Мілена Грім

Латаття, як поле нервове,

Мінні поля сповнені болю…

Я – дезертир,

Я – грішний відступник.

Мій командир –

Сліпий богохульник.

Я здався в полон

На волю свободі,

Шаную закон

У божій природі, –

За це ж – гільйотина

У суддів безчестя.

Я мріяв, що згину

В Христове пришестя.

До почуттів потрібен ключ,

До відчуттів - нейрони

Інстинкт тримає обіруч:

Шайтан,Ібліс,чи янгол чорний?

З тобою світ - без почуттів,

Без тебе всесвіт – зникне.

Невже до мене збайдужів

Мій Янус многоликий?

Для почуттів потрібен ти,

Для відчуттів - ми двоє.

В твоїх руках горять світи,

Я теж впаду, мов Троя.

Твоя любов запекла, як корида:

Червоне шмаття і бурхлива кров.

Благала німо, мов каріатида,

Щоб ти мене в бою не проколов .

Аби не ранив в поєдинку з тінню –

Непримиренним ворогом своїм –

Мою любов, моє терпіння,

Мою бездонну глибочінь.

Не проливай моїх дощів! Ні краплі

Не дам для зрошення твоїх гординь

Я через тебе – пташка в клітці затхлій:

Боюся волі і боюсь тепер прозрінь.

Свічка невтомно бринить язиками вогню

Сіль четвергову з мішечку на захист сипну,

Звіробій, кропива, часник, ялівець, конюшина, –

Й дрібочка чар на додачу до власної сили.

Місячну нитку зі срібла в мольфу заплету:

Силам землі я подяку за міць принесу,

Ще і умиюсь росою живою з криниці –

Щоб розгадати усі їх дива й таємниці.

Багато шляхів мандрувала душа споконвічна:

Життя одягала й знімала, неначе вбрання.

Мої тілеса, що змінила душа за сторіччя

Змогли усвідомити тільки єдине знання:

Що кокон метеликом так і не став завчасу, –

Заточена я у старих і заношених латах.

Вогонь, що палає і будить іскрою зі сну

Стихає і гасне від слів опонентів пихатих.

Личини мої, ніби маски, цупкі, несвідомі

І ролі, що в черзі на кастинг, віками стоять, –

То тисячі образів в кожній прожитій персоні

Благають, змагаються, вороном диким кричать.

А десь буяють дикі вишні.

П’яніють бджоли в ароматах

Гудуть від них дерева пишні.

І гомін на обійстях та у хатах.

Так легко на душі і сонячно!

Немов весь світ чекає свята.

Зростає перший дикий соняшник

І сміхом сяють оченята.

А десь, нічого й не мінялось. Вже давно.

Солону зливу сіре небо віджило.

Та в пам’ятях старих відлуння майорять

Тих днів гірких, що їх не хочеться згадать.

І дивлячись із тих часів у сьогодення, мовчки

Зберу у пригірщ теплих почуттів. Заговорю сорочку.

Нехай зігріє душі днів. І проросте в садочку

Родинним деревом дідів. Та вбереже синів і дочок.

Настане день в якомусь часі, і під небом

Я посміхнусь, розправлю крила понад степом.

Вдихну солодкі запахи весни, заллю зіниці цвітом,

Під звуки ніжної струни, рожеві й теплі, наче літо.

Світ завмер сутужно:

Світ спостерігає.

Подихи напружені …

Спокою немає.

Плівки із новин

Демонів хвостами

В’ються навздогін

Шпальтами й вустами.

Струни вже тріщать

І нутро мандражить:

«Годі вже нещасть,

Досить з мене вражень».

Історичність днів

Хай горить у пеклі

Той, хто не зомлів –

Бореться запекло.

Світ боїться знов,

Так уже бувало,

Знов вогонь і кров

І страшна навала.

Там де зараз лежить асфальт

По дорозі старій, і не з криці,

Проїжджав славнозвісний Скальд

На своїй золотій колісниці.

Дарував він людям таланти.

Виявляв митців і музик,

Хто майстерно вправлявся би в танці,

Поки хист до навчання не зник.

А Земля і прихильна, й родюча

За дітей, що зродились на ній

Дивувала. І пишний, бундючний

Годувала кортеж дорогий.

Та дорогу покрили асфальтом,

І талант закопали у нім

І художники і музиканти

Стали слугами в ладі новім.

А Землі так хотілося жити!

І родити талан для дітей

Але ж ходять по ній ворожбити

І виманюють волю в людей.

Ти маниш мене вперто словом: «завтра»

Й «згодом»

А потім – інша вишукана мантра

З кодом.

Я чую фрази: «я не знаю», «зачекай» -

Відмовки сталі.

Як колискову, гомониш уже відколи:

«Та та ж мені потрібна, як ранковий чай».

А далі …

Далі знов по колу….

До слова "біль" - нема синоніму...

Як до "отрути" - хибно: "антидот"

До слова "жаль" - лише омоніми,

Що жалять вухо й душу вкотресот.

Розчарування - спалені мости –

Бездонне попелище полюсів.

На них уже життю не прорости:

Бракує віри і бракує слів…

Бере в обійми сон мене

За руку він крізь ніч веде

Кидаю в мрії я себе

Так треба

Смакує хтось терпке вино

І ніч спадає за вікном

Накрила зоряним сукном

Півнеба

Стає прозорою свідомість

Я поринаю в невідомість

І відлітаю в невагомість

До ранку

Якийсь у цьому колорит

Годинник відбиває ритм

І я іду крізь лабіринт

Світанку

Неначе шукаєш в прийдешнім надіі проміння.

Вважаєш,

Що душам дарує хтось світле спасіння.

Бажаєш

Зібрати до купи всі страчені долі з насінням.

Не знаєш

Законів найвищої Божої волі.

Не знаєш прозріння.

Рятуй себе сам, рабе власного болю, бо ти є

Творіння

Що здатне отримати шанс, хоч мізерний

до воскресіння.

Та тільки надію свою не латай, не плекай, а карай

До коріння.

Бо там де надія, там – руки до неба, не буде від того

спасіння.

Бо руки не в небо, а в землю і діло, щоб зріло лиш щире

Пахтіння

Із хаосу вод повстане краса, як було за часів

сотворіння,

Безсмертний нектар,

алхімічне

космічне

правічне

цвітіння

Проллє на пригнічений дух.

І зцілить тебе.

І всі твої покоління.

Хто починає діалог з претензій, –

Нехай на успіх не плека надій,

Бо він, немов крадій енергій,

Нищитель часу. Лиходій!

Хто починає діалог з претензій, –

Той п’є отруєний напій,

Живе за покликом ілюзій,

І брак зростання та надій.

Хто починає діалог з претензій –

Той гострить слово, мов до бою,

І мелодійність вже – без сенсу,

І рветься зміст його струною.

____________________

*лат. casus belli, «привід для війни»

В часи терпкої ностальгії

Мене рятують тільки мрії,

Повзуть по пам’яті моїй

Мов вужиків малих сувій.

Колись здавались недосяжні,

Будили кров. Були звитяжні.

Відгомонів роками час

І мрії втілились для нас.

В хвилини розпачу, буває,

Я знаю: там за небокраєм

Мене чекають дні нові

І їх узори рятівні.

Не вір нікому, окрім себе.

Ні тим, хто там сидить - на небі,

Ні тим, хто на землі керує –

Твоє життя їх не турбує.

Не опускаю крила духу

Не вірю в острах грізні рухи.

І шлях мій щирий - до сердець,

Бо так нашіптує творець.

Той день, коли земля розквітне полум’ям надії,

Уже настав. І це - не мрії.

Це арії величні, що готує доля нам.

І нашим прадідам, й синам.

Усім захисникам родини –

Такої серцю рідної Вкраїни.

Вони безмежно нас любили

І завжди палко боронили

Від ворогів. Від злих богів. І від чужої люті.

Всі, хто колись насмілились сюди прийти, уже – забуті,

Живуть в своїй спокуті, гептом зречені краси.

І лише згадують та плачуть про часи,

Коли були могутні.

Бо в правди – декорації відсутні.

Пора уже зове у «останню путь» всіх тих,

Хто з кривдою прийшов до нас.

Душа їх згнила! Вона саму себе захоронила.

Залишила лише урок для тих,

Хто ще не встиг розплющить очі,

Або колись, до прикладу, захоче

Завдати кривди ближнім серед ночі.

Кров, що тече по жилам не лиш в людських тілах,

Що окропила землю всю і освятила прах, –

Своє зробила. Стрепенулась Україна,

Яку не раз торкалась зайди дикого рука.

За це вклонися і подякуй старожилам!

Їх мудрість нас навчила. І волею хрестила.

Тому нас не зломила жодна ще ворожа сила!

Бо дух, який земля віками ця родила –

Не просто тлінне тіло – безсмертне зоряне світило!

Тому і маємо надію. Незламну і солодку мрію,

Даровану колись ще Кию, на власну міць

І землю, яку благословили

святі небесні сили.

Колись давно,

Ще за часів козацтва,

А може ще й князів,

Наш стяг був символом багатства –

Незліченних ланів.

Голубоокий степ,

Безкрайнії простори,

І вітер, що єднає край,

Несуть свій поклик до свободи –

Ти лиш милуйся і вдихай.

Куди не глянь -

Під синім небом

Земля розкинулась в убранні:

То посміхається мінливим степом,

То горами милує на світанні.

Над синім морем,

Спозарання,

Встає жовтогаряче сонце,

Несе в дари воно кохання

І промінь віри у віконце.

Блакитно-жовтий.

Це не просто символ,

Чи гордість за країну,

Це всюдисущий янгол –

Любов до Батьківщини!

Цей світ був сплетений для тебе

Нитками із твоїх думок.

Він служить лиш твоїм потребам, –

Шепоче в підсвідомості струмок.

Твоє життя тебе відображає,

І світ всередині тебе таємний, наче,

Коли ж до дійсності вертаєш,

Буває, часом, з горя плачеш.

Якщо живеш в історіях ворожих,

Ти бачиш все не так, як воно є,

Де проти тебе всі і кожен –

Так істина в тумані розтає.

Трьохсотий день війни морозить душу,

Зливається у хаос шепотінь.

Ми проживаємо тілесну стужу

І серця слізні клекотіння.

Трьохсотий день війни – все завмирає,

І, ніби каменем, тягар бентежний.

Цей день нам мовчки сповіщає:

В країні все ще гасимо пожежу.

Трьохсотий – шрам на серці України,

Кривава рана, що оманою болить.

Страшні, обвуглені, гіркі руїни,

Які піднімем ми і завше будемо любить.

Бувають дні, коли сумую.

Буває: плачу і сміюсь.

Бувають дні, коли не чую

Я навіть власну лють.

Буває, я сиджу і мрію,

Буває, в розпачі томлюсь.

Але ніколи більш не смію

Корить себе, як помилюсь.

Життя – це шлях, і він – нерівний:

Живий, бурхливий і чарівний.

Не варто лист цей марнувати,

Щоб бездоганністю блищати.

І щоб не встигнути пізнати

Душі своєї всі палати.

Тому я часом і лютую.

Бувають дні, коли сумую,

Бувають дні, коли цілую,

Але ніколи не шкодую

Про те, що іноді бунтую.

І безперечно не марную

Свою я долю. Її ціную!

На небокраї розпласталось полотно,

Змішало кольори під покривом туману.

Тонка вуаль осіла на Дніпро,

Накрила ліс цупким жупаном.

Прадавні пагорби розкинулись рядном,

Трипіллям дише обрій непохитний.

Пряде історію живим веретеном

Дух долі праведний, жовто-блакитний.

Ти розмальована, як лялька із вітрини,

Рябиш собою, де би не пройшла.

А де ж невинний сміх дитини,

Що суть жіноча вглибині хова?

Ти йдеш, неначе заробляєш на медалі,

Виблискуєш холодним глянцем кришталю.

А чи спроможна ти, не одягаючи вуалі,

Відверто викрити жіночу суть свою?

Багато гри, багато драми тягнеш за собою.

Хвали, фанфар, під скромністю удаваною, ждеш.

Ти не знайдеш свого сміливого героя,

Бо вдаваним життям чомусь живеш.