Примарне срібло

Серпень 2021

Спускатися та обходити пагорб довелося довго. Віоріка йшла майже автоматично, бо не могла оговтатись від видовища спаленого рюкзака й розлюченого Яроша. Та й взагалі останнім часом події навкруги скидалися на якусь химерну гру тіней. Щось відбувається, але варто придивитися уважніше і усе здається грою уяви помноженою на необізнаність.

Зниклого Андрія Віоріка майже не знала. Про цього високого, чорнявого та жартівливого хлопця вона не встигла скласти якоїсь чіткої думки, бо, власне, їх ніхто і не знайомив. Звичайно, дівчина його іноді зустрічала у коридорах офісу, бачила на корпоративі. Але ж хіба можна скласти про когось об’єктивну думку за таких умов? Ольга пізніше неодноразово розповідала, який він «чудовий та неймовірний», проте з побіжних описів його звичок, Віоріка б точно не віднесла такого персонажа у категорію «чоловік-мрія». Хлопець, що може розвернутися й кудись гайнути з друзями при тому, що пообіцяв побачення своїй коханій, автоматично «втрачав прохідні бали» в очах Віоріки. Може він і веселий та товариський, але як на такого покластися, бути в ньому впевненою, щось з ним планувати? Ольга казала, що саме ця спонтанність, легкість та любов до життя її й полонили, але Віоріці важко було таке зрозуміти. Їй це здавалося більше схожим на безвідповідальність та відсутність серйозного ставлення до всього, й Ольги, особисто. Тому й версія, що той «принц» просто десь завіявся, а не трагічно пропав, вважалася Віоріці більш вірогідною. Але подруга чомусь була на 100% впевнена у містичній складовій його зникнення, й ця її фанатична впевненість старанно намагалася продряпати шпарину у світогляді Віоріки.

Попри всі вмовляння звернути увагу на буденні варіанти зникнення хлопця, Ольга з наполегливістю самонавідної торпеди шукала містику і, треба визнати, певні дивинки таки знаходила. Не те, щоб магію чи об’ємний полтергейст, але деякі незрозумілі моменти їх подорожей дійсно не вписувалися у знання та ланцюжок логічних висновків Віоріки. Було стійке відчуття, що не вистачає якихось частин пазлу, але яких саме і де їх шукати, дівчина не могла зрозуміти. Може, саме тому Віоріка й озвучила Ярошу при зустрічі найфантастичнішу свою версію, сподіваючись почути щирий сміх. Але й тут її очікувала несподіванка у вигляді Тихона, котрий… радісно підтвердив наявність якоїсь чудодійної галявини та цілком серйозно допустив можливість щось там знайти! А потім та дурна нічна пригода…Чого вони так злякалися? Що то було? І чи було? Чи то виключно чудні версії її буйної уяви, розхитаної містичними розповідями Ольги? Чи не лише? Ця невизначеність та відчуття стану повної дурепи настільки дратувало, що Віоріка поставила собі за мету будь-що розібратися у цій загадці. Дівчина була впевнена, що все, навіть містика, повинне мати ознаки логіки, а отже — і відповіді!

Загалом Віоріка досить спокійно сприймала більшість життєвих подій, але якщо вже щось її підштовхувало до активних дій, то, як сказав один її колега «ти, як невмирущий зомбі, якщо вже піднімеш — фіг потім упокоїш!». І сказав він то, спираючись на одну невеличку пригоду в офісі. Власне нічого надзвичайного не було, просто керівник відділу якийсь день довів Віоріку до сказу своїми дурнуватими вимогами до макету, які навіть не відповідали тому, що хотів їх Генеральний директор (а вона чула побажання на нараді!). Дівчина тоді настільки розізлилася, що вирішила закрити питання кардинально. Ні, вона чесно й дуже довго терпіла ті «геніальні поради» та «уточнення», які суперечили одне одному, а потім, коли ліміт терпіння вичерпався в нуль, плюнула на субординацію й, згрібши свої макети, попрямувала прямо до кабінету Генерального. Впевнено оминувши секретаря (яка зазвичай виконувала роль нездоланного Цербера, а цього разу чогось навіть не пискнула), Віоріка влаштувала керівництву емоційний виступ на тему: «Неможливо намалювати чотири паралельних зелених лінії червоним кольором, ще й так, щоб дві з них перетиналися! Ось вам всі можливі варіанти. Або так, або ось так! Не влаштовують — уточніть завдання! Або звільняйте!»

На подив усього офісу Генеральний тоді розвеселився й затвердив один з запропонованих дівчиною макетів, а керівник Віоріки її … «похвалив!», ще й почав брати з собою на усі наради, де обговорювалися план-завдання. От і зрозумій після цього тих чоловіків! Що тих, що оцього, який чимчикує попереду неї. От що Ярош мав на увазі говорячи про мавок та русалок? Його інтонація та погляд «приб’ю заразу!» зовсім не нагадували жарт. Але ж і серйозно він таке не міг сказати! Чи міг? Чи то наочна демонстрація його знаменитого почуття гумору, яким він, за розповідями, міг кого завгодно довести до сказу?

—А давай-но ти мені розкажеш про свою зниклу подругу, — мовив Ярош, відволікаючи Віоріку від думок.

—Ольгу?... Гарна людина. Розумна, красива, товариська, добра. Хіба що у коханні зробила дивний вибір.

—Чим дивний?

—Ну-у, я знаю, що у всіх різні смаки, але мені важко зрозуміти, як можна закохатися у хлопця, що ставить тебе на один рівень з «е-гей, погнали на Десну!».

—Тобто ти віддаєш перевагу тим, хто сидить біля ніг коханої й старанно полірує дівочі чобітки?

—Звичайно ні! — щиро обурилася Віоріка. — Чоловік має бути чоловіком, а не килимком! Але ж якщо ти кохаєш людину, то маєш принаймні попереджати про свої плани, думати про почуття дівчини. Хіба так важко подзвонити та попередити про зміну планів, аби твоя половинка не втрачала голову обдзвонюючи всі лікарні? А в них же таке не раз було! Ольга за час їх стосунків кілька ночей реально провела опитуючи лікарні, бо Андрій подзвонив, що виїхав до неї і… завіявся на всю ніч з випадково зустрінутим другом! Чи однокласником! Чи навіть «інтелектуальним безхатьком»!

—То ти думаєш він її просто не кохав?

—Не знаю. Вона казала, що кохав й попри свої чудні звички не міг просто так її покинути. З її слів, він просто іноді «занадто сильно захоплювався». Оля була переконана, що цією вашою галявиною він теж «надміру захопився» й саме на ній, чи через неї зник. Я в цю теорію довго не вірила. Навіть коли тиждень тому, оголосивши, що щось знову знайшла («щось» Ольга регулярно знаходила з квітня місяця), вона раптом не відповіла на мій дзвінок. Потім на ще один. А потім подзвонила її мама й тремтячим голосом спитала, чи я часом не поряд з її донечкою, бо та другу добу не з’являється в мережі… І все. З того дня про неї ні слуху, ні духу. Її вітчим вже всіх ментів на вуха поставив, а результату — нуль. Ані машини, ані людини.

—І ти на цій хвилі сумнівної дедукції додумалася приміряти плащ Коломбо й стартонула на її пошуки? Геніально! От що роблять з дівчатами фільми про всесильних жінок — вимітають залишки адекватної оцінки своїх здібностей. Одного не розумію, чому ти вирішила, що та містична галявина, яка харчить людей разом з машинами, має бути десь в околицях мого села?

—Бо ці околиці я бачила на екрані Ольги! Якось зайшла до неї, коли вона саме уважно вивчала Гугл-карту, на якій був отой ваш чудний вигин ріки.

—Та тобі у шпигуни треба, а не у дизайнери. Визначити місцину за випадково побаченим шматком ріки… Просто Штірліц у спідниці! А що заважало тобі сказати про ту карту поліції?

—Я сказала, — набурмосилася Віоріка, згадавши поблажливий погляд якогось там правоохоронця, який ставив їй питання щодо інтересів та планів Ольги. Так зазвичай дивиться вихователька на мале дитя в садочку, коли те намагається їй розповісти чому рибки у воді не падають.

—І що вони відповіли?

—Що все перевірять. Але ж твій Тихон сказав, що сюди ніхто не приїжджав! Вони навіть не спробували щось з’ясувати! Я впевнена, вони карту навіть не відкривали!

— А ти їм свою версію про галявину теж видала? — показово співчутливо спитав Ярош, виходячи з лісу та прямуючи вздовж поля кукурудзи. По темно-зеленим рядам високих, вишикуваних, наче вимуштруване військо, рослин пронісся порив вітру й ті зашелестіли, наче теж насміхаючись з Віоріки.

—Ні, звичайно. Я ж розумію, як то звучить...

—Та ти що? А мені значить на голову можна будь-яку ахінею висипати?

—Та хто б казав, після твоїх заяв про мавок! І взагалі, я тобі так зраділа! Знайоме, адекватне обличчя серед цих чудних сільських жителів. Вони такі…дивні, — згадала дівчина свої враження від місцевих жителів.

—Вони нормальні, це просто ти — киянка. А столичні жителі, то окрема каста, що знаходиться далеченько від усіх інших.

—Чого це раптом?

—Бо ви на їх фоні — блаженні. Такі собі «діти квітів», без жодного розуміння життя.

—Чому це?

—Реалії у вас інші: темп життя, інтереси, рівень доходів, потреби, клопоти. Це різні світи, які тримають разом лише ті, хто гарцює по їх межі — молодь чи, наприклад, пенсіонери, які згадали про своє коріння. Столичні жителі якщо купують хатинку в селі, то заради «природи й відпочинку», в той час, як місцеві гарують на городах та роботах у спробі вижити, звести кінці з кінцями та відбитися від спроб держави зняти третю шкуру. Там, де ти бачиш «красиві квіточки», вони бачать бур’яни, там де ти млієш «ой корівка», чи «ой, качечка», сільський житель думає, як ту скотину прогодувати та продати так, аби отримані гроші принесли хоч якийсь прибуток. Тому не дивуйся, що киян у нашому (і не лише нашому) селі сприймають виключно, як відірваних від життя туристів, на яких можна хіба що непогано заробити. Як розумієш, таким нічого зайвого, тим паче такого, що може того туриста наполохати, не розкажуть.

— Але ж твій Тихон підтвердив, що у вас є тут якась галявина!

—І я дуже жалкую, що ще в школі не прибив його довгого язика до дверей. Стільком би людям життя спростив…— пробурмотів собі під ніс Ярош, виходячи на зелений, прикрашений цикорієм та ромашками путівець, що збігав з пагорба та змією петляв до річки.

—Тобто мені про цю галявину проговорилися лише тому, що поряд був ти? — сяйнув здогад у дівчини.

—Десь так. Проте таких галявин світом — хоч греблю гати. Це зовсім не те, що ти думаєш.

—Ага! Отже, що собою представляє конкретно ця, ти точно знаєш? І що? — зупинилася Віоріка. — Та ти її, мабуть, і сам відвідував?

—Звичайно. Щоб сільські діти та й не знали околиць свого села? Це зараз ту малечу на двір не виженеш, а в мої часи бігали так, що аж гай свистів. Дременути від роботи й батьків — свята справа. Одних корів доки пасли, то всі яри з лісами вивчили ретельніше за картографів. Та я міг із закритими очима пройти до будь-якого з сусідніх сіл! А вже можливість забратися кудись, де страшно й можна продемонструвати, що ти ні чорта, ні батька, ні директора з дільничним не боїшся… Я тебе прошу, з мого класу ту галявину майже кожен відвідував. Навіть деякі дівчата. На щастя, нинішня молодь більше зайнята гаджетами та не намагається засунути голову у пащу дракона. Хоча, у кожного покоління свої дракони…

—І що ж воно таке? Якщо там бігало ледь чи не все ваше село, чому ти мене вчора від неї так прискорено рятував?

— Рятував не від неї. Як ти розумієш, галявини лісом не бігають.

—То від кого? Чи від чого?

—Це складно пояснити, принаймні поки що. Давай почнемо з простого. Коли ти отримала очі Дану?

— Що? — розгубилася Віоріка.

—Те, що надає людині можливість бачити реальність, попри вміння деяких істот та людей змінювати личини.

—О-у…Очі Дану… Щодалі, то цікавіше. Вперше таку назву чую…— спантеличено мотнула головою дівчина й тут же отримала якоюсь гілочкою по лобі. Чортихнулася, потерла місце удару та ображено поглянувши на розлогий кущ ліщини понад самою дорогою, обережно нахилилася, оминаючи широку калюжу. З-під ніг дівчини злетіло кілька великих коричнево-фіолетових метеликів та закружлявши у чудному танку, за кілька секунд знову повернулися на мокру землю. Віоріка провела їх поглядом, щиро мріючи, що її світогляд так само скоро повернеться на місце. Проте критичне мислення та Ярош вже старанно обривали крильця тій мрії.

—Дуже дивно, що ти таке вперше чуєш. Хоча з того, як ти ними користуєшся, я вірю, що ти кажеш правду. Я так розумію і про зелений амулет та примарне срібло ти мало знаєш?

—А це ще що?

— Зелений амулет — специфічний перелік рослин, що полишив тебе сьогодні живою.

—В якому сенсі? Яких ще рослин? Ти що, думаєш у мене в рюкзаку був якійсь Ескалібур та екзотичний гербарій зібраних опівночі квіток папороті? Там не було жодної… — Віоріка несподівано зупинилася, згадавши свій блокнот, в якому лежали засушені рослинки з усіх її цьогорічних подорожей.

—О, я бачу якісь будячки таки були у твоєму рюкзаку. І, на твоє щастя, підібрані дуже, дуже вдало. Бо інакше попіл був би зовсім не білим, а від тебе б полишилося не більше, аніж від твоєї горе-торбини, — помітив її реакцію Ярош.

—Як це?

—Як, як — яком догори! Де ж ти таке самовпевнено-дурне на мою голову взялося? Як можна було не знати, що ти несеш з собою, куди й навіщо, але нестися вперед з нестримністю розлюченого бичка? Хто мав доступ до твого рюкзака? Ольга? Вона знала про той твій гербарій?

—Так…але вона тут до чого? — остаточно заплуталася Віоріка, згадавши, як подруга відреагувала, побачивши якось ті засушені у блокноті рослинки.

—До того що, хтось тебе відправив сюди з тим комплектом самовбивці, забувши попередити, що з похоронного вогнища не повертаються…Тобі дуже пощастило, що в підсумку ти виявилася не жертовним ягням, а джмелем, який полетів, бо не чув про закони аеродинаміки.

§§§

Липень 2021

Безрезультатність пошуків містичної галявини та остання пригода з автомобілем трішки вгамували Ольгу. Вона полишила ідею з пошуками містики, чи принаймні відклала, бо сконцентрувалася на більш практичних питаннях, а саме — зміні свого авто. Містика містикою, але незрозумілі «глюки» техніки подруга запланувала вирішити кардинально, тим паче давно в цьому напрямку думала.

У клопотах пов’язаних з продажем машини, вивченні асортименту автосалонів та нескінченних розмовах про переваги одної моделі авто над іншою, минув червень. З першого липня Віоріка збиралася у відпустку, плануючи гайнути зі шкільною подругою у Грецію. Ольга ж, приїхавши одного дня до офісу вже на новій машині, запропонувала випробувати «сталеву красуню», для чого поїхати до Чорного моря. Ідея відвідати вітчизняний курорт, ще й «дикунами», здалася Віоріці сумнівною альтернативою, навіть якщо врахувати, що цього разу подруга пропонувала відпочинок у компанії її друзів, які регулярно так подорожували. Віоріка відмовилася, але потім її однокласниця захворіла на ковід, останньої миті розваливши всю ретельно сплановану конструкцію подорожі, бронь житла cкасували через якісь там проблеми у власника апартаментів, а на додачу, ще й авіарейс перенесли. Дізнавшись про перенесення рейсу, Віоріка зовсім засмутилася, проте спробувала сприйняти все це, виключно, як піклування Вищих сил та ввічливу пораду змінити плани. Дівчина взагалі частенько керувалася принципом «Якщо якісь двері вперто не відчиняються, варто пошукати інші», бо вважала, що не всі замки вішають, аби захистити чиєсь майно, деякі — аби попередити гостей.

—Привіт, Олю. То що ти там пропонувала? Я пам’ятаю замість аномальних зон чи таємничих галявин, ніби, звучали: море, палатка та пісні під гітару біля вогнища? — спитала Віоріка, набравши телефонний номер подруги. Київська погода за вікном на пляжний відпочинок не налаштовувала (схоже цей липень вчився у листопада!), проте дівчина сподівалася, на узбережжі, де зазвичай тепліше, віднайти ознаки літа.

—О, ти не полетіла? Ура! Я дуже хотіла реабілітуватися, за попередню поїздку, — щиро зраділа Ольга.

—Яка ще реабілітація? Все ж було досить прикольно, — хмикнула Віоріка, яку найбільше засмутили незбережені фотографії птахів. «Загублену добу» вона вирішила викинути з голови, як шматки якоїсь занадто веселої вечірки. — То куди саме планують їхати твої підковані «дикуни»?

—На Кінбурську косу.

—Хм, не була там. Та й, здається, не чула про таке місце… Що воно таке і що там цікавого?

—Ой, там чудово! Море, ліс, величезний пляж, дика природа. Це ж так звані «Миколаївські багами»! Двадцять три кілометри незабудованого морського узбережжя зі сліпучо-білим дніпровським піском, кемпінги, озера, ліс, Національний природний парк «Білобережжя Святослава»… Це місце вважається найбільш незайманим й одним з найкрасивіших та найзагадковіших на Миколаївщині! — почала азартно нахвалювати Ольга.

—Звучить, аж якось підозріло чудово. Особливо після «українського бермудського трикутника».

—Хто б казав. Ти й там примудрилася віднайти осередок раю!

—Не я, а ми.

—Та я так, на хвості покаталася. Коротше, я вирішила виправитися й звернути увагу на красиві, а не містичні місця! І гарні компанії, аби не ловити онуків баби Яги посеред поля. Погоджуйся. Цього разу буде весело. Там їде дві пари Руслан з Оксаною і Антон з Ларисою (ті останні років десять так відпочивають) та троє хлопців, до речі, досить цікаві. Ромчик, мій колишній однокласник, історик-музикант, здається, твій типаж, другий, Стас — мій друг з універу, нині шеф-кухар одного з модних столичних ресторанів, і ще Олег, вже його друг. З останнім я не знайома, але бачила фото в фб — красунчик, майже скандинавський бог! Кажуть якийсь айтішник, але я б такого у зірки Голлівуду записала! Викапаний Кріс Хемсворт. Плануються шашлики, риба та креветки з майстер-класом по вилову того щастя.

—Свиней на шашлики теж будемо ловити? — розсміялася Віоріка.

—Якщо сильно попросиш, обіцяю влаштувати тобі й таке шоу! А зустрінемо на трасі фургон з п’ятачками, сама тебе з машини випхаю, ловити той шашлик! — підтримала жарт Ольга, — Та я думаю зі смаколиками проблем не буде, Стас обіцяв якісь там свої викрутаси, бо він саме випробовує вітчизняні продукти для екзотичних справ. А готує він божественно, й чобіт може обробити так, що з’їси та добавки попросиш. Також у програмі необмежене плавання, свіже повітря без жодних намордників, безмежні зорі та скупане в морі сонце! Але виїжджати потрібно вже завтра зранку.

— Гаразд, діва-спокусниця, вмовила. — здалася Віоріка, вирішивши, що озвучена перспектива зовсім не програє самотній поїздці до чужої країни. Особливо в частині відсутності купи обмежень.

Швидкі збори, ранній виїзд, побіжне знайомство з досить приємною компанією, кілометри дороги під гарну музику і ось їх «автоколона» вже їде піщаними дорогами вздовж залитого сонцем соснового лісу та зупиняється на узбережжі. На відміну від Києва, який проводив у дорогу дощем, на узбережжі компанію зустріло справжнє літо, а не його закутана у хмари пародія.

Обрання місця для облаштування, встановлення наметів, місця для «кухні». Нескінченні жарти, лайка та розіграші. Спроби Романа та Олега, замотати Стаса в один з наметів, допомога дівчат у порятунку шеф-кухаря, внаслідок чого у гамівних сорочках опинилися ще й дівчата. Емоційні обіцянки Стаса нагодувати когось медузами, натяки полонянок на значне урізноманітнення «медового місяця» своїм чоловікам. Останнє спрацювало найкраще, бо хлопці розв’язали дівчат та послали… купатися, аби не вносили хаос у суто чоловічі розваги. Віоріка ледве стрималася, аби не уточнити перелік тих розваг, але море так привабливо хлюпотіло, що гріх було не скористатися порадою.

Віоріка саме тримала рушника, аби Ольга перевдягнулася у купальник (намет все ще нагадував купку деталей), коли з протяжним «му-у-у» — повз відпочивальників до моря неспішно попрямувати чотири …корови!

Узрівши тих «сусідок по кемпінгу» Віоріка від подиву ледь рушника не впустила. А рогаті руді красуні продефілювали повз дівчат, зайшли у водичку, помочили ніжки, хвостик та попрямували далі з таким діловитим виразом морд, наче вони тут головні пляжники.

—Оль, ти не попереджала, що тут водяться морські корови, — розсміялася Віоріка, прибираючи рушник.

—Чіткіше потрібно було формувати замовлення щодо полювання на шашлик, — хмикнула подруга, провівши рогатих туристок не менш здивованим поглядом.

—А-а-а, ну тоді дяка, що не дикі кабани з виводком…Кого ще цікавого тут можна зустріти?

— Можу обіцяти дельфінів, — підморгнув дівчатам Олег, світловолосий красень, який саме пробігав повз, рятуючись від «летючої ласти». — А до стану ламантинчиків, ми самі наїмося, у нас є Стас, сітки, вудки й шикарні продуктові запаси. А ще ж будуть обіцяні меду-у-узи…— дременув хлопець, ухиляючись від другого «снаряду».

—Я думала, що відпочинок «дикунами» допомагає скинути зайві кілограми, — посміхнулася Віоріка.

—Не з нами! — авторитетно заявив пробігаючи повз дівчат Стас, нескромні габарити якого натякали, на аргументованість відповіді. — А ну йди сюди, гумористе, розкажу, чим загрожує розізлити шеф-кухаря! — гаркнув він навздогін Олегу, що зайцем помчав вздовж берега.

—Та все я зрозумів, ополоники та сковорідки то теж гарна метальна зброя, але рука у тебе набита на обмежений простір кухні! — реготав той здалеку.

Друзі Ольги дійсно були веселими і гарно підготовленими туристами, бо приїхали не лише з наметами та казанками (хоча шатро у них було таке, що й Чингісхан вдавився б від заздрощів), а ще з портативними холодильниками, сонячними панелями, що чудово задовольняли потреби у зарядці гаджетів, кількома ящиками спиртного, замаринованим на перший вечір м’ясом, риболовним приладдям, крупами, приправами та купою інших, зручних та корисних речей, на фоні яких двомісний намет, каримат та рюкзак Віоріки, яка, начебто, непогано зналася на походах, виглядали дитячим комплектом.

Кінбурнська коса дійсно виявилася чудовим місцем. З одного боку вона омивалася прісними водами Дніпро-Бузького лиману, з іншого — Чорним морем, а на самому краю цієї смужки суші можна було стояти однією ногою у Чорному морі, а другою — у лимані. Природа цих місць вражала мальовничістю, радувала безмежним простором та відсутністю людей. На кілометрах напівпорожніх пляжів лише іноді зустрічалися наметові містечка, а так: спів птахів, вітру, ліси, піски й жодних балакучих перехожих. Втім, коли в один з романтичних моментів єднання з природою, з-за куща несподівано з’явився повністю обмазаний грязями «дикун», дівчата ледве гикавку не заробили.

Але загалом, гуляючи серед незліченної кількості прісних та солоних озер, було неймовірно легко уявити себе єдиними людьми на планеті, повірити у легенди про амазонок, що жили тут в давні часи, у розповіді про заховані на півострові скарби скіфів, оповідки про Прогноївську паланку, яка на цьому місці колись виконувала роль козацького порту… Роман, виявився чудовим, нехай і трішки «повернутим» на історії оповідачем, що торохтів активніше за екскурсовода, доки Ольгу старанно намагався причарувати Олег. І судячи з того, що Оля все частіше й частіше блукала наодинці з цим білявим красенем, у Олега були певні успіхи.

Проїхавшись до найближчого базару та почувши від місцевих жителів про рожевих фламінго, яких, наче, бачили на Тилігульському лимані навесні, їх компанія вибралася й туди. Фламінго, не знайшли (мабуть, ті ще бабусині казочки), проте інших птахів — хоч в орнітологи записуйся. Різноманітні чайки, лебеді, якісь строкаті та чорно-білі качки, сіренькі тонконогі бекаси, чубаті чібіси, чаплі та навіть пелікани. Доки Віоріка захолено роздивлялася ту виставку птахів, Ольга з Олегом кудись завіялися. З’явилася ця парочка аж ввечері. Олег нагадував кота, що дорвався до червоної риби, а Ольга була настільки замріяно-задумлива, що Віоріка вирішила не турбувати її розпитуваннями, щиро сподіваючись, що подруга таки відкриє серце для іншого кохання.

Полетіли сонячні дні, відвідини Волижина лісу (залишок стародавніх лісів, що росли тут у сиву давнину), споглядання найстарішого дерева Миколаївщини — 600-літній дуб (така собі дивинка, в Києві такі теж є ), і на «десерт» — поле диких орхідей, яке мало вразити фантастичною красою. Не вразило. Поле, як поле, зелене, бо більшість краси вже осипалася. На величезному зеленому просторі лише іноді можна було віднайти поодинокі крихітні фіолетові суцвіття.

Саме після відвідин того поля, коли Віоріка тихцем вкладала в блокнот одну з маленьких квіточок дикої орхідеї (хоча й сказали рвати їх не можна), її маленький гербарій побачила Ольга. І реакція подруги була дивною. Вона простягнула руку до блокнота та відсмикнула, наче обпікшись.

— Що це в тебе? — мовила таким тоном, наче перед нею не зірвана квітка, а заспиртована гримуча змія.

— Та нічого такого, іноді полюбляю збирати дрібниці. Подумала, що одна квіточка не зруйнує весь заповідник, — знітилася Віоріка, бо таки почувала провину.

—А далі? — Ольга нахилилася, від чого її срібний кулон випав з-за майки, яскраво зблиснувши в сонячному промені, що зазирав до намету. Подруга кінчиками пальців перегорнула сторінку, до засушених квітів яблуні.

—Та різне. Чомусь вирішила збирати… Подумала, що прикольно буде колись відкрити блокнот, згадати, підняти настрій похмурого зимового дня, — спробувала пояснити Віоріка.

—Чарівний гербарій… — Ольга, закусивши губу роздивлялася, сухі квіти, листочки зі стіни у Кам’янці-Подільському, потім папороть, дубовий листок з Бакоти.

—Так, досить вдало засохли. Хоча вдома у мене стоїть засушена троянда, подарунок одного з залицяльників. Їй вже років п’ять, а така гарна! Хіба що, як з неї пил стирати я досі не придумала. Може якось доберуся ту красу в епоксидну смолу залити.

—Несподівані у тебе звички…— Ольга, наче через силу, відірвала погляд від блокнота та рвучко підскочила, повернулася до своєї сумки. — Втім, ти взагалі оригіналка, через це з тобою й класно. Не даремно наше керівництво так тебе цінує.

—Та не більше ніж інших, хіба що завданнячка полюбляють ставити такі, наче кожного разу екзамен влаштовують.

—Ти не права, то не екзамен, то розуміння того, що ти можеш так вивернути колір і форму, що з тривіальних ліній у тебе вийде стильний шедевр. Фірма, що торгує посадковим матеріалом, та сама, якій ти розробила логотип, була в такому захоплені, що здійснила повне озеленення нового маєтку нашого Генерального!

—О-у, то он чого він на мене не розсердився, коли я йому влаштувала той несанкціонований парад макетів…— розсміялася Віоріка.

—Розсердився? На тебе? Сонечко моє, на тебе розсердитися може тільки самогубець!

—Чому це раптом?

—Бо коли ти в настрої, твоя чарівність сліпить з потужністю військового прожектора, а якщо сердита, то й пані з косою перелякаєш. І я зараз маю на увазі не Юлію Тимошенко.

—Ти мене з кимось переплутала. Я ж тиха.

—Ага, як вода в Дніпрі, але постав греблю й побачиш стільки в тобі «тиші». Генеральний це оцінив, як і твій шеф. Щоправда, не одразу, спочатку він лютував, що ти «через його голову стрибнула», але Степанович йому гарно на пальцях пояснив, як твою цінність та і необхідність таких дій. Ще й подякувати порадив, бо ж премію тоді виписали всім.

—Степанович? А він яким боком до мого шефа?

—Та всі ж в одному казані варимося…— посміхнулася Ольга й скинувши туніку попрямувала на вихід з намету. — Все, я купатися! Там хлопці обіцяли змагання влаштувати. Ти з нами?

—Звичайно! — кивнула Віоріка, але доки ховала блокнот та скидала сорочку, якою намагалася врятуватися від надмірної уваги сонця, подруга вже гайнула до моря.

Коли Віоріка вийшла з намету, Олег та Рома з криками «ми врятуємо тебе, русалко!» азартно тягли Ольгу за руки-ноги у море, під сміх та вереск останньої.

Прогріте на мілині море лащилося до ніг, наче домашній улюбленець, по невеличких хвильках скакали сонячні зайчики, небом курсували гострокрилі чайки, у піску, прикопаний на межі з водою, стояв ящик з кількома пляшками пива, води та віскі. Стас з іншими хлопцями діловито облаштовував навіс та столик просто над лінією прибою, двоє інших дівчат розслаблено ніжилися під променями сонця. Віоріка заходила у прозору воду з цікавістю спостерігаючи, як уже Ольга, котру Олег з Ромою «випадково впустили», мокрою фурією погналася за жартівниками, піднімаючи фонтани бризок.