняк, одну ніч переживемо.

—Та ти, я дивлюсь, екстремалка, — посміхнулася Ольга.

—Хто б казав.

—Ось тут дивіться, дівчатка, яке гарне місце, — між тим зупинилася жіночка біля одного гіллястого стовбула, під яким земля була не витоптана, а вкрита зеленим килимом трави, прикрашеним кульбабками і якимось дрібнесенькими блакитними квіточками. — Тут на людей спускається спокій та втихомирюються емоції. Наша яблуня взагалі чудодійна. Наукового пояснення їй немає. Що там розуміють ті науковці? Вивчали вони і саджанці і землю — нічого особливого, навіть здивовано заявили, що радіація теж в нормі, хоча дехто тут кивав на Чорнобиль. Злі язики кажуть, що наша яблуня така, бо проклята, але я точно знаю — вона благословенна. А вже яке варення з її плодів…Та від одного аромату можна відчути себе в раю! А ще ж воно цілюще, серце зцілює, плодовитості додає…. Ви тут гуляйте дівчатка, набирайтеся сил, а будете їхати, заходьте до мене, он там хата моя стоїть, я вам можу продати вареннячка. Всі хто купував його у мене, потім повертаються за добавкою…— завершила свою «екскурсію» жіночка та з почуттям виконаного обов’язку почеберяла на вихід.

—О, так це нас спокушають сувенірами? Рекламна кампанія «а-ля Кролівець»? Лікування розбитих сердець, надання плодовитості і проклятого благословення чи благословенного прокляття без радіації? Оце так набір послуг! — розсміялася Віоріка, коли жінка пішла.

—Чого спокушають? Правильно організована рекламна кампанія — то корисна штука, бо навіть якщо ти продаєш живу воду, доки ніхто про неї не знатиме, ти можеш сміливо класти зуби на полицю і шукати інший спосіб заробітку.

—Знаєш, частіше під етикеткою живої води продають воду з крану, чи якусь харчову добавку, яка в кращому випадку має хіба що ефект плацебо, а в гіршому — додає нові проблеми.

—Подруго, ти маєш забагато скептицизму. Жіночка нам запропонувала лишень вареннячко, яке, максимум, не з цих, а з її власних яблук, але точно домашнє, чого в жодному супермаркеті не знайдеш.

—Можливо. Але мій скептицизм принаймні аргументований, а ти, попри наявний здоровий глузд, примудряєшся вестися на теорії світової змови і розповіді про чіпування вакциною, — хмикнула Віоріка.

—Не ведуся. Просто не вірю, що наша держава щось робитиме безкоштовно, а тим паче перейматиметься нашим здоров’ям, — знизала плечима Ольга всідаючись на один зі стовбурів.

—Я думаю державі для функціонування потрібні люди та імідж, а вакцинація у ці вимоги нормально вписується. Типу «старанно підтримуємо тренди цивілізованих країн». Ще й випробувань конкретно цих вакцин проведено стільки, що, мабуть, жодна інша, якими користуються останні сто років, стільки не випробувалася. Радянський Союз взагалі не заморочувався питаннями, хто що там хоче, а дітям робили щеплення без жодних повідомлень батькам. Партія сказала «треба» — і вперед, а всі спроби почати там щось розказувати про права закінчувалися «небом в клітинку, друзями в смужинку». А тут: хочеш — роби, хочеш — не роби, ось тобі мішок сертифікатів, світове визнання, результати дослідів. Про той же « Pfizer» я читала статті, де було описано, що до затвердження вакцини робилися загальні дослідження, дослідження окремо по расам, по віковим групам, по групам з певними хронічними захворюваннями. От тих, хто добровільно йшов на такі випробування, мені дійсно важко зрозуміти, бо там точно був 100% ризик. А зараз, коли її вже вкололи мільйонам…

— Ну не знаю. Я перехворіла і вважаю, що мені колоти її не обов’язково, — знизала плечима Ольга, яка й сам коронавірус вважала вигадкою, доки особисто на нього не захворіла. — А зараз ще затаримося чудодійним вареннячком, і взагалі будемо майже безсмертні!

—Хіба що так, бо я читала, що антитіла після хвороби зберігаються лише близько півроку… Так, все, досить! Ми ж вибралися, аби відволіктися від того нескінченного кіпішу! — зупинила сама себе Віоріка.

—От-от, саме так, — усміхнулася Ольга, чомусь задумливо роздивляючись надгробок крізь гілля яблуні.

—І досить гіпнотизувати поглядом ту могильну плиту! Древній зомбі, навіть настояний на вічномолодих корінчиках, нам теж в компанію не потрібен! Подивися, яка навколо краса! —вирішила змінити тему Віоріка, вказуючи подрузі на сонце, що впевнено схилялося до обрію, надаючи всьому пейзажу рожево-помаранчевого відтінку.

—Так, краса, романтика… Дай ключи, схожу за пляшкою, — несподівано запропонувала Оля. — Під таке дійсно варто хильнути.

—Тримай. Стаканчики теж там мають бути десь поряд, — блукаючи поглядом між квітами та дослухаючись до якоїсь невидимої пташки, що розпочала співати просто над головами дівчат, Віоріка дістала з кишені ключі та віддала їх подрузі. Потім опустила гілочку яблуні та акуратно зірвала розетку з трьома квіточками. Ніжно-рожеві тендітні квіти на довгих, прикрашених ледь помітним світлим пушком, ніжках були неперевершеним витвором найвеличнішого митця — Природи. Віоріка піднесла їх до носа і м’який аромат заполонив свідомість, витісняючи всі погані думки.

—Гаразд. Зараз повернуся, — гайнула у напрямку машини подруга, а Віоріка покрутила в руках зірвані квіти й акуратно поклала їх до свого блокнота, мріючи зупинити, зберегти прекрасний момент. Сховавши блокнот до кишені куртки й спершись спиною до крученого стовбура, дівчина милувалася заходом сонця. Потім прикрила очі намагаючись відчути на обличчі останні промені. В цьому місці дійсно панувала неймовірно спокійна, чарівна атмосфера.

—Знайшла? — не озираючись спитала Віоріка, коли знову почула за спиною легкі кроки. Потилиці дівчини торкнувся рух свіжого повітря, проте Ольга промовчала. Дівчина чула, як подруга сіла поряд, задумливо хмикнула… Віоріці не хотілося відкривати очі та порушувати крихку атмосферу неймовірно-спокійного весняного вечора. Таких у Києві не буває. Душу зачарувала симфонія співу пташок, десь далеко басами прогуркотів якийсь самотній трактор, протяжно замукала корова і знову дзвінка переливчаста пташина пісня…

—Віоріко, твоя машина зажилила стаканчики! Прийди розкажи їй, хто в домі господар! — раптом пролунав з вулиці обурений голос Ольги, що змусило дівчину рвучко відкрити очі й повернулася. Білява голова подруги дійсно майоріла аж за парканом, біля машини. Віоріка розгублено покрутила головою — поряд з нею нікого не було. Абсолютно. Але ж вона наче чула кроки, хмикання… Може хтось з місцевих проходив?

—Ау, подруго, ти там заснула? Ну все, сама винна, будемо ділитися вірусами, — хлопнула багажником Ольга та направилася до Віоріки, — Хоча віскі — непоганий дезінфектор. Кажуть, працює не гірше за вакцину

—Навряд чи, — розгублено мовила Віоріка, міркуючи, як це вона примудрилася заснути й навіть побачити якийсь сон за такий короткий проміжок часу.

—Чого мовчала, зачарована красуня? — спитала Ольга вже підходячи ближче. — Я там бачила ще одного кролівецького «бізнесмена», який висипав мені на голову мішок місцевих байок, проте, нажаль, жодної про містичну галявину.

— Коли ти встигла? Ти ж наче тільки пішла?

—То ти таки вийшла в астрал? Ну ти даєш! Чи заснула? — розвеселилася Ольга. — Що, вчора з тим красунчиком довго гуляли?

—Та яке там! Воно таке нудне, що я втекла з побачення, удавши, що мені мама подзвонила, — розсміялася Віоріка, згадавши минулий вечір. Спонтанне побачення з начебто симпатичним хлопцем відверто розчарувало.

—Яка ти жорстока.

—Я логічна. Нехай він і симпатичний, але якщо мені на першому побаченні так нудно, то що я робитиму з ним далі? Використовуватиму його, як снодійне? Так пігулки простіші, дешевші й ніколи не критикуватимуть мої смаки чи їжу в моєму холодильнику.

—Що є, то є… А от Андрій прекрасно готував сам...

—Викинь його з голови. Щоб там не було, варто жити далі… — обережно мовила Віоріка, помітивши, як змінився настрій подруги. Ольга помовчала, зробила ковток прямо з пляшки, перевела погляд на сонце, що вже майже зникло за обрієм

— Я маю знайти ту галявину. І знайду.

Віоріка похитала головою, але не стала сперечатися з подругою, а просто простягнула руку та взяла у неї пляшку, розуміючи, що «Майстер та Маргарита» сьогодні таки отримають столичних гостей.