Поневіряння Орфея

Я ясно бачу в темряві тепер,

Ніщо не засліпляє мої очі.

Той блиск що маривом все оповів,

Тепер деінде він гуляти хоче.

Я радий що віднині я прозрів,

І того блиску бачу всі недосконалості.

Прокляття що лежало на мені взвелося,

Й саме себе розвіяло без жалості.

Кохання — біль, надія — муки,

Це все є передвісники розлуки.

Я злий на світ, а ще більше на себе,

Я сам з нічого утворив проблеми.

Я мав все що хотів — тепер лиш пустота,

Не відчуваю я нічого, з моменту як пішла вона.

Нічого... Крім утрати і самотності,

Коли скінчиться це? Не можу більше винести.

Лиш в снах я бачу проблиски щасливі,

Лиш там ми знову разом — такі милі.

Ці сни — це мої спогади про неї,

А як прокинуся — хоч вішайся під стелю.

Я радий був би навіть все забути,

На все я згоден щоб втопити біль.

Та не дозволить мені припинити муки,

Надія — що вирує у душі.

Надія руйнівніша всіх тайфунів,

Вона не думає — права вона, чи ні.

Вона лиш сліпо вірить і керує,

Лише один шлях в неї на меті.

І байдуже на те чи пройдеш ти той шлях,

Чи ти знесилений впадеш коло підніжжя.

Вона вестиме тебе навіть попри страх,

Усі страхи ніщо — коли ти віриш.

Туманить розум, і очі застеляє,

Надія що живе в душі моїй.

Моє нутро дурне так пристрасно кохає,

Воно не має більше жодних мрій.

Ілюзій світ врата свої відкриє,

Покаже мені мить де добре все.

Той ідеальний день який не закінчиться,

Де я побачу твоє всміхнене лице.

Де руки твої ніжні приголублять,

І теплий голос твій втамує мої муки.

Не треба буде нам нікуди йти,

Кохатимемо разом — лише я і ти.

Я знаю це все лиш уява,

І не здійсненна жодна з моїх мрій.

Про те кохання це що душу так терзає,

Не дасть мені покинути надій.

Все скінчено — це твої слова,

І на них я приречений.

Не сподівайся ти ні на що більше,

цього не буде.

Але я буду, я буду молити

Це небо осіннє похмуре.

Я буду писати вірші й сподіватись,

Що одного дня захочеш ти

Знов закохатись.

Я вірю, і вірою тою живу —

Ця віра це все що дає мені сил.

Ох мила моя, я ніколи так сильно

Не вірив, і не любив.

І не кохав я нікого й нічого,

Не знав що так можна.

Про те зараз знаю — й кохання це

Зсередини мене з'їдає.

Я вірити буду — поки живу,

І поки усі тії спогади я бережу.

Благаю вернися до мене кохана,

Я все на вівтар покладу.

Лише прошу, не лишай мою душу

Блукати по пустці цій сірій одну.

Я для тебе і зірку зніму,

Філософський камінь знайду.

Бо кохаю, так стрімко і палко,

На всьому безмежному світі,

Лише тебе я одну.

Все минає без зупину —

Думи й час, все швидко плине.

Всі емоції й моменти,

Обіцянки та комети.

Мчать вони кудись чимшвидше,

Не спинившись й на хвилину.

Постривайте — це помилка,

Все не може бути так...

Та вбирає вже у себе

Всі надії океан.

Його обрії покірні,

Розстеляють свій туман.

Ти його не вмовиш словом,

Йому байдуже на це.

Він не кориться нікому,

Й не показує лице.

І на хвилях тих могучих,

Ніби дисидент рішучих.

Я пірнатиму в тенети,

Щоб вхопити ці моменти.

Щоб запам'ятати промінь,

Що надію принесе.

Він покаже: «Це не страшно,

В тебе ще є час на все».

Та підступним буде промінь —

Він брехатиме мені.

Захлинатимусь повільно,

Я у темній глибині.

День за днем, ніч за ніччю,

Я пірнаю в забуття.

Що чекає там на мене?

Може... Сенс мого життя?

Може правда, ту якую

Так пізнати і не зміг.

Може марення рожеве,

Де ми разом — я і ти.

А чи може там немає

Зовсім ніц ніж пустоти...

Я іду у нескінченність,

За блакитний небокрай.

Я благаю моя мила,

Знов мене ти покохай.

Брехня солодка — гірша всіх отрут,

Не помічаєш ти її доки не пізно,

Порожні обіцянки, не спокуті —

Ранять болючіше за будь яке залізо.

Слова що мали на меті лише самих себе,

Без жодних дій.

Це все за будь які тортути гірше,

Благаю припини це, краще просто вбий,

Встроми цей ніж у серце, та поглибше.

Я вірю, завжди вірив, й вірити продовжу,

Я дурень — доля це моя.

Нехай ти мене раниш, і кров до горла підступа,

Я буду й далі вірити, та сподіватись.

Ніколи я не бачив іншого життя...

Не чує, не бачить…

Не хоче бачити.

Не хоче визнавати,

Не хоче прямо це сказати.

Вона не вірить і не думає,

Не буде навіть намагатись.

Для неї я — бездумна лялька,

Що не живе, не їсть, не прагне.

Ніби мене так просто можна замінити,

Ніби думки мої — ніщо,

І з її розумом не можна їх зрівняти.

Ніби порожній я, ніякий..

Я з часом сам у це повірив,

Повірив що не маю права,

Не маю думки, чи захоплень.

Моє покликання — втішати її муки.

Але тепер коли нема її,

Усе частіше лізуть ті думки,

Всі ті що відринав роками,

Всі ті що я глушив сльозами.

Я — не смітник твоїх проблем,

і не слуга покірний безоплатний.

Живим я став — поезії творцем,

Не буду більше я тебе благати.

Кросівки — жовтий, білий, червоний.

Потім знову білий. Вони не знають цього.

Поки що.

Покинуті звалища, жилі квартали...

Як ви мене всі, блять, заїбали.

Ваша перкусія, ваші сигнали —

В сраку засуньте собі, маргінали.

Гучніше за всіх, а змістовності — нуль.

Я покладаю на вас всіх свій хуй.

Літають гармати, літають діти,

Ви заборонили мені хотіти.

А я, на зло, буду, як дурне маля:

Відповідальність — повна хуйня.

Жовтий і сірий, вперед і назад,

Коли вже зійде на вас синій град.

Переплетуться вперед і ліворуч —

Всі ті хто думає, і ті хто овоч.

Зелений і чорний — прийшли та пішли,

Аж ніхуя вони не привнесли.

Буде і далі траплятись хуйня —

Жовті кросівки, сіре життя.

Холодні стіни додають печалі,

Я знаю — вже більше не буде тепла.

Тепло покинуло мене напризволяще,

А винуватець у цьому — я.

Після найтемнішої ночі настає світанок,

Після найхолоднішої зими — весна.

А я поховаю усі свої печалі,

Як поховала мене вона.

Не буде для мене щасливих фіналів,

Не буде овацій: «Ти зміг! Ура!»

Лише у макітрі моїй одинокій,

Виднітиметься наскрізная діра.

Ніч. Сльози.

Остання сигарета — підписана тобою.

Чому вчиняєш так зі мною

У цій осінній, ти порі?

Нема нічого.

Вересень завжди був таким,

Та цього разу — все не так.

Усе не так.

Не повернути той твій погляд більше,

І твої розповіді пристрасні — про Ніцше.

Тепер ти привид, ну а я — ходячий труп.

Як мені жити, якщо ти більше не тут?

Відчуття екзистенційного страху,

Безпорадності, тривоги, невпевненості,

Жалю, терпкості на язиці.

Бажання жити — понад усе.

Усе буде ліпше ніж вмирати..

Не хочу.

Не хочу.

Не хочу.

Ні зараз, ні потім, ні будь-коли.

Чому? За що? У чому?..

Сенси сенси сенс…

Бажання — лише спалахи нейронів.

Виживання — єдина мета.

Коли настане... не хочу.

Так не правильно.

Це не повинно відбуватись.

Я не хочу помирати...

Скільки живе кохання — я не знаю,

Живе воно, допоки хочем ми.

Я точно хочу, і вона — я знаю,

Кохання сотню років проживе.

А може й тисячу, а може і мільйон —

Бо числа лише помітки на лінії,

На лінії безсмертного життя.

Кохання ж.. буде жити стільки,

Скільки живе вона, і скільки живу я.