Примарне срібло

Липень 2021

Тиждень відпочинку наповнений сонцем, морем, екскурсіями, сміхом та чоловічими залицяннями, пронісся, наче ластівка над водою. Останню ніч вся компанія довго сиділа біля вогнища: слухали шепіт хвиль, спостерігали, як викотився на обрій місяць, проклавши на поверхні моря спочатку рожеву, а потім срібну доріжку. По колу навколо вогнища гуляла остання пляшка вина з умовою «ковток за історію». Історії звучали напрочуд різні: смішні й страшні, веселі та сумні. Часом їх розбавляли піснями, які співали всією компанією до хрипу і байдуже, що більшість майже не знала текстів.

Місяць закотився, полишивши небо яскравим зіркам, коли усі поступово почали розходитися. Сімейні — обійнявшись, по наметах, Стас з пакетом креветок до машини (хлопці свій намет склали ще звечора). Ольга разом з Олегом пішла прогулятися пляжем. Віоріка вирішила ще посидіти біля вогнища, подумавши, що подрузі може знадобитися намет для цікавіших розваг, аніж сон. Рома теж полишився, натхненно розказуючи чергову історію, цього разу про давно зниклу фортецю Кінбурн та кошового отамана Чорноморського козацького війська, Сидора Білого. Слухаючи цю нескінченно-нуднувату розповідь, Віоріка скоро засумнівалася у своєму рішенні, подумуючи махнути рукою на дипломатію та поспіхом дременути від цього невичерпного довідника історії. Вона вже навіть відкрила рота, аби повідомити, що йде спати, коли повз вогнище швидко пройшов Олег. Хлопець сопів, як шланг пробитого насосу, а його хода була рвучка, наче він був чи то розлючений, чи то наляканий.

—А Оля де? — розгублено підняла голову Віоріка.

—Он, на березі сидить, — кивнув хлопець у бік фігурки біля самої води. — Романе, хоч би попередив, що у твоєї подруги, виявляється, повна голова тарганів!

—Ти про що?

—Про… А-а-а, сам спитай якщо цікаво буде, — скрипнув зубами Олег й рвучко розвернувшись, та нерозбірливо лаючись, попрямував до свого авто.

Віоріка з Романом здивовано перезирнулись. Хлопець знизав плечима та хотів продовжити свою розповідь, проте дівчина підскочила й попрямувала до подруги, що сиділа біля самої води на піску.

—Олю? — обережно підійшла, присіла поряд на пісок.

—Що? А, це ти…— повернулась на мить подруга і Віоріка помітила, як блищать її очі. Схоже, Ольга плакала.

—Ти чого? Що сталося? Він тебе образив?

—Що? А-а-а, ні. Дурень він просто. Дурень і переляк. Це ти налаштована на добрі казки й будь-яке містичне місце легко переконуєш похизуватися саме красою, а він… помітив якийсь силует біля води та й втік, як семикласник. Теж мені, «відважний мачо». Сама обгортка. Андрій би пішов подивитися. Я точно знаю…

—Олю…— Віоріка присіла поряд з подругою, поправила її біляве волосся, від чого в місячному сяйві зблиснули два ланцюжки на шиї подруги.

—Слухай, все хотіла спитати, а чому ти іноді носиш разом срібний і золотий ланцюжок? — спитала Віоріка, згадавши, що вже бачила на подрузі кілька разів таке поєднання.

Ольга рвучко видихнула, проте не відповіла, а коли Віоріка вже думала та не поведеться на її кострубату спробу змінити тему, відповіла.

—Це подарунок Андрія…

—Вибач…— прикусила губу Віоріка, зрозумівши, що зміна теми не вдалася.

—Нічого. Пішли спати. Завтра, а точніше вже сьогодні, ще їхати додому, — піднялася Ольга й кинувши задумливий погляд на машину Олега, направилася до намету. Віоріка махнувши рукою Роману пішла з нею.

А зранку була дорога і аварія під Києвом, в якій Роман зі Стасом відбулися синцями та переляком, а Олег… загинув.

Хлопці потім розказували, що спали, доки на останній ділянці дороги кермував Олег, прокинулися вже від удару. Віоріка з Ольгою, які їхали позаду, бачили, як машина хлопців чомусь вильнула, наче об’їжджаючи щось на дорозі, зачепила огорожу праворуч, відлетіла на зустрічну вантажівку, а потім влетіла у відбійник... Ані водій вантажівки, ані інші свідки не могли зрозуміти, чому Олег раптом повернув кермо — об’їжджати на дорозі було нічого, ані ям, ані зайвих предметів на асфальті не було.

Коли тіло хлопця вантажили у швидку, Віоріка була шокована й чомусь до останнього не могла відірвати погляду від безвольно звішеної руки під простирадлом та затиснутого в ній тоненького вугільно-чорного ланцюжка. Дівчина все не могла усвідомити, що людини, з якою вона ще зранку жартувала, вже немає…

§§§

Серпень 2021

—Слухай, щось я зовсім заплуталася. Очі Дану, амулети, якесь срібло, джмелі, комплект самовбивці… Що це за хаотичний набір слів? Ти мені зараз нагадуєш одного пришибленого клієнта, який замовив дизайн обкладинки книги й хвилин десять перераховував, що на ній має бути, ігноруючи, той факт, що в такій кількості та на такому дрібному форматі, йому можна зробити, або комплект мікроскопічної мозаїки, або одну велику пляму бруду, з методично накладених одне на інше зображень. Ти можеш по-людськи пояснити хоч щось? — обурилася Віоріка. Але Ярош не відповів на її питання, бо у цей момент вони вийшли до дерев’яного пірса, котрий майстерно ховався за високим очеретом.

На пірс саме вистрибнув із човна чолов’яга з густою чорною бородою, що закривала обличчя майже по очі. Камуфляжні штани, зелена футболка та засмагла шкіра, колоритно доповнювали досить бандитський образ незнайомця.

—Привіт, Миколо. Як риболовля? — простягнув йому руку Ярош.

—Та люзонки розігралися, всю рибу розігнали. Це ти мені «підсобив»? — відповів той, закріплюючи човна.

—Ні, вона. Знайомся — Віоріка, диво-нелякане. Бажає відвідати нашу галявину. А причину обрала… почуєш, сміятимешся дні три.

—О-у, то у тебе гостя? Привіт, красуне. Я — дядько Микола.

—Добридень…

—Хм, вона навіть не підміна? Багата. І як це її сюди занесло, ще й з таким гостинцем? — спитав чоловік окинувши дівчину швидким, проте уважним поглядом.

—Самовпевненість, впертість, завищенні вимоги до себе та надмірна довірливість.

—Буває… Ну що, діво, пішли пригощу копченою рибкою, квасом та послухаю твою історію. Думаю вона у тебе не менш цікава, аніж у Яроша.

—А яка вона у Яроша?

—А він тобі не розказав?

— Я сподівався її звідси вигнати поганою мітлою, доки руки чорним сріблом не опалив. Аби не зелений амулет, люзонки б нам сьогодні влаштували зовсім інше шоу, — підняв руки Ярош демонструючи, долоні, на яких Віоріка з подивом відмітила великі червоні плями опіків.

— Ха, красиво! — розреготався чоловік. — Це ж треба, така пігалиця, а нашому Семарглу по рукам дала! Не дарма кажуть, маленька купина великий віз може перекинути. Що, не очікував таких знань?

—Та які там знання! Чиста випадковість помножена на благословення Дану, бо, здається, в подругах у цієї самовпевненої батарейки була нявка, що збирала викуп за свого коханого. Мабуть, той Щезнику чи Чугайстеру перейшов дорогу.

—Що? — Вирячилася на Яроша Віоріка.

—Те що чуєш. Думаю, заплатити тобою за свого хлопця та Ольга планувала, але щось у неї пішло не так…

—Що ти таке верзеш? Яка ще нявка? Нормальна дівчина! Як це заплатити? І хто такі щезник і отой чуга… щось там? — потрусила головою Віоріка.

—От зараз під квас з рибкою ми тобі дитино і розкажемо, про щезників, чугайстерів, нявок, мавок, підміни і всі інші реалії життя, у які ти так бадьоро пірнула, — поплескай її по плечу чолов’яга й Віоріка могла заприсягтися, що на його руці зблиснула… луска. — Подивимося якими віражами твоя доля блукала, аби привести до нас. Сподіваюся тебе, як Яроша, не підкидатиме, коли дізнаєшся свій родовід. Одне скажу точно, тобі варто орієнтуватися хто є хто, аби очі Дану не відправили прямісінько до психлікарні.

—А-а-а…а, що не так з родоводом Яроша?... — спробувала Віоріка змістити розмову у менш міфологічно-казкове річище, старанно посуваючи у дальній куток свідомості побачену на руці «дядьки Миколи» луску та одночасно переконуючи себе, що то просто він чистив якусь рибину і воно налипло. Буває ж таке?

—О, то дуже цікава історія. Та не відводь ти так старанно очі від луски. Водяник я, справжній водяник, не лякайся. Не всі казки правда, не вся правда — казки. Якби я вивчав людей по оповідках тисячорічної давнини, я б теж їх не такими уявляв. Зараз дівчатка мої прибіжать, так засміють, якщо ти у них шукатимеш хвости.

—Як… водяник? — прошепотіла дівчина, намагаючись не зірватися у паніку. Хоча, якщо чесно на паніку сил не було. Був шок, чистий, гарненький незамулений розумними думками чи якимись ідеями, які б пояснили весь той вертеп, на який планувала перетворитися її реальність. Якщо когось і можна було брати на роль водяника, то саме цього «дядьку Миколу». Він був здоровенним, широкоплечим, а долоні мав такого формату, що міг ними гребти не гірше за весла. Від чоловіка відчутно йшов запахом води, риби та, несподівано, свіжоскошеної трави. Але, якщо все це ще можна було якось списати на особливості людини, то луска випадала з переліку ознак людини, як м’яч зі стосу цегли.

—Бійся своїх бажань, бо іноді для їх виконання й чудодійна галявина непотрібна, — криво посміхнувся Ярош та повів зовсім дезорієнтовану дівчину путівцем вздовж берега.

—Куди я потрапила і де мої речі… — пробурмотіла Віоріка невпевнено чимчикуючи у вказаному напрямку. Мелькнула думка дременути він цього всього, стрибнути у машину та повернутися додому, де старанно заливши переляк винцем (а краще коньяком) забути все почуте-побачене, запхавши отримані враження у дальню комору свідомості, але… Але тоді вона точно не зрозуміє з чим має справу і не знайде Ольгу. Отож переставляємо ніжки та молимося, щоб це виявилася не секта збоченців. Хоча, Віоріка починала підозрювати, що секта звичайних екозбоченців в порівнянні з віднайденим, була б не такою й бідою.

Скоро попереду, з-за смуги дубового лісу, показалася крита синьою черепицею гарна двоповерхова садиба, оточена чудним парканом, утвореним з… переплетених живих дерев! Стіни паркану нагадували плетене мереживо, а верх шелестів зеленим листячком, в якому цвірінькала зграйка дрібних пташок. Паркан сходився до високих, теж дерев’яних, вигадливо прикрашених воріт, що поблискували так, наче їх тільки но вкрили лаком. Ворота були взагалі витвором мистецтва, вартим Лувру. Чого на них тільки не було! Квіти, дерева, звірі, птахи, риби і все таке детальне, красиве, наче живе. Здавалося, відведи погляд й ті різьблені птахи поскачуть гіллям, а рослини ворухнуться від найменшого подиху вітру.

—Порадували мене дівчата, таку красу виростили, — гордо посміхнувся у вуса «дядько Микола», помітивши вражений погляд Віоріки. Дівчина ж була здатна лише кліпати віями, бо на фоні цього дива, навіть вкрита рівнесеньким асфальтом дорога, що тікала від воріт кудись за поворот та губилась у лісі, не вражала. Під час подорожей Україною Віоріка сформувала стійку думку, що поза трасами доріг не існує, існує лише густо вкритий ямами напрямок. Але ні, схоже, нормальні дороги таки бувають й за межами цивілізації. І не лише дороги...

Крізь паркан можна було розгледіти викладені світлим каменем доріжки, акуратне озеленення, вкриті виноградом стіни, сплетену зі стовбурів живих молоденьких верб ажурну альтанку та сонячні панелі на даху. Все це справляло враження якогось шматочка цивілізованої Європи з елементами неймовірного екодекору.

—Так, водяники теж полюбляють комфорт цивілізації. І можуть його влаштувати, — відчиняючи акуратну хвіртку прокоментував чоловік, поглянувши на Віоріку. — Це тільки Ярош вирішив загнати себе у спартанські умови, переймаючись чудними докорами сумління. Проходь, не бійся, ми своїх не ображаємо.

—А я … своя?

—Схоже на те, якщо вже ворота минула, — серйозно кивнув «дядько Микола» та зайшовши за ними у подвір’я, попрямував до будинку, стрімко «обростаючи» напівпрозорими темно-зеленою бородою та великою зеленою лускою.

—Яроше…? — розгублено озирнулася Віоріка на друга, що крокував поряд, відчайдушно сподіваючись, що він зараз усе це пояснить. І що його пояснення не матиме в аргументах містики та міфології.

—Та йди вже, місячна білочка. Не з’їдять тебе тут та навіть не покусають, хоча варто було б. Мало того, що руки тепер тиждень свербітимуть, так ще й всю медитативну концепцію мені розвалила! Принесло ж тебе… Схоже, варто опанувати вміння далеких подорожей та з’ясувати, хто там зайнявся прядінням моєї долі. Я ж майже дзену досяг, з кризи вийшов…

—Та тут із кризи можна вийти, хіба що, у божевільню… Ти впевнений, що у якісь там нещасній творчій кризі тобі було погано? — пробурмотіла Віоріка, роззираючись на широкому подвір’ї та припружуючись від того, як на могутній шиї «дядька Миколи», в променях сонця яскраво зблиснула луска. Гарно так зблиснула, широкою смугою проступаючи крізь, наче недбало намальовану, людську шкіру.

—Ще й як… Невизначено-незрозуміла біда — то найбільша проблема. З відчаю можна таких дров наламати, що потім замахаєшся ті легкозаймисті запаси оберігати від випадкових іскр, — Ярош з сумом поглянув на дівчину, мимоволі згадавши, як провалився у свою «кризу».

§§§

Початок знайомства Яроша, успішного музиканта та улюбленця долі, зі світом Наві, нагадував похмільну гумореску. Попри насичене містичними байками дитинство та юність (а хто таке не любив?), буйну студентську пору та подальше зовсім не тихе життя, чоловік виявився абсолютно не готовим до того, що у подібне можна вляпатися прямо посеред столиці. Одна справа сміятися з «бабусиних казочок» та «шоу екстрасенсів», інша — виявити чужий світ зовсім поряд. Проте скільки таких «чужих» світів завжди поряд? От тільки помічають їх, зазвичай, лише тоді, коли життя пожбурить людину у котрийсь з них, як брудного цуцика до миски з водою. Світ медицини, у який привозять на кареті швидкої та з якого більшість бажає втекти якомога швидше, світ криміналу, який здається чимось абстрактно-телевізійним, доки особисто у твою оселю не завітають крадії чи грабіжники, світ війни, у реальність якого не віриться, доки снаряди не почнуть літати над головою, світ слави та великих грошей, про який мріє більшість, так ніколи і не перетнувши невидиму межу. Світ Наві мав подібні ознаки — був дуже близько, відкривався не всім, але тих, кому відкрився, вже ніколи не відпускав.

Зараз, озираючись на минуле, Ярош міг сказати, що в його житті ознаки потойбічного були завжди, проте він їх віртуозно ігнорував, списуючи все незвичне на особливості творчої натури та магію музики. Адже «магія музики», то такий зручний термін, який не соромно використати, як в буденній розмові, так і у культурному товаристві. Така магія не має жодного відношення до якоїсь там чортівні, екстрасенсів, магів, шаманів, казок чи жахастиків. Коли говориш про магію музики, на тебе не дивляться, як на божевільного шамана, що викладає кола з мухоморів, аби задобрити якій підозрілий пеньок. Музика — це ж просто міжнародне, міжвидове мистецтво, яке торкає душі всіх. Виявилося, дійсно всіх… Тож не дивно, що одного дня Наві набридло розмовляти з Ярошем натяками й вона притюпала у його життя цілком матеріальними ніжками.

Якось після чергової вечірки чоловік прокинувся на світанку з дивним відчуттям, ніби квартирою гуляє холодний протяг. Здивовано потрусив важкою головою, не розуміючи звідки так дме та розгублено поглянув на вікно, за яким небо набурмосилося важкими хмарами. Схоже хтось, а може й він сам, десь в іншій кімнаті відкрив вікно та й забув. Втім, не дивно, що з голови вилетів спогад про якесь там вікно, тут би минулу ніч згадати й що він пив звечора та скільки… Починав точно з коньяку, а от що там було у нескінченній череді чарок далі… Скрипнувши зубами Ярош підняв голову, окинув поглядом розгардіяш у квартирі та неквапливо сів, намагаючись зорієнтуватися, з ким і де він вчора закінчив ніч. Вчора вони з групою святкували вдало випущений альбом та заплановане за кілька місяців турне до Сполучених Штатів Америки. Але то було вчора, а зараз у голові стояв туман, в якому мелькали розрізнені кадри з гітарою, мотоциклом, якимись дівчатами, обличчя, оголені тіла, чарки зі спиртним, секс, знову якісь обличчя…

Ярош окинув поглядом кімнату. Вдома — вже непогано. Сам — це вже дивно, тим паче, що з одягу на ньому лише срібний ланцюжок. Чоловік потер обличчя, вставши перечепився об власні труси та автоматично натягнувши той елемент пристойності, неквапливо почовгав босими ногами до ванної кімнати. Й першої миті він навіть не зрозумів, що не так в тій кімнаті, а от коли сфокусував погляд…

У його ванні, у воді, лежала оголена дівиця блідо-блакитного кольору. Саме від неї тягло тим дивним холодом. Ярош завмер, протер очі. Думки у голові ледь повзали, а узрівши таке, взагалі спробували прикинутися нерухомістю. Чоловік обережно підійшов та торкнувся безвольно звішеної руки, очікуючи найгіршого, бо ж живі люди, зазвичай, так не виглядають. Рука була мокра, холодна, але несподівано тріпнулася, а дівчина відкрила яскраво зелені очі з… якимись химерними, наче погризеними мишами, зіницями! Кліпнула — і її очі набули людського вигляду, хіба що надміру зелений колір райдужки полишився. Але потім незнайомка посміхнулася, продемонструвавши зовсім не людські зуби, та промуркотіла.

—Вибач, Чугайстер забрав оберіг Дану, як гарантію оплати боргів. Але ж ти прихистиш мене до сутінків?

—Ти хто? — потрусив головою Ярош, намагаючись згадати, що ж він вчора таке приймав. Наче наркоти ніхто не пропонував.

—Я — Сенява. О-о-о…то Косана правду казала, ти досі бігаєш від правди?

—Якої?

—Про свою сутність.

—Яку?

—Нашу.

—А ви, це хто? — тупо спитав Ярош, почуваючись повним йолопом.

—Народ Наві.

—Що?

—Нехристі, нежить, нечисть, як люблять нас називати люди. Хоча, як на мене, то це вони справжня нечисть, якщо зважити на що перетворили ліси на луки.

—Ага… І ти хочеш сказати я теж …отаке? Синє та зубасте? А дзеркало мені тридцять з гаком років чомусь повідомляло інше…

—Ой, красеню, якщо ти такий наївний, то чого ж оберіг так старанно носиш, що навіть коли очі залиті, не погоджуєшся зняти? — намотуючи темне пасмо на палець, вишкірилася дівчина (нічогенька така у неї посмішка, з категорії «довіку пам’ятатимеш»), вказуючи на срібний ланцюжок на чоловічій шиї. Погляд «красуні» був уважний, пильний й зовсім не відповідав жартівливо-безтурботному тону.

Ярош мимоволі торкнувся свого ланцюжка, який висів на його шиї, скільки він себе пам’ятав.

—Його, саме його.

—Це мамин подарунок…

—Ага-ага, а ти ж у нас п’ятирічний слухняний хлопчик, що виконує всі материні завіти? Я вчора так і подумала, —— дівчина ще раз продемонструвала свою «голлівудську посмішку» (та фільми жахів по ній ридають!) вигнулася, наче гумова, й рвучко піднялася на ноги. — Та гаразд, не мучитиму я твоє обмежено-людське почуття прекрасного. Зараз зберуся та піду. Косметика й лахи теж непогано все замаскують. Це ж треба, ти, виявляється, ще глянець м’якотілий, який тільки й може, що на сцені та в клубах вдавати чоловіка. Печалька. Ну то твій вибір. А, до речі, про вчорашню свою ляльку не переймайся, я її провела додому, тож до тебе жодних питань не буде, нас з нею бачило стільки народу, що можна забезпечити алібі всій Верховній Раді.

—Яка …котра…?— потрусив головою Ярош, намагаючись згадати з ким провів ніч.

—То ти своїх любок й не пам’ятаєш? Красунчик… Теж непоганий варіант, — криво посміхнулася гостя й проходячи повз, спокусливо зачепила його грудьми. Чоловік інстинктивно сахнувся, бо попри досконалі форми та оголеність дівчини, одна з його частин тіла, здається, ладна була згорнутися равликом, аби стати якомога непомітнішою. — Ой, які ми зрання перебірливі, — невдоволено тріпнула плечем дівчина, красномовно поглянувши на його труси, — А вчора тебе все влаштовувало. Варто вже звикати, бо бігати від себе, навіть ти, довго не зможеш. Не дарма кажуть, «заступи природу дверима, то вона тобі вікном вийде»…

—То тобі вікно відкрити? — скривився Ярош, який навіть думати не хотів, чим він з цією «красунею» вчора займався.

—Сама ввічливість. Обійдуся дверима, — хмикнула Синява та пішла збирати свої розкидані по квартирі речі.

«Красуня» дійсно швидко пішла, полишивши у Яроша стійке відчуття ідіотського, проте професійного розіграшу. До вечора він заспокоївся, переконав себе, що то справді чийсь розіграш, який через похмілля здався на диво правдоподібним, та викинув химерну пригоду з голови. І все б добре, але за кілька днів один з друзів розповів, що знайшли мертвою одну з дівчат, яка з ними гуляла тієї ночі. Чи то нещасний випадок, чи то самогубство. Ярош розгублено слухав, подивився на фото дівчини, але, як не намагався, так і не зміг її згадати, попри те, що друг сказав, що він з нею та ще однією красунею весь вечір не лише обіймався. Друг ще потеревенив на різні теми та й пішов, полишивши Ярошу непевне почуття провини. Наче й нічого не зробив, хіба що не запам’ятав якусь легковажну красуню, але щось зсередини нашіптувало, що він має відношення до її смерті. Але яке, якщо він її майже не знав (проведена разом ніч, то ще не привід для знайомства)? Та й померла вона на іншому кінці міста.

Втім попри логічність доводів, з того часу Яроша почав відвідувати якийсь невловимо-неприємний сон, після якого він прокидався вичавленим, наче лимон. Й що снилося не пам’ятав, і стан такий, що хоч в петлю лізь просто з ліжка. Сон повторювався все частіше й частіше, аж поки від Яроша не пішла… музика. Наче, буквально вчора він віртуозно сплітав з нот мелодії, підбирав слова, натхненно мудрував над аранжуванням, а сьогодні дивиться на гітару й не відчуває нічого. Дерево, метал, лак і… пустка. Те, що раніше танцювало кольорами й звуками феєричніше за бразильські карнавали, зараз мовчало. І те мовчання доводило Яроша до сказу, бо його не могли перекрити ані ночі кохання, ані друзі, ані численні вечірки, ані спиртне, ані наркотики. Про наркотики, навіть звичайну «травичку», довелося взагалі забути, після кількох однотипних, проте настільки яскравих жахіть-галюцинацій, що виникало бажання дременути вгору по стінці, відклавши купку цегли. Та якби наркотики справляли на всіх такий ефект, їх би й за шалену доплату ніхто не вживав!

Ярош почав пропускати репетиції групи, бо почувався психованим бовдуром з кривими руками й відтоптаними вухами. Розумів, що так не можна, що підводить друзів, ярить продюсера й може взагалі все втратити через таку ідіотську поведінку, але… Виходив на репетицію, а за годину, чи дві виявляв, що неприкаяно блукає містом, відсторонено споглядаючи на знайомі будинки, автомобілі, шукаючи щось чи когось, хто надав би йому прискорення хоч в якомусь напрямку. І одного дня таки знайшов.

На вулиці тоді панувала осінь. Точніше «промо осені», як це назвала солістка їх музичного гурту. Золоте листя, сонце, блакитне небо, дійсно все, наче в якомусь дурному рекламному ролику. От тільки Яроша ця «золота пора» зовсім не тішила, попри те, що зазвичай він її любив. Здавалося, природа відверто глузує, спостерігаючи, як він намагається впоратися зі своїм, зовсім не святковим станом. Депресія та безконтрольна лють, взагалі-то непритаманні Ярошу риси. Скільки він себе пам’ятав, життя так втрачало барви лише раз, після одного дурного підліткового експерименту з їх сільською «галявиною бажань». Проте ті часи він давно викинув з пам’яті й, навіть за бажання, не зміг би точно сказати, що саме тоді відбулося. Все забулося, варто було виїхати у місто. Але зараз, коли життя стрімко вицвітало, збираючись розсипатися, наче витягнутий з гробниці тисячолітній манускрипт, чомусь було стійке відчуття «дежавю». Ярош не розумів, як з цим боротися, тому бісився, ярився, сварився з друзями та влазив у дурні бійки, через які вже двічі провів ніч у відділку поліції.

Того дня його відпустили втретє (ввечері вступився за якогось безхатька, над яким кепкувала компанія молодиків. Слово за слово й опинився у центрі гарненького махача, всіх учасників якого й доставили до відділку). До поліції, залагоджувати проблему явився особисто продюсер, домовився про все, забрав «лицаря», а потім, прямо на порозі відділку, емоційно розказав Ярошу все, що думає про нього особисто та його витівки. І ті емоції мали таке строкато-нецензурне забарвлення, що навіть поліціянти заслухалися. Ярош вислухав все це з кам’яною пикою, кивнув, заскочив на свій мотоцикл та й гайнув куди очі дивляться. Ані доводів виправдання, ані бажання щось пояснювати не було. Продюсер був у всьому правий, проте його логічні аргументи розбивалися об емоційний вихор, що лютував всередині Яроша.

Проїхав він не далеко, полишив мотоцикл на першій-ліпшій парковці, бо відчув шалене бажання розігнатися до максимуму і…зустрітись з якоюсь стіною. Але ж то таке дурне бажання! Ні, краще пройтися. Просто пройтися, адже коли ти йдеш пішки, то маєш значно менше спокус. Ярош ніколи раніше не розумів тих, хто ліз в петлю, бо вважав, що самогубство нікому не допоможе розв’язати проблеми та й втечею у кращий світ такий варіант назвати важко. Хто той світ бачив? Але зараз, зараз бажання завершити цей дурний, безглуздий квест, під назвою життя, накочувало хвилями, що загрожували змести всі інстинкти самозбереження та логічні доводи свідомості. Але чому?!!!

Покинувши мотоцикл чоловік йшов людним проспектом, намагаючись розібратися у собі та байдуже роздивляючись життя, що вирувало навколо. Ось його обігнало двоє молоденьких дівчат у курточках та коротких спідницях. Посмішки, сміх, підбори, обговорення нових фільмів та завдань від викладачів. Кинувши на Яроша зацікавлений погляд, вони зупинилися біля ресторану, дістали маски з яскравими візерунками, начепили їх на підборіддя та метеликами пурхнули до приміщення. Пандемія продиктувала купу нових правил, але навіть їх дехто сприйняв з ентузіазмом, наприклад, перетворивши маски на епатажний елемент одягу. Юність легко сприймає все, там паче, що жодні маски не завадять дівчатам пускати бісики.

Ярош провів безтурботних студенток заздрісним поглядом та, викинувши чергову цигарку, попрямував далі. Можна було відповісти на їх цікаві погляди, скласти компанію. Можливо, навіть провести з однією (чи з обома?) ніч, але… навіщо? Він, наче дірява бочка, з якої витікає все світле, чим можуть поділитися інші. То навіщо брати запропоноване? Але якщо світле й прекрасне проходить крізь нього, то, мабуть, час звернути увагу на щось протилежне? Якусь гидоту, котрою можна заліпити всі, прогризені депресією проріхи? Але яку саме? На яку смолу ловити жагу життя? І …чи потрібно?