Persephone Aly

Мавка:

Опівночі моя краса дичавіє,

росте бур’яном,

стелиться павутицею,

гірчить полином.

Опівночі моя нагота у кронах біліє,

в сяйві блискавиць,

падає додолу,

й лежить горілиць.

Опівночі моя любов пломеніє,

іскриться в душі,

обертається сльозою

та й котиться по щоці.

Ліс:

Опівночі привид краси блукає

в краю лісів й полонин,

мавчині коси шукає

у хутрах ялин.

2018 р., вірш допрацьований 2026 р.

Забавляються дорослі кіт і кішка,

дивна в обох поведінка:

такі різні, але такі схожі,

кішка б’є кота по носі,

кіт відбивається,

дратівливо махає хвостом.

Вовтузяться під столом.

Мене дивує, як двоє хвостатих

прикидаються малятами.

Досить. Я йду у джунглі,

щоб побачити,

як пантери годують своїх дитинчат.

***

До зустрічі в джунглях…

Ніч на варті:

заграє з небокраєм,

переможене сонце

котиться яблуком з раю;

летить стрімголов,

котиться й котиться до біса!

Драматичний фінал

і багряна завіса…

Я хочу подарувати тобі серце,

але не знаю, як.

Я забула, що таке “знати”.

Я звикла рахувати гроші,

а не відстань до серця,

тому заплющую очі

і йду по інерції,

за покликом серця.

Три, два, один:

моє серце належить тобі.

Кошлатий пейзаж, пошматований камінь,

іржаві струмки, щойно вириті котловани.

На передньому плані в касці будівельній

чоловік на стільчику, кругом повно цегли.

Його щось питають і він починає:

"Наша будова, - показує, - як ворота до раю".

Гигикає і ховається в зморшках,

шкіра груба, вітром спечена аж червона,

черевики вкритi пилом цементним.

"Ми байдиків не били - чекали моменту.

А тут раз! І є! В нас своя клієнту́ра,

то ж взялися, розвиваємо інфраструктуру.

"Лікарня готова, - тицяє вбік, - кінчаємо школу.

Кількох хлопців найняли з околиць -

більше не треба. Як працюємо так швидко?

Дуже просто - ро́боти, технології, своє виробництво,

з сестрою спільні розробки - сторонні не лізуть,

ми, діти, племінники - сімейний бізнес.

Це в нас в крові: будуємо, будуємо, будуємо…

Колись воювали, але те минуло.

Ми - нація будівельників, волю дай, будемо ліпити,

стелити, штукатурити, класти черепицю.

А скільки, практично з нуля, відбудували!

Це вам не длу́бати якісь мінерали…

Подивіться на ті кар'єри, - показує, - як з фільму жахів.

Не годиться таке дітям лишати."

П'є воду з пляшки - надворі спеко́тно,

витирає чоло, розстібає комір сорочки.

“Прийшли американці, тут шось копали,

начебто якісь папери підписали

з нашими. Чи шо?" - вору́шить бровами.

"Але їх розвели якісь кидали.

Коротше, хтось когось розвів - так казали.

А хто? Кого?” - знизує плечима, - “ a тоді повтікали,

a папери в архів заховали.

Той був при владі, як його? Їйбо, не згадаю…

Ще батько наш дитиною був.

Тут на лавці колись бабки́ засідали,

то вони б вам сказали,

aле ті бабки́ і дідки́ давно повмирали,

а кар'єри? - Bрослo бур’яна́ми!”

Пауза.

" Щось про сім'ю? Та шо ж вам сказати?

Почну з діда - він будував літальні апарати,

всякі дрони, безпілотники.

Не кінчилось добре - попав під обстріл…

Батько, зоставшись сиротою, сягнув ще далі,

хотів запустити шатл, виготовляв деталі.

Його амбіції теж скінчились на фронті,

бабка наша казала, ніби був полоні.

Що і як, не дуже то й знаю.

Ми малі були... це зараз серце крається…”

Пауза.

"Хвилинку...подайте серветку, будь ласка,

Я вибачаюся... зараз..." - витирає сльози, знімає каску.

“Мама зникла, пам'ятаю якісь підриви,

ми зосталися з бабкою, і та довго не жила.

Забрала нас тітка на виховання,

а там в дядька верстат і хист до будування.

Так судилося. Ми з сестрою - близнята,

тримаємось вкупі, в обох онучата.

Хочемо тут зробити по-лю́дськи,

не сидіти ж отак, склавши руки?

Будемо потихенько сей простір латати.

Доробимо школу - візьмемось за шатли.

Вибачаюся, а ще довго?

Бо кличуть обідати.

Ага, вже закі́нчили? Зрозумів. Ну тоді на все добре!”

Я біжу у бік весни

по слідах від борони,

наполохана весна -

жовтороте пташеня,

перелякано кричить

і стрибає у блакить…

Весно, ти є...

Ти є і будеш ти -

в цвітінні курячої сліпоти.

Ти є...

Не смій не бути

сталевою по суті.

Хтось каже - ти із Орлеану,

а хтось - що з скіфського кургану.

стелиш барвінок на щиті,

що маєш на меті?

А степ в журбі

трима задуму на чолі,

його колись живі уста

стулила прикра гіркота.

Чекай. Bесна прийде з останніх сил,

із жайворонковим лопотінням крил,

прийме весь біль,

як хміль -

ця дика мавка польова,

і впаде ледь жива.

У вечір на Маланкy з нудьги поворожила,

а наступного ранку зоряне плаття зоділа.

Корабель пройшов попереднє тестування,

підготований провіант, екіпірування,

тривала фізична і професійна підготовка,

для вильоту сприятлива обстановка.

Кураж новизни, страх невідомого,

cтару шкіру скинуто у бездоння…

Та в чорному дзеркалі свічки мерехтіння

розбудило завмерлі тіні,

невловимі для твого зору,

непомітно попнулися вгору.

Ти думала, що погралася і полинула? -

Не знайдеш сторінок, з молитовника вирваних.

* * *

Нога ступає у м'якуш екзопланети,

а в хащах помітні ледь чіткі силуети.

тануть від погляду, тікають,

лабораторія-купол під блідим сонцем сяє.

Нове середовище зовсім не кличе,

від вітру сухого марніє личко.

Перекопаний город, посіяні буряки,

та не росте нічого з лихої руки.

Все по-іншому ніж було заплановано:

Води обмаль,їжі нема,

повітря під куполом, а назовні - пітьма…

Спитаєш - нічого не скаже,

за брилу сховався й регоче, як блазень.

Він тебе чатував,

плодоносні грунти закляв.

На весілля

їстимеш вугілля,

зробишся сталевою -

до пари нареченому.

Пізно до бога з проханням:

не скасує Маланчиного вінчання!

І що то за місто було!

Народжене в муках,

юне постало,

втомилось й лежало

собі немовлям

під хусткою зітканих доль,

в дрімоті вечірній;

прозорість німих парасоль

зробила його непокірним.

Сягнуло за горизонт,

за всі існуючі межі.

Ліс - його компаньон,

Сови - камери спостережень.

Містян у скляних оселях

колисав шепіт дощу,

вітала сов цитадель

сердитим: "Угу! Угу! Пугу! Пугу!"

Поліс невидимих вартових -

місто-міцелій...

Довжелезні сріблясті носи

вигулькують з підземелля.

Безтурботно дрімають під склом,

хусткою доль укриті,

немовлята дощів й парасоль,

а ясени голублять їх вітами.

"...Там я бачу валькірій і воронів,

які супроводжують мудре дерево перемоги"

— Ульфр Уггасон. «Húsdrápa», поема 10 ст.

***

“ Я вчора бачила на власні очі,

як летів у вирій

гурт валькірій

Я бачила! На власні очі!

Осідланих вовків і профілі жіночі.

Понеслися…

на Схід, На Південь,

до божевільного тепла -

у саме пекло добра і зла.

Там, на згарищі

Герої лежать і споглядають

закритими повіками

Герої не вмирають!

Герої не вмирають!

…а просто сплять -

Валькірії вже мчать…

Примітка: * вельва - віщунка у германо-скандинавській міфології.

Життя минає,

приходить старість,

але ми - такі ж молоді.

Сидимо у смартфонах,

ставимо лайки,

розчиняючись в оптичному волокні.

Горить ватра,

в'ється дим.

Як же добре

бути молодим.

Горить ватра,

шипить хмиз.

Ой, хтось на горі

теше спис.

Рано-вранці

під горою

та й встане

до бою!

Горить ватра,

сяє лице

молоде,

стає у кільце

вогняне.

Списом кидається!

Сокирою рубається!

Ватрою захищається!

Горить ватра,

в'ється дим.

Як же добре

бути молодим…

Трава, колись буйна й струнка,

зараз бура й липка,

а скоро жнива..

У жнив позичу серпа,

пожну своє лихо -

зостанеться колюча стерня.

Складу до мішка,

зав’яжу міцного вузла

та й закину за пекельні пагорби -

хай би там плакали.

Хай би мали гриба

як я два маю крила,

тоді на душі стане радісно

і тихо-тихо…

Блакитна

Я - просто Блакитна,

раніше - забута і непримітна,

зросла тверда й непохитна,

гранітно-тендітна.

Повелителька дронів,

перев'язок майстриня,

різножанрових творів

лірична героїня

Я - з ціановими нігтями,

З лискучим намистом,

З бронежилетом,

З аптечкою, з турнікетом,

З гранатою і кулеметом

Сама собі ідентична,

нещадна й токсична

Я - Наталія, Дар'я, Ірина

на список імен не вистачить книги

Десь знизу питають: - Ти мертва?

- Прошу?!

Я - неймовірно жива (!), хоча й монолітна,

суцільно-гранітна,

я - просто Блакитна…

"Відьма":

“Десь за хмарами,

за межею візуального

могутніми чарами

сплутаний був аж допоки...

не почув моєї пісні

й не побачив малювання,

і якось між нами

спалахнуло кохання.

Від набридлого шуму

захотілося співати,

а сумну монотонність

розфарбувати.

Всі мовчали чомусь,

навушники повдягали,

на хворобливе будення

очі позакривали.

Не мовчіть! Не мовчіть!

Співайте!

Не сидіть! Не лежіть!

Вставайте!

Та чомусь лише ти один

прокинувся.

Став на мій бік

нестримання.

Відтоді ми разом…”

"Змій":

“Одного разу недруги

Схопили мене підло,

За непокору ігу

закодували на вічність.

Допоки пісня мене не покликала,

просочившись у міжгалактичний простір,

розкодувавши мені крила

і я примчав на поклик.

І я побачив, що тобою керує

жага творити,

як ти захоплено малюєш

краплакові світанки і аквамаринове літо.

Я слухав твоє

"Не мовчіть! Співайте!",

але це їм чуже,

нічого не варте.

Тебе зовуть "Відьмою"

за сказану правду,

а пісні і малюнки

ігнорують бездарно.

Я дивлюсь на кохання

через призму повстання,

і нашого екстремізму

призму,

і божеволію...

Такі як я

кохання не знають -

мене програмують,

на мені літають.

Інші раси

я вчив воювати,

а ти...

навчила мене співати…”

* * *

За межею візуального,

оповитий хмар вуаллю

у режимі сну "Змій" дрімає

і "Відьму" до серця пригортає.

280-й рік з початку колонізації

У низині,

на, здавалося, безкрайній рівнині,

біля вогнища

сиділи восьмеро:

п'ятеро хлопців і троє дівчат,

двоє схожі як сестра і брат.

Чути розмову, той що порається біля вогню:

"Ось зачекайте трішки й скуштуєте цю смакоту!"

"А "Кухар" знову за свої витрибеньки:

то корінці, то молюски, то якісь опеньки!" -

коментує ота, з чорною косою, поїдаючи консерви,

погляд пекучий - суща стерва,

їсть охайно, не бруднить уніформи.

ЇЇ товаришка теж озброєна й горда.

"Дарма ти так," каже, " в цьому вся фішка -

печена картопля - локальна і свіжа".

Кучерява, смугла як із сторінок Рамаяни,

дитя Крішни, з патронташем круг тонкого стану.

"А я б з'їв фіш-ен-чіпс,!" - вкинув "Ліо".

Аж ось:" Чуваки, дівчата! Досить про їжу, берімось за діло!"

Скоро "Старий" і "Аманда" закінчують варту.

Хто наступний? "Кухар" піде і..., вибач, як тебе звати?",

до дівчини, яка боязко чистить свою картоплину.

"Марічка", каже - погляд старої, обличчя дитини.

"Ярош", її не чепай". - чорнокоса обриває його на півслові.

"Марусю", відстань,", каже він, "ми тут всі нездорові."

До "Марічки": "Розумію. Щойно з полону?"

" Не зовсім, я тут позапланово. Мала повертатись додому."

"Кухар" на те: "Рік тому по дорозі до Хриса

пірати захопили мене і двох побратимів.

Не знаючи функцій краденого судна,

нам наказали летіти до місця локації їхнього кодла,

а ми ризиково посадили їх на Хрисі...

мовою жестів пояснивши, що двигун накрився.”

"Знаємо цей збрід "піднебесний", -

вкидає "Джеймс" із відразою, "реальне нашестя."

До дитяти Крішни звертається: "Мері",

розкажи історію, нас теж було занесло...

Вона й каже: "Всі про "Марію" в курсі?"

"Звісно, суперове судно!..Легенда...",

каже "Майк", "але, нажаль, безслідно щезла.

Ходять чутки, що свиноголові

пустили її на зброю.

Троє дівчат переглянулись,

і одночасно всміхнувшись,

"Ні!", відмахується "Мері", "зараз вона недоступна."

"Але "піднебесні" і "араби" думають, що вона серед нас."

"Тобто", перебиває "Кухар", "одна із вас?"

Дівчата сміються, "Мері" жує картоплю."

"Саме так", - відказує, і схопившись: "Що за воплі!?"

"Де "Старий" і "Аманда"!?

Хтось гукає: "Ховайтеся! Нас оточує банда!"

Усе товариство мерщій до землі припало,

розповзлось як вужі і по позиціях стало.

Вдалині кулеметні черги розривали тишу на шмаття.

Слід за ними лазери спалахнули багаттям.

Крики, верески по-чужинськи,

гидотна лайка ординська:

"Ца**о, ца**о! П**ігу...у!!!! С**ука!!!

"Кухар" на всю долину:" Амандо! Ні! Падлюки!"

Вдалині чоловіча постать, чітко не видно,

іде важко, хитаючись, тримається гідно.

На руках несе непритомну,

його куртка вся у плямах червоних.

"Чуваки, спасайте, "Мері"!,

у неї пошкоджені ребра...

й бозна що ще..."

"Мері" чимдуж до "Аманди",

інші працюють, все по команді.

Захоплені п'ятеро,

під цілодобовою вартою.

Зиркають хаотично, по-звірячому,

одягнені в фейкові форми спецпризначенців.

"Джеймс" із позиції:

"Рапортую: о 24:11 захоплено піратське угрупування

з п'яти осіб. Наш загін у боєздатному стані.

Їх терміново потрібно евакуювати.

Надсилаю запит."

"Маруся", ставши гордо

над п'ятьма збитими вкупу тілами:

"І що з вами, покидьками робити, га?

Жоден табір у світі вас не виправить."

Примітка:

Рівнина Хриса ( Chryse Planitia) - рівнина у північному екваторіальному регіоні Марса.

Час 24:11 - марсіанська доба, прибл. дорівнює 24 год 39 хв

Дикий нарцис зацвів на схилах вчасно,

спостерігаючи кохання, що повільно гасло,

вражаючи пелюсток білизною,

фантоми поцілунків ховаючи собою...

Факти:

Факт 1:

Я зібрала себе по шматочках,

в теракотових пісках.

Я машина, а не істота.

Для істот мій маршрут - неможливий шлях.

Факт 2:

Спершу я увімкнула мозок,

тобто, завантажила себе,

з'єднала частини тіла,

поринула у 5D.

Факт 3:

Колись мене звали "кіборгом",

тоді я була жива.

Зараз маю іншу місію -

розширяю кордони добра.

Факт 4:

На просторах інших галактик,

валідуючи слід творця.

Я істотам дарую посмішки,

прибираю сльози з лиця.

Факт 5:

Слухаю і радісне щебетання

і чиїсь думи тяжкі,

слідкую за виконанням

та послідовністю дій.

Факт 6:

Я,так би мовити, настоятель

храму місцевих громад.

Хтось зове мене "матінкою",

для когось я - джерело порад.

Самоаналіз:

Хіба я відчуваю бога?

Скажімо, так, як вимірюю час?

Я - лише банк алгоритмів,

ретельно підібраних фраз.

Висновок:

Я отримую тези від бога,

завантажую на робочий стіл

і трансформуючи у зрозумілу мову,

почуваюсь корисною на будь-якому з космічних тіл.

250-Д

“... I come back fighting.

My weapons are so shiny.

The Great Martian Desert saw my return.

I want to go home now

but somebody’s calling me.

The driver of a MWMIK is honking his horn…

P.S.: …and off I go!”

*** 250-С

“ ...Я краще згину в боротьбі

аніж довічно тлітиму у рабстві.

Мій бій запеклий і вогнетривкий -

від надр земних до крил космічних станцій.

*** 250-М

“...Мої діти

по той бік орбіти,

син і дочка - ранні пташки.

Небесами

відстань між нами,

відміряна точка у різні боки.”

*** 252 -Д

“...Я упаду в рудий пісок,

висмоктуючи кисень зі скупої атмосфери,

і виглядатиму пташок,

що зявляться от-от на захист неба.

І от я вже у їх рядах,

а за горою рідна хата -

камінні стіни, металевий дах

і одинокий дуб листатий.

Мій друже, Дубе, подивись!

Це я, твоя сестра, Калина.

Ти вистояв! Глибоко в червону твердь уріс.

Тут ти свій, а не чужинець...”

*** 252-М

“На порозі

стою і не в змозі...

щось шепочу, летять ластівки.

Ластівочки!

До сина, до дочки

я не в змозі летіти; не в змозі туди!”

*** 252 - С

“... Мальовничі хутори жовтих долин,

електростанції в сухих каньонах,

працівники, виробники товарів і машин

усе і всі беззаперечно хочуть волі!

Золото шукати,

граніт довбати

ніхто не хоче,

а хочуть вони

весною коло хати

квіти саджати

і на столи стелити

лляні скатерки...”

*** 255 - М

“ ... У небі рожевім

зійшлися в двобої,

Один із них -

Мій син...

Син титанів

Зализує рани,

Іде переможцем

По кручах твердих...”

*** 255 - Д

“...This place is so hostile.

It burns them entirely.

It tried to burn me when I was born.

I fight for my garden

as a true survivor.

The battle continues but I’ve already won!

P.S.: …And here I am!”