Саурс

Було у мене зірки дві,

Одна життя подарувала,

Друга ж його тримала,

В один момент, чорнюща смуга,

Все у мене відібрала,

Перша зірка почала згасати,

А друга просто счезла вмить.

Я їх благав залишитись хоча б на мить,

Коли почав без них вмирати,

Холодні ранки - одинокі вечори,

Для мене стали гірше смерті,

Без них не чую я її.

Пісні радості й кохання,

Не знаю я - як довго ще я продержусь,

Без світла того - життєдая.

Я йду в пітьму - бо іншого не знаю.

Нікому вже не скажу я,

Як боляче мені,

Як себе катую днями,

В своїх думках - чорнявих.

Думки мої глибокі як океан,

Заходжу у них як в непроглядний туман,

Поволі занурююсь в глибини морів,

Щоб поринути до його пучин,

Вони холодні як крига тверда,

Мене огортають в лещата міцні,

Стискають до хрусту білих кісток,

Щоб почути мій - останній крові приток,

Вона окрасить океан в колір вина,

Про який напишуть без краплі жаля,

Я не відчую великої втрати,

Адже я втратив те що посадив за Ґрати,

Мене огорне - хвиля розпачу,

Яка нагадає мені про день сьогодений,

Коли я був - непрощений,

Відцураюсь від живого світу,

І порину до самого згину,

До глибин океаних - туди,

Де небувало людської ноги,

Туди де крові не треба,

Де є лише - темрява,

Де Тиша панує у самоті,

Не пускаючи живих туди,

Мені потрібно буде покинути,

Все що до цього мав,

Відпустити по справжньому,

А не покласти в капкан,

Спалити до тла - усе і усіх,

Що б мати той свист в голові,

Вітру простого й легкого,

Що приголубить і поцілує,

І полину до самого скону...

Барви червоні і лукаві,

Огортають мене в ванній,

Тону в барханах пустельних,

Накриває бурею густою,

Я поринаю у думи свої,

Не знаючи що там чекає,

Втомився від порожнечі,

Не має сил її вдовільняти,

Краще просто розбити,

На тисячі маленьких фрагментів ,

Їх ніхто не збере,

Не зоповнить мою порожнечу,

Окроплю це дійство я кров'ю,

Щоб висікти це у думках,

Про жахливість тієї долі,

Що мене по життю спідка,

Вона уже вкоренилась,

В моєму райськім саду,

Розрослась і обплела,

Дерева фруктові - спокою,

Немає цьому вороття,

Не дарма я посадив,

Цей плющ болю й страждань,

Він дає мені сили,

Не продовжувати ці брикання,

Не робити щось важче,

Аніж старатись, боротись,

Здатися - не усяк може,

Бо боротьба то життя,

А жити хочуть усі,

Від дорослого і до маля,

Тож я боротьбу покидаю,

Білий стяг майорить наді мною,

Я все би відав за можливість,

Вкусити плоди - спокою.

Вже під дном свого падіння,

Лечу у прірву я презирства,

Не почують янголи святі,

Мої тихі молитви,

Що слізьми я освятив,

Коли надію мав величну.

Не почують й демони порочні,

Про мої - жертви бездонні,

Ті що кров'ю окропив,

Коли мав відчай не людський.

Вівтар плаский, на нім лиш я,

Пускаю кров у небуття,

Сердце досі б'ється у мені,

Не відпуска мене в другі світи.

Біль поволі відпускає,

Зв'язок із сердцем я втрачаю,

Воно стихає як двигун,

А я зриваю пути тісні,

І лечу в бездонну прірву.

Там я буду сам-самий,

Не знайдуть мене в кривій,

Між складок всесвіту втечу,

У повну темряву п'янку,

Поволі з'їду з глузду,

Втрачаючи шматки розсудку,

Біль і гнів можливо відпущу,

І стану оболонкою скорботи,

Що дні живе у безтурботті,

Себе у цьому втрачу Я,

Проте страху не маю Я.

Сірість все заполонила, стіни, вікна і навіть батарею,

Усе що ціним було у мені - посірішало під стелю,

Моя поезія мертва як абортоване немовля,

До читачів вона уже нічого не промовля,

Я видер на стінах тих сірих одне:

"Помри як зійде сонце з недільним вогнем"

Зроби це чітко та швидко - не дай цьому зупинитись,

Нехай всесвіт побачить твою слабкість й критичність,

Нехай це буде гарно як у фільмах,

Романтизуй це - бо так буде ліпше.

Ми пішаки у долях чужих та як королі ми зляжим в труні,

Не згадають про тебе - біля ватри палкої,

Не промовлять про тебе слова м'якого,

Ти не був видатним чи якимось шляхетним,

Ти був сірим каміном в будинку чужому,

Не запалять в тобі більше дрова - не відчуєш тепла ти свого.

Небо запалиться білим вогнем,

Даруючи знак - це той день,

Я все би віддав за ті теплі моменти,

Як я дарував - свої фрагменти.

Якось було дуже тепло, день такий приємний,

Небо чисте як водиця, набиралося терпіння,

Сонце гарне освітило - цей чарівний небокрай,

Все тоді так було біло, наче увійшов у рай.

Кришталева вода поволі текла,

У струмках небокрайніх, сніг розтопила своїм старанням,

Повітря вспашилось квітковим настоєм,

Мене одурманив цей запах світанку, так і не давши його обійняти.

В дурмані своєму я себе втратив,

Загубився в думках потаємних, кривавих,

Вони чорні і темні як сама ніч,

Тут я й покинув - свій живий клич,

Я буду поволі вмирати, гниючи як ходячі мерці,

М'який як хмаринки, черствий як каміння,

Втомився від болю та шепіту лиць,

Що лицемірно говорять - забуть.

Хто ж зрозуміє того ідіота,

Що в рай зміг попасти як тая босота,

Що випив води з джерела святого,

Хто ж зрозуміє цього ідіота.

А я не забуду, бо дурість моя,

Пам'ятає — ті ніжні почуття,

Що плекали мене в цьому сірому світі,

Що відростили, колись мої крила.

Але троянда вколола шипом,

Отруту впустила вона в мою кров,

Відняла мою серце і душу,

І відпустила - блукати по суші...

Холод кісток мене тримає,

Допоки кригою вкриті вони,

Знаю що матиму сили йти,

Йти туди де сонце гуляє.

Колись я знайду його там,

Де не видно кінця кольорам,

Теплим, яскравим безмежно квітучим,

Там буде воно - дуже сліпуче.

Мене прийме в обійми крихкі,

Обігріє й розтопить криги шматки,

Тоді я звалюся усім своїм тілом,

На м'якую траву, що розгладить тінь мою.

Там я й зостанусь на віки-віки

Вже не один, та все ще сумний.

Змішаюсь з землею пухкою,

І проросту я білою сосною.

Вітер буде завивати, про мою утрату,

Про не оберненість моменту - мого інциденту.

Хмари сльози проллють на сосну велику,

І далі полинуть до самого згину.

Таємне зерно в мені є,

Воно в мені проростає,

Я не знаю чому,

Та змене воно - все вижимає.

Не знаю що то за квітка буде,

Коли вона проросте,

Якою будуть пелюстки її,

Яким ароматом повітря вспашить.

Воно обплело мої сердце й легені,

В мозок поволі прокралось таємно,

Шлунок звязало неначе плющом,

А очі стали цілющим руслом.

В зростані своєму воно все взяло,

І вірю віддасть - так як було,

Мрію про те що ця квітка моя -

Буде прекрасна як небесна зоря.

Буде світити усім від усюда,

Та до самого сонця зростати,

Стане опорою самого неба,

І відкриє прохід до мого сердця.

Я все би віддав за тиху ніч,

Без дум та ідей про цей світ.

Таку мовчазну неначе сон,

Щоб в місячнім сяйві згорав білий льон.

Очі свої зайняти вогнем,

Ти наврядчи зможеш уже,

Їх змії з'їдять з пекельним вогнем,

І осліпниш як сонце ти з днем.

Будеш блукати в чорному світі,

Без мрій, без надій, у самотині,

Кого б не любив, кого б не чекав,

Ти матимеш відчай в антитілах.

Продав ти коня і пів королівста віддав,

Чи отримав ти - те що мав?

Чи відчув ти кохання та єдність сердць?

Ні? То слухай тепер, мій ти кінець.

Він мав безповоротній фінал

Такий крутий, що мене аж зламав

Повалив до самого долу,

Так що фундамент закришився поволі.

Я все чекав, на той порятунок,

Та він не зявився і я тепер тут,

Пишу щось у всесвіт крихкий як одвіччя,

І не молюся богам я більше тернистим.

Все відпусти по тихому Нілу,

До самого Анубіса, в тишу.

Там де не чути стуку сердець,

Там де мертві ідуть під вінець.

Крила свої відростити,

Після того як вони згнили.

Не найприємніше діло в житті,

Та все ж викарбуй це в голові.

Ти все спаплюжив і загубив,

Та пам'ятай - ти ненайгірший серед усіх.

Крила твої це грунт під ногами.

Немає його і ти вже з кінцями...

Дурні ці ідеї про крила мої,

Та все ж вони мають бути в житті.

В моєму, твоєму та всіх від усіль.

Ми всі білі діти в житті цім повір.

Наші душі як сонце, яскраво співають,

І мріють про боже займання сердець.

Для цього й живемо, для цього й вмираєм,

Заради кохання, заради згорання.

Не важливо - сьогодні чи завтра,

Ми загоримся і будем кохати.

Кохати без тями людей і себе.

Колись ми згорим у цьому займанні.

Ми будем тліти та висихати.

Попелом тихо білим зсипатись.

Окропим його святими слізьми.

Та відростим крила нові.