Аріяна Скр

Побита, зломлена, в дурмані і без гріз.

Очарована і розчарована множинно разів.

По шляху йти болотянім не стало більше ніг.

Голова за турботами ховає очі від споглядання реальних днів.

Пустка навкруги переповнена втомленою тишею.

Позавмирали серця, що ледь не тріснули від болю та люті.

Впасти колінами у багнюку на тім болотянім шляху,

Ридати, гірко сльози лити не за своє життя – за усю ту гурбу.

Я бачила, як ранок росою вмивався.

Сльоза цілюща для густих думок,

На диких травах зникає знов і знов.

Прокинься вдосвіта – прийми вологу.

І чула тишу – непряму розмову.

Як на світанку завмирає все.

Ти знав? Не знаю. Я маленька –

Комаха, що в квітці нектар п’є.

Таємна кімната у серці

Забуті в кімнаті ключі.

Відсутні давно в храмі двері,

І схочеш – не зможеш зайти.

Навіщо чекати прозріння?

Для зрячих все видно і так.

Заможна, можливо, родина,

І в хаті, в коморі запас.

Забуті, пилом припали

Двері, відсутні в стіні.

Хто знає про дивну кімнату?

Павук, павутиння і ти?

Таємна кімната у серці,

Забута дорога туди.

Можливо, придумаєш двері,

Захочеш раптом зайти?

Ув’язнена в чужій в’язниці.

У власнім світі. Клітці прав.

У глибокій замкнена темниці,

Заборон замок тримає там.

Кайдани, вчеплені давно,

З худих кінцівок позлітали.

Невже, на волю шлях дано?

Спіралі сходин вверх гукають.

Завмерла, кам’яна і дика.

Не знає тіло, як ходити.

Пристало заново учити.

На гору вибратись пора.

Магія життя – у зараз,

Магія світла – в любові.

Думати про прекрасне ‒

І воно буде в долі.

Загомонить рівно серце,

Без ішемії, напевно.

Скажуть очі про щастя

Блиском глибин безмежних.

‒ Боги! Промовте до мене.

– Де я тепер? Скажіть.

Світ не впізнаєш ти, певно,

Магія в повітрі парить.

Наскрізь сонячно скрізь.

Люди у щирість впали.

Радості посмішка мчить.

Віри не треба – є правда.

З нею вміємо жить.

Небіжчики не ходять по землі,

Відбули з Славою у вирій.

Лишились тільки лиш земні,

Що смерті власній не скорились.

Не хочуть знати, що в проваллі.

Ціпком схопились за цей світ,

Здирають сили з теплих тіл,

Думки страхом заполонили,

Терзають душі ще живих.

Він щось побачив, те – незриме,

Помітне оку не усіх.

Уклав у слова – дзвеніли рими.

Та вірити жоден не хотів.

«Ти нас прокляв!»

«Від тебе біди!»

Лунало із усіх сторін.

Його спалили, чи розп’яли.

До смерті закатували чимсь.

Через віки проголосили, мовляв,

Був він, все ж таки, святим,

Великим вченим, прозорливим,

Що бачив світ, як є – мінливим.

«Він забезпечив людству ріст»,

‒ Так говорили звідусіль.

Був інший, признаний всіма,

Його любили так відверто.

Умів єднати всі слова.

Таланти мав, читати серце.

Напевне знав, чого хотіли,

Думки чужі він розумів.

Вихром крутив по колу рими,

В оману вводив читачів.

Пройшло життя. Скінчивсь поет.

Змінились люди, їх бажання.

Словам, бувалим, не дістати

Нових стандартів слухачів.

А третій, знаєте, такий,

Що щирість цінував і правду.

На гору діставав, з глибин,

Загублені бажання, стани.

Здирав бинти, що всохли в рани.

Він зцілював людей словами.

Четвертий, п’ятий ‒ хто їх знає?

Поети різними бувають.

Мама боїться, у мами син.

Серце в тисках не на місці.

Всім своїм їством

Мріє його прикрити.

Люлі, люлі, люлі, люлі

Колихаю манюній.

Кілька років ростила.

Це не те що для нього хотіла.

Мама у тебе сильна,

Не зважаючи на те, що тендітна

Їй би тебе відпустити,

Знову на руках довелося носити.

Мама більше не плаче,

Сльози висохли геть.

Знову ця дивна вдача,

Як же хотілося все інакше.

Люлі, люлі, люлі, люлі

Колихаю свого сина

Може насниться щось добре

Й те пекло його вже покине.

Мама боїться, у мами син.

Серце в тисках не на місці.

Що ж с тобою сталося, любий мій?

Це не те що для тебе хотілося.

Розпочав полювати на мене

Той пернатий, що зветься Амур.

Кажуть, влучно, падлюка, стріляє.

Кому в серце, а кому і в шлунок.

Свобода волі мені належить

Не віддам тій істоті її.

Відхилився у бік від стріли,

Та міфічний лишень скривився,

За свій лук міцніше схопився.

А шпагат, що в повітрі відбувся,

Врятував від неволі мене.

Я ж не Нео! Що він надумав?

Свист за свистом потоком іде.

Тільки із цілим серцем можливо любити.

Усе інше – пута мук.

Я не дам істоті своє розбити.

Зупиню час при потребі.

Щирість свою залишу для себе.

Буду кохати, як вмію сам.

Цілісне серце для любові – потреба.

Схопив нальоту посилку,

Відправив назад відправнику.

От тепер Амур дізнається,

Чи розбите серце це правильно.

Лишень цілісні душі спроможні любити

Все інше – лабіринт страждань.

Зігнулася, води дістала.

Була б сама на берегу

Та вітер гіллям розкидався,

Все лоскотав мою лозу.

Чомусь, вважали, особлива.

За те ламали без жалю.

У церкві плоть мою святили,

В неділю ранком дзвони били.

Тоді, коли Перунів день,

Шмаття моє в купіль кидають.

Хто зрозуміє тих людей?

Чистий четвер ─ вони вважають.

З землею, в обіймах, сплелась корінням.

Я нахилилась у роздумах таких:

Як добре, що мене шанують

Лишень раз на рік.

Біленька хмарина майнула

У блакитнім проваллі небес.

Що ховає просторова глибина?

Землі атмосфери рубіж?

Як сказати, така вже хвилина.

Залишається завжди сучасним дереву

До зими готуватись завчасно.

Скидати все зайве година прийшла.

Дарує свіжості подих осіння простота.

Як листок від’єднався від гілки,

Незворотно дістанеться долу.

Чи вартують уваги заслуги бувалі?

Листя опале – готово!

Зникнуть відбитки туги,

Різнобарв’ям наситяться очі.

Хризантеми були та будуть,

Творять види хороші.

Нагадали дитинство минувше,

На морозі стояли квітуче

Їх садила моя матуся.

На веранді у тітки бували.

До весни аромати дурманні.

Птаха крилом провела,

Над чолом пронеслась у повітрі.

Мабуть, не маленька вже я,

Бо не влазить у гойдалку дупа.

Що сказати, така вже нагода,

Милуватися жовтим листям.

Атмосфера життю не пригода ‒ захист,

Що обмежує ґратами власними.

Праска чудова, така гладенька.

Пом’ятий, пожмаканий одяг

Вона розрівняє, як треба.

Душу прасувати негоже

Їй личать природні рельєфи.

Радощів блиск в очах,

Моторошні гніву сплески.

Відлига під носом від втрати,

Паводок – печалі робота.

Хто знає, яка турбота,

Серце стискати у камінь?

Страх – стабільність кличе…

До вашої хати.

Праска важка, має силу.

Пару гарячу творить,

Єдиним вологим подихом

Розправляє нитки мережива.

Тонкі струни Душі за межами

Налаштунку жадають палко.

Зазвучати в оркестрі симфонією

Душ налагоджених своєю долонею.

Праска чудова штука!

Душу не слід прасувати.

Я знаю, що зникну колись

Не лишиться від мене і сліду.

За кроком здуває вітер,

Стирає відбитки всі.

Здаватиметься і не йшла

У цьому житті ніколи.

Той що, що мені відомо?

Інформація не безцінна.

Усе у проваллі зникає

І знову з’являється щось.

Нам стало тільки під силу

Придумати вічність,

Буфер для зніжених

Нейронних клітин.

Знати про все наперед бажаєш?

Уявляєш який то тягар?

Без прокладок ілюзій, уявлень,

Надій, сподівань, фантазій, бажань

Сприймати все як є – ось так?!

Несправжній дім у вигаданій казці.

Петля реальності сотворена,

У ній сховаюся від справжніх пасток.

Моя броня. Тендітна сила.

Жива вода для зломлених кісток.

Буденність стоїть нерушима

І знову потрібен крок.

Я більш болю не боюся

Нема чого його боятись

Сьогодні просто я проснуся

І буду біль свій відчувати.

На всю потужність.

Як скільки зможу.

Пройду крізь нього

І тихо собі подивлюся

Від чого біль? Чого страждаю?

Чому нестерпно так було?

Про що він мені сповіщає?

Що намагається сказати?

Відкрию Душу я свою для себе

І зрозумію, що там немає чого боятися.

Я просто так себе тепер люблю

І світло собі подарую,

І відновлю свою я Душу

Одним лиш наміром. І все!

Я більше болю не боюся.

Нехай болить. То все пусте….

Квітень 2020 р.

Вона є. Вона стояла

І танцювала у вінку.

Поля свої всі засівала

І квіти сіяла в степу.

Вкраїна наша ‒ щира, світла.

Душевне, радісне дівча.

Та в дусі кріпкому зміцнився

Він ‒ дух Вкраїни, скрізь луна.

Його не видко, його не знають.

Бо всякчас помітна лиш вона.

Та він працює і тримає

Тут порядок. І небеса.

Поки вона відновлює життя.

04.05.2022 р .

Хвилина, мить… Де вчора?

Було воно?

Чом маю знати, що не обман,

Міраж заплутаного мозку?

Хвилини… Митті… Чи роки…

Із лабіринту випірну нагору,

Підгляну що там. Наперед узрю.

Не удержуся, щоб не взнати.

Та далі все ж таки піду.

Навряд чи стану глибоко пірнати.

Колихаю дитинча.

Спати, спати ‒ немовляті,

Щоб Душі здоров’я відновляти.

Теплотою серденька зігрію.

Духом Матері прикрию,

Від очей лихих закрию.

Спати, спати, немовляті.

Ти в безпеці дитинчатко.

Колихаю, примовляю.

Добру долю нарікаю.

Вік щасливий буде в тебе,

Бо інакшого не треба.

Колихаю, колихаю.

Від незгод відгороджу.

Добрим словом, що скажу,

на шляху супроводжу.

Простір створю захисний.

Хоч не зримий, та міцний.

Колихаю дитинчатко.

Спати, спати ‒ немовляті.

Набирайся сил.

Розсипалися, мов у Рапунцель, довгі коси.

Рука білява дерев’яним гребінцем

З гори до низу провела.

‒ То до дороги, ‒ мама прорікала,

‒ Коли таке тобі наснилось.

Урізалися волосинки в пальці мої,

Доволі глибоко проникли, до кісток.

Я намагалася їх відділити.

Біль неймовірний – не відпускала плоть.

До сліз. Було б й до крові, якби…

‒ Бодай! Хтось западе тобі у серце,

Так сильно, що зростеться з ним.

‒ Все віщувала ненька.

Не забарилася дорога.

Не довгий шлях, та він привів.

Як дивно, що усе збулося.

Осів у серці, мов приріс.

Там вітка розійшлась надвоє,

А може й більше поворотів є.

Так хочеться незмінно уперед

Топтати землю.

Немає змоги токої.

Все! Обирати, прийшла пора.

Куди звернути?

Хвилясті звиви закрутили долі.

Відсутні рівні відтепер дороги.

Йти завжди тільки уперед,

Не діє формула така у сьогоденні.

Облиш. Не варто.

Мірило бувше недієве.

Коли ніч темна прийшла,

Тато поряд немовля.

Він бубнить, різні мантри говорить.

Лиха ти, дитя, не бійся.

Тато близько.

Чітко оком поведе і кордони тут зачне.

Тато знає, хто є свій.

Хто чужий і хто лихий.

Ти не бійся дитинча.

Дух батьківський захищає.

Щире серце, прозорливе,

Передасть дитині сили.

Мудрість предків, теж візьми.

Негаразди не бери.

Тато знає. Тато гляне

Чортівня уся зникає.

Спи мале, зміцняйся Духом.

Народилось, ‒ мужнім бути.

Шлях тебе в житті чекає

Дивовижний, небувалий.

Лише твій й тобі відомий.

Ним підеш, тільки своїм.

На чуже не поведешся.

Створиш долю особисту.

А поки, я колихаю

Спати тебе закликаю.

Тато поруч. Так і є.

Ти в безпеці. Будь ‒ твоє.

Хтось пройде кладкою,

На протилежний бік дійде.

А інший не дістанеться до краю. Зникне.

Знов з'явиться хтозна-де...

На Беріг мала я ступити…

Зсунеться замість землі крупа.

У гречці проростають місцеві квіти.

Води, під кладкою, я не зайшла.

У руслі шовкові тканини там блукають

Все змінюють багрові кольори.

Зелені, мабуть, риби,

Що більше схожі на опале листя,

Із шовку стрибнули угору

Та попливли собі кудись туди.

Не можу я ніяк збагнути:

Це дійсність? Чи ілюзія моя?

Ой! Проростають з гречки сині нитки.

Нарешті бачу воду, із них вона виходить.

Там! У повітрі. Збирається у гелеві озера.

Вони ‒ живі! Зі мною розмовляють.

З'явилася людська рука

Із потойбіччя певно.

Схопила мене міцно і тримає.

Назад у звичний вимір повертає.

І знов болото, і стояча вода.

Та сама кладка. Він і я.

Утоплена душа не в морі

На дні криниці зосталась.

З жагою вилізти на гору,

Топила Мавка всіх підряд.

Кому шнуром обкута шию.

Хто плигне сам у забутті.

Та чари діяли не вільно,

В обмежені святами дні.

Зима прийшла. Собі кружляла

У крижаній, льодяній воді.

Образа спати не давала.

Чому всі живі, а вона ні?

Сльозу свою в відро підклала

Якійсь привабливій вдові.

Пару ковтків ‒ сльоза пропала,

Вже проявилась восени.

Дитя, дівчисько народилось.

Привабливе, як не крути.

В літах дорослих - неймовірна,

Несла в собі сльозу біди.

Тягнуть труну. Хтось вже загинув.

Для Мавки - втіха. Дівці - ні.

Ота криниця все манила.

Дівчину тягло. О! Туди.

Краплина знову покотилась,

Крізь браму виміру пройшла,

У серце Мавки просочилась...

Звільнилася обох Душа.