Байкарі Зі Склепу: Містичні Історії Та Міські Легенди (Спільно з Ольгою Пелешук)

Чорна вода тхнула тванню. А ще мертвечиною. Я зіщулилася та прикрила ніс Та почула глузливий сміх Галі.

— Що смієшся? Вода смердить, наче тут щось здохло.

— Не позбавляй Павла його мрії. Він хотів на день народження скупатися під зірками.

— Я вже жалію, що погодилася на цю авантюру!

— Полінко, а відібрати в мене хлопця не було авантюрою з твого боку?

— Бо не треба було гратися і морочити голови двом хлопцям! Поки ти грала в гойдалки, я скористалася нагодою.

Назрівала сварка, але тут почувся гуркіт. У небі над Дніпровськимит кручами спалахнули вогняні квіти. Над Хрещатиком давали салют на День Незалежності.

— От пощастило Павлу з днем народження, — зітхнула я.

Так, у мого хлопця Павла був день народження. Двадцять п’ятий, ювілейний. І було в нього одне бажання, яке він хотів здійснити… Саме це: поплавати у Дніпрі вночі під зірками.

Отже, він загітував мене та свого друга Макса із дівчиною поїхати скупатися на Русанівській набережній вночі. Ми нашвидкуруч зібрали рюкзаки та поїхали…

Раптом почувся крик. Я побачила голову Павла, який випірнув і судомно ковтав повітря. Максима не було видно.

— Допоможіть! — Павло хотів голосно закричати, але в нього вирвався лише хрип.

— Де Макс?! — заверещала Галя, скочивши на ноги.

Павло поплив до берега зі швидкістю олімпійця. Галя в розпачі скакала на місці і трусилася. Я хотіла пірнути у воду назустріч Павлу, але щось мене зупинило. Його обличчя було перекошене від жаху. Нарешті він виповз на берег, важко дихаючи. Галя вмить підскочила до Павла і почала трусити його за плечі:

— Де Макс?! Куди подівся Макс? Відповідай!

— Макс… Макс на дні, — тут Павло закашлявся і почав випльовувати воду.

Галя знову затрясла його за плечі і, ридаючи, кричала: "Де Макс?!"

— Залиш його, стерво! — я відштовхнула Галю від Павла і дала їй ляпаса.

Галя впала на коліна, не перестаючи ридати. Я накинула Павлові рушник на плечі і допомогла підвестися. Машинально обтершись, він наче заспокоївся і прийшов до тями.

— Бери телефон і викликай рятувальників, поки не пізно!

— Що не пізно? Куди подівся Макс?

— Роби, що я говорю! Потім розкажу.

Тремтячими руками я набрала номер рятувальної служби. Сказали чекати п'ятнадцять хвилин. Я кинула телефон на землю та пішла до води. Павло наздогнав мене та схопив за плечі. Його обличчя знову перекосив жах. З дикими очима він закричав на мене:

— Стій, дурепо! Куди лізеш?

— Я ж займалася плаванням. Піду рятувати Макса!

— Стій!. Ти нічого не вдієш. Ця потвора тебе уб'є! Я сам ледь вирвався.

— Що за потвора? Там що, крокодил?

— Гірше! Повір мені! Краще не бачити!

Павло тремтів. Його вирячені від жаху очі дивилися крізь мене. Я ніколи не бачила його таким наляканим.

— Тоді розкажи мені все, поки їдуть рятувальники. Мусимо щось їм розказати.

— Вони нам не повірять. Скажуть, що це був великий сом.

— А хто ж це був? Водяник? Чи русалка? Але це маячня! Що ти бачив?

— Жінку. Дівчину. На дні. Ми пірнули, бо побачили, що під водою щось світиться. Два зелені вогники. Там було неглибоко, десь три метри. Макс дістався дна першим. Тут щось потягнуло його вниз. Там була коря’жина. Вона стала наче жінка, охопила Макса. Він пручався, намагався вирватися. Я набрав повітря і знову пірнув за ним. Я спробував його витягнути, але ця істота тримала його дуже міцно. Я схопив її за руки і спробував розімкнути, але вони тверді, як камінь. Тут я побачив її очі. Це були ті самі вогники. Ця потвора дивилась на мене дуже зле, аж моторошно стало. Я злякався і випірнув. Так налякався, що не зміг себе змусити знову пірнути. Одразу поплив до вас.

— Що ти верзеш? Може, це дійсно був крокодил — втік з якогось тераріуму?

— Полю, я у своєму розумі. Я бачив цю істоту, як зараз бачу тебе! Ніякий це не крокодил і не сом.

Павло озирнувся на Галю: вона вила, лежачи на піску і рвала волосся від розпачу.

— Дивися, щоб вона не кинулася у воду, — попередив він.

— Вона не допливе. Не в тому стані.

— Що нам робити?

— Чекати рятувальників. Ми не зможемо йому допомогти.

— Знаєш, думала це лише забобони, але я чула таку легенду: тут часто тонуть люди, бо хтось тягне їх на дно.

— Мені не примарилося! Я досі не можу повірити, що її бачив!

— Ось що каже легенда. Були хлопець і дівчина, яким не дозволяли одружитися. Вони вирішили разом втопитися. Дівчина пірнула першою у вир і одразу потонула. А хлопець злякався і випірнув. Потім він одружився. І коли його син купався на цьому місці, хтось потягнув його на дно. З тої пори тут тонуть лише чоловіки. Дехто зміг вирватися. Але вона кликала їх:

«Іди до мене, любий! Я на тебе чекаю...»

***

Рятувальники приїхали за пів години. Вони ретельно обшукали дно, але тіло Макса не знайшли. Він виплив сам через три дні. Його тіло прибилося до опори мосту Патона, налякавши рибалок. Мати одразу впізнала сина. Галю довелося відправляти до клініки на лікування. В цьому була зла іронія – дівчина, що вчилася на психіатра, сама потрапила до дурки… Павло більше ніколи не купався ніде крім басейну. Бо скрізь йому марилася Та Що Чекає На Дні.