Примарне срібло

—Привіт, наймичка з доплатою! — пролунав за парканом голос Яроша, коли дівчина допомагала бабці Оляпці чистити кролячу клітку.

—Привіт…— закотила очі Віоріка, подумавши, що той бузничий був пристойним базікалом. — Ай, щоб тебе! — верескнула дівчина за мить, бо кролик, якого вона тримала у цей момент за вуха (бабця запевнила, що кролику не боляче), змахнув задніми лапами, буцнув дівчину й вискочивши з рук дременув подвір’ям до відчиненої хвіртки.

—Що ж ти вухами хлопаєш, наче вони у тебе заячі! — розреготався чоловік та вправно перемахнувши через паркан, помчав доганяти діловитого вуханя.

—От же ж розбишака! Та куди ж ти, дурне, поскакав! — сплеснула бабця Оляпка й, кинувши невеличку сапу, якою чистила клітку, теж подріботіла за твариною, що вже вискочила у город. — Та там же лисиці тебе давно чекають: тарілочку приготували, виделочкою озброїлися, серветочкою підпоясалися… — бідкалася бабця.

Віоріка все життя думала, що кролики — то тихенькі кумедні тваринки, що лише сидять у клітці та гризуть моркву. Де там! Воно б’ється, як троєщинський розбишака, а бігає так, що дівчина встигла помітити лише, як мелькнув хвіст між гарбузового листя!

Кролика ловили всі трьох, а спіймала… бабця Оляпка. Ймовірно чогось Віоріка точно не знає про сільських бабусь! Допомігши повернути втікача до клітки, Ярош нарешті привітався з бабцею та попросив тимчасово «вкрасти цінну помічницю». Від тумака дівчини чоловіка врятувала лише гарна реакція.

—Та чого ти сердишся? — розсміявся він. —Ти ж дійсно старанна робітниця! Хоча й безрука-а-а…— ухилитися від качана кукурудзи, яким спересердя кинула у нього дівчина, чоловік не встиг.

—Так, старанна! Чесно виконую свою частину обіцянки. А де твої обіцяне пояснення та розповідь про мої подальші дії? Де інструктаж? Лише ходиш та зубоскалиш котрий день підряд!

—Все, здаюся, не сердься. Згоден, дечого ти вже навчилася. От бачиш, вже чудово опанувала сільське качанометання. Ще трішки й будеш справжньою українською жіночкою, яку й козаки бояться.

—Знущаєшся?

—Навіть не думав. Радію твоїм успіхам та прийшов провести невеличку екскурсію. Тож, якщо ти полишиш вдосконалювати свої войовничі навички, може навіть проведу.

—Гаразд, проводь…— опустила другий качан Віоріка.

—Роззброюйся і пішли.

—Куди?

—До лісу. Для початку — вдень.

—І навіщо?

—Покажу дорогу, познайомлю з жителями, історією цього місця. Варто розуміти, куди тебе несе заради подруги. Може, передумаєш.

—Ні.

—Яке ж ти вперте…

Дорога до лісу не зайняла багато часу й відзначилася зустріччю з Житницею (на вигляд — звичайнісінька дівчина, що читала книжку на краю поля) та Польовиком (буденний дядько, котрий щось там підв’язував в городі).

Заходячи до тінистого лісу, де витав терпкий аромат дубів та прілого листя. Віоріка спіймала себе на тому, що очікує якоїсь каверзи. Втім, Ярош лишень познайомив її з мовчазним, високим, не дуже старим чоловіком у зелених сорочці та штанях (знайомся — Лісовик!) та провів кількома ярами до зовсім непримітної галявинки. Трава, дерева, квіточки, пташки співають, бджілки гудуть…

—Це що — чергова зміна парадигми? — розгублено спитала Віоріка, намагаючись роздивитися хоч щось незвичне.

—Тобто?

—Тут жодних помітних див!

—Красуне, дива завжди навколо нас. Саме життя — то неймовірне диво! А те, що воно має різні форми, вже дрібниці.

—Хочеш сказати, що у більшості випадків все виглядає до непристойності буденно?

—Так.

—Але ж у Водяника в гостях було далеко до буденності!

—Так то садиба Водяника! Там діють його закони! Туди так просто і не зайдеш.

—Але ж я просто зайшла.

—Повір мені, твоєму візиту далеко до «просто».

—Тобто?

—Ти змінилася. Кожен, хто так близько пройшов поряд з межею та довго спілкувався з представниками світу Наві, змінюється.

—Те, що Ольга — мавка, ще не доведено!

—Ага-ага, так і запишемо… Ну все — з дислокацією познайомив, місцевим представив, можна тебе повертати до книжечки, бо матчастину варто вивчити, — хмикнув Ярош й підхопивши Віоріку під руку розвернув у зворотному напрямку.

—І все!???

—Ага. Доки всю книжечку не прочитаєш, фундамент для знань не отримаєш, все інше не піде на користь.

—Ти гірший за всіх моїх викладачів разом узятих! Ти — монстр!

—Навіть не уявляєш, який! Але про це тобі знати ще рано, — широко усміхнувся Ярош.

Як Віоріка не намагалась, ніякої суттєвої інформації він більше не розкрив.

§§§

Місяць в селі пролетів досить швидко. Дівчина поступово втягнулася у незвичний режим, розібралася у варіантах завдань, познайомилася зі строкатим тваринництвом бабки Оляпки, її помічниками та, нарешті, дочитала «книжечку». Інформація про мешканців Наві була настільки строкатою та різноманітною, що для її обробки дійсно став у нагоді «агрофітнес». Виявилося, що коли руки зайняті чимось монотонним, важким та одночасно корисним, свідомість може «перетравити» та впорядкувати будь-що, навіть те, що поряд існує цілий, раніше невідомий світ. Щоправда, попри слова Яроша, незвичне почало зустрічатися Віоріці й поза межами садиби Водяника. Складалося враження, що після кожної прочитаної сторінки книги, світ Наві сам, наче зграйка цікавих курчат, намагається роздивитися дівчину. Часом то було несподівано, часом кумедно, але, чомусь, зовсім не страшно.

Вечоріло. Сонце неспішно котилося до обрію, надаючи природі золотавих тонів. У верхів’ї дерев вкладався спати вітер, плавно витягувалися тіні дерев, крізь які мерехтіли промені втомленого світила. У вечірній прохолоді поступово розчинялася спека, полишаючи по собі густий аромат квітів та трав. Віоріка в компанії Межівника збирала помідори. Невисокий зелений чоловічок прудко збирав маленькі стиглі помідорчики-черрі, доки Віоріка займалася іншими сортами. Дівчина була щиро вдячна за допомогу, адже кілька днів тому, поки зібрала відро тої дрібноти розміром з вишню, ладна була проклясти все. Вона тоді настільки втомилася, що коли поряд вискочив просто з трави невисокий зелений чоловічок у трав’яному одязі та кошиком дрібних яєць в руках, була фізично не здатна на подив чи переляк. Межівник, як він сам представився: «син Польовика, брат Луговика та Спориша», виявляється, саме переносив яйця кількох роззяв-пташок, які звили гніздечка на межі, де їх могли випадково розчавити. Зелений чоловічок тоді з цікавістю всівся поряд і спочатку розважав дівчину розмовами, а потім запропонував допомогу. Він виявився навдивовижу спритним, цікавим, досить милим. А за два дні періодичного спілкування Віоріка вже майже не зважала на його незвичний вигляд.

—Так-с, дивлюся ти настільки адаптувалася, що вже місцевих примудряєшся залучати до роботи, — пролунав неподалік голос Яроша. Віоріка вирівнялася й озирнулася на чоловіка, котрий вигулькнув з-за куща бузини на краю городу.

—І тобі привіт, — кивнула розсіяно дівчина, приймаючи від Межівника відерко з помідорчиками. — Дякую, друже.

—На здоров’я, — сховав чоловічок усмішку у довгих зелених вусах і вмить зник, наче його й не було.

—Ну от, прийшов грізний депресивний музикант й розлякав мені приємне товариство…— зітхнула Віоріка.

—То тобі вже галявина не потрібна? Полишити все як є? — вигнув брову Ярош.

—Е, ні, обіцяв — виконуй!

—Гаразд. Тоді збирайся, сьогодні вночі підемо.

—Це ж треба! А я вже думала, що оте кругле, що третій день виповзає з-за дерев на сході — то не місяць, а мій черговий глюк, — показала йому язика дівчина та, закинувши останній помідор у відро, піднялася.

—Я понесу…— легко підхопив відра чоловік та попрямував попереду, проігнорувавши чергову шпильку.

Віоріка йшла за ним, роздивлялася широкі плечі, засмаглу, наче оксамитову шкіру, що грала на м’язах чоловіка, і ловила себе на тому, що її думки зовсім не про Ольгу. Й через це дівчина відчувала певний сором. Вона ж для себе чітко вирішила, що спочатку розбереться у ситуації, а вже потім думатиме про все інше. Але…Але серце нахабно пропустило удар, коли вона замріялася й налетіла на Яроша, котрий несподівано зупинився.

—Вибач, — розгублено пробурмотіла дівчина поспіхом відскакуючи, наче обпеклася.

—Угу…— проігнорував він, проводячи поглядом змію, що діловито прошурхотіла в кущі.

—А це хто?

—Змія.

—Просто змія?

—Просто.

—То чого ж ти став, як вкопаний?

—Бо варто поважати невеличких живих істот. Особливо коли та істота не нападає, але непогано озброєна… Так, йди збирайся, а я зазирну до баби Оляпки, — мотнув Ярош та впевнено попрямував до літньої кухні, з якої вже визирала бабця.

§§§

Тепла серпнева ніч. Місяць раз за разом ховається у пухнастих хмарах, а коли визирає, перетворює навколишній світ на просіяне крізь срібні промені мереживо. Трава, кущі, дерева набувають химерних обрисів та час від часу зблискують численними очами. Однак, Віоріка їх вже не боїться, а подумки намагається ідентифікувати. Ось помітила помах довгих вій — мабуть, то сором’язлива мавка цікавиться гостями, ось розсип маленьких оченят у траві — здається, це подріботіли грайливі хухи... «Книжечка» та спілкування з помічниками бабці Оляпки сформувала у дівчини чітке розуміння, що народ Наві різноманітний, проте, якщо знати правила поводження, жоден з них не є безперечно небезпечним для людини. Дівчина усвідомила, що тут, як і з будь-якими істотами, варто лише знати їх звички та не провокувати. Чемна, доброзичлива людина, яка вміє слухати співбесідника та здатна поважати світогляд інших, має шанс вижити будь-де. Жоден Лісовик, Блуд, Щезник та, навіть, Бездоник не чіпатиме особу, котра не несе в собі бажання шкодити іншим.

Путівець, яр, ліс, скошене поле старанно намагається вчепитися у ноги стернею під натхненне виспівування цвіркуна, знову ліс, чагарники. Вночі шлях до галявини здавався значно довшим.

—То що ж таке, ця ваша галявина? — спитала дівчина, дослухаючись до співу якоїсь нічної птахи.

—Давнє місце сили, — відповів Ярош і, на мить замовкнувши, продовжив. — Колись, дуже давно, там було святилище з цілющим джерелом. З часом вдячні люди встановили там срібну статую богині води, матері рік — Дану. Але йшов час, вдячність змінилася звичкою, а потім і думкою, що то не люди мають дякувати богині за турботу, а вона їм — за пошану. Тож, коли двоє чужинців поцупили статую, місцеві жителі, замість того, аби її віднайти, повернути та покарати злочинців… зневірилися у силі богині. Вони думали, що богиня мала самостійно вершити правосуддя, вбити святотатців на місці за сам намір торкнутися її статуї, захистити себе й тих, хто віками пив воду з цілющого джерела. Вони забули, що святиня — то не статуя, а вода, біля якої її поставили. Підміна понять, цінностей, то страшна штука. Вона спотворює будь-яку віру, традиції…

—Як у сусідньої держави, що побудувала фашизм, проте старанно намагається навісити на нас цей ярлик?

—Десь так, — кивнув Ярош, зупинився та подав Віоріці руку, аби допомогти перейти рівчачок.

—А далі що було? Чи це й уся історія? Забуті людьми галявина з джерелом та ображена богиня?

—Дану не ображалася, не її то риси. А це — лише початок історії. Втративши статую, люди вирішили, що Дану занадто слабка, тож швиденько витіснивши зі свідомості паростки сумління, почали звертатися до «більш рішучих богів». Люди на той момент відчували себе сильними, переймалися іншими «важливішими» проблемами, тому не бачили сенсу морочити голову заради того, що й так мали. Найменше цінують те, що є поряд, легкодоступне, звичне… Про джерело швидко забули, бо спочатку люди не бажали зайвий раз згадувати про свою бездіяльність та відчувати провину, а потім…Потім полишилися лише непевні згадки, бо ті, хто щось знав, елементарно померли. Два покоління, лише два покоління змінилося й буденність одних, перетворилася на цілковиту казку для інших. І ту казку можна було змінювати, як хочеш, бо виправляти було нікому. З часом у свідомості людей те джерело все більше «обростало чарівними бонусами» та неподоланними перепонами до досягнення (бо ж треба якось пояснити, чого профукали таке багатство).

Через цю історію місцевий народ Наві змінив ставлення до людей з доброзичливого на обережно-недовірливе. На нашу біду, це збіглося з приходом християнства, яке швиденько всіх нас записало до підступних монстрів. Втім, попри проповіді церковників про «поріддя диявола, яке необхідно нищити хрестом, вогнем і мечем», правда в тому, що люди неймовірно легко марнують свої скарби, а потім звинувачують в цьому всіх, окрім себе.

—Зачекай, а я до речі так і не зрозуміла — Наві заперечують існування Бога? Чи конфліктують з ним?

—Ні те, ні інше.

—Але ж ти сам кажеш, з приходом християнства…

—Бог є, просто наше уявлення про нього не збігається з християнським. Християнство — це ж лише одна з релігій і головна її біда в тому, що формувалася вона не у нас. Світ Наві «не вписався» у їх теорію, оскільки вона не враховувала наші реалії, власне нас. А прийдешні «просвітителі» далеко не всі мали на меті нести віру любові та терпіння, значна їх частина розв’язувала політичні питання й, відповідно, мало цікавилися місцевими особливостями. Через це, за рідкісними виключеннями, в більшості випадків церковники пішли найлегшим шляхом — записали все незнайоме до небезпечного й такого, що потрібно знищити, витіснити, підмінити. Вони пеклися не про віру, а про владу. Відмінили чи підмінили місцеві свята, обряди, перейменувавши їх на свій манер, додавши християнської атрибутики та розмежувавши на «дозволене» й «недозволене». Зі священної осики робили хрести, приписуючи властивості дерева самому символу, цілющі джерела прикрасили іконами та перейменували у святі, наголошуючи, що ті стали цілющими саме після хрещення, чи іншого прояву саме християнської божої волі. Змінювалися покоління, змішувалися традиції, стиралася межа між правдою та псевдоправдою…

—І як же Дану таке дозволила? Якщо вона дійсно є?

—А Дану байдуже, вона ніколи не потребувала поклоніння, влади. Вона, як річка, якій немає різниці, що за кораблі нею плавають — споконвіку несе свої води крізь час і простір. Що їй якесь поклоніння, визнання чи забуття? Якби люди тоді хоча б спробували щось виправити, чи продовжили піклуватися про джерело, все б повернулося інакше. Але вони не спробували. Вони забули його, закинули, тож воно замулювалося, заростало й одного дня зникло на довгі сторіччя. Дану прийняла це як факт, знак того, що людям цей ресурс непотрібний. Так все й полишалося, доки одна дівчина не опинилася на тій галявині вночі й не побачила, як з-під землі, під місячними променями, намагається пробитись примарна вода. Джерело бажало жити, дзвеніти, але не мало сил, сенсу відроджуватися. Розказують, що побачивши це, дівчина забула про свою біду, кинулася розкопувати землю, посувати трави, ламала нігті, збивала руки, доки джерело не задзвеніло веселим струмком по галявині. Дану почула радісний спів джерела й звернула увагу на особу, що так старанно намагалася допомогти. Богиня оцінила порив стражденної душі та вирішила, що дівчина варта нагороди. І на щастя для народу Наві, тією дівчиною була мавка.

—То ось за що Дану подарувала вам ті амулети?

—Десь так. Богиня виконала бажання дівчини. А та хотіла жити, а не довічно ховатися лісами від тих, хто колись був її ріднею, — відповів Ярош та зупинився.

—А що було потім? Що надалі несло це джерело, галявина?

—Знання, сили. Але прийняти їх може далеко не кожний.

Слухаючи Яроша Віоріка чомусь, з кожним кроком почувалась все невпевненіше. Попри те, що вона, наче, все про себе знала й не мала жодних побоювань щодо відкриття «страшної правди» (на зразок стосика родинних скелетів у шафі), десь всередині її почала гризти сумніви. От тільки дівчина не могла зрозуміти, сумніви у чому саме.

Ліс навкруги щось заспокійливо шепотів, але то не допомагало. Знайома Віоріці галявина, наче, не дуже змінилася, проте вночі, оточена по периметру тереном та глодом, колючки якого зловісно зблискували у місячному світлі, справляла зовсім інше враження. Вийшовши на вільний від дерев простір, Віоріка обтрусила зірване листя та обламані голки й скрушно потерла подряпану руку, відмахуючись від думки, наче дерева її намагалися зупинити.

—Чудова, цікава історія, але ж тут… немає джерела, — питально повернулася Віоріка до Яроша, що зупинився під деревами.

—Немає вдень.

—Нічне джерело?

—Можна й так сказати. В даному випадку мало значення, хто саме його рятував.

—А-а-а.

—Ну то що? Ти впевнена, що бажаєш дізнатися все? Маєш останній шанс відмовитися, — мовив чоловік, окидаючи швидким поглядом галявину та місяць, що саме виплив з-за останньої хмари, котра поспіхом наздоганяла злагоджену отарку подружок в подорожі на північ.

—А що буде, якщо відмовлюсь?

—Забудеш. Усе.

—Все-все? — вирячилася на нього дівчина. — Чому?

—Бо занадто далеко зайшла, а вбивати тебе, я не бажаю.

—Який ти добрий…

—То що? Яке твоє рішення?

—Хочу знати все! — вперто мотнула головою Віоріка, хоча й відчула, як зрадницьки почали труситися коліна. Намагаючись приховати раптовий напад страху, дівчина поспіхом стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися у шкіру.

—Гаразд. Це твоє рішення, — зітхнув чоловік. — Тоді йди на центр галявини та зупинися біля статуї.

—Якої…? — Віоріка здивовано окинула галявину поглядом, й помітила, як у траві попереду щось зблиснуло. Озирнулася на Яроша. Він схвально кивнув.

Дівчина глибоко зітхнула й, розвернувшись, попрямувала до чудного срібного видива, котре ніби випливало із високої трави, формувалося з туману, що плив звідусюди, закручувався навколо видива пасмами, формуючи якийсь образ.

Трава чіплялася за ноги та одяг й доки дівчина подолала якийсь нещасний десяток метрів, видиво значно підросло, дійсно перетворившись на статую жінки у довгій сукні та покривалі з туману. Той туман приховував частково обличчя статуї, спускався на плечі та стікав донизу, стелячись усією галявиною. Він поступово вкривав траву, перетворюючи весь відкритий простір на суцільне біло-сріблясте море. Туман холодив ноги дівчини, ніс аромат весни, талого снігу й степового вітру. Цей аромат Віоріці видався знайомим, а за мить вона усвідомила, що він супроводжував її у всіх подорожах з Ольгою.

Між тим, біля ніг статуї зблиснуло сріблом й з-під землі вирвалося на волю джерело. Трава на схилі розступилася і вода, котра, ніби, увібрала в себе все світло місячного сяйва, весело побігла галявиною.

Віоріка зупинилася за кілька кроків від статуї, замилувалася плавністю ліній, а коли опустила погляд до води, помітила у ній чиєсь віддзеркалення. Рвучко підняла голову — по іншу сторону джерела сиділа жінка. Молода, вродлива, у красивій сіро-сріблястій сукні.

—Ту мавку загнали, наче скаженого вовка, — мовила жінка, ніби продовжуючи розповідь Яроша, — Молодик, у якого вона мала необережність закохатися, клявся покласти до її ніг весь світ, але дізнавшись хто вона, влаштував полювання. Розумієш, коли людина бажає вбити вовка, то називає це спортом, коли вовк бажає вбити людину, то люди називають це кровожерливістю. Різниця між злочином та правосуддям не більша. Та нещасна опинилася біля мого джерела знесилена, зраджена, але попри все, кинулася допомагати. А потім попросила не за себе — за сестер, аби їх не спіткала така ж доля. Просила те, що допоможе їм вижити. Вона мала змогу знищити свого ворога, натомість просила, аби вижили інші. Я не могла відмовити. Відтоді кожен зі світу Наві має право на мій оберіг. Вони його назвали «примарне срібло». Хоча насправді це поєднання води, туману та часточки душ тих, кого згубила безпідставна ворожнеча.

Знаєш, дитино, коли вовк вбиває ягня, для своїх вовченят, то чесно, коли корова їсть траву, аби жити — то природньо, коли лісовий дух морочить мандрівників, які не проявляють поваги до лісу — то правильно. Бажання вижити — то єдине, що виправдовує вбивство. І мавки мають на нього таке ж право, як і люди. Я лишень надала їм змогу його реалізувати. Тим паче, люди нищать себе набагато вигадливіше. А ще, люди — єдиний ресурс, який збільшується на цій планеті без жодних обмежень. Зникають риби, птахи, комахи, звірі, рослини… Але не люди. Людей стає тільки більше. І серед них є занадто багато таких, які можуть принести єдину користь — стати їжею чи добривом. Тож не дивно, що я допомогла тим, для кого люди — ресурс для виживання.

—Ресурс…?

—Так. Так само, як люди сприймають весь навколишній світ, світ сприймає їх.

—І я теж … ресурс?

—Була, доки не почала добровільно рятувати мавку. Так, ти не знала про її природу, але ти її відчувала і тебе це не зупиняло, — мовила жінка вставши. Легко перескочивши через струмок вона впритул наблизившись до Віоріки. Зазирнула в очі.

—Але я її не врятувала… Ви підкажете мені де Ольга? Куди зникла? — ледь чутно спитала дівчина, почуваючись на межі переляку й відчаю. Жінка була зовсім не страшна, навпаки — неймовірно красива, із зелено-блакитними пронизливими очима, які нагадували штормове море. Проте навколо цієї красуні витало стільки сили, що Віоріка почувалася так, наче наблизилася до могутнього бурхливого водоспаду, що може її змити, як крихітну билинку.

—Ти смілива, — посміхнулася богиня. — Не дивно, що він тебе вподобав.

—Хто…?

—Сама знаєш.

—Я…

—Відповідь на всі твої питання у твоїй же пам’яті. І я допоможу тобі їх віднайти. Випий це, — у руках жінки заклубочився туман, який за мить перетворився на химерну чашу, якою вона вправно зачерпнула води з джерела. Віоріка обережно прийняла чашу та слухняно зробила невеликий ковток крижаної води.

— Закрий очі… Сконцентруйся на спогадах, — Дану обережно торкнулася пальцями скронь дівчини. Віоріка тріпнулася, бо пальці богині теж були неймовірно холодними. — Не бійся. Боятися вже пізно…

Віоріка визнала правоту цих слів й спробувала підкоритися, відкинути страх та зазирнути у свої нечіткі спогади. Спочатку думки металися переляканими птахами, проте скоро вгамувалися, скеровані непереборною прохолодою течією, що підхопила її свідомість.

Карта, монітор…монітор… Степанович поряд…він щось говорить уважно дивиться в очі… Ольга стоїть поряд, попід стіною, тримається побілілими пальцями за срібний ланцюжок на своїй шиї, нервово кусає губи й, наче, намагається, щось сказати. Але Степанович її зупиняє рішучим помахом руки, бере Віоріку за руку… «Знайди Ольгу. На галявині, опівночі, у повню. Ти маєш туди прийти попри будь-що …» спливли у свідомості слова, промовлені якимось скрипучим голосом, зовсім не схожим на знайомий голос того говірливо-непримітного дядечки.

Потім перед очима Віоріки у зворотному порядку помчали яскраві кадри її життя: робота, навчання, школа, дитинство…. Вони наче намагались змити побачений спогад, але той вперто полишався на задньому фоні, поступово збираючись у великий химерний пазл.