Примарне срібло

Нічним небом пливли, час від часу закриваючи зорі, поодинокі хмаринки, краї яких спалахували сріблястим мереживом, коли вони намагалися наблизитися до місяця. Проте великий круглий місяць був, наче щитом, оточений яскравим гало, периметр якого хмари не наважувалися перетнути. Примарно-біле світло короля неба лилося водоспадом вниз, на широку, оточену пагорбами ріку. Плесо води виблискувало і мерехтіло, від чого з висоти пташиного польоту ріка була схожа на величезну сяюче-срібну змію, яка неспішно мандрує між пагорбами, вкритими густим чорним лісом. Проте, якщо спуститися нижче, ліс втрачав свою похмурість, теж прикрашався сріблястими зблисками, звертався до спостерігача тихим шелестом, голосами птахів та звірів.

Одним з вузьких путівців, що проглядав між гіллям крислатих дубів, мелькнув людський силует. Темні штани, черевики, безформна куртка з капюшоном, за спиною невеличкий рюкзак. Нічний мандрівник швидко крокував, час від часу граційно ухиляючись від гілля, що нависало над дорогою. Але ось позаду нього гучно хруснула якась гілка й людина рвучко розвернулася, від чого з голови спав капюшон, відкривши місячному світлу вродливе дівоче обличчя з великими очима. Чорні, чітко окреслені брови, довгі вії, пухленькі губи, рівний ніс. Від стрімкого руху на плече випала темна коса. Дівчина на мить завмерла дослухаючись, а потім поспіхом пірнула у густу тінь під деревами.

— От же ж вухаста… Її що, прямо до ріки понесло? — пролунало трохи згодом, коли на путівець з придорожніх кущів вибралися дві чоловічі постаті. Один був високий та худорлявий, інший нижчий, проте кремезніший.

—А я знаю? Казав тобі тихіше, але ж ні, прешся, наче кнур квітником баби Валі, — пробурчав високий.

—Та чи я винен, що мені та гілка трапилася?

—Дійсно, з кого ж то переляку у лісі гілки розляглися. Завжди ж були м’якенькі перські килимки… Під ноги дивитися не пробував? — пролунала невдоволена відповідь.

—Та типун тобі на язик, щодо килимків… Але, Яроше, я дійсно не винен, тут же ні чорта не видно! Слухай, може грець з нею? Воно нам треба, оце ночами лісом лазити через якусь прибацану міську кралю? Гарна, нема слів, але ж не настільки! — зупинився кремезний, невдоволено оглядаючи пустий путівець, що за кілька метрів пірнав у затінений яр.

—Я не хочу потім й від неї знайти одні черевички. І взагалі, Тихон, не починай знову місити воду в ступі.

—Чого воду? Діло ж кажу. А черевички у неї непогані, розмір, щоправда, малуватий, моїй Каті не підійдуть, але на базарі можна загнати…

—Не біси мене…— пробурмотів високий та уважно оглядаючи ліс повернувся знову до путівця.

—Та невже ти думаєш вона таки знайде галявину? Не всі наші на таке здатні…

—Наші точно чули, чим то загрожує, а ця нелякана дурепа в пащу крокодилу залізе і доки її не схарчать, відмітить хіба що незвичний інтер’єр! Пішли, — махнув рукою Ярош та впевнено зійшов з путівця у той бік, куди почимчикувала дівчина.

—Та далася вона тобі? Нащо головою ризикувати через цю навіжену? Мало з тебе життя вибивало ті лицарські замашки…— невдоволено бурмотів Тихон, проте продовжував йти за напарником.

—Як і з тебе, надмірне базікання…

§§§

Віоріка почекала, доки після зникнення чоловіків ліс почав відновлювати звичні звуки та, майже нечутно вислизнувши з під великого крислатого дерева, обережно попрямувала за двома балакучими розумниками. Ні, вона не була настільки наївною, аби вважати себе здатною самотужки відшукати вночі, у незнайомому лісі якусь, нехай навіть за словами місцевих чарівну галявину «яку неможливо пропустити». А от змусити декого з «язикатих Хвесьок» до неї вивести… На це її кмітливості має вистачити. І поки що план Віоріки працював, адже тепер ті двоє «розумників» не кралися за її спиною, а чимчикували попереду, щиро вважаючи, що дівчина з міста не може нічого знати про походи та нічний ліс. Самовпевненість чоловіків—, то таки зручна штука. Бо ж тільки самовпевненість завадила декому поцікавитися навичками дівчини, батьки якої вважали святою справою обійти з наметами всі доступні краї.

Обережно пробираючись за своїми «екскурсоводами», один з яких ввічливо позначав свій шлях феєричною грацією бегемота (а кажуть містяни не вміють ходити тихо та акуратно!), дівчина пригадувала, з чого все це почалося.

Вперше вона почула про якусь дивовижну галявину близько року тому. Віоріка тоді тільки но влаштувалася на нову роботу і майже одразу потрапила на святкування якоїсь річниці створення компанії. Кафе, столи з гарним частуванням, музика, вино, віскі, горілка й ось вже колеги розслабилися, розв’язали язики та понеслися над столами різноманітні байки. Найактивнішим в цьому був низенький кругленький чоловік років п’ятдесяти, чи то айтішник, чи то інженер з сусіднього відділу. Розповідав він всіляку дичину, пересипану гуморесками, проте досить цікаво. Оголошуючи тост, чоловік згадував пригоди своєї молодості «коли він був струнким високим красенем з буйною чуприною», потім почав розказувати про привидів електричних мереж (Віоріка вперше про таке чула), а під кінець вечора, коли у нього язик вже через слово заплітався, торочив про якусь містичну галявину, що виконує бажання. Начебто є така біля одного, зараз майже покинутого села, в якому він колись гостював у дальніх родичів.

—За радянських часів через цю галявину те село постійно було на поганому рахунку, бо вона регулярно доводила до «білочки» керівників з області та немісцевих міліціянтів. Призначать туди такого активно-ідейно-правильного, а він тримається рівно до того моменту, як почне «гайки закручувати». Тільки почав, хтось йому одразу «випадково» й бовкне про галявину. А ті ж заслані козачки були, як один, атеїсти, тож із завзяттям мисливського собаки починали шукати «антирадянську чортівню», аби викорінити «дурні забобони». І знаходили. Вдень то та місцина нічим непримітна, а от вночі, під повним місяцем на ній з’являється срібна статуя жінки, вся оповита сяйнистим туманом. Гарне то видовище… Величне. Кажуть там живе якийсь дух, що виконує одне бажання сміливця, який опиниться у потрібну ніч, у потрібному місці. Але, наскільки я чув, більшість «мисливців за забобонами» або пудили у штани з переляку, або загадували якусь дичину на зразок «всесвітньої перемоги пролетаріату», від чого, кажуть, дух веселився та починав жартувати. А жарти подібних істот, то окрема категорія… так, дуже окрема… — задумливо додав чоловік, втупившись нерухомим поглядом в одну точку десь на стелі.

—Степанович, а ви теж ходили на ту галявину? Теж загадували бажання?

—Авжеж ходив. Що ж я гірший за інших?

—І ваше бажання виконали? — засміявся хтось з колег, наливаючи чергову чарку.

—Виконали. Тільки ж я тоді був молодий, дурний, з головою засипаною радянською пропагандою по самі вуха, от і побажав дурощі всілякі, а мав би розум... Зараз би я… ух! Але вік вже не той, нічними лісами носитися. Тим паче нікому не дано ввійти двічі в одну ріку, навіть богам — розвів руками Степанович.

—Ой, Степанович, гараздий ти заливати байки! То у тебе боги примудряються домовлятися з лісовими привидами, то чупакабри з домовиками! Де такі сюжети тільки такі викопуєш? — хлопнув чоловіка по плечу керівник Віоріки й потягнувшись за пляшкою віскі «Jack Daniels», знову наповнив чарки. — Будьмо!

—Гей!

—Щоб і далі наша компанія процвітала!

—А Мордор згинув! — понеслося столом під дзвін чарок.

Віоріці тоді було цікаво, що ж саме загадав цей казкар, проте розмова змінила тему, а потім почалися танці, конкурси…

Швидше за все дівчина забула б ту розповідь, як і більшість застільних розмов, тим паче, що за кілька місяців розгорнулася пандемія коронавірусу, відсипавши всім проблем та турбот. Але за кілька місяців зник колега Віоріки — один з тих, хто був на тому святкуванні. Спочатку хлопчина відпросився на пару днів, сказав, що до родичів має терміново поїхати, але коли не повернувся за тиждень, почали дзвонити, з’ясовувати, що трапилося й дізналися, що молодик зник. За розповідями одного з друзів, поїхав на пошуки якоїсь містичної галявини і з того часу, наче у воду канув. Ані телефон не змогли відстежити, ані машини не знайшли.

Й знову б Віоріка посумувала та й викинула те все з голови, бо не дуже гарно знала зниклого, але якось йшла повз офісної кухні й почула шматок розмови їх секретарки та Степановича.

—Ви маєте мені сказати! Він говорив, ви йому розповіли про ту містичну галявину! Про те, як її знайти. — тихо, проте відверто обурено шипіла дівчина і Віоріка мимоволі зупинилася, роздивляючись, як їх красуня Оля нависає над невисоким чоловіком. Зріст у Олі був модельний, а з додаванням висоти підборів, вона виглядала поряд зі Степановичем, наче довгонога жирафа, яка намагається загнати у кут вгодованого кабанчика. Кабанчик був вертлявий, мав власні плани та явно не бажав враховувати встановленні обмеження.

—Та не пам’ятаю я, щоб щось таке розказував. Яка ще містична галявина? — старанно відкараскувався чоловік та, кумедно втягнувши голову в плечі, поспіхом наливав собі чаю.

—Ще скажіть, що ви не знаєте де її знайти та як його повернути?

—Оленько, квіточко, звідки ж мені знати, де таке можна знайти і наскільки Андрій зник? В житті всяке буває. Може він ще повернеться, а може деінде почне нове життя… — скрушно зітхнув Степанович та підхопивши чашку з чаєм, прудко чкурнув з кухні, ковзнувши по Віоріці неуважним поглядом. Ольга ж знесилено притулилася до стіни, закусила губу, а потім сіла за стіл до своєї тарілки й з відчаєм штрикнула виделкою картоплину, наче та була винна у всіх її бідах. Картоплина не готова буда до такої агресії, тож розвалилася навпіл, а одна її частина зіскочила зі столу, покотилася та зупинилася просто під ногами Віоріки.

—Підслуховуєш? — підняла Оля наповнені сльозами очі на випадкового свідка розмови.

—Та ні… я просто йшла повз…

—Він мені не говорить… Нічого не говорить, а Андрій точно від нього чув про ту кляту галявину бажань… Андрій таке полюбляв… Йому тільки натякни на якусь загадку чи скарб, перекопає екскаватором всі околиці. Якось з металошукачем оббігав всю Бобрицю, коли один його друг там знайшов якусь стару срібну монетку. Той ще мисливець за скарбами...Чому я з ним тоді не поїхала? Все ж могло бути інакше…— Оля відклала виделку й закривши обличчя руками відверто заплакала. Віоріка розгубилася. Вона «краєм вуха» чула, що наче Оля з Андрієм якийсь час зустрічалися, проте дівчина непогано трималася після його зникнення. Звичайно була шокована, як і всі, але більше нічим не виказувала свого горя. А виявляється, он як їй не солодко.

—Тихіше…все буде добре…— невпевнено підійшла Віоріка до Олі.

—Не буде… Нічого вже не буде як раніше... Чому життя таке несправедливе? — ще сильніше залилася сльозами дівчина.

—Але ж ще нічого не відомо. Його ж так і не знайшли?

—Ні…

—То може він дійсно просто вирішив все покинути та поїхати світ за очі? Знайшов спосіб в обхід карантинних заходів чкурнути кудись у Європу? Чи ще далі? Кажуть, наче, він завжди полюбляв спонтанні подорожі та ледь на стінку не ліз від всіх цих обмежень? — згадуючи почуті від колег розмови, спробувала заспокоїти дівчину Віоріка. Обережно присіла поряд.

—Так, полюбляв… Міг і посеред ночі рвонути з Києва до друга в Одесі чи Львові. Але якщо все це лише його викрутас чи дурний жарт… Знайду — уб’ю, — витираючи сльози сердито засопіла Ольга.

—І варто так побиватися за тим, кого бажаєш убити? — мимоволі посміхнулася Віоріка.

—Ще й як. Мені можна! — смішно набурмосилася секретарка, — Як уб’ю, так і воскрешу, аби знайти тільки …

Віоріка тоді ще досить довго сиділа з колегою, відволікаючи її від сліз жартами та гуморесками і повернулася до роботи лише коли Ольга більш-менш заспокоїлася. З того дня вони й почали частіше спілкуватися. Спочатку іноді сиділи з кавою під офісом, потім їздили разом обідати чи ходили по магазинах, а навесні 2021 року Ольга запропонувала їй сумісну поїздку до Кам’яного села. Саме з неї й почалося те їх імпровізоване «містичне турне» по Україні…