зачаровано розчарована

Не все зразу, спочатку можна й легенько.

Потім глибше, жорстокіше, гірше.

Ковиряєш себе потихеньку.

Каєшся й знову грішиш.

Ти маленькою чайною ложкою риєш себе. Перекопуєш-скопуєш.

Потім утомишся, сядеш, візьмеш городника. Так спідручніше душу тобі розкопувати.

Ти вишукуєш голку у стозі сіна, береш і пускаєш ту голку до серця венами.

Ти так сильно хотіла зробити себе невразливою, але лише оголила болючі нерви.

Ти сама собі суд і кат, і сама собі гільйотина.

Добре знаєш, куди бити саму себе, аби довше кровоточило.

Це помітно, щоб одразу не викрити все— посиплеш, засиплеш сіллю.

Ти вдихнула й не можеш видихнути. Схопила й не знаєш як все відпустити.

Стисни зуби, викури шосту за день і мовчи. Сильні дівчатка перш за все вчаться терпіти.

І терпи. І копай. І згорай, хоча ні, варто просто тліти. Бо на добру пожежу потрібен якийсь запал, а у тебе відсутні іскри.

Може якось в зимову нічку ти захочеш хоч щось змінити.

Я відкажу тобі відверто: «Переставай себе рити»

Світанок мав колір рожевої мрії.

А хмари, немов караван, розтягнулись на Схід.

І тиша блаженна. Неначе струна мелодійна.

І довгі обійми, які розірвати не зміг.

А зорі зникали, згасали, щезали, згорали.

А зорі мовчали на тисячі різних ладів.

Я тоді загадав тобі щастя, моя кохана.

Кохання ж для нас — загадати ніяк не зміг.

Стежина звивалася від перелазу до ставу, стежина тягнулась крізь терни, ішла по межі.

А потім дощі вмили землю й дорогу заслали.

А потім ми стали з тобою на вічність чужі.

Твої очі зелені? Може карі? Чи кольору літнього неба? Я б хотіла запам'ятати, це маленька, скупа потреба.

Мені треба давно сказати. На язику ніби та цикута. Забути тебе — не важко, важко це — не забути. Ти любиш чай? Або каву? Ми про це колись говорили.

Прокляття, не пам'ятаю. П'ємо ром у пустій квартирі.

Обнімаєш мене? Не варто. Сонце кр`адеться крізь фіранку. Воно зараз усе побачить, прошепоче на вушко правду.

Я не вмію тебе кохати. І бажати доброго ранку. Але можу тебе цілувати. Сухо. Прісно. Як сіль на ранку.

Я не вмію тебе любити. Або слухати до півн`очі. Але можу з тобою сміятись, грати роль, яку ти захочеш.

Я не вмію з тобою бути. Тіло тут, розум тут, серце порізнь. Але можу тобі шепотіти, щось про завтра і невідомість.

Я не вмію тобі посміхатись. Рефлекторно складаються губи. Ти неначе сліпий, не бачиш, обережно мене голубиш.

Я не знаю, як далі бути. Від брехні висихають очі, від нещирості мерзнуть руки. Я боюся себе. І доторків. Обізнатись. Забути. Сплутати.

Я не можу з тобою бути. Тебе варто давно відпустити. Ром туманить стомлену голову.

Дозволяю себе любити.

Смійся гучніше інших, сяй яскравіше, ніж сонце, вплітай у волося любисток і анемони.

І закарбуй собі в пам'яті врешті-решт.

Все даремно. Не допоможе.

Розбери себе на частинки, порви по швах, переший по чужому лекалу й ескізу.

Але є скло від пляшки, а є кришталь.

Вночі можна спутати. Зранку — це зовсім різне.

Пройди крізь вогонь, стань міцніше за сталь, або вийди живою з грози і дев'ятого валу.

Стань королевою сотні чи тисяч сердець.

Все одно.

Очі в тебе не сині, а карі.

Складай зброю. Души надію, поки мала. Це поразка. Не відступ — капітуляція.

Знімай маску і полічи до ста.

На дев'яносто дев'ятому разі зрозумій, що ти — не вона.

Не п'єш каву без цукру, не граєш на піаніно.

Досить гріти за серцем наївну мрію.

Безгадійно і зовсім дарма.

Мала б знати, у кожній казці — принцеса лише одна.

Її не міняють, не заміщують,  не вимінюють.

Усміхнися промінню сонця, вп'яній від весняних трав.

Ти не пропаща.

Просто зовсім не та.

А твій максимум — найяскравіший ліхтар.

Та жоден ліхтар не замінить людині Сонце.

У неї серце залите отрутою.

Гіркою цикутою.

Воно випалене, отруєне, знищене.

Стерильне й очищене.

Вона боїться.

Не Божого гніву й не грому.

Власну втому.

І пам’ять.

Їй не відомо, скільки навколо таких.

Отруєних і очищених.

Знищених?

Незахищених.

У неї отрута у серці й крові.

Протікає із шлуночків до передсердь.

Тече у артеріях. Циркулює венами.

Їй вже важко повірити, що від кохання може зривати дах.

Вона звикла, що від нього страждають нейрони й нерви.

Зав'яжи мене ниткою на зап'ясті або вплети у волосся.

Зроби усе, аби я повірив в реальність,

а не в те, що це все здалося.

Збережи кришталеву ілюзію, не зачепи її й пальцем.

Подаруй своєму нещасному клоуну останню дрібку овацій.

А потім вижени з сцени геть, хай місить ногами чобіт всі бідняцькі квартали.

Хоча ти — головна героїня кожного з його снів

і ти — повелителька всіх кошмарів.

Зав'яжи мене ниткою на зап'ясті або розвій по східному вітру.

Більше влади в твоїх безпощадних руках,

ніж у всіх королів і магістрів.

В твоїх пальцях моє життя.

Ти прядеш його, чарівнице, а потім перериваєш усі вузли і жорстоко смієшся в обличчя.

Ти з'явилася з пекла вночі? або була вигнана зранку з раю?

Тебе хотів зловити в обійми весь світ,

але в клітці таких не тримають.

В твоєму сміхові іскри від зір і терпкість весни розмаю.

Й заради нього справедливо палити мости, ламати закони, іти на мечі без сталі.

Справедливо горіти на вічнім вогні,

ніжне ім'я шепотіти в біді і жарі.

Стати тисячним принесеним в жертву їй, людожерці з палкими вустами.

Зав'яжи мене на зап'ясті яскраво червоною ниткою, залиши мене при собі,

або спусти замість себе в пекло, злодійко.

Пам'ятаєш наївну дівчинку, що хотіла ламати грати столітніх систем?

Стрибати вище голови, ловити схід сонця на Заході, зігріти шмат льоду плащем?

Якщо б ти побачив її сьогодні — у грудях з'явився б щем.

І розчарування. І ненависть до систем,

що століття систематично шліфують у людях грані.

А потім ці люди втрачають віру у себе, але знаходять віру в граалі, матрицю долі або ж у вічне життя.

Напевно сам факт існування цього моменту і означає — невороття.

Пам'ятаєш ту дівчинку, що усміхалась сонцю? Танцювала із вітром, загравала із синім морем? Тепер їй соромно сміятися гучно вголос — показати свою несерйозність.

Я пам'ятаю ту дівчинку, що бажала ламати системи.

В результаті сама зламалась, мов соломинка. Напевно, їй не вистачило металу в серці, як і тисячам тисяч, мільйонам інших.

Тепер волосся у дівчинки пахне димом, або перетлілою наскрізь смолою.

Якщо їй заглянути в очі на початку весни — можна дзеркально побачити в них себе, або ж концентровану біль і втому.

Недокурена сигарета тліє в твоїх руках.

Запеленані, мов немовлята, у темряві всі міста.

Двори, вулиці і квартали — знеструмлене полотно.

Дівчинко, докури сигарету і викинь в відчинене настіж вікно.

Не впускай всередину останній осінній холод.

Всередині ж давно зима.

Не роби дисбалансу й не посилюй в собі дисонанс.

Бо тяжкі душевні хвороби на зиму — важкий баласт.

Легше вилікувати пневмонію.

Сигарета гірчить. Дим — наждак, що по горлу клубами.

Там, напевно, залишаться рани.

Та у кого із нас в цьому світі немає ран?

Останні дні листопада.

Вона не спить у своєму ліжку.

Її ліжко тепер — підвіконня, там вона курить, читає газету й тримає свічку.

Там переживає кожну безсонну нічку, аварійне відключення світла й закінчення сигарет.

Зорі на небі знають її секрет, але ліниво ховають очі у хмари.

Дівчинка не пише листа Миколаю, не вірить у диво, не чекає чарівного трамваю.

Зрештою в неї маленький список бажань: не захлинутись в своєму ж болоті.

Не утопитись в власних сльозах.

Їй би кохатись у книжках і бергамоті, але, будь ласка, не в чоловіках.

Сідай. Помовчимо. Тихіше тиші.

Два незнайомці, два фанатики мовчання.

Прощання? Хто сказав, що це прощання?

Це найтихіший в світі діалог.

Там за вікном далеко до світання.

На небі тихі зорі й місяць змовк.

Твоє мовчання і моє мовчання зливаються — це тиша в унісон.

Запам'ятай цю найтихішу ніч.

Не стій у дверях, не тривож пороги. Вони безсовісні і трішечки скриплять.

А я страшенно змерзла у долоні.

Зігрієш, як в останнє зігрівав?

Хоча не варто. Сядь. Пора мовчати.

Дивитись в очі і ловити кожен рух.

Розпочалися мовчазні дебати.

Тут навіть дихання страшенно ріже слух.

Скрізь темрява. І тиша. Як блаженно.

Нічна дуель. Без пострілу і звуку.

Роль револьвера тут зіграє слово.

І розстріляє тиші довгу муку.

Пуста кімната. Свічка. І прощання.

Прощання тихе і без жодних слів.

Даремно було підняте питання, даремно вівся діалог без слів.

Опівночі почувся перший постріл.

У тишу вгризся шепіт голосів.

Ні сьогодні, ні завтра, ні в годину падіння Трої.

Не дивися на мене більше секунди, не приковуй погляд.

Шкіра від цього плавиться і без міри стончується.

Земля під ногами — непевне скло. Тріскається глухо, колеться

Поки в світі ревуть штормові вали і палають вогнем пожежі.

Не дивися на мене, бо від цього упав Другий Рим і розвалюються імперії.

Не дивися на мене, бо у тебе в зіницях зима.

Та холодна і люта закутана снігом пустеля.

Якщо гляну у неї — загублюсь й згадаю сама, дикий клекіт Везувію й вкриті у лаві Помпеї.

Це кохання зіткали із болю, років і негод.

Його вишили чорною ниткою зліва під ребрами й дочекалися, поки досить глибоко вросло, закріпилося, добре затверднуло.

Ти для мене — п'ятсот тридцять шостий рік, що тягнеться довгі століття не зважаючи зовсім на дати.

Я б хотіла тебе забути, розвіяти вітром, прогнати,

але ти залишаєшся невилікуваним клеймом.

І не звести із часом, не зрізати, не стесати.

Ні сьогодні, ні завтра, ні в Древньому Вавилоні не дивися на мене, колишній друже, не приковуй погляд.

В нас попереду тисячі міст, нескінчена безліч історій. А у тебе в зіницях — немає колишньої вроди. Там іній і холод й зникаюча тінь цього дня.

Маятник стукає і час починає відлік.

Єдиний недолік безсмерття — пам'ять, що ще жива.

Колись вона стане йому незнайомкою.

Не частиною серця й душі, а під ніготь загнаною голкою.

Може, стане тріскою в оці або сілью на вічній рані.

Завжди буде однією із тих, що вже не так сильно болять, але зовсім не заживають.

Колись вона стане обличчям із сотень обличь. Одиницею серед безмежного літочислення. Перестане являти собою осонову його основ. Не схвилює душі, не потревожить мислення.

Вони розминуться у вирі людей, а він просто її не впізнає. Тепер вона носить уламки прозорого льоду на шиї, немов коралі, вони можуть вбити, застрягнути тріскою в оці, стати сілью на рані.

Та їй більше не перекрити йому повітря, не пов'язати на шию камінь.

Вона залишиться спомином, чи радше розчаруванням.

Колись він назве її ім'я синонімом некохання.

Напише велику книгу із пурпуровим форзацом. Присвятить кожну із тисячі сторінок їй. Включно з першим рядком і останнім абзацом. Він не виведе звідти високу мораль, не возвисить її безпощадного образу.

Незнайомка з знайомим обличчям — тепер королева снігів і зим. А у нього у правому передсерді критично глибоко встрягнув шматочок льоду.