Гарбузи-месники

(сумісно з Ольгою Пелешук)

Ця історія трапилася в невеличкому містечку, коли нам виповнилося по тринадцять років. Жовтень добігав кінця, поступаючись місцем передзимовим заморозкам. Жителі приватного сектора поспішали зібрати останній врожай до заморозків, але ще деінде залишилися гарбузи, яблука та груші, тож ми нишком лазили по чужих городах і під’їдали незібране. Ні, ми зовсім не голодували, але то був такий дитячий екстрим: тихенько пролізти й поцупити щось із чужого городу, і чи то від адреналіну, чи то від самонавіювання чужі овочі та фрукти чомусь здавалися навіть смачнішими. Керував нашою ватагою Сашко, дебелий та сміливий хлопець, набагато старший на вигляд. Це він ходив у розвідку й вишукував, що де погано лежить, а ми з Андрієм слідували за ним. Із Сашком ми почувалися, як за стіною, бо він завжди міг попередити про небезпеку завчасно, захистити від пильних сусідів і виправдатися, щоб не отримати заслужене покарання. Одного разу Сашко прийшов до нас і діловито запропонував:

— Хлопці, ходімо, коли стемніє, до городу баби Уляни.

— А що там у неї є? Ніби вже яблука та груші давно зірвала, — відповів Андрій.

— У неї гарбузів безліч. Прямо на краю городу, де паркану нема. Бери — не хочу. Великі, гарні, як на підбір.

— А нащо нам ті гарбузи? — спитав я. — У нас свої добре вродили, вже не можу дивитися на гарбузову кашу.

— Дурний ти, Миколо! Скоро же ж свято буде таке… як його… Гелувин.

— Як, як? — перепитали ми хором.

— Та таке свято веселе. У нас його погано знають, а в Америці люблять. Одягаються у всякі костюми чортиків та монстриків, а ще вирізають страшні морди у гарбузів, ставлять туди свічки та всіх лякають. Я в фільмі бачив.

— Цікаво, — відповів Андрій. — Я теж хочу когось гарбузом полякати. От, наприклад, Катьку, бо вона списувати не дає й вічно вчителям на мене жаліється.

— А я б навіть вчительку історії налякав, бо мені ні за що двійку поставила. Але мама не дозволить так гарбузи псувати, вона всі перерахувала, коли до сараю складала, — засмутився я.

— Так от, — змовницьки промовив Сашко, озирнувшись навколо, щоб ніхто ненароком не підслухав, — у баби Уляни тих гарбузів тьма. І вона їх зовсім не збирає, наче їй не треба. І всі гарбузи такі великі, рівні, червоні, якраз щоб на них морди вирізати. Давайте сьогодні ввечері тихенько проберемося та візьмемо три гарбузи, по одному кожному. Три вона точно не помітить. Тільки щоб ножики не забули!

Ми погодилися. Коли стемніло, підкралися до городу баби Уляни. Навколо нікого не було — пенсіонери дивилися черговий серіал, молодші тільки повернулися з роботи. Гарбузів справді лежало багато: усі величезні, на диво рівненькі, без плямок чи пошкоджень всюдисущими комахами. Ми обрали три круглі гарбузи, найрівніші, яким так пасували химерні обличчя. Вже зрізали їх та збиралися бігти додому, як Андрій занив:

— Щось гарбуз заважкий. Поки донесу, надірвуся. А давайте прямо тут їх випатраємо та морди виріжемо. Нести буде легше.

— Давай, тільки швидше, — погодився Сашко, озираючись.

Ми відрізали гарбузам вершечки, видлубали м'якуш, закидали його землею, щоб заховати сліди злочину й заходилися вирізати потворні обличчя. У мене вийшло якесь не дуже страшне, навіть симпатичне. Гарбуз наче посміхався, вискаливши чотири зуби. Андрійків гарбуз вийшов потворніший і зловісно вишкірив рота, ніби намагався когось вкусити. Найстрашніший гарбуз вирізав Сашко: кривий рот, хитрі очі, гості трикутні зуби. Оцей я б узяв без вагань, щоб налякати історичку, яка встигла з початку навчального року дістати весь клас. Ми вже закінчили справу й збиралися йти додому, як раптом позаду почувся шурхіт. Всі разом обернулися й заклякли: мерів за п’ять від нас стояла баба Уляна, спираючись на ціпок і щось бубнячи під ніс. Я можу поклястися просто зараз, що її очі яскраво горіли в темряві, як у кішки чи вовка. Вона скривила беззубого рота, насупила брови й загарчала, сиплячи прокльонами:

— Ах ви ж підлі мерзотники! Чуже задумали красти?! Лінтюхи! Хулігани! Шибеники прокляті! І ночі не бояться! Та щоб ви тими гарбузами вдавилися! Щоб вони у вас із рота та з заду полізли! Щоб ви все життя на гарбузи дивитися не могли!

Ми підхопилися та чкурнули, а бабця продовжувала вигукувати прокльони нам услід. Бігли наввипередки, обійнявши обома руками гарбузи. Зупинилися вже біля нашої вулиці, захекані та мокрі. Сашко озирнувся, віддихався і промовив:

— Здається, втекли. Нікого. Гарбузи хоч цілі?

Ми мовчки кивнули. Андрій запитав:

— А якщо батьки будуть питати, де ми взяли гарбузи? Що казати?

— Давайте так, — запропонував Сашко. — Підемо спати всі разом до мене. Там і гарбузи заховаємо. Мої саме поїхали в гості до дядька в село, будуть лише завтра вдень. Спати є де.

— А що батькам сказати? — почухав я потилицю. — Лаяти ж будуть.

— Скажіть, що в мене були, що тут такого. Ми ж друзі, всі батьки ваші мене знають. Придумайте щось. Наприклад, фільми дивилися на відіку, не помітили, що вже пізно, вирішили по темряві не вертатися, заночували в мене. Піде?

Ми знову закивали.

— От і вирішили. Гарбузи я заховаю в сараї під брезентом, туди ніхто не загляне. Поки канікули, хай у мене лежать. А коли почнеться школа, тихенько вам віддам, принесемо до школи й налякаємо, кого треба! Історичка все одно кудись поїхала.

Сашкова ідея нас влаштувала. Його будинок стояв на вулиці найближче, тож ми попід парканами, щоб раптом ніхто не засік, попрямували туди. Сашко цитьнув на собаку, аби той не побудив сусідів, відчинив хвіртку та запустив нас у двір. Ночувати вирішили в Сашковій кімнаті — диван у нього був такий широкий, що вільно вміщав нас трьох. Гарбузи поставили просто на підвіконня та закрили фіранки, щоб ненароком хтось із вулиці не угледів. Сашко застелив диван, ми вимкнули світло, вляглися, ще трохи потеревенили та й не помітили, як заснули…

Я прокинувся серед ночі. Поряд мирно посопували Сашко з Андрієм. Я трохи покрутився й зібрався знову заснути, але чомусь не зміг. Щось незрозуміле тривожило мене. Таке іноді буває: ніби все навколо добре, ніяких проблем і прикростей, але чомусь закрадається в душу безпідставна тривога. І отак ходиш із нею, буває день, а буває, навіть тиждень, поки нарешті та тривога не вилазить боком, і виявилася вона не такою вже й безпідставною. Востаннє в мене таке сталося після контрольної з алгебри. Мені здавалося, що списав усі задачі в Макса правильно. Тож я був упевнений в хорошій оцінці, але все одно чомусь переживав і був сам не свій. І недарма: потім виявилося, що Макс сам неправильно все вирішив, а я в нього так і списав.

Знову я відчув цю гнітючу тривогу. Навіть спітнів, хоча в хаті давно не топлено. Від чого цього разу? Через бабчині гарбузи? Скоріше за все. Я переживав, що вона знайде моїх батьків і все їм розкаже, а мене покарають. Хоча за що там карати? Гарбузи все одно б зіпсувалися, бо скоро підуть заморозки. А якщо не розкаже батькам? Буде чудово. А якщо вчителька нажаліється, що ми її налякали? А як вона вирахує, що то ми? Та дуже просто: ми завжди щось чудимо в класі. От тоді буде нам трьом горе!

Хід тривожних думок перервав якийсь стукіт. Я прислухався. Ніби тихо. Здалося? Знову щось тихо постукало. Звідки? Наче з боку вікна. Стукають у шибку? А раптом то Сашкові батьки повернулися! Гарбузи помітять і дадуть нам стусанів! Але Сашко ж казав, що батьки будуть вдома лише вдень. І навіщо їм стукати? Свої ключі ж мають. Отже, то хтось чужий постукав. Невже баба Уляна? Та не йшла б вона по ночі заради якихось гарбузів. А раптом злодії? Ні, злодії діють тихо. Хто тоді може бути?

І знову в шибку постукали, вже гучніше. Я підскочив зі страху. Вже точно не здається. Розбудив друзів. Ті протирали очі й розгублено дивилися навкруги.

— Ну що сталося, га? — позіхнув Сашко.

— Хтось стукав у вікно! Три рази!

— А тобі не здалося? — запитав Андрій. — Кому б це вночі здалося стукати?

— Не знаю. Але я точно сам чув.

— Завіска закрита, я поки не буду її відсовувати, щоб подивитися на вулицю, — відказав Сашко. — А раптом то та чорнорота баба? Не хочу їй показуватися! Сидимо тихо!

Ми принишкли й прислухалися. Скільки так сиділи, навіть не знаю: у темряві не видно стрілки настінного годинника. І тут стукіт почули вже всі, дуже голосний і впевнений. Стукали наче по дереву, а не по склу, мабуть, по віконній рамі. У дворі завив пес.

— Зараза! Хтось під вікнами ходить! — прошепотів Сашко.

— Мені страаашно! — затрусився Андрій і притисся до нас.

— Цить ти! — присоромив його Сашко. — Ми у восьмому класі, а боїшся, наче мала дитина.

— Сашку, — попросив я. — Глянь обережно, хто там у дворі.

Сашко нехотя встав, відсунув убік гарбузи й відкрив завіску.

— Нікого там нема!

Він уже хотів повернутися на диван, як раптом знову щось стукнуло.

— Та що за чорт?! — люто вилаявся Сашко.

— Чорта звеш? А ти дєрзкій, фраєрок! — раптом озвався тоненький, але нахабний голосок.

— Це хто сказав? — підскочив з несподіванки Сашко.

Ми вирячили очі зі страху й замотали головами.

— Досить вже приколюватися! — розлютився Сашко. — Миколо, це ти жартуєш?

— Нє, я не Колян, ти шо, не поняв? Ну ти чуділа! — знову почувся голос.

Сашко підскочив, як ошпарений, і заверещав. Ми теж заволали й зіскочили з дивана. У гарбузів на підвіконні засвітилися очі, ніби в них поставили яскраві свічки. Вони підстрибнули та заклацали вирізаними зубами.

— Попалися, фраєрки! Чого нашу матушку обідили? На перо посадить?! — запищали гарбузи наперебій.

— Швидше тікаймо! — заволав Сашко, відкриваючи двері.

Ми вибігли з будинку роздягнені, як були. Надворі вже приморожувало, але зі страху ми цього не відчували. Сашків пес забився в будку і нажахано поглядав навколо, жалібно виючи. Позаду почувся писк. Ми разом озирнулися та заволали від жаху: підстрибуючи по землі, до нас наближалися живі гарбузи, вигукуючи лайку. Сашко одним махом перестрибнув паркан, а за ним ми з Андрієм. Я ніколи не мав високих оцінок з фізри, але від страху підскочив, як бігун з перешкодами. Ми побігли навмання вулицею, а за нами з вереском гналися набридливі овочі.

— Гей, фраєркі, харош тікать, поймаєм і накостиляєм! Сцикуни! Накапостили і біжать? Нєєє, не получиться! — запищав найбільший гарбуз, а два його побратими зловісно загиготіли.

— Швидше! — захекавшись, прокричав Сашко і припустив так, що аж курява піднялася.

Ми бігли, не розбираючи дороги. Гарбузи, здається, відстали. З обох сторін тяглися нескінченні паркани. У хатах темно, всі сплять і не бачать цю чудасію. Ми вже вибилися з сил, аж тут із жахом зрозуміли, що наблизилися до будинку баби Уляни.

— Зараза! — вилаявся Сашко, зупинившись. — Ми в пастці.

— Чого це, вони відстали, — заспокоїв його Андрій.

— А раптом це вона керує гарбузами? Не подумав? Мені бабця колися казала, що Уляна відьма! Тож недарма казала!

— Виходу нема, тут пряма вулиця. Біжимо далі! — наказав я, і ми продовжили втечу.

Будинок Уляни проминули без пригод. Уже добігли до кінця паркана, як раптом позаду щось запищало та застукало. Ми обернулися та знову заволали хором: через паркан перестрибували нові гарбузи. Їх було безліч. Великі та маленькі, круглі та видовжені, помаранчеві, рябі та зелені. У всіх горіли в темряві очі, всі хором пищали та стрибали за нами.

— Що робити? — заридав Андрій. — Вони нас приб'ють!

— Біжимо до кладовища! — наказав Сашко. — Там є дзвіниця. Якщо це нечиста сила, вони туди не зайдуть!

На щастя, кладовище було недалеко. Ми переставляли ноги з останніх сил, а позаду верещала ціла зграя потворних істот, які ще вдень були звичайними гарбузами на городі. Нарешті ми добігли до огорожі кладовища. Сашко заліз першим, бо мав найвищий зріст, потім подав нам руки. За огорожею ми опинилися в безпеці. Гарбузи зупинилися, не в змозі полізти на освячене місце, злісно верещали та лаялися, як заправські бандюки:

— Гівнюки! Спряталися на святій землі!

— Ну шо, зассалі? Сосункі! Вам би під маміной спідницей сидіти!

— Чорти б вас побрали!

— Во дєрзкі, мать їх!..

Гарбузи ще трохи покричали, пострибали, потім організовано розвернулися й попрямували туди, звідки з'явилися — до хати баби Уляни. Ми мовчки спостерігали за чудернацьким дійством, поки нарешті останній гарбуз не зник за рогом.

— А хто це тут лазить? — раптом почувся суворий голос.

Ми підстрибнули від жаху, але дарма: то підійшов цвинтарний сторож, почувши нас. Він мовчки завів усіх у свій вагончик, напоїв гарячим чаєм, постелив на підлозі та вклав спати. Не питав ні про що, мабуть, помітивши переляк на обличчях. Втомлені та змерзлі, наче цуцики, ми поснули миттю.

Прокинулися, коли сонце вже стояло високо. Сторож мовчки грів на електроплитці якусь нехитру їжу. Подивився на нас, помугикав щось під ніс, поставив миски з їжею, сам сів і поїв з нами. Потім нарешті наважився запитати:

— Хлопці, чого це ви сюди полізли серед ночі? Ну й налякали мене. Я вже закуняв було, аж тут шум почув. Ото ви кричали! А який жах у вас на обличчях був! Я такого переляку давно не бачив. Здається, востаннє, коли в Афгані служив, і людей убивали, як тих мух. Отоді бачив такі обличчя. А у вас що сталося? Розказуйте, не крийтеся. Я вас захищу, як треба. Я ж сам усе бачив.

— Гарбузи бачили? — сухо запитав Сашко.

— Які ще гарбузи? — перепитав сторож.

Стало ясно: живі гарбузи бачили лише ми. Тому не дивно, що жодна людина не вибігла з хати на шум, навіть світло в жодній хаті не включили. То що це було: ілюзія, плід нашої дитячої уяви, галюцинації?

— Та… ми три гарбузи вкрали в баби Уляни, — пояснив за всіх Сашко. — Вона це побачила, почала нас проклинати й грозилася батькам нашим нажалітися. Ми злякалися та втекли разом з гарбузами. А вона… за нами бігла, лаялася, кричала.

Андрій хотів щось заперечити, але Сашко штрикнув його в бік, той зойкнув і замовк. Зрозуміло, про дивні живі гарбузи казати сторожу було зась: все одно не повірив би, а то й батькам нашим нажаліється, що ми вигадуємо нісенітниці, щоб із дому втекти. Сторож обдумав почуте, щось пробурмотів під ніс, сьорбнув з тарілки та нарешті промовив:

— То не дивно, що так перелякалися. Я ще від свого племінника чув, як та його налякала, бо курив нишком за її городом, а вона вистежила. Вона таку лайку знає, що я таку ніколи не чув. Навіжена баба. Кажуть старі люди, що відьма.

— А ви самі в це вірите? — обережно спитав я.

— У що? Що вона відьма? Навіть не знаю, — сторож знизав плечима. — Я завжди був людиною раціональною. Працюю коло церкви, часто заходжу туди, але в щось таке містичне не дуже вірю. О, ще згадав. Казали, що баба Уляна збожеволіла, коли трьох її синів убили. Було це років зо п'ять чи сім тому. Вони в тюрмі сиділи тоді за пограбування та вбивство. Хтось із зеків зарізав всіх трьох, причому майже одночасно. Після того вона взагалі дивною стала. Ходила вулицями, щось бубоніла, проклинала убивць синів та обіцяла, що поверне душі їхні на землю. Отака сумна історія, хлоп'ята. Ну що ж, засиділися ви в мене. Пора мені справи робити, а вам додому. Батьки ж вас шукають!

На диво, нікого з нас батьки дуже не сварили, бо всі знали про навіжену бабу Уляну. Більше бідкалися, щоб ми не застудилися, поки напівроздягнені бігали. Зі слів сторожа ми зрозуміли, що гарбузи були не прості, а оживленими душами загиблих синів Уляни. От і прийшли вони помститися. Недарма кажуть, що на день Усіх Святих душі померлих можуть вертатися на землю. А гарбузи з городу баби Уляни дивним чином зникли, всі до одного, лише засохле бадилля густо переплітало зарослий травою город. Як це вона встигла за день усі зібрати? Загадка, та й годі. Чи то дійсно усі гарбузи за нами гналися?

***

З тієї пригоди минуло вже понад двадцять років. Ми виросли, дороги наші розійшлися. Живемо в різних містах, але іноді зустрічаємося, згадуємо дитинство, і живі гарбузи теж. Досі не збагнули, чи то нам привиділося, чи дійсно було. Ми троє тепер не виносимо нічого, пов'язаного з гарбузами: не їмо з них страв, не купуємо й навіть оминаємо на базарі ті ятки, де ними торгують. Мода на Гелловін усе більше проникає до нас, і от безліч дітей та молодих людей радо вирізають гарбузи та ставлять їх на вікна із запаленими свічками. Вони по-справжньому лякають мене. Коли я бачу ці усміхнені пики з палаючими очима, мене охоплює жах, як тієї ночі, коли ми втікали від живих гарбузів баби Уляни. Я ледь опановую свій страх та одразу відходжу від цих моторошних облич якнайдалі. Але десь у глибині пам'яті все ще чую ці мерзенні пискляві голоси:

— Гей, фраєрок, від нас не скриєшся!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.