Пролог
Влітку 2012 року я суто випадково опинився у компанії дивакуватих хлопців та дівчат, які вважали себе "готами". На мій подив, ці молоді люди мали якусь істотну відмінність від тих, кого найчастіше можна побачити серед представників цієї субкультури. Вони виявилися не просто легковажними хлопчаками та дівчатками, які повсякчас вдягали чорне, носили срібні прикраси, й мали підкреслено похмурий вираз обличчя, розповідали всім "цивілам" про депресію, смуток та жахливе життя неформалів, яких мало хто не розуміє. Особливо вони скаржилися на труднощі у спілкуванні з батьками та однокласниками. Ці хлопці та дівчата були дорослими, незалежними, зі зрілим світоглядом та власним світосприйняттям. У кожного з них було захоплення, справа до душі. Втім, звичка гуляти кладовищами вважалася ними за щось природне та притаманне для них всіх. Звісно ж, вони не цуралися таких прогулянок. Якось мене запросили піти з ними. Завдяки тематичному форуму, у мене було чимало знайомих, які надавали перевагу жанру жахи та містика. Тож, я погодився на цю зустріч без вагань…
Ми гуляли у ботанічному саду, аж раптом комусь захотілося погуляти на цвинтарі. Несподівано цю ідею підтримала решта, й мені довелося піти з усіма. Я з дитинства не любив цвинтарі. Мене лякала та мертва тиша й неживий спокій, які панують на ньому. Ніде так не відчуваєш близькість смерті та швидкоплинність життя, як на цвинтарі. Може, саме це вабило сюди моїх дивних друзів...
Гроза зненацька налетіла зграєю круків, й темні хмари затягнули небо. Холодний вітер заревів та завив, наче зголоднілий хижий звір, й повіяв на наші тіла могильним холодом. Й одразу холодні краплі дощу, неначе гидкі п’явки, поповзли по шкірі, заповзаючи під одяг... Десь недалеко гнівно прогуркотів грім, й холодна блискавка гнучкою змійкою сполохнула на похмурому небосхилі. Ще кілька поривів вітру, й холодні струмені дощу, неначе крижані стрижні, нещадно заколотили по землі.
Молоді люди розгублено забігали у пошуках укриття від цього раптового холодного душу. Раптом загриміло десь зовсім поряд, й ми побачили, що блискавка зненацька вдарила у решітку воріт кладовища. Посипалися іскри, запахло озоном та гарячим металом.
"Здається, цей склеп відкритий", промовив хтось з хлопців, посмикавши металеві грати. — Сховаємося тут від грози! Мерщій, ходимо! — вигукнув він, й рішуче відкрив двері.
Блискавка знову вдарила у ворота кладовища, й цього разу ближче до того місця, де наша невеличка компанія шукала порятунку від раптового шаленства стихії.
— Ми чимось прогнівили Перуна — зауважила одна з дівчат, яку всі називали Гамаюн. В неї на шиї висів давньослов’янський оберіг — птах із візерунками.
— Ні, це могутній Тор вирішив повбивати велетнів, і кидає свій грозовий молот на землю, — відповів їй хлопець, якого називали Хельгі, одягнений у чорні джинси та футболку рок-групи Мановар, на якій були зображення вікінгів у рогатих шоломах. В нього на шиї висів знак молота Тора.
— Відставити побрехеньки в строю! Всі в укриття. Переждемо вогонь ворожої артилерії у бліндажі, а потім виберемося з-під обстрілу з настанням темряви — пробасив хлопець, на ім'я Дмитро — могутньої статури, одягнений у військові камуфляжні штани й взутий у військові черевики. Я почув декілька тихих смішків й іронічних вигуків.
— Дивися не навроч, а то справді просидимо тут до темряви... — Арсен, якого всі хлопці називали Мудрець, справді справляв враження розумної та розважливої людини.
Саме він і запросив мене на цю прогулянку із цією дивною компанією. Здавалося, Арсен був єдиний, кого не налякала ця раптова гроза.
— Нумо сховаймось від дощу, а там подивимося. — він роздратовано зняв професорські окуляри, протер їх полою своєї сорочки, й знов начепив їх на себе.
Дмитро рішуче потягнув на себе створи дверей, й вони жалібно заскрипіли. Зі склепу дмухнуло затхлим повітрям та пилюкою. Наразі, там був склад, де зберігалися кам'яні плити для поховань, якісь дошки, металеві листи, решітки огорожі та всякий мотлох...
Молоді люди квапливо чкурнули до склепу, як до свого останнього порятунку. У напівтемряві вчинилася штовханина, яку супроводжували лайка, зойки та суперечки.
— Дмитре, прикрий двері. Бо протягає дуже — мені холодно, пожалілася одна з дівчат.
— Зараз зігрію. Але попрошу решту відвернутися, — відповів хлопець.
— Та пішов ти! Теж мені, поручик Ржевський, — відповіла дівчина, образившись на цей жарт.
Дмитро голосно грюкнув дверима, і раптом ми почули клацання замку.
— Чорт.. там засувка... — пробурмотів він.
— Ідіот, що ти зробив? — Хельгі підбіг до дверей, й посмикав них, намагаючись відкрити, але марно. — Зась! Замок відкривається лише назовні.
— Це, напевно, щоб мерці, коли піднімуться з труни, не змогли вибратися назовні, — казав хлопець із довгим білявим волоссям, вдягнений у довжелезну чорну сорочку. Всі його називали Інсисторис.
— Дуже смішно... — роздратовано відповів Арсен.
— Й що робитимемо? — жалібно простогнала Гамаюн. — Я боюся замкненого простору.
— Може ти ще темряви боїшся? — спитав її Дмитро.
— Ні, не боюся, — відповіла дівчина зі злістю.
— Я пропоную знайти тут труну й зайнятися у ній палким й шаленим коханням, — сказав Дмитро, й сам зареготав від свого жарту. Але решта хлопців та дівчат на нього зашикали.
— Кохання у труні це чудово — промовила дівчина із обличчям східного типу, яку називали Елленія, — але лише з коханою людиною та наодинці. — Вона загадково посміхнулася та дуже красномовно подивилася на Арсена. Той перевів погляд та відвернувся.
— Це у тварин такий інстинкт — перед раптовою смертю намагатися продовжити рід. — сказав я. — Але ми з вами не тварини. Звісно, провівши ніч у цьому склепі, ми з вами не помремо. В когось з нас залишилося пиво, бутерброди та пляшка вина.
— Може, подзвонити з мобілки? — промовив якось невпевнено Арсен.
— Та кому ти дзвонитимеш? Ментам, пожежникам, рятівникам, чи може батькам? — спитав Дмитро, презирливо посміхаючись. — Чи може одразу викликати психіатричну допомогу із санітарами?
— Хоча би батькам подзвонити, щоб знали, що хтось не прийде сьогодні додому, —сказав Арсен.
— Але в мене батьки поїхали у Карпати.
— А в мене в Криму.
— А мене у селі.
— А в мене на дачі.
—В мене взагалі у Львові батьки, — казав Арсен, посміхаючись. — Й сестра теж там.
— І ні в кого нема зараз батьків у Києві? — спитав я здивовано. У відповідь була тиша.
— Сьогодні ж субота — казав Арсен.
— Гаразд, — відповів я, зітхнувши, дзвоніть своїм друзям, знайомим, сусідам, начальству.
— Мобільний не бере. — Хельгі виглядав розгубленим. — Немає сигналу мережі...
— Схоже, що блискавка вдарила по антені ретранслятора, — сказав худорлявий хлопець із довгим русявим волоссям, одягнений у прості сині джинси та чорну футболку із надписом "Joy Division", якого називали Ганджа. Потискаючи мені руку, коли Арсен представляв мене товариству, він казав про себе що він системний адміністратор й талановитий хакер за сумісництвом. — Ці стіни та двері не є достатніми, щоб так заглушити сигнал. Я це знаю. Напевно, вранці все полагодять, й ми когось викличемо.
— Й ніхто не здогадався хоча би взяти телефон у сторожа? — спитав я.
Арсен знизав плечима.
— А навіщо? Вони нас знають, завжди пускали сюди. Ми тут не смітили, нічого не ламали... Ми же готи, а не вандали…
— У мене мати сьогодні чергує у лікарні, — тихо пробурмотіла худорлява дівчина із довжелезним пофарбованим білявим волоссям, яку звали Агнеса. — Я б не хотіла, щоб вона через мене хвилювалася. А в тебе, Лаура? — вона обернулася до своєї подруги — худорлявої тендітної дівчини з рудим волоссям. Та лише знизала плечима.
— Моя взагалі кудись поїхала на вихідні. Навіть не казала куди саме. Але вона дзвонитиме. Й буде хвилюватися, що я не відповідаю! — сказала Еленія.
Дмитро раптово налетів на двері, вдаривши по нім ногою. Потім розвернувся, й вдарив плечем. Двері трохи піддалися, але замок витримав.
— Чорта з два, — прогарчав він крізь зуби. Це вже якесь знущання... — Він видав довжелезну тираду, перемішану з матами.
— Нічого не вдієш, — казав Арсен із зітханням. — Це старий склеп, напевно ще з сімнадцятого століття. А тоді робили міцні замки, на совість. Й зламати його можна лише із зовні.
Гамаюн підбігла до дверей й заколотила по ній руками та ногами.
— Випустіть нас! Допоможіть! Благаю!
Арсен підійшов до неї, й поклав їй руки на плечі, заспокоюючі.
— Нас все одно зараз ніхто не почує. Вони сидять у своїй будці. Ще шум дощу, вітер, грім. Не кричи, все марно. Вранці хтось буде прибирати цвинтар від сміття, тоді нас почують.
— Заживо погребьонниє — пробурмотіла дівчина, на ім'я Вікка. Насправді її звали Вікторія, й трималася вона з королівським шармом. Я почув боязкі поодинокі смішки.
— Це ненадовго. — казав Арсен. Головне заспокоїтися, взяти себе у руки... Розпалити багаття... Й чекати ранку. Поки не полагодять ретранслятор або ми не почуємо звуки мітли...
Дмитро витягнув з кишені штанів ліхтарик й освітив склеп.
— Тут нема з чого робити багаття. Хіба що... Розламати дошки... Але ж потім нас можуть оштрафувати за пошкоджені будівельні матеріали... О... я бачу щось. Свічки...
— Ніби для нас приготували... — казала Вікка похмуро.
— Чи боїться хтось темряви? — пафосно вимовив Ганджа. — Тоді час послухати Байки зі Склепу!
— Ми самі сидимо у склепі, якщо ти не помітив, — іронічно зазначила Вікка.
Арсен розсміявся — стримано й доброзичливо, у притаманній йому манері добре вихованого хлопця з інтелігентної сім'ї.
— Непогана думка, до речі, — в напівтемряві його очі дивно блиснули за склом окулярів. — Ось що я пропоную. Чому б нам не запалити свічки — паління шкідлива звичка, але завдяки курцям завжди є запальничка. Потім сядемо у колі друзів, й спробуємо розповісти щось страшне чи загадкове, з чим ми зустрічалися у своєму житті, чи принаймні чули від друзів.
У відповідь він почув схвальні вигуки. У темряві спалахнув вогник запальнички.
— Стривайте. А якщо кисень вигорить? — Обличчя Ганджі будо стурбованим. — Я ось чого боюся. Якщо двері занадто міцні... Кисень сюди ніяк не потрапляє... Ми тут просто задихнемося...
— Отже, ніякого вогню? — спитала Вікка розчаровано.
— Боюся, що так. — відповів Арсен. — Вистачить вогню ліхтарика та з мобільних телефонів.
— А як же нам зігрітися? — спитала Агнеса. Вона вже тремтіла від холоду та сирості.
— Сісти у коло, й притиснутися один до одного. — сказав я, не очікувано навіть для самого себе. — Я читав у книжках, що так зігрівалися геологи, коли не було можливості запалити багаття. Це допомогло їм вижити у холодні ночі у тайзі. Хлопець до дівчини, дівчина до хлопця... Гормони відреагують та зігріють нас. Хто з ким звик, хто кому подобається. А кожному, хто розказуватиме історію, передаватимемо ліхтарик по колу.
На мій подив, ніхто не сперечався. Хлопці й дівчата розсілися по колу. Мені залишили місце поряд з Арсеном та Лаурою.
— Хто розпочне? — спитав Арсен.
— Тільки не кажіть, що ініціатива карається. — казав Ганджа.
— Звичайно ж ні, — підбадьорив його я. — Будемо проводити жеребкування. Кому коротка скіпка — той розпочне розповідь. Чи всі згодні?
Всі погодилися. Коротку скіпку витягнув Дмитро...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!