Аркадій ПУП

Як не приший пизді воланчик,

З бажанням надавати користь

Хуяру я на будмайданчик,

Тримаю я в руках кошторис.

Не зупиняють мене фрази

На кшталт, Іди ти звідси нахуй !

Готовий бити в пику зразу

Та рвати на грудЯх рубаху!

Бо пОсланий я керівництвом

Інспектувати хід роботи,

Єбать я буду будівництво

Від понеділка до суботи!

Не налякать мене грошима,

Блядями, пивом, піздюлями!

ДарИ нехай проносять мимо -

На репутації ні плями!

Бо бачу я то, що не бачу

Кварталу моцну забудівлю.

А в ямі цій ще жаба плаче,

А вже повинна бути крівля!

Не та адреса? Ну і хуй з ним!

Крутімо далі ми педалі!

Бо вже народу назбиралось

Дадуть пизди, а не мідАлю!

І ось, тікаючи від лиха,

Копитами хуярю глину.

І думаю, що то за втіха,

Коли поважна ти людина!!

Чи то шахед в'єбав у стІну?

Чи може грім дощем лякає?

Тримайте рівно вашу спину!

Я ні на що не натякаю....

Дивлячися на тополю,

На корИ її текстури,

Надаючи думкам волю,

До наступного приходиш здуру:

Що усе оце творіння

Є гра кольорів безмежна,

І з одного лиш насіння

Листя виросте бентежне.

Що все це хитросплетіння

Візерунків загадкових

Зверху вниз, аж до коріння,

Є не зовсім випадковим.

Усе має якусь міру

Діють тут якісь закони:

Якщо маєш транспортіра,

Зрозумієш ці канони.

Все, що бачиш, розкладеш ти

До нуля та одиниці.

Всі залежності знайдеш ти,

Відсортуєш по полицям.

Зробиш тест, потішиш розум,

Може, навіть, щось відтвориш.

Ціле розбереш на дози,

Для закріплення повториш.

Шлях дослідженнь дух захопить

Та трапляється завіса!

Зможеш майже все второпать

Крім ото: Якого біса?

Що цим всесвітом керує

Та породжує ці форми?

Як Воно життя дарує

Та відхилення від норми?

Мислиш, що, якщо питати,

ПрИйдеш ти до розуміння?

Чим осяяння чекати -

Краще лущити насіння....

На горобців зграю

Що попоїсти завітала

Травинок зелененьких трохи

Дивлюся:

Єбать! Нащадки динозаврів!

Сьоме жовтня за вікном.

Небо сіре з молоком.

День нічим не особливий,

Але привід є важливий

Тут згадати ювіляра,

До якого санітари

Ніяк досі не дістались.

Може і не намагались.

Тож людина ця в Кремлі

Робить шкоду на Землі,

Знищує життя як суть,

Радий він, що люди мруть.

Побажаєм чоловіку,

Що досяг такого віку,

Втілити цей день так вдало,

Щоби смерть його дістала!

Здох не враз, а через болі

Всіх людей, що поневолив!

Щоб від корчей рвало тіло,

Як для інших воно хтіло!

Щоб у пеклі за прогули

Через сраку чорти вдули!

І, всміхаючися мило,

Люди сцяли на могилу!

Це ж як треба дошкуляти,

Щоб йому таке бажати!

Щоб скоріш все відгуло

І забули про Хуйло!

Бертон Тім - творець відомий.

Гумор чорний і вабливий.

Хист до мертвих несвідомий

Досить пояснив дбайливо:

Мовляв,

Виріс він у тій кімнаті,

Що з вікном на кладовище.

Згадки має небагаті:

Лиш крести та вітер свище!

Тим не менш та атмосфера

Із гробами, потойбіччя,

Робить його мільйонером

Із усміхненим обличчям.

Так красиво мертве тіло

ЗАраз мало хто зобразить!

Його режисерське діло

Культом мертвих не заразить!

На відміну від екрану,

Є країна протилежна,

Де на смерть ідуть барАни,

Від скарбів Кремля залежні.

То вже не кіно веселе,

Де мерці живих пранкують.

Розхерячені оселі.

Там усюди смерть банкує!

Це реальний млин для м'яса,

Де твоє завдання - вмерти,

Щоб жінкам купить прикраси

Є за що, а дітям - жерти!

І барАни не сприймають

Інших варіантів масу!

Коли дрони їх вбивають,

Для наступних - ВІЛЬНА КАСА!

Встигне чи товариш Сі,

Що на плєнум вже чекає,

Попоїсти карасів,

Доки смерть не заважає.

Є ще час на каяття,

На визнАння хибних рухів,

Перед тим як в небуття

Потягне стара за вуха.

І свербить в районі сраки,

Що сповІдатися треба.

Та авжеж не посіпакам

Сповісти за ту потребу.

Бо не ходимо до храму,

Хунвейбіни це не схвалять,

Хоч і хтілося об браму

В церкві лоба розхуярить.

І поставити там свічку,

Щоб Китай не розірвало,

Щоб текла горілки річка,

Вдосталь огірків і сала.

А китайців було стільки,

Скільки блох на сраці панди,

Їли щоб в томаті кільку,

Поки інші жруть баланду.

Одже скоро ми побачим,

Що політбюро там вдіє,

Якщо будуть Сі піздячить,

Є на злагоду надія!

Дихай рівно і помірно,

Зберігай у грУдях спокій.

На ніч не переїдати вірно,

Щоб твій сон був надглибокий.

І такий чудовий настрій

Після содової клізми,

Наче всі борги роздав ти,

С тебе сиплють афоризми!

В стані гуру чи даоса

Ти на вулицю виходиш.

Хай на тебе зирять косо,

Ти нікому не догодиш.

І ось бачиш, як до тебе

Наближається машина.

Найкрутезна уся з себе.

За кермом юна дівчина.

І спливає думка хвора:

Як змогла її придбати?

Ти ж недавно після школи,

Де навчалась так смоктати?

І вже сліду від даоса

В організму не зосталось.

Всі асАни й хода боса,

Все здобуте заховалось.

А виходить на арену

І хапа клешнею краба,

Вся зелена й здоровенна,

Мерзопапакосная ЖАБА.

І не можеш ти вдихнути

Вже так вільно, як до цього.

Намагаєшся збагнути,

Що за карма та від Бога.

І коли присядеш знову,

щоб "ХТО Я?" медитувати,

То вже матимеш основу,

Як на те відповідати:

Маєш хист ти нездоровий

До знайомої тварини,

І не пса, і не корови,

Що корисні для людини.

А твоя тварина - ЖАБА,

Що зсередини крекоче

І стабільно тебе шкряба,

Навіть, коли спати хочеш.

З мавпи чи з другой скотини

Наш Господь творив людину.

Інструментом праця стала -

Стадом бігати пристало!

Люди стали працювати:

Борщ варити, будувати.

Кілька звірів приручили.

Тих, що не вдалося, з'їли.

Що не з'їли - про запас!

І з'явився вільний час!

Бо, якщо вже є консерви,

Можна не тріпати нерви.

Можна вже поволі жити

І з мистецтва щось творити:

Малювати чи писати,

Чи ялинку прикрашати!

Але є ще й посіпаки -

Як то кажуть, руки з сраки!

І яким було б не лінь

Тінь навести на плетінь

Та, пояснюючи жваво,

Скерувати люд на справи,

Які будь-яку людину

Перетворять на тварину,

Що жере на себе схожих

І вдає, що то пригоже!

А Господь на те погляне

Й збільшить рівень океану!

Землю створить він ще раз,

Та вже буде то без нас...

Досі я не виявляв повагу

До значного явища Уваги,

Що фіксує зміни в нашім тілі

Та сканує простір і довкілля!

Слушною, до речі, є та гадка,

Що її не можна як краватку

Пов'язати у конкретнім місці

І слухняна вона буде, як ті вівці!

Це тому, що матінко-природа,

У продовж віків людському роду,

Надавала змогу виживати,

Якщо пильним бути, не дрімати!

І якщо з'являється загроза,

То скидати треба бабу з воза

І давити на свої педалі!

Шансів більше, якщо ти подалі.

Якщо всрався, то зміни білизну.

Не лай долю, бо вона капризна.

Помолися, що тебе не з'їли.

Можеш далі чапати до цілі.

Тож увага не стаціонарна -

Може так стрибАти, як та сарна!

Іноді пірнає у нутробу,

Якщо їжа шлунку худо робить.

Ну а спроби помедитувати

І увагу в точку спрямувати

Не дадуть для мозоку перерви.

І навряд чи полікують нерви.

Якщо все ж властива вам відвага,

То зверніть увагу на Увагу.

Це добряче вплине на свідомість

І ....

Вкладайте гроші в нерухомість!

Чи робота, чи турбота

За якісь важливі речі,

Чи тривога, чи клопота

Давить пресом ваші плечі!

Неважливо, чим ваш розум

Зараз має піклуватись:

Чи трави нарвати козам,

Чи кацапам не здаватись.

Всьо то має місце бути,

Якщо є така потреба,

Гаманець десь свій забути.

Тільки скиглити не треба!

Бо скиглота не врятує,

Тільки розхитає нерви.

Зрозуміти, що дратує

І задіяти резерви!

Придивитись, що насправді

Нас наповнює запалом,

Ніби цицю знов смоктав я

І викакував напалмом!

Ніби знову крав черешню

З саду у якогось діда.

Ніби знову рака клЕшні

Маєш з пивом до обіду!

Коли робиш, те що хочеш,

А не граєш якісь ролі.

І не ниєш, не бурмочеш,

Що їси борщ без квасолі.

Що твоя задача - бути,

А не корчити із себе

Невідомо що! Забути

Про негоди чи потреби!

А навіщо? А щоб було!

Щоби міг ти, як годиться,

Знов вискакувати з тіла,

І не тільки, коли спиться!

Дорослі кажуть: промовляю

Якісь я речі недоречно!

А мені похуй! Я-малеча!

Тут питання є однО:

Чи нащупав я вже дно?

Чи ще досі я сповзаю

В ситуацію-лайно?

Кажуть, що у кожну кризу,

Хоч і зносить з хвилерізу,

Всесвіт надає нам шанс.

І якщо не нализався

З горя пляшкою горілки,

Не усрався/обісцявся,

Жваві маєш ти гомілки,

То, уміло маневруя,

Чи веслом, чи ,може, хуєм

ДоведЕш Ти долі так,

Що без тебе аж ніяк.

Усміхнеться доля мило,

Знову в сраку встрОмить шило

Й виконає реверанс.

Як теорія, красиво

Виглядає ця ідея.

А насправді косо-криво

З ситуацієй моєю.

Як би світу не всміхався,

Й не плекав добро у серці,

Бути чемним намагався,

Навіть трохи аж загрався,

А життя підсипе перцю!

І ось знову: як так вийшло?

Вроді все було гаразд,

А мені насрав під двері

Невідомий підарас!

І машина моя здохла,

І здоров'я не в пізду,

І себе, щоб пожаліти,

Завжди привід я знайду!

Тож питання звучить прямо:

Де єбучєє те дно,

Що приводить нас до тями

Та лікує заодно?

Ну а відповідь, мов вітер

В голові моїй вже свище:

Досить для вірша вже літер,

Подивись в бік кладовИща.....

( респектую Аонішікі )

Честь і славу віддамо

Видатним борцям сумо!

Це красиво і жорстоко -

Тицяти друг другу в око.

Так жбурляти жирне тіло,

Щоби публіка зімліла,

Може тільки справжній "бик",

М'ясобойні працівник!

Тільки-но дано сигналу

Туші схрестяться в запалі!

Іскри сиплять з під копита -

Чиясь морда буде бита!

Розхитати враже тіло,

Щоби кулею летіло,

І спостерігати раком,

Як стирчить десь гола срака

Серед залу, що вирує,

Тебе оплеском шанує.

Ну а ти, вже як взірець,

Струшуєш пісок з яєць.

Ну а потім гордівливо

Посміхаєшся, як слива!

За видовище таке

Буде й гейша і саке!

Якось мене спонукало

Корєшу презент купити.

Міркувати часу мало -

Книгу вирішив дарити.

Секти ми давно адепти,

Де наукою не пахне.

Сходу сивого рецепти-

Спільник аж бігом розчахне!

Кращий подарунок - книга!

Ще з дитинства нас привчили.

З тих часів, як в мамі дригав,

Звичку цю нам не змінили.

Лао цзи, Сунь цзи, Конфуцій.

Очі магазин сканують.

Здоровенні книги, куці

Дао щастя пропонують.

А на касі чергу бачу:

Щось гребують там люди жваво.

То колод Таро роздача

І наліво, і направо!

Туз пентаклів чи аркани

Подолають всі турботи!

Краще вам загоять рани,

Ніж старців отих мудрота!

Невеличкий рілс про двох,

Що на гору десь крокують.

Шляхом тім ніхто не здох,

Не голодні, не бідують.

Один вказує на камінь,

Що навряд чи хто помітить.

Каже, що це й є той намір,

Що потрібно їм узріти.

Другий от зневіри злиться,

Що та подорож цікава

Ось цим каменем скінчиться,

Що хуйня це, а не справа!

Така ціль не благородна

І таких цеглин багато!

Постать першого не згодна,

Розвертає, йде до хати!

І до другого доходить,

Його морда раптом сяє:

Не до камня його водять,

А сам шлях ціну лиш має!

Нагадав сюжет цей бравий

Старий вислів самурая:

Лише шлях йому цікавий,

Ну а цілі він не має!

Щось завжди нас мордой тиче,

Вкрасти щоб нашу увагу.

І не чуємо, що кличе

Саме ШЛЯХ! Йому повага!

Зазвичай якийсь контекст

Провокує мати текст.

Через будь-яку зачепу

Починає рух щелепа.

Але зараз дика тиша,

Мов канікули у виші.

Не бухтять студенти жваво,

Як гурти на переправах.

Так і задуми пропали,

Наче язиком злизало.

Тільки свищ в районі вуха

Вказує його послухать

І розтерти шиї м'язи,

Цятки трігерні - зарази,

Що блокують кровотечу,

Лімфоплин також, доречі.

Не скажу що прямо аж

Вдалим був самомасаж,

Але це процес приємний,

Хочу вірить - не даремно!

Ось і складено вірша

Мозок каже: Тихо, ша!

Вже тебе чекає сон!

Не задрочуй телефон!

Запитав я чата джі пі ті:

Де грошЕй шкрябнути черпаком?

Де скарбничку ту мені знайти

Та з'їбатись десь-кудись нишкОм.

Ось такий чудовий бізнес-план

Я собі намітив натепер

І сижу/сміюся, як єблан,

Як, зваливший дерево, бобер.

Намагаюсь Всесвіт пильно слухать:

Може щось і десь я недочув?

Напрягаю всі свої я вуха,

Але тільки чую, що мовчу!

Тож піду, почухаю я сраку

І попестю тіло цигунОм,

Бо фізичні вправи раком

Кращі ніж "ньютОнівський бінОм".

І що бачу я: затьма на небі

Місяць розмальовує у кров!

І міркую вже я не за себе,

За війну, за гроші чи любов,

А про те, що бачимо ми мало

І почути можемо не все!

Ну, а поки Смерть нас не дістала,

Хай нас Сила по життю несе!

Поміж гілками дуба зеленого

Дятел музики ритми вистукує.

Морзе шифрами б'є голова його,

Щось смачне під корою розшукує.

І перерва йому невідома,

До роботи він дуже охочий.

Він не знає таких слів, як втома,

З насолоди заплющує очі.

А дуби надають свої стовбури

І привітно розмахують гілками:

Розуміють, щоб вирости дОгори

Треба, щоб хробаки не хіхікали.

І для лісу та користь безмежна.

І нічого ти з цим не поробиш.

Тільки хочу спитать обережно:

А що, дятел, у сні моїм робиш?

Завітав ти до мене у хату,

Ще й на палець мені приземлився.

Тих оказій в житті не багато.

Може й в мЕні хробак десь завівся?

І гризе мені душу потрохи.

А я зовсім про це і не знаю.

І відьмує мене, як Солоха.

І штовхає до прірви, до краю.

Тож ти, дятел, берись за роботу:

Дзьобом бий хробака прямо в серце!

І позбав від цієй нечистоти,

Щоб проснувся здоровим я перцем!

Думав, ранній віршик я вам зачитаю

Виявив одразу, що таких немає.....

(Не вдалося мені хокку,

Та й свербить ще трохи збоку)

Не писав раніше, бо не перли перли

Не хотів я лізти на таку Говерлу

Але, щось змінилось , рима як сказилась,

Хоча ранні вірші так і не з'явились

І сиджу/сумую: де ти була, муза ?

Може римувати заважало пузо?

Піднімався з ліжка не на ту я ногу,

І тому виходив не на ту дорогу?

Заважала думка, що писати - сором?

Страх був опинитись голим під забором?

Як не спрИймуть творчість, будуть кепкувати,

Тикать перстом в скроню?

І, що скаже мати?

Що там Юнг із Фройдом на таке казали?

Може на діагноз матер'ялу мало?

Ну, а може досить корчить з себе псіха?

Ніж мізки єбати, краще з'їм горіха!

Буква π у греків є.

І числом вона є теж.

Колу співвідношення дає.

Застосовують її без меж.

Але, раптом, у останній час

Виникло нове застосування π:

Прикривають нею раз за раз

На пристойність голоси скупі.

Десь соромливо запікують, а інде

Не вважають за потрібне це.

Вже від мату заховатись ніде:

Будь- то вулиця, чи будь-який ліцей.

Я не прагну бути моралістом.

Буква π у кожного своя.

Щоб без мату спілкуватись чисто,

Треба розум і по-іншому ніяк!

Та, хоча й адепт ти даосізму

І плекаєш спокій у грудях,

Іноді потрібно когось впиздить

І уже без π послати нах....

Голова моя. Голоси в ній гудуть.

І на глузд вони схожі й на зашкварену муть.

Один живо бадьорить, другий топить на дно.

Третій тільки співає, а четвертий - лайно!

П'ятий наче і хоче розумне сказати,

Але є номер шість, йому срати і чхати!

Сьомий каже, що восьмий не дасть йому жити,

Обіцяє з дев'ятим супрОти дружити.

А за номером десять вже не голос, а Галас

Верещить: "всьо пропало, треба зйобувать в Даллас!"

І за цім всім зашкваром щось тихенько бурмоче:

"На хуйню не ведися і роби те, що хочеш!

А якщо пощастить, то почуєш ти тишу,

Що є фоном думок і для вух наймиліша!"

Не розкриєш рота - не промовиш слово.

Не підвозиш цеглу - не зросте будова.

Не почуєш окрик - поїзд переїде.

Пес насрав у хаті - баба лає діда.

У волоссях гниди - десь там є і воші.

Любиш довго спати - не заробиш грошей.

Як не мити сраку - відвернуться люди.

Якщо тільки дрочиш - то дітей не буде.

Як прийдеш у Всесвіт - знай його закони!

Нема розуміння - будуть перепони.

Треба озиратись увесь час навколо,

Розірвати щоби ті кармічні кола.

Колесо Сансари щоб не роздавило

І лице у Будди не почервоніло!

Бо як він побачить, що ти п'єш сивуху,

Виставить рахунок аж по самі вуха.

І черговий цикл перероду буде

Не на твою користь, а як скаже Будда:

Лагідно всміхнеться, щось промовить дивне

І тебе призначить підаром пасивним!

Якому Богу молишся ти, богомол?

Куди спрямовуєш бажання і потреби?

В яких кущах працює твій костьол?

Отримуєш чи ти, що тобі треба?

Чи може хочеш, щоби подруга твоя

Не перегризла після сексу горло?

Не можеш її вмОвити ніяк,

Що трахатися можна і повторно?

Що мрієш ти виховувать дітей,

Ходити разом гризти кукурудзу.

Що маєш міліон крутих ідей,

Окрім як нажиратися от пуза.

Чи може ти крутезний кунфу майстер,

Якого світ не бачив і тюрма не знала.

А в голові твоїй науки кластер.

Ніколи там не буде знань замало!

Тож може не молитись тобі треба?

А подрузі усе це пояснити.

Що відривать башку нема потреби,

А разом вдвох щасливо можна жити!