Данило Великий

Пам'ятаю промовлені нею слова,

Забуті здавна манери,

Вона так легко казала про смерть,

Проте, й надалі творила дива.

Я обіцяю, що пам'ятатиму цю лесбійку,

Забути її - все рівно що лишити шматок себе,

Цуратися її - теж саме що запрошувати брата,

На нерівну бійку.

Вона ніколи не переставала бути собою,

Завжди мала сили та терпіння слухати,

Чути мої беззмістовні поезії,

Навіть, наче, після такого застою.

Ба навіть, коли мала жили від утоми здуті,

Коли відчувала смерть, як ніколи близько,

Намагалася жити для мене,

Латаючи діри в моїм парашуті.

Чомусь, вона хотіла бачити мене щодня,

Навіть коли вона плакала,

Навіть коли їй забороняла рідня,

Чомусь, вона тікала, аби подихати та запалити зрання.

Я не знаю нічого про цінності свого нікчемного життя,

Проте, вона, знала.

Знала, що навіть в мені, в такому мерзотнику,

Все ще лишилося щось людське,

Щось, що заслуговує на увагу, на сприйняття.

Вона щось бачила у мені, бачила світло в моїй порожнечі,

Дивилася на це світло, доглядала за ним,

Напевне, бачила найважливіше, латентне для мене

Щось, посеред заколоту, колотнечі.

Я не можу про неї більше нічого сказати,

Я люблю її голос,

Знати, що незважаючи на те який я буваю нестерпний,

В мені є, за що можна кохати.

Небо над нею не буде холодне і темне,

Дощі заллють пам'ять її невичерпну.

Тільки нехай вона теж не забуває про мене...

Або забуває, в останню чергу.

Коли мене запитають: Чому?

Чому та що вона зробила, аби її так пам'ятати?

Чи вчила вона тебе тому всьому?

Чи слід її забувати?

Я знаю, у житі стаються дива,

Інколи погані, інколи то просто слова.

Інколи, наперекір стає домовина.

Відповім: аби її любити не треба вагома причина.

Аби бачити сонце у її віршах не треба мати слуху,

Аби відчувати вібрації, її душу,

Я маю поминути такого поета,

я це знаю, я мушу.

Без неї вірші б не були такими дзвінкими,

Без її слова не було б тонкого натхнення,

Без неї вечори не були б святими.

Я певен, вона заслуговує на спасення.

Без її слова життя б стало як дешевий годинник,

Без її думки слова б так і лишилися необдуманими, дитячими

І я б надалі не осягнув всього важливого,

Немов той самий, одинокий вітрильник.

Я не скажу що таке втрата,

Можу сказати, що всім буде кінцева розплата

І на мене вона теж прийде потому,

Вона прийде по всіх, хто взагалі не причому.

Небо наді мною буде тепле та мовчазне.

Надіюся, вона усе сказала мені.

Лети, Амаро, лети.

Не заважатиму тобі з землі.

Вірш присвячується покійній Амарі (у інших колах знайомій як Нелл), моїй, найважливішій людині у долі поета.

Вибач, я йтиму на захід,

Назавжди лишу про мене тіні і смуток.

Ти зможеш дітям про це розказати,

Про вечір останній, із запахом м'яти.

Нехай лишуть тебе гніву та розпачі муки,

Нехай спогади зникнуть як весняний сніг.

Я обіцяю, розтануть гострі болі розлуки.

Я робитиму усе що можу, робив, усе що міг.

Небо буде над тобою хиже

Зорі мусять над тобою сіяти,

Ти маєш свій внутрішній стрижень,

Я думаю, для цього не треба присвяти.

Пробач, я кину тебе на сході здихати,

Пробач, що лишу твої почуття,

Мене, грішника, заберуть на страти,

Мене, мерзотника, топитимуть моря.

Доля твоя скромна,

Шкіра - як вода морська, солона.

Як власне і хвороба моя, невиліковна.

Діряві легені, розбиті коліна,

Чому не зламалася ще твоя спина?

Де лишилися твій гнів і терпіння вразливе?

Скажи, чому не помер ще тоді, посеред зливи?

Я нестиму тебе на руках, буду твоїми ногами

Зможу бігти з тобою степами

Тільки не проси тебе прикінчити,

Не проси, я не можу тебе тут лишити...

Я буду тобі усім, буду твоїми очима,

Якщо треба, витягну нігтями осколки,

Та качатиму кров у венах руками,

Стану твоєю поставою, твоїми плечима.

Стану твоїм капеланом, буду твоїм побратимом,

Стану як матір, годуватиму кров'ю і молоком,

Буду Сонцем, грітиму жили

Якщо треба, буду твоїм гріхом.

Не закривай спорожнілих очей, хочу відчути на собі твій погляд

Не розривай скривавлені руки

Тобі потрібні сили та догляд

Все одно, я не закінчу всі твої муки...

Я завжди подам тобі пораду

Пригорну, обійму,

Я надто сильно тебе кохаю,

Аби казати тобі неправду.

Небо над ними буде холодне і мовчазне.

На жаль, вона досі його несе.

З часом забудуть усе що сталося з ними,

Посеред мінного поля та зливи.

Забудь про все, з чим жили з тобою,

Все, що важке, залиши за порогом.

Візьми гроші й себе з дочкою,

Залиш, що здобували з таким клопотом.

Візьми зерно та дитинства смак,

Ми з тобою біженці, не вернемось назад,

Не побачимо міста, де наш світанок ставав,

Візьми листи, вони - єдине, що дасть нам знак

Ми не засинатимемо під дахами,

Не питимемо з криниць,

Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.

Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Під соняшниками ховатимемось від псів,

Нам пити те, що впало з неба,

Серед нічних земель, серед полів.

Тобі лишилося надіятися лише на сніг.

Друзі не воскреснуть,

Залишаться хижі сніги, втрати і муки,

Не буде домашніх книг, вони всі замерзнуть,

Їх не читатимуть більше, якщо не палитимуть суки

Спека віятиме з вікна повного вагона,

Чутимуться крики, коли в когось настала невиправна кома

Засохнуть криваві сліди на жіночих ногах

Не буде сенсу в жодних обіцяних словах.

Легко казати про це іншим,

Сварити тебе за твій ж відчай,

Матюкати за те що не знаєш їхньої мови

Засуджувати родичів та молоді вдови.

Добрий, привітний бариста

Поп, сварячий за гріхи не поправні

Комендантський гам, цвинтарна тиша

Списки загиблих останні

Такі довгі, що час зупинився,

Шукаючи в них власне ім'я - не спинитися.

Ховайся від сутінків, від шепітних хмар,

Ховайся від вітру та земного гною.

В наші дні, мати серце - рідкісний дар.

Ну й мене не забудь, само-собою...

Нічні переходи, холодні колони

Дороги, без жодного знаку,

Темні, вантажні вагони

Ховайся, не треба мені віддяку.

Рвися й кусай, відшукуй свою свободу,

Борися й молися, пірнай у холодну воду.

Вигризай зневіру та безнадію,

Я зроблю усе, що встигну, усе що зумію.

Нехай зірки освічуть дорогу, нехай шляхи будуть прямі,

Нехай болота висохнуть, ми не самі...

Нехай рани будуть боліти й кричати,

Ти йди лише, я буду допомагати.

Тримайся, живи та тікай,

Тобі вже ніколи не бачити рідний край.

Лишилося востаннє зіткнутися з відчаєм,

Бо живемо у те що ми вірим, а бачим те що кохаєм.