Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

Якби я знала більше про це моторошне місце, я би не втрапила в таку халепу. Як кажуть мудрі люди: все, що нас не вбило, зробило нас сильнішими". Так, я стала сильною. Але душевні рани від того, що сталося тієї жахливої ночі, не загояться вже ніколи… Ця історія трапилася зі мною, коли я ще вчилася в Інституті, років вісім тому. Після тієї жахливої пригоди міська влада вирішила замурувати всі входи та виходи…

Мій хлопець Василь дізнався, що у Зеленому Театрі відкрили літній кінотеатр. Він запросив мене на фільм Лінча "Малхолланд Драйв", отже ми пішли його дивитися.

Був теплий травень, від великої кількості зелені рябіло в очах, а від запаху квітів паморочилося в голові. Попереду ще була важка сесія, та нам обом хотілося відпочити. Під час перегляду він не стільки дивився фільм, скільки гладив мене по стегнах та потайки пестив мої груди, чекаючи, коли можна буде поїхати додому та покласти у ліжко. Але тут його вже чекав сюрприз — його батьки передумали їхати на дачу, про що поквапилися сповістити його телефоном. Відчаю та обуренню хлопця не було меж. Він навіть припинив свої пестощі та здебільшого мовчки сидів поряд, поклавши мені руку на талію… Коли фільм закінчився, він потягнув мене наверх, щоб "подивитися на це місце зверху".

Місце справді вражало: під нами лежав старий, напівзруйнований амфітеатр. Сцена, складена зі старої сильно обшарпаної цегли, тісно прилягала до скелі. Колись у сцену вдарила блискавка, через що вся скеля вкрилася павутинням тріщин. Дерева навколо стояли, як зачаровані: всі нахилені в одну сторону й покручені так, наче злі тролі їх покрутили навмисно...

Поки ми роздивлялися краєвиди, погода остаточно почала псуватися. Похмуре небо заплакало дрібними краплями дощу... Блискавка вдарила зовсім близько. Ми мало не оглухли. Василь схопив мене за руку і потягнув у темне провалля в стіні.

— Мабуть, це зайве, — сказала я, обтрушуючи воду. — Ми все одно змокли до нитки. Навіщо ти привів мене сюди?

— Треба ж десь сховатися від цього водопаду. І взагалі, переночувати тут у неформалів — це самий шик!

— Ти що, зібрався тут ночувати?

— Не виключаю такого варіанту. Пропоную провести цю ніч з користю. У мене є ковдра та одна штучка.

— Вибач, друже. Іншим разом! Я не в настрої. Це місце мене лякає!

— А мене пре в таких місцях. Кажуть, тут колись було капище Велеса. Це місце сили. Де ще зайнятися першими любощами, як не тут?

— Облиш! Я сказала ні! Презерватив ти взяв, а парасольку забув!

— Хто ж знав, що буде така злива! Прогноз погоди віщував лише короткочасні дощі з проясненнями.

— Мабуть, мені доведеться до старості чекати, поки у твоїй дурній голові буде якесь прояснення. Тут місце нечисте! А секс та кров завжди приваблювали нечисть...

У підземеллі було темно і тхнуло сирістю. Світ ліхтаря ледь розсіював морок. Далі п'яти метрів вже нічого не було видно. Під ногами бридко хлюпала брудна вода. Мене трусило від холоду. Коридорами скрізь гуляв вітер. У мертвій тиші було чутно лише, як крапала вода. Раптом я почула тихі кроки. Хтось ішов до нас із бічного коридору.

— Василю, сюди хтось іде!

— Припини, тобі примарилося. Тут нікого нема!

Мене ще більше затрусило. Я відкрила рюкзак і витягнула бутерброд.

— Привіт, хазяїне! Ми прийшли з миром. Ми не образимо тебе, а ти не нашкодь нам! Візьми цю їжу та пригощайся, — я кинула бутерброд на підлогу.

— У тебе дах поїхав? У нас мало їжі, а ти ще викидаєш!

— Я не викинула, а віддала господарю!

— Ти віриш у цю маячню? Тут господар якийсь бомж, а сендвічем поласують пацюки.

Біля входу блиснула громовиця. Пролунав страшний грім. У нас заклало вуха. Ми почули гуркіт: зверху посипалося каміння. Смужка світла зникла.

— Трясця! — заволав Василь. — Ще й вхід завалило. А кажуть, блискавка не б'є двічі в одне місце.

— Що нам тепер робити? Куди йти?

— Може, завал можна розібрати? Я подивлюся. Стій тут!

Василь підібрався до виходу, поштовхав каміння та у розпачі вдарив ногою по стіні.

— Безнадійно! Там такі валуни, що лише кран підніме! Нас замурували!

Я знову почула тихі кроки в коридорі. Вони наближалися.

— Хтось сюди йде! Мабуть, хазяїн.

Василь зойкнув і вилаявся:

— Чорт, я порізався! Якась арматурина.

З його руки хлестала кров. Мене затрусило: я завжди боялася крові.

— Чого стоїш? Допоможи, — він затряс мене за плечі.

Кров капала мені на одяг. Я заверещала. Крик луною пронісся коридорами, повторюючись кілька разів. Василь сам зняв з себе куртку, відірвав шматок сорочки і перебинтував рану.

— Нумо відшукаємо інший вихід, — нарешті сказав він. — Їх тут має бути кілька. Це підземелля фортеці. Якби ворог захопив фортецю, захисниками потрібно було кудись тікати.

Ми пішли одним із бокових коридорів. На мить Василь зупинився у нерішучості, не знаючи, який напрямок обрати. Всі коридори виглядали однаково. Тут я помітила якийсь малюнок на стіні: це була пентаграма.

— Підемо туди, бодай кудись вийдемо, — запропонував Василь.

Я не заперечувала. З жахом помітила, що ліхтар почав миготіти.

— Щось занадто швидко сідають батарейки, цього не має бути, — сказала я.

— Я нещодавно заряджав акумулятор. У мене ще є запальничка, але надовго її не вистачить.

Деякий час ми йшли мовчки, міцно тримаючись за руки. Мене трусило від холоду. Нарешті ми вийшли до якоїсь кімнати. Ліхтар востаннє блимнув і згас.

— Не страшно, ми вже на місці. Я бачив у кутку свічки.

Повітря у кімнаті було на диво сухе й холодне. Василь втягнув повітря носом:

— Пахне порохом. Схоже, тут зберігався арсенал.

Він запалив одну свічку, потім іще. Одну свічку дав мені в руки, а другу поставив на камінь.

— Василю, ці свічки якісь дивні. Вони чорні, — помітила я.

— А в мене червона. Готичненько!

Я глянула на стіну, освічену полум'ям, і зойкнула:

— Васю, там пентаграми. Написані чимось червоним.

Василь пройшов зі свічкою вздовж стін.

— Ці пентаграми тут скрізь. А ще голова козла і перевернуті хрести. А тут напис "Ave Satanas".

— Мабуть, це місце збору сатаністів. Я чула про нього...

Я не договорила. У тьмяному світлі свічок біля входу з'явилася темна фігура. Це був чоловік середнього зросту, у чорному шкіряному плащі, на голові капелюх, який закривав обличчя. Він ішов мовчки, майже безшумно. Я затремтіла, не в змозі крикнути або вимовити хоч слово. Василь стояв спиною до входу, роздивляючись малюнки на стіні, і нічого не чув. Чоловік повільно наблизився до нього зі спини і раптом випростав руку до його шиї. У руці блиснув стилет. Далі я все бачила, як у сповільненій зйомці. Ніж увійшов у шию по саме руків'я. Кров захльостала, забризкуючи нападника. Мабуть, ніж порізав сонну артерію. Василь миттєво зомлів і впав на підлогу обличчям вниз. Чоловік, залитий кров'ю, обернувся до мене. Я заверещала і спробувала добігти до виходу, але він перегородив мені дорогу, однією рукою схопив за волосся, а другою затулив рота. Від чоловіка страшенно смерділо тухлим м'ясом. Мене занудило, і я відчула запаморочення.

— Тихо, крихітко, не верещи, — промовив він сиплим голосом. — Тебе ніхто не почує. Будеш моїм дарунком.

Він здавив моє горло і почав душити. Від задухи я зомліла, і наступила темрява. Коли прийшла до тями, відчула сильний холод. Руки і ноги затекли, і я їх майже не відчувала. Я спробувала поворушитися і побачила, що лежу гола на підлозі, прикута кайданами до кілочків. Біля голови, ніг та рук стояли чорні свічки. Я озирнулася: моє тіло було в центрі пентаграми. Поряд стояв той самий чоловік та креслив якісь символи. У ніс вдарив різкий запах крові. Я хотіла закричали, але в роті був кляп.

— Ти прокинулася, крихітко?

Я затрясла головою, намагаючись виплюнути кляп.

— Добре. Я перевірив тебе, поки ти спала. Ти ще незаймана. Це добре.

Він опустив руку до моєї промежини, і мене наче вдарило током. "Це не привид", подумала я. "Він живий. Якийсь маніяк. Це не Господар".

— Я так довго шукав тебе. Як важко в наш час знайти незайману. Господар буде задоволений! Твоя кров проллється на цей вівтар, і я отримаю силу, якої немає ні в кого у світі!

У його руках блиснув той самий стилет, яким він убив Василя. Він встав переді мною на коліна і зробив кілька маленьких надрізів на животі. Порізи були дрібні й болючі. Він засопів і перейшов до стегон.

"Хоч би не пошкодив велику артерію, я ж просто стечу кров'ю", думала я.

Але покидьок знав свою справу. Різав дуже обережно, ретельно, не зачіпаючи важливі судини.

— А тепер найголовніше, — він зняв капелюх та розстібнув плащ. Під ним не було одягу. — Я присвячую цю дівчину тобі, Господарю! Увійди в мене і в цю дівчину через мене!

Його голос гримів відлунням від стін. Від тіла несамовито смерділо. Подумки я кричала: "Хто—небудь, врятуйте! Допоможіть!"

— Тепер я Господар! — вигукнув він та трясся в екстазі.

Раптом якась тінь з'явилася за його спиною. Це була висока фігура в темному балахоні. Обличчя не було видно за капюшоном.

Фігура підняла руки. Рукави опустилися, і я побачила кисті: сірі й висохлі, а нігті довгі й жовті. Від чорних складок плаща ішов холод, як із морозильної камери. Мертві руки потягнулися до шиї маніяка, і ніби стали довшими. Я почула шепіт, але не могла розібрати ні слова. Руки стиснулися на шиї і почали душити маніяка. Він забився у конвульсіях, намагаючись вирватися, але марно. Фігура в балахоні тримала міцно, наче кам'яна. Маніяк захрипів і замовк. І тут я почула, як хруснули шийні хребці. Маніяк впав на підлогу. З рота на пентаграму потекла кров. Моє тіло обпекло наче вогнем, а через нього ніби пустили струм. Мене затрусило, як від лихоманки. Фігура знову підняла руки. Справжній Господар зробив крок до мене. Я затремтіла від страху та заплющила очі, чекаючи на неминучу смерть...

Наче уві сні я почула, як клацнули замки на кайданах. Кінцівки звільнилися. Я ледь змогла підвестися і сісти. Ноги звело судомою, і встати було неможливо. Я ледь змогла дотягнутися до рота рукою і витягнути кляп.

— Чому? — єдине, що змогла прохрипіти.

— Дякую за частування, — почула я хриплий шепіт в себе в голові.

Фігура розтанула в повітрі, наче дим.

Я оглянула кімнату: тіло Василя так і лежало біля стіни, скорчене та залите плямами крові.

Внизу пентаграми лежала купа ганчір'я: маніяк порізав весь мій одяг на дрібні шматки. Плачучи, я зняла одяг з тіла Василя. Він йому вже не знадобиться. Мої черевики лежали біля входу.

Десь у коридорі почулося нявкання. У темряві горіли лише очі. До мене метнулася чорна тінь і потерлася об ноги. Я погладила кішку. Вона нявкнула і побігла по коридору, оглядаючись, ніби кликаючи мене за собою. І я пішла за нею. Кішка вивела мене з підземелля.

Я вийшла з провалля на березі Дніпра. Уже був світанок. Спіймала таксі і попросила відвезти до лікарні. У кишені Василевої куртки залишилися гроші. Вже з лікарні я зателефонувала в поліцію і повідомила про два трупи у підземеллі Зеленого театру. Після цього сили покинули мене, і я зомліла.

Потім я ще довго хворіла через переохолодження та втрату крові. Більше ніхто й ніколи в житті не заманить мене в підземелля.