Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

(оповідання Ольги Пелешук)

Почався вересень, а з ним — заняття в університеті. Дні стояли ще жаркі, літні. Відсидівши три пари в задушливій аудиторії, я з насолодою вдихала свіже повітря надворі. Іти відразу додому зовсім не хотілося, тож я вирішила прогулятися сама. Друзі розповідали про цікавий тутешній парк, тому я вирішила пройтися туди та відпочити від міської задухи.

Парк знаходився неподалік. Акуратні асфальтовані доріжки, ставки, і зовсім небагато людей. Мені тут сподобалося. Я потроху заглиблювалася в парк, щоб вийти до станції метро, як вказано на мапі. Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча.

— Таню, привіт! Як же давно ми не бачилися! — пролунав знайомий голос.

Це ж Олеся, моя однокласниця! Після закінчення школи ми ще деякий час спілкувалися, а потім якось припинили. Ми обидві страшенно зраділи зустрічі. Поговорили про те-се. Тут я відчула, що зголодніла, і запропонувала піти кудись перекусити. Олеся сказала, що знає чудове кафе у парку, і ми можемо піти туди, посидіти й погомоніти.

Олеся повела мене вглиб парку, де він поступово переходив у ліс. Дерева росли все густіше, доріжки стали занедбаними, лавки зовсім зникли. Усю дорогу подруга не припиняла говорити, а я лише кивала. Розповіла, де вчиться, куди переїхала, про сім’ю. Як же багато змінилося з часів нашого останнього спілкування!

— Ну от, ми на місці! — нарешті промовила Олеся.

Між деревами стояла кафешка зі зрубу. Ніс лоскотав аромат шашликів. Кухар порався біля мангала і тут же, на свіжому повітрі, стояло кілька столиків. Усі виявилися зайняті, тож ми зайшли всередину та зайняли вільні місця біля стіни. До нас підійшов офіціант, і Олеся зробила замовлення. Мені він чомусь здався дивним: кам’яне обличчя, тихий голос. Хоча, може, просто втомився.

Захопившись розмовою, я не одразу усвідомила, що щось у кафе не так. Щось гризло зсередини, не даючи повністю розслабитися та насолодитися вільним часом. І нарешті я збагнула, що саме. Відвідувачі. Вони сиділи за столиками мовчки, повільно їли, майже не говорили між собою. На обличчях застигла емоція чи то байдужості, чи то безвиході. Дивно бачити таке в кафе, куди люди зазвичай приходять добре провести час та поспілкуватися. Хоча чого це я прискіпуюся? Може, люди прийшли на перерві, щоб швиденько поїсти та повернутися на роботу, яку не дуже люблять…

Наше замовлення все не несли, хоча минуло вже пів години, не менше. Відвідувачі так само сиділи на своїх місцях, нікуди не поспішаючи, а нові теж не заходили. Я вже думала покликати офіціанта, але Олеся зупинила мене, запевнивши, що, мабуть, зайняті з іншими замовленнями, принесуть трохи пізніше. І тут я пригадала, що мені треба поспішати, бо за пів години важлива зустріч. Хай уже так, обійдуся без їжі, потім десь перекушу. Я сказала про це подрузі та вже зібралася йти, як вона грубо схопила мене за руку. Я аж здригнулася, настільки її дотик був холодний і неприємний, наче залізні лещата.

— Куди йдеш? — запитала Олеся, зазираючи у вічі та стискаючи мою руку. — Чого поспішаєш?

— Вибач, але в мене зустріч. Зовсім забула, заговорилася з тобою. З’їси наше замовлення.

— Ні, зажди. Не йди. Ось-ось принесуть. За хвилину. Почекай іще трошки!

— Не можу, вибач! Запізнюся!

— Почекай! — стисла захват ще сильніше.

Люди в кафешці так само байдуже сиділи на місцях та їли. Офіціант усе не приходив. Олеся намагалася відвернути мене на розмову, і тут почувся неприємний запах, наче щось горіло, і кафешку заволік димок.

— Що це? — перелякано запитала я, озираючись.

— Мабуть, на кухні щось підгоріло, — Олеся спокійно знизала плечима, наче нічого не трапилося. — Та ти не звертай уваги на такі дрібниці…

Я не могла заспокоїтися. Принюхалася… Та це ж запах газу! Треба швидше тікати. Я кинулася до дверей, а подруга продовжувала міцно стискати мій зап’ясток. Я все ж вирвалася в останню мить, кинулася до виходу… І все застелило темрявою. І наче потонула в ній, в’язкій і непрохідній, як у басейні зі смолою. Не було чутно ні звуків, ні запахів. Я борсалася, кричала, намагалася вирватися, та марно. Що було далі, не пам’ятаю. Здається, я втратила свідомість…

Я прийшла до тями, лежачи на землі, просто на опалому листі. Повільно підняла голову та озирнулася. Здається, ціла, нічого не болить, лише трохи спина після падіння. Чекайте, а де ж кафе? Невже я так далеко відбігла і сама не пам’ятаю? Я підвелася, озирнулася, але ніякої кафешки поблизу не було, лише стежка та дерева. Поглянула на годинник — третя година. Дивно, я ж зустріла Олесю десь о пів на третю, а ще ми йшли до кафе, чекали замовлення. Чи то годинник зламався?

— Вибачте, а де тут кафе? — запитала я в бабусі, що саме проходила повз.

— Нема тут кафе, — знизала та плечима. — Було одне, але згоріло. Більше не ставили.

— Згоріло? Коли? — серце стиснуло від жаху.

— Та десь рік тому. Балон газовий вибухнув. Всі люди, що там були, згоріли. Отам стояло те кафе, вже розібрали.

Бабуся пішла, а я так і лишилася, заклякши на місці. Де ж я щойно була? І де Олеся?

Ввечері я знайшла в соцмережах знайомих Олесі. Виявилося, що вона загинула в тому самому кафе минулого року…