Maryna Tchianova

Побачена здалеку,

Гомінка, яскрава, велична!

Чітко артикульована, багатомовна...

Романтична, сповнена сподівань та позіхань,

Багатолика, та відповідальна.

В гаморі твоєму - незмальовані оздоблення

Майбутнього;. хоч би тебе оминули труднощі!

Квітни іменами, о первісно-багатолика!

Здіймай свої знамена єдності та гостинності!

Клич на народні пісні та завиванці!

Гаптуй та квітами чаруй,

Небеснонароджена, плодюча!

Клич до весен зі щасливими крилами!

Примножуйся молодими голосами!

Виправляй помилки та даруй благословення!

Нагородою є міцність твоїх стін,

Запорукою успіху - плинність часу та сталість знань!

Оприявлюй могутність

Крізь чистий світогляд!

Носи свої троянди, мальви, барвінки,

Чорнобривці, крокуси, лілеї!

Зігрівай самотніх,

Надихай мрійливих,

Шануй обізнаних,

Піднось сміливість до шляхетності!

Згадуй найкраще,

Дихай свободою!

Є в тобі те, що єднає в розмаїтті

Та підсилює процвітання!

Многая літа!

Почуй крізь відстань голос мій,

І танець рук моїх побач,

І охолонь. Вогненних мрій

Даруй собі вінець. Пробач,

Що не зуміла зберегти

Я тяглість довгих листувань,

Та чи про це так мріяв ти,

Вдихаючи вітри вагань?

Почуй про нас балади зір,

І урочисті лісові

Пісні птахів. Ти до сих пір

Тримаєш все це в голові?

З тобою інша, і хто зна,

Чи здатна віру та любов

Нести тобі, немов весна

Серед небесних тіл. Немов

Священний вузол в осяйних

Найвищих сферах - голоси...

Ми народились серед них,

Під свіжим дотиком роси...

На тлі болючо-рідної землі,

Яку завжди відчужують від нас,

Горять такі незграбні ліхтарі,

Лунають дзвони сумно раз у раз.

На тлі розбитих та пустих сердець,

Які вогнем осипані та злом,

Побачать супостати свій кінець,

Та не одразу. Хижим ремеслом

Грабунку вони честь свою зітруть,

А ми пройдемо крізь усі мости,

Повернемо собі небесну суть,

Та істину живої берести.

Бо сила технологій має сенс,

Коли у небі - наші острови,

Коли ідуть нестримно нанівець

Думки непропорційні з голови,

Коли в серцях лунають в унісон

І молитви, і формули буття,

І янголи, що бережуть наш сон,

Не мають сумнівів та каяття.

Milan is heart-stopping,

Venice is mellifulous,

Paris is jaw-dropping,

London is resplendent,

New York is fabulous.

Rome is purer than all the commandments,

Madrid is a ruby of passion,

Glasgow is youthful yet edgy,

Dublin is comfy and industrious.

Florence is as tender as a honeysuckle,

Cordova is cordial yet warm,

As amazing is Turin in spring,

So epic is Oslo during a snowstorm.

Orwellian wells will soon run dry

If there is no tune between you and I,

As some cities shine at their best,

The others go through a torrential quest.

With wisdom beyond compare,

Stay audacious and tactful everywhere!

Зібралися в аудиторії

Творці майбутньої історії,

І скрізь, розмахуючи хаєром,

Вони запалювали фаєри.

То квіточки були від спротиву.

Вони домашніми роботами

Позачергові збори визнали

І світ заповнили репризами.

Але освіти світ нездужає,

Він заплямований калюжами,

Аби студентів поруч втримати,

Потрібно дійсно трохи схибити.

Тож не мовчіть, коли комедія,

Життя дикунська інтермедія

У очі лізе - то є знак,

Що треба брати знов антракт,

Пізнавши солов'їну мову,

Згадати всі відомі факти,

Почати цю складну розмову

Про траєкторію дидактик,

Шукати ті спокійні очі,

В яких живе бажання вчитись,

А потім - танець, і щомочі

У ньому прагнуть загубитись.

Коли підуть з аудіторій

Студенти, хвиля гніву стихне,

Коли розтануть адсорбенти,

Зашурхотить старезна стріха,

Викладачі згадають віру,

Яку покинули вони -

У чисту стриманість ефіру,

У горизонти осяйні.

Поза суспільством, ніби вперше,

Студент. Ніколи він не бреше,

Він просто став до лав анархій,

Не підкорив він амфібрахій,

І, мов амфібія, свідомість

Лунає всюди. Він - прозорий.

Його обличчя загадковість

Ховає стишені прокльони.

І молодість, така незграбна,

Але згуртована і сильна,

Свої нестримні творить жанри,

І рай, і біль - в її творіннях.

Флешмоб новий у формі квітки,

А викладачка аж до ночі

В конспектів синіх буревіях

Шукає одкровення почерк.

От завершу писати дисертацію з Вас,

І що далі?

Чи зникне з мозку холодний компас,

Розібраний на деталі?

Чи зникне із серця полум'яний мотор,

Чи знизиться мотивація?

На небі сперечаються Одін і Тор,

На Фрейю вказавши пальцями.

А тези до архіву Локі внесе,

І кумедні, і шанобливі.

Почуття - своєрідний небесний концерт,

Закодований в срібній зливі.

Од чого мої оди

Перетворилися на славошукач,

На словоневпинність,

На зіркострумність?

Од того, що її обличчя

Мене ледь впізнало,

Її ліди оминали

Мої сторінки,

Вона демонстративно

Ледь віталася

Протопоглядно,

Тож і мислетворила я її,

Ховаючи свою нестачу

Великокуршевельної

Квазіамброзійночуттєвості,

Цифронишпорячи

В снозабудькуватості.

Од чого мої оди

Не перетворили

Шовк на хвилі

Скринькодумковості,

Навіщо вона мені

Недоравликувала?

Винайди формулу знечулення.

Виключи з пошуку золоту пропорцію.

Найтемніша з твоїх академій

Світломруженням комірця

Неспівмірно омолоджує

Чакри незвіданих зір.

Винайди формулу відчуження,

Коли чимчикуєш по визнання,

Коли, замріяна й нерухома,

Падаєш в естетичну кому,

Коли в кожного з інших -

Пінта й "пентіум",

Ти робиш сальто й піруети

Із втілення у втілення

В квазіреальності його

Експансії,

"Археоптерикса"

закодована пасія.

Не засліпити

Жоден з аспектів

Небесної директиви...

До юної (Eunoia)

Крокуй крізь плеоназми

Вогненної зливи.

Сюди взагалі не придбати квитків,

Потрібно бути посвяченим,

В собі поєднати розум, гнів

Та віру в своє призначення.

Там вже давно луна акафіст,

Твої портрети у повний зріст,

Нащо заповіді та догмати?

Рекреація? Ні, то Гемінгвей,

Та у нього змінені шати.

Там і серцебиття, немов сирена,

Там латина простіша за евглену,

А коду рядки танцюють бачату.

Втім, саме там свій знаходить дім

"Мій" довершений пілігрим,

І все, що я можу - за руку його тримати,

Коли він знову сходить з шатла...

Зметикуй,

З дидактичної

Не виходячи ролі,

Навіщо тобі серце,

Що завжди на гастролях?

Що ти його ховаєш

За алюзіями й цитатами,

Ніколи не торкаючись

Того, хто тебе розриває на атоми?

Бо світ не зводиться

До табелів про ранги,

Бо квіти зникають в глибинах Гангу,

Молитва чіпляється за високі будівлі,

Всі ці хмарочоси

Палацоподібні,

Бо в світі твоєму

Ксилема й флоема

Дихання зводять нанівець.

Є особливість архітектури

системи:

Андроїди не помічають овець.

Невідомим духом

Крізь долі леза та вістря -

В глибини свідомості,

На ойкумени обійстя.

Не розмивається

Гедонізмом Гакслі,

Не приймає послання

Від Бредбері факсом,

Проте влаштовує

Тріумфи Нерона,

Які діють, немов неролі.

Прецедент історичний -

Глобальне "Місто",

Де витягують з-під могил

Конотації й змісти,

Сидить Мадонна

В залі алюзій та конвалій,

Благословляє

До неминучих баталій...

І де б не був

Цей умовний Порт ЛьЇгат,

Веде до істини паству

Цей нунцій та делегат...

Найважче в життєвій грі -

Звертатись на "ти" до людей,

Які, ніби янголи й грім,

Стоять на високих схилах.

Найважче й найболючіше -

Втрачаючи їхню милість,

Горнутися в холод вулиць,

І недобогемний рай

Згадувати.

Так нечуйно

Тепер дістають вони

Лорнети та мікроскопи

І міряють, міряють,

Міряють хист

До кохання та віри мій

Під джазу похмурі синкопи.

Нерівність болить час від часу,

Вона

Гримить, мов небесна луна,

Та не дано їй зіпсувати мій настрій.

Нерівність - бар'єр пустоти,

Що вписаний в Веди та Шастри.

Il tuo silenzio

È come un oceano infinito,

Un’onda di devozione,

Un nuovo spruzzo d’acqua e luce,

Una forma insolita di delizia,

L’intenzione dietro i tuoi gesti

È una passione immensa,

Una tempesta emotiva

Che abbatte le mie difese.

Ascolto le proiezioni dei tuoi pensieri

E mi lascio trasportare dalla tua voce,

Quando ti presenti,

Mi sento pronto a gioire.

Амелія Ергарт,

Яка дихає небом,

Всотуючи кактуси,

Турбіни,

Силу, слабкість,

Долю.

Її життя обертальний момент -

Польоти над Землею,

Річками, Печерами, Безоднями...

Амелія

Дивується небу,

Нібито вперше.

Із небом одружена, ним дихає та живе.

Амелія,

Чия присутність покращує все,

Королева довгих сполучень,

Креслить тире та багатокрапки,

Тримаючи непоступливість неба в серці,

І тільки юністю можна пояснити

Вередливий пульс,

Оманливу легкість долі.

Риси всіх облич

Передбачувані, мов теореми,

Та не Ваші.

Чуттєві, мов сепія,

Але такі схематичні, повторювані,

Як біт драм-машини.

Драматизувати б тезу цю,

Верлібрами оповивши

Нотний стан Вергілія,

Так чуттєво колисають

Спогади літосхилами,

Трави перетворюються на

Гобелен,

Усміхнені птахи

Складені в ікебану,

Орігамі ж Вашої оригінальності

Пірнає в небо Парнасу,

А звідти - аж до Антверпена

Підкидує небесною гойдалкою

Автостопницю Евтерпу.

Замінивши бежеве інкогніто на

Гвинтокрильномаджентові шати,

Починає вона

Сонцесяйно позіхати.

Я не хочу, аби дощі

Поміж нами стояли стіною.

Ти приходь, лише не мовчи.

Будь і внутрішньо поруч зі мною.

Може, душу свою будував

Для паломництва мого ока.

Може, розум - найвищий дар,

Може, воля твоя - висока.

Може, гра світла та тіней

Нас з тобою обох захопить.

Відшукай мене, мов Еней,

Забери мене до Європи.

Місто води, моря, жартів,

Літніх фаєршоу,

Весняних процесій,

Осінніх паліндромів,

Зимової стагнації.

Рими україномовні

Ловлять свої мікроелементи

В глибинах ноосферного океану.

Історія ходить зачарованими колами,

Марить.

Блискавка опікає непевність,

Перетворюючи на сталість.

У нетривкі рамки вплітаються пасма Береніки.

В чиємусь погляді розквітають

Бруньки австралійських опалів.

Неопалимі копалини слова вписані

У скерцо креативу.

Схимники словесності сталактитами

Формують нову ниву.

Обрії образів оксамитово-мінливі.

Ніч без вогнів, тиша довкола суперечливА,

Спогади - благословення, вони ж - тягаР,

Ходить навколо місяць, жбурляє мештамИ

Слово, різцем відточене, адже антракТ.

Запізнились удвох на ханамІ,

Нікуди глянути, ніде діти нове серцезабарвленнЯ

*Ханамі - щорічна церемонія споглядання квітів сакури в Японії

** "Ан-Т-Р-Акт" - невідвіданий авторкою популярний в минулому літфестиваль у Херсоні

*** мешти - взуття

Споглядати воду,

Глибини лісів,

Природи споконвічні чари...

Ніби електроди,

Загадки снів

Нас колись обвінчали.

Це паралельний світ,

Та прокинутись навіть не мрію.

Шепоче свій привіт

Дендрарію гіпоксія.

Дерева гинуть тоді,

Коли світла уривки

Перетворюють їх на пастку,

Де довкола них вітер віє.

Впізнаючи себе

В листі гінкго -

Спогадах гнучких,

Діях прекрасних.

Загублене повідомлення, ніби магнолія,

Тане на ранок.

Злегка зашарівшись, як півонія,

Зустрічаю світанок.

Милуюся срібнодотичністю

Теплих злив,

Оповиваю милозвучністю

Ніжних слів.

Попри досвід,

Первістками виринають вірші.

Все непізнане й невідчуте -

Найгарніше!

З терміну "квартон" випала одна літера

Та причепилась до реальності -

Нотувати, фотографувати.

З терміну "мистецтво"

Повипадало стільки літер,

Що залишилися ТЕЦ.

З "думки" лишилося "МИ",

Зі свободи перетворилися на

"ОДУ"

Невідзнімковані килими...

Напевно, боремося з минулим

Саме на просторовому рівні,

Аби рипіння старих меблів

Не заважало писати смарт-тексти.

На "зібрання" дивляться дерева,

Бо їхня стихія - "ЗРАННЯ",

А час, як справжній "АС",

Все ре(Д)агує.

Назвали салонною поеткою.

Причепили до тіні літгероїні рожевий капелюшок.

Поселили вдома папугу, хоч там жила кішка.

Не помітили кактус на підвіконні,

Жабу та ящірку в тераріумі,

Терабайти спогадів у свідомості.

Поетка - не салонна принцеса,

А вісниця дійсності,

Яку не вимкнути, навіть якщо замружиш очі.

Прості слова вже давно затерті,

Нові ще сприймаються як вар'ятство,

І вже точно вона - не "вікова пікмі"(с),

Яка боїться власних учениць-зумерок,

А тінь, присипана бібліотечним пилом.

Три літа щастя та десятиріччя рутини.

Мовчання в слухавці, "абонент поза зоною".

Спогади про танцзали та фудкорти.

Так, нібито починаючи викладати, ти втрачаєш людяність

І стаєш големом, зліпленим з нормативів.

Не буває "полігонної поезії"

Та"салонної поезії" в чистому вигляді.

В які б кольори ми не малювали скло,

За ним - однакові реалії.

Я залишаю це тобі тут,

Дитино.

Ти і є моя стихія.

Тебе від мене оберігають - чому?

Я б хотіла простягнути тобі руку,

Але

Ти знову у віці ніжності

Та внутрішньої правди.

Аби жити в ідеальному світі,

Потрібно багато мріяти.

О велична малече!

О юні пани й панянки!

Продовжуйте мріяти

Нестримно,

Бо тільки дотик мрії

Можна відчути

За всіма обмеженнями,

За всіма стихіними лихами,

За недорікуватими обставинами.

* Це вірш не про рідних дітей.

Це репетиторський лейтмотив, коли "чужими створіннями" милуються їхні наставники, водночас розуміючи загадки й обмеження своєї соціальної ролі

Наша нішева близькість,

Так і не сплюндрована

Спільною ніччю,

Мої досвід та хижість,

Ваші наївність та протиріччя...

Ніч - нарізно.

Думки - одні.

Очі - сакрально гетерохромні.

Шавлія - не ваніль.

Імпреза - не ікона,

Ілюзія - не постулат.

Мій вершник, мій натхненник,

Ідеалів конгломерат.

Риси його почерку,

Споглядання крадькома

Його побачень, де він голубить іншу,

Зневажає мене,

Вдається до літот та перебільшень.

Холодними грудками

Розпускається місяць віршень.

Його недоступності пірокінез

На такій задушливій, глибинній відстані

Такий тремтливий, свіжий, містичний.

Допоки стане очей,

Впізнаватиму голос,

Почерк,

Згортаючись, засихаючи, старіючи.

Золоті квіти

Пливуть Ямуною,

Червоні квіти

Залишаться вічно юними.

* серед творів, які надихнули, "Американська трагедія" Драйзера, "Серця трьох" Джека Лондона

У міксі старого й нового,

Немов у рaю,

Строкату вона тче долю,

Чужу та свою.

І в різних сегментах Всесвіту

Знаходить красу, і знов

Проголошує ясність кольору,

До найтонших ліній любов.

У міксі забутих істин,

Немов у пітьмі,

Вона запалює іскри в тобі й мені,

І до небокраю линуть Її уста,

Мов піднебесна зграя,

Молитва тиха й проста.

*До Дня Музеїв України

Така собі

Знахабніла невизначеність...

З нічев'я глибин

Раухтопазами

Рахунків за почуття

Випромінюються

Віршів квіти,

Аби в сукупнотемряві пломеніти.

Долаючи ландшафт

Надмірної краси

Ландскнехта -

Розчавити ягід сік

І мовчанням долоні осені

Зігріти.

Долі багатошаровість

Мінлива, мов

Вкрита холодними росами нива.

Ризик.

Конвертація.

Мутація.

Тебе б -

О ворожий скептрум -

Закинути вглиб темряви.

Ти - отруйне лицемірство.

Ти - огидна брутальність.

Тобі - квіти моєї белладонни.

Пий, і пий до кінця

Мої рішення.

Пий їх, немов цикуту мовчання.

Пий їх, огидний стрижень брехні,

Грубість у собі плекаючи.

Пий їх, немов твої гріхи,

Твоє зло -

Нескінченні.

Твої гріхи,

Твоє зло.

Твоя оманлива,

О вороже,

Непокора.

Відчуй, як твої огидні слова

Розростаються

Секретом медузи,

Спали сам себе тим,

Що називав дивом.

Живи без маски,

Без власності,

Без любові.

Випий чисту амброзію болю

З небесного меча.

Ми знаємо,

Що їх мовчання значить.

Наших тривог

Вони нам не пробачать.

Очі дитини

Святіші за меси кліру,

В подібні хвилини

Туга наповнює ліру.

Вірність невимовному,

Міста, що позбавлені крейди,

Жінка-алькальд,

Що не терпить брехні та Фрейда.

Небо дедалі сильніше

Чарує свинцем.

Діти за нас мудріші,

Вищі за ницість

Наших міфологем.

Місто як місто -

Люди як люди -

Але

Без книг місту буває зле.

Зіниці попільниць,

Порожні очі містян,

Повні ресторани,

Підвішений стан

Цитат - а від нього ще й

Зливи, зливи, зливи

Невимовних слів

Понад

Мовчанням пагонів

На рудій від вогню землі.

Місто як місто -

Хтось підпалює книги,

А ще дехто

Свідомо

Розлюднює людей.

Не з глини зроблені серця,

А із металу,

Їх не віддати б до кінця

Злу на поталу.

І хай торочать люди злі

Про слабкодухість,

Самі захлинуться вони

В слідах розрухи.

Нам проростати в землю знов -

Нестримно й легко,

Злітати в небо, де любов

Спасе від пекла.

Всіх елементів та смаків -

Живе єднання.

І неоспіваності слів

Просте вагання.

Все, що тримається в душі,

На дотик інше.

Прикрасить провесінь дощів

Дим перебільшень.

Стягують зуби, мов лігатури,

Рими, які струмують з вікон.

Для недосвідчених - література,

Для "своїх" - Псевдонімікон.

Галереї -

Ніби галактики,

Ніби сталагміти

Й сталактити

Сердець та доль.

До кожної -

Щемного стану емоцій пароль,

І роль світанкових ідей

Серед пам'яті хащі веде.

Галереї

Мають пульсувати вночі та вдень,

Бо мистецтво - безкраї доль поля й мости,

Але найкраща з них -

Та, що її будуєш у серці ти.