Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

Ліс лякав. Лякав одним своїм виглядом. Чорні дерева з перекрученими стовбурами, ніби побиті артритом пальці у старої бабці. А ще мертва тиша. Ні співу птахів, ні дзижчання комарів, навіть не чути вітерця. Пожухла трава під ногами. Жодного чагарнику чи підліску. Страх прокотився по моїй шкірі, як раптовий холодний дощ. Я затремтіла всім тілом та відсунулася трохи назад.

— Не хочеш подивитися, що там у хащі? — спитала Дана.

— Не хочу. Щось страшно, — відповіла я.

— А ти ще вважала себе відьмою. Фу, боягузка! А мені не страшно. Я справжня відьма, а ти ні! Відьми не мають вжахатися таких місць.

Раптом ми почули крик і плач дитини.

— Я чула, тут іноді пропадали діти, — сказала Дана. — Піду подивлюся.

— Не йди! У мене погане передчуття.

— Якщо ти боягузка, залишайся тут. Піду сама. Я швидко!

Я зупинилася на межі лісу і чекала подругу. Дани довго не було, і я почала непокоїтися. Хотіла їй зателефонувати, і з жахом побачила, що телефон розряджений, хоча перед виходом з дому зарядила його. Мене охопила паніка. Небо почало темніти. Я згадала, що мати лаятиме мене за таку затримку, ще й за те що на дзвінки не відповідаю. "Прийду додому, одразу подзвоню Дані з міського," подумала я й пішла. Виявилося, що минуло вже чотири години з початку нашої прогулянки, хоча здавалося, що гуляли ми значно менше. Я зателефонувала подрузі. Автовідповідач повідомив, що абонент поза зоною досяжності. Вже пізно ввечері подзвонила стривожена мати Дани: вона так і не повернулася додому. Я розповіла, де ми гуляли, і порадила звертатися в поліцію.

Дану знайшли через три дні на тому ж місці, де я її чекала. Вона була непритомна. ЇЇ доставили в лікарню з температурою та ознаками переохолодження. Лише через два дні мене пустили до неї. Вона все розповіла:

— Коли я увійшла в той ліс, відразу втратила відчуття напрямку. Довго блукала навмання, поки не вийшла на стежинку, а нею до пагорба. Там були купки каміння, викладені у спіраль. Посередині візерунка височів сірий моноліт, а на ньому прибито величезний череп оленя. Здавалося, на рогах бігали блакитні вогники, а очні отвори горіли червоним. І тут я побачила хлопчика років шести. Він плакав і кликав мене: "Сестричко, де ти була так довго? Виведи мене, тут страшно!" Я почула гавкіт за спиною. Обернулася: мій собака, який помер сім років тому, радісно виляв хвостом, ніби звав за собою. Хлопчик заскиглив: "Не кидай мене, візьми з собою!" "Добре, пішли", відповіла я. Його рука, холодна, як лід, міцно тримала мою долоню. Ми пішли за собакою. Коли вийшли на те місце, де я залишила тебе, я відчула страшний сморід. Озирнулася і жахнулася: я тримала руку висохлого трупа. Замість обличчя — череп, обтягнутий шкірою. Я закричала, і тут з тіла почала осипатися шкіра, перетворюючись на порох. Кістки впали на землю, і теж одразу розсипалися. Одяг зотлів на моїх очах. Залишився лише медальйон з шиї. Я протягнула руку і взяла його — руку закололо холодом. Та почула голос у своїй голові: "Приведи дитину! Залиш її мені! Дам тобі силу, про яку ти мріяла. А не приведеш – помреш." Мене затрусило від жаху. Я озирнулася: собака зник, наче його й не було. Втомлена та виснажена, я впала не землю. Більше нічого не пам'ятаю...

— Що кажуть лікарі?

— Виявили двостороннє запалення легень. Кажуть, що я видужаю. Але в перший день здавалося, що в мене нема шансів. У крові був дуже низький рівень лейкоцитів, як при променевій хворобі. Довелося переливати кров, щоб мене врятувати, – Дана помовчала і додала: Знаєш, я більше не хочу бути відьмою. Цей оленячий череп мені снився і кликав до лісу. Я ніколи туди не повернуся! Не хочу отримати силу ціною життя дитини.

— Ти казала про медальйон. Він у тебе?

— Так, зараз дістану.

Дана пошукала в кишені джинсів і протягнула мені маленький овал з міді на шкіряному шнурку. На ньому було зображення янгола, а на зворотному боці написано «Кирілловская Мастѣрская годъ 1914 от Р.Х..»

— Він мене називав сестрою, — згадала Дана. — Мабуть, я схожа на неї. Вона привела його до лісу, щоб отримати силу. Він так і залишився там і не міг вийти. Я б так ніколи не вчинила!

— Я знаю, — сказала я Дані, та потиснула її руку. Її рука виявилася холодна, наче лід. Я придивилася уважніше. Дана була ніби прозора, через її тіло просвічувалося ліжко із пом'ятою ковдрою. Я затремтіла. З мого горла вилетів крик. Я стрімко вибігла з палати. Щось впало мені під ноги. Я опустила погляд. На підлозі лежав той самий медальйон.

Я озирнулася. Палата була порожня. Дана зникла, ніби її не було…

Я зайшла до ординаторської. Медсестра, почувши про Дану. здивовано подивилася на мене.

— А хіба вам не повідомили, що вона раптово померла сьогодні вночі? А, мабуть, ще не встигли. Бідолашна дівчина! Вона вже майже одужала. Ще така молода, така симпатична, їй би іще жити! Шкода її матір…

Я вийшла з лікарні та побрела до дому.

"Вона відмовилася привести свого маленького братика," думала я. "Мабуть, поплатилася за це. Той злий дух її вбив. Забрав до себе… Треба йти до церкви помолитися. Щоб він і мене не забрав".