Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

(Розповідь Романа «Кризаліса»)

Я з дитинства знав: якщо хочеш чогось досягти — розраховуй тільки на себе. і на свої сили. Батьки, обидва науковці, були чесними, порядними людьми, але світ чесних людей не може похвалитися великими статками. У моїх кишенях завжди було порожньо, а слова батьків «це неправильно» ніяк не могли сплатити рахунки за комуналку.

Коли я закінчив школу і настав час вступати до вишу, я знав, що просто добрих оцінок мені буде замало. Конкурс у виші, куди я хотів потрапити, був суворий, а студенти, які приносили «конверти», здавали іспити якось легше і поступали без проблем. Я поміркував як слід, та повідомив батьків про своє рішення. Вони не схвалювали мої плани, але вирішили не заважати…

Отже, я взяв справу у свої руки та вирішив сам заробити собі грошенят, щоб на "конверти" вистачило. Шукав довго, але марно — навесні зазвичай мало вакансій, а кур’єром чи офіціантом гроші на хабарі не заробити.

ому, коли мій шкільний приятель раптом подзвонив і сказав, що в його артілі копачів бурштину з’явилося місце, я не став багато думати. Вони втратили одного з чоловіків — "раптово помер", як сказав товариш, не уточнюючи деталей. Команда мала складатися щонайменше з шести людей, інакше експедиція не вирушить.

— Це легкі гроші, чувак. Головне — не ставити забагато питань. Пару тижнів — і в тебе в кишені буде стільки, що можеш хоч із ректором ділитися.

Я погодився. Так я потрапив у артіль копачів бурштину.

Батьки намагалися мене відмовити.

— Синочку, там небезпечно! Це незаконно! І що це за історія, що їхній робітник раптом помер?

— Не хвилюйтеся, зі мною нічого не станеться. Це всього на кілька тижнів.

Я говорив упевнено, але в глибині душі вже тоді щось було не так. Я повинен був відмовитися ще тоді. Я повинен був зрозуміти, що легких грошей не буває. Але молодість і амбіції — страшна річ. Вони не дають бачити того, що приховане просто перед очима.

***

Бус їхав розбитою дорогою, трясучись на вибоїнах. Ми їхали цілий день, а навколо тяглися лише ліси, болота і покинуті села. Сонце вже хилилося до заходу, розливаючи криваві відблиски на калюжах.

Мені відвели місце біля вікна, і я дивився, як повз пробігають тіні дерев. У повітрі вже витав запах болота, гнилої води, сирої землі.

— Зупинися, дядьку, спитаємо дорогу, — сказав Старшой, керівник артілі, коли ми в’їхали в напівзанедбане село.

Водій пригальмував біля старої жінки.

Вона стояла біля похиленої хати, спираючись на дерев’яну палицю. Її обличчя було зморщене, немов стара яблуня, а очі — темні, уважні, наче вона бачила нас уже раніше.

— Бабцю, а як нам проїхати до Звягинців?

Жінка не одразу відповіла. Вона вдивлялася в нас довше, ніж треба було, наче оцінювала.

— Ви мабуть до копанки? Дарма ви туди їдете, хлопці…

Її голос був низький, шершавий, як осінній вітер.

— Там нечисть живе. Вона не любить, коли її турбують.

В автобусі повисла тиша. А потім хтось засміявся.

Хлопці зі слів бабці лише посміялися.

— Тьху, бабко, залякувати нас вирішила? — хмикнув Старшой.

— Скільки вам років? Сто? Ви що, досі у відьом вірите?

Кілька хлопців підтримали жарт, а водій, ледь стримуючи сміх, натиснув на газ.

Бабця залишилася позаду, наче згорблена тінь серед пилюки.

Я не сміявся. Чомусь її слова причепилися до мене, як реп’яхи.

"Вона не любить, коли її турбують."

Чому вона говорила це так, наче знала це не з чуток?

Коли бус нарешті доїхав до місця призначення, був уже вечір. Сонце вже котилося за обрій, щоб сховатися серед гілля темних дерев. Ми вийшли на узліссі, біля старої ґрунтової дороги, що вела до місця копанки. Дерева стояли щільно, наче стіна. Мені здалося, що серед них щось рухається, але коли я кліпнув, усе було, як і раніше.

Коли Старшой наказав розвантажувати обладнання та готувати табір, я просто застогнав від розпачу. Довга дорога вимотала мене настільки, що хотілося лише спати.

Старший копнув мене:

— Давай, ворушися, відробляй свій хліб! Тут ледачих не терплять! Хочеш мати вечерю — зароби! Бурштин сам себе не викопає! — Давайте, працюємо, ледарів тут не терплять! — гаркнув Старшой, і всі почали розвантажувати спорядження.

Я тоді неохоче приєднався до решти, та взявся розвантажувати машину. Я взяв мішок і пішов слідом за іншими. Весь час, поки я переносив скриньки ат мішки з бусу до табору, в мене не виходила з голови та стара бабця з ціпком, в якої ми питали дорогу.

Запах тут був іще гірший, ніж у селі. Солодкувато-гнильний, ніби в старому підвалі, змішаний із болотним смородом. І ще… щось знайоме, але невиразне. Щось, що змусило мою шкіру вкритись холодним потом.

Ми працювали мовчки. Навіть ті, хто ще кілька годин тому сміявся, тепер мовчали, не піднімаючи очей. Темрява густішала.

Я прислухався. Квакали жаби. Високо в деревах кричав якийсь нічний птах. Десь далеко — завив вовк. І крізь усі ці звуки я чув щось інше. Щось, що не належало цьому лісу. Глухий, важкий звук, схожий на те, як по воді ступає хтось величезний. Або як витискає із землі щось… живе.

Я хотів запитати, чи хтось іще це чує, але не наважився. Коли ми закінчили, всі відразу розійшлися по наметах. Я без сил впав у наметі просто на спальний мішок. Я ліг, загорнувся в спальник, але сон не приходив. Попри втому, спати я не міг. За тонкою тканиною намету я чув звуки. Шелест. Тріск гілок. Чийсь важкий, повільний крок. Я затамував подих. І тоді…З болота донісся крик. Короткий, протяжний, нелюдський. Я сів різко, серце калатало в грудях. Що це було?! Я лежав, дивлячись у темряву, і намагався переконати себе, що це просто якийсь звір. Але вже тоді я знав. Це було не звір. Це було щось інше. І воно вже знало, що ми тут.

Ніхто крім мене більше не прокинувся. Ще мене непокоїв мерзенний запах від болота, що нагадував тухле м'ясо, гниль та цвіль. Я навіть не пам’ятав, коли провалився в сон. Можливо, десь під ранок, коли втома пересилила страх. Але виспатися нам не дали. Ледь в небі зажеврів світанок, Старшой розбудив всіх. Кого криком, а кого й копняками. Дісталося і мені. Його чоботи були оковані латунними вставками. Тож бив він дуже боляче.

Холодне повітря пронизувало легені, коли я вийшов із намету. Усі вже були на ногах, пили чай, готувалися до роботи. Ніхто не згадував той крик із болота. Може, вони його не чули. Або просто не хотіли чути. Я й сам майже переконав себе, що це був сон. Весь день я провів наче у напівсні, мучачись болями у м'язах.

***

Відпочити нам дозволили лише тоді, коли Сонце вже хилилося до заходу, а з-за дерев повз молочно-білий туман. Ми сиділи біля вогню, мовчки жуючи вечерю.

І тут хтось прошепотів:

— Хлопці, дивіться…

Між деревами стояла фігура. Бабця — згорблена,, з довгим гострим носом, закутана в чорне лахміття. Вона рухалася повільно, ніби боялася ступити зайвий крок. Коли вона вийшла на світло багаття, у мене перехопило подих. Її шкіра була неправильною, вся вкрита темними родинними плямами та бородавками. Руки — довгі, худі, закінчувалися викривленими пальцями. Очі — темні, провалені. Але найстрашнішим був запах. Той самий сморід, що стояв біля болота, але ще сильніший. Запах гнилої води. Запах чогось, що ніколи не мало бачити денного світла. Жінка подивилася на нас і заговорила. Її голос був низький, хрипкий, наче старе коріння терлося одне об одне.

— Їдьте звідси! — закричала вона Старшому. — Забирайтеся звідси геть!

Ніхто з хлопців навіть не ворухнувся.

Старшой перший порушив тишу.

— Що ти сказала, стара?

— Їдьте звідси, поки не пізно!

Її губи ледь ворушилися. А очі бігали, наче таргани, на яких поприскали дихлофосом.

— Як настане темрява, ви всі помрете! — прошипіла бабця. Говорила вона тихо, шепотом, але її слова почули всі.

Один із хлопців пирхнув зі сміху.

— Бабко, ти що, з лісу вийшла, щоб нас полякати?

— Ми тут працюємо, а не в страшилки граємо, — гаркнув Старшой. — Іди своєю дорогою.

Вона не поворухнулася і не рушила з місця.

— Ви копаєте не там, де можна копати. Ви взяли не своє.

Старшой підійшов ближче, роздратований таким нахабством.

— Бабцю, ти чуєш, що я кажу? Іди сама звідси! Топай!

Жінка сердито кліпнула очима.

— Ви всі помрете! — повторила вона.

Старшой стиснув кулаки.

— Ми нікуди звідси не підемо! Не дочекаєтесь! — вигукнув він.

— Вона прийде за вами! — прошепотіла бабця.

Я відчув, як по спині пробіг холод.

— Хто "вона"? — запитав я, не впізнаючи власного голосу.

Жінка різко перевела на мене погляд.

— Та, що ходить болотом. Та, хто стереже скарби цієї землі.

Ніхто не зронив ані слова. І раптом хтось кинув у жінку грудкою землі. Вона хруснула об її плече, але та навіть не здригнулася.

— Бабця, йди звідси, поки ми тебе звідси не винесли! — вигукнув хтось з хлопців.

І раптом всі почали сміятися. Кидати каміння. Кидати грудки землі. Хтось схопив палицю і легенько вдарив бабцю по спині. Вона зігнулася, вищирила зуби, але не закричала і навіть не пікнула, хоча судячи з того, як скривилося її обличчя, їй було боляче.

— Дарма… — з хрипом прошепотіла вона. — Дарма ви так… зі мною… Ви про це ще пожалкуєте! Я ж попередити вас хотіла! А ви всі дурні! Дурні , злі людиська!

Вона відступила у тінь дерев. Її темні очі зупинилися на мені.

— Дарма…

Я не ворухнувся. Але підняв погляд і подивився їй у темні, бездонні вічі. І почув в голові голос: “Тікай, якщо маєш розум! Тікай, якщо хочеш жити! Якщо можеш…”

Вона розвернулася і зникла у темряві.

***

— А тепер всім спати! Завтра зі світанком беремося за роботу, — наказав Старшой. — І не байдикувати, як сьогодні. Бо так ми нічого не заробимо!

Всі розійшлися по своїх наметах. Ніхто більше не згадував жінку.

Я заліз до намету одним із перших, але чомусь не спалося. Я чув звуки. Тріск гілок. Легкий, тихий сміх десь у темряві. Мені здавалося, що хтось ходить біля табору. Просто був упевнений, що щось ходило біля табору. Я взяв ліхтар і виглянув назовні. Ліс був занурений у цілковиту темряву. Без місяця, без зірок. Ніч була чорна, як смола. Я направив промінь світла в бік дерев. І побачив тінь. Згорблена постать кралася між стовбурами. Вона розмахувала довгими руками та обережно переставляла довгі криві ноги, наче лелека, коли ходить болотом. Шкіру істоти вкривала твань, наче хутро. У ніс вдарив болотний сморід. Мене занудило.

Я завмер. Тінь підняла голову. І зустрілася зі мною поглядом. Я відчув такий пекучий страх, що ноги наче самі зірвалися з місця і стрімголов побіг кудись у темряву, навіть не тямлячи, куди саме я біжу. Ноги не слухалися, я мало не впав, але стрімко біг. Істота кинулася за мною. Я відчував його дихання на спині. Я бачив, як воно тягне до мене свої довгі руки з кігтями. Відстань швидко скорочувалася. У відчаї я підстрибнув до товстої гілки, що нависла над головою, підтягнувся і заліз на дерево. В останню мить я підстрибнув, ухопився за гілку і виліз на дерево. Щось затрясло стовбур, намагаючись мене скинути. Істота затрусила дерево, але я тримався міцно, розуміючи, що якщо впаду, то істота мене не помилує.

Я дуже міцно тримався за гілку. Мабуть, як ще ніколи в житті. І тоді вона заговорила. Голос був хрипкий, низький, злий.

— Тебе кінчу попізже…

Я бачив її яскраві жовті очі внизу. І бачив, як вона розвернулася і побігла у бік табору.

Я закричав якомога голосніше, щоб розбудити товаришів.

— ВСТАВАЙТЕ!!! ВОНО ЙДЕ!!!

Світло ліхтарів почало з’являтися в наметах. Я побачив, як із найближчого намету виліз Старшой.

— Чого ти верещиш, наче порося, яке ріжуть? Ти що, здурів? Навіщо ти зібрався на це дерево?

Він не договорив. Істота стрибнула з місця і вчепилася йому в горло. Старшой захрипів.

Я бачив, як його тіло затремтіло, як на тканині куртки почала розпливатися чорна пляма. Перш ніж я встиг кліпнути, Старший захрипів і впав у траву , як підкошений. Його тіло затрусилося. Я бачив, як його пальці конвульсивно стискають повітря, як судомно смикаються ноги. Він намагався щось сказати, але лише захрипів, і з його рота витекла темна, майже чорна рідина. Він застиг і більше не рухався.

Табір ожив.Зі спальних мішків почали вискакувати хлопці, перелякані, ще не розуміючи, що відбувається.

— Бережіться! Вона нападає! — закричав я у розпачі, так і не злазячи з дерева.

— Що за…?

— Хто кричав?!

— Старшой, ти що ?!?!

Хтось направив ліхтар на його тіло. Світло ковзнуло по його шиї. І всі замовкли. Шкіра там була порізана глибоко, майже до кістки. Розірвані жили судомно пульсували, виштовхуючи останні краплі життя на мокру від роси траву. Але жахливим було навіть не це. Його очі. Вони були розширені, сповнені такого немислимого жаху, що мені захотілося відвернутися. Він бачив, що з ним зробили. Він усвідомлював це. І все ще намагався це зрозуміти.

— ЩО СТАЛОСЯ?! — закричав хтось, озираючись у темряву.

— Де воно?! ХТО НАПАВ?!

Я був єдиний, хто це бачив. Я знав, що воно все ще тут. Світло ліхтарів металося хаотично, натикаючись на стовбури дерев. Проте, ніхто крім мене не розумів, що коїться. Хлопці блимали і крутили головами, вдивляючись у темряву. І тут на одному з них щось заворушилося. Тінь, що здавалася просто частиною лісу, раптово ожила. Дві жовті вовчі очі блиснули у темряві. І перш ніж хтось встиг збагнути, що відбувається, вона знову напала.

Пролунав крик. Різкий, короткий крик розірвав ніч, мов грім. Щось велике, згорблене і огидне стрибнуло прямо на одного з хлопців. Я встиг помітити лише довгі руки з викривленими пальцями, які затягнули його у темряву. Ліхтар повернувся в той бік — і я побачив, як щось швидко рухається між деревами, тягнучи за собою вириваючийся силует.

Гілки хрустіли. Хлопець ще кричав. А потім — не крик, а якийсь напівшепіт, напівзавивання. І — тиша. Темрява знову застигла. Здавалося, що нічого не сталося. Але той хлопець уже не повернувся. І ніколи не повернеться. Він просто зник у темряві, наче його і не було.

— БЛЯХА, БІЖИМО ЗВІДСИ! - заверещав хтось з хлопців. Його голос зірвався у відчайдушний зойк, і цього вистачило, щоб розпочалася паніка. Хлопці кинулися в різні боки, не думаючи, куди тікати. Я бачив, як хтось метнувся між деревами, як інший упав, перечепившись об корінь, і щось миттєво потягло його назад у тінь.

Істота нападала зненацька, рвала кігтями їхні тіла так, що кров бризкала в усі боки. Хтось вистрілив у істоту з рушниці, але не влучив. Все відбулося настільки швидко, що я не встиг би порахувати до десяти. Живим залишився лише той хлопець, який передчував біду.

— Помилуй мене, я нічого не зробив! — він кричав і верещав, наче перелякана дівчинка тоненьким голоском, і щодуху побіг геть із табору. Істота наздоганяла його без зайвих зусиль. Я збагнув, що хлопцеві уже не допомогти, але можна виграти час. Я не став чекати. Я знав, що єдиний вихід — машина. Я зістрибнув з дерева на землю, та побіг до буса. На щастя, Дверцята були незамкнені. Ключ запалювання був на місці. Руки тремтіли, коли я намагався завести мотор.

— Давай-давай, заводься…

Мотор сердито загарчав, наче пес, якого розбудили посеред ночі. І тут почув останні, передсмертні крики того, останнього хлопця. І настала тиша. Від якої мені стало ще більш моторошно, ніж від передсмертних криків товаришів. Я скоса глянув у дзеркало задньго виду. Щось бігло позаду від буса, стрімко наближаючись до мене.

Мене перетрусило і я з переляку натиснув на газ. Бус різко рвонув із місця, наче він стояв на кризі. Щось ударило по даху, та я навіть не обернувся. Я просто гнав машину вперед. Лісова стежка була такою вузькою, що гілки били по вікнах та дряпали по бортах. Я тремтів і ледве втримував кермо. Здавалося, що ліс став живим. Що він не хоче мене випускати.

І тоді я побачив це у дзеркалі. Воно бігло за мною. Не як людина. Не як тварина. Як щось чужорідне. Щось, що ніколи не повинно було існувати. Його руки хапали повітря, жовті очі не кліпали. Між нами була відстань, але вона скорочувалася.

— ЩЕ ТРОХИ! - зарепетував я сам собі. - Ну ж бо, вперед! Забираємось звідси!

У дзеркалі я бачив, як істота гналася за бусом. І не відставала. Я тремтів і ледь міг втримати кермо в руках. Дорога вивела на околицю села. Я вже бачив вогні будинків. Ще кілька метрів… І раптом істота зупинилася. Я бачив, як вона різко пригальмувало, немов ударившись об невидиму стіну. Його очі дивилися прямо на мене. Вона більше не гналася за мною. Але й не пішла геть. Вона просто чекала, поки я доїду до села. Лише коли бус опинився на околиці села біля першого стовпа з дротами, істота розвернулася і зникла в темряві..

Я доїхав до першого-ліпшого великого будинку, в якому світилися вікна, вилетів із буса, наче корка з пляшки, і постукав у двері паркану. Стукати та гукати довелося довго. Мене все ще трусило.

Браму відчинив літній чоловік із сивими бровами, який здивовано втупився в мене вицвілими сірими очима.

— За тобою чорт гнався, чи що? — запитав він із посмішкою.

Я тремтів, ледь стоячи на ногах від пережитого страху, і просто мовчки кивнув.

Мої губи не слухалися.

— Що ти, хлопче, таке налякане?

Я хотів щось сказати. Хотів розповісти. Але його обличчя…

Це було обличчя людини, яка вже все знає. І це лякало більше, ніж те, що я бачив у лісі.

— Йди в хату. Все розкажеш. Тут ти у безпеці.

Я зайшов. І… І завмер на місці. У кутку, у старому кріслі, сиділа вона. Та сама згорблена бабця, що приходила до табору і попереджала всіх про небезпеку. Вона дивилася на мене, вишкіривши чорні зуби у жахливій усмішці. Вона чекала на мене.

— Попався… - прошипіла вона. Її очі блиснули жовтим світлом.

Мої ноги наче приросли до підлоги. Я не міг ані ворухнутися, ані навіть відвести погляд від тієї самої бабці. Вона сиділа у кутку, закутана у стару вицвілу хустку, її тонкі пальці перебирали край потертої спідниці. Вона не кліпала. Очі, темні, як трясовина, впивалися в мене. Її губи розтягнулися в посмішці.

— Попався… - повторила вона глузливо. - Тепер не втечеш!

Я рвучко повернувся до чоловіка, який привів мене сюди.

— Що це?! — мій голос затремтів.

— Це… — він потер скроні, наче не знав, як пояснити. — Сідайте, хлопче. Вам треба дещо знати.

Я не сів і залишився стояти, трусячись всім тілом. .

— Ви її знаєте? Це вона?! Це ВОНА?! Хто вона? Що вона таке?

Бабця засміялася. Хрипко, в’їдливо, як тертя металу об камінь.

— Ой, дурний ти, хлопче… Ні, не я. Це не я… Вона — не людина. І не тварина. Вона — дещо інше.

— Що ви хочете цим сказати?!

Бабця знову засміялася. Але її сміх вже не звучав так по зловісному. А скоріше доброзичливо. Наче я був п'ятирічним хлопчиною, який зморозив якусь дурню.

— Сядь в крісло. Мовчи! І слухай! - вигукнув чоловік. Його голос більше не був доброзичливим. Він більше не просив. Він наказував.

Я ковтнув грудку, що застигла в горлі і слухняно сів. Тепер я розумів, що назад дороги немає. Я потрапив у місце, де діють інші правила. І єдиний спосіб вийти звідси — зіграти за цими правилами.

Голова села, як він себе назвав, сів навпроти.

— Ти вже, мабуть, зрозумів, що в цьому лісі є… те, що не любить чужинців.

Я мовчки кивнув.

— Але воно не просто там живе. Воно оберігає.

Я напружився.

— Оберігає? Що? - спитав я.

— Те, що ти хотів вкрасти.

У мене всередині все похололо.

— Бурштин…

— А що ж іще?

Його погляд став важким, пильним.

— Те, що ви копали, не просто каміння. Це — її земля. Її скарб.

Я відчув, як щось холодне і липке повзе по спині.

— Хто вона?

Голова села похитав головою.

— Вона — кікімора. Охоронниця цього болота. Вона не терпить, коли її турбують.

Голова розповів, що місцеві цій кікіморі носять частування на болоті, а вона в обмін не чіпає нікого з місцевих, ганяє чужих та береже болото від браконьєрів. Вже багато хто з них зник у цих болотах.

Я відчув, як серце стиснулося. Кікімора. Це слово я чув від бабусь у дитинстві.

Щось туманне, далеке, казкове. Але я вже знав. Тут це не казка. Тут — реальність.

— Ви всі це знали. Ви всі знали, що вона там, але нічого не зробили!

Чоловік подивився на мене з дивною сумішшю жалю і байдужості.

— А навіщо, щоб хтось це знав?

Я розгубився.

— Як це — навіщо?! Вона ж вбила людей!

— Чужих людей. Тих, хто прийшов без запрошення. Тих, хто зневажив її. Тих, хто прийшов, не спитавши паро дозвіл.

— І це ви вважаєте нормальним?!

Чоловік зітхнув.

— Світ не такий простий, хлопче. Ти ж думаєш, що ми тут просто живемо, наче в вашому теплому і затишному Києві чи Львові? Ні. Ми живемо з нею. З ними. Істотами, подібними до неї. І живемо з ними в мирі і злагоді. Століттями. Інакше тут не вижити. Ми даємо їй те, що вона хоче, а вона дозволяє нам брати те, що нам треба, і тому вона не чіпає нас.

— Ви її годуєте…

— Кожен договір має свою ціну.

Мене почало нудити. Він нахилився ближче.

— Але тебе вона не взяла.

Я промовчав.

— І якщо хочеш жити далі — мусиш подякувати їй.

Я застиг.

— За що?

Бабця знову заговорила, вперше за весь цей час.

— Вибачайся перед нею, хлопче. І подякуй!

Вона склала руки на колінах і всміхнулася, наче добра бабуся. Але її очі були темні, як саме болото.

Я не хотів цього робити. Кожна клітина мого тіла кричала мені “втікай!” Але я знав, що за дверима — темна ніч. А там, у темряві, посеред лісу, чекала вона.

Голова села піднявся, відчинив двері.

— Іди за мною.

Я йшов за ним. У мене підгиналися коліна. Ми підійшли до старого сараю. Він розчинив двері. У кутку сиділа курка.

— Бери.

Я дивився на нього кліпаючи очима.

— Що бери?

— Цю чорну курку. Це твоє частування. Якщо вона його прийме — ти підеш живий і здоровий.

— А якщо ні?

Він не відповів. Я взяв курку. Вона була теплою, живою, і її маленьке серце перелякано колотилося, наче я стискав його в своїй долоні. Голова села жестом наказав мені йти. Я ковтнув і рушив.

І я пішов до лісу. Знову. Пішки. Я знав, куди йду. На край села. Туди, де закінчувався людський світ. Туди, де чекала вона.

Мене зустрів морок. Я знав, що вона тут. Я чув тихе шелестіння очерету. Чув, як у воді щось рухається. Мої пальці стискали курку, її крихітне тіло здригалося від страху, намагаючись вирватися з моїх рук. Я ледь зміг втримати її. Я зупинився. Дихання перехопило.

— Я… вибачаюся. Я вибачаюся перед тобою. Я був дурний. Я не знав! Я не хотів чинити зло ні тобі, ні твоєму лісу, ні твоєму болоту! Прошу тебе: вибач мені! І прийми мій дарунок! Я приніс тобі частування!

Тиша. Жодної відповіді. Я заплющив очі.

— Я не хотів… Я не знав…

Ліс дихав спокоєм. Його наповнювали звуки нічного життя.

— Це… для тебе.

Я кинув курку на землю. Курка закліпала очима, заквоктала, замахала обрізаними крилами, але залишилася на місці.

І тут раптом зашелестіли кущі. Хтось шниряв у заростях. Шелестіння стало гучнішим. Воно наближалося.

Я зціпив зуби. І потім… Курка зникла. Не закричала. Не пручалася. А просто… зникла. Я не знав, забрали її руки чи тінь, що пішла у темряву.

Але мені стало легше дихати. Тоді я почув це. Шепіт.

"Йди. Я відпускаю. Більше… Не повертайся… Сюди. "Наступного разу… не випущу".

Я розвернувся і пішов. Я не біг. Бо знав: якщо побіжу — вона побіжить за мною. Я просто йшов. Йшов, поки не побачив вогні від сільських будинків. І тільки тоді дозволив собі видихнути.

Я повернувся до будинку. Чоловік виявився сільським головою. Він більше ні про що мене на питав. Запропонував переночувати у своєму домі, постелив мені на кухні. Одразу як ліг на матрас, я провалився у сон.

Наступного ранку я поїхав. Я не питав, що сталося з тими, хто залишився у лісі. І чи залишився хтось з них живим? Я не хотів це знати. Я ніколи більше не повернувся у те село. І до того лісу. І інколи…

У темних провулках, у відображеннях вікон… Я бачу її очі. Вони не кліпають. Не зникають. А слідкують за кожним моїм кроком. І я знову чую в своїй голові її голос “Йди звідс! І не повертайся сюди!”

І я знаю. Якщо я повернуся туди, до того лісу, де живе вона, вона більше мене не випустить. Тому, нізащо у світі, за все золото світу, я більше ніколи не поїду копати бурштин. І взагалі не ходитиму до лісу. Бо знаю, що на мене чекає. Ці істоти не

Я ніколи більше не повернувся в те село. Але у снах я знову йду тією самою дорогою. Ліс навколо здається ще густішим, ще чорнішим, ще живішим. Гілки тягнуться до мене, зачіпають за одяг, ніби хочуть затримати. Під ногами м’яка земля, яка з кожним кроком стає все вологішою. Вона засмоктує мене, тягне вниз, ніби хоче залишити тут, у своїх глибинах. Я намагаюся йти швидше, але болотяна трясовина вже дихає під ногами. Я бачу, як у темряві запалюються вогники — блідо-блакитні, тремтливі, вони танцюють над водою, наче ведуть мене далі, вглиб. А потім…

Я бачу її. Очі. Вони виринають із темряви першими. Жовті, вовчі, без зіниць, що світяться над чорною гладдю болота. Вони не кліпають. Вони не зникають. І тоді я бачу її цілком. Згорблена тінь, що стоїть серед трясовини, майже не торкаючись води. І вона сміється. Не голосно. Не різко. Її сміх більше схожий на шелест сухого листя, що мете вітер по землі. На тріщання старого дерева, що гнеться від бурі. На тінь голосу, який ніколи не мав звучати у світі живих.

Мене починає трусити. Спочатку всередині, ледь помітне тремтіння десь у грудях. Але воно швидко розповзається по всьому тілу. Я не можу дихати. Я відчуваю її присутність шкірою, як холодний вітер, що торкається обличчя, хоч повітря навколо стоїть нерухомо. І тоді вона робить крок назустріч мені. Вода не рухається під її ногами. Я кричу. І прокидаюся.

Серце калатає в грудях, сорочка мокра від поту, дихання збите, у вухах дзвенить. Перше, що роблю — шукаю рукою ліхтарик. Пальці стискають його так сильно, що біліють кісточки. Я вмикаю світло. Світло заповнює кімнату, освітлює стіни, стіл, шафу, знайому обстановку моєї квартири. Я не в лісі. Не на болоті. Не там.

Я вдома. Вже пройшло кілька місяців, і я знайшов підробіток у ювелірній майстерні. Вистачило грошей на вступ, навіть трохи залишилося. Я часто працюю з бурштином. Я пізнав цей мінерал так, наче знав про нього все життя. Він живий, теплий, і податливий, наче мед, що застиг у камінні. Я отримав те, що хотів. Але в темряві… Я все ще боюся опинитися у повній темряві, без місяця і зірок. Наче я знову опинився там, у темному лісі біля смердючого болота. І вона там, все ще чекає на моє повернення, щоб завершити свою помсту.