Кобзар

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і господом забуті!

Так що ж мені тут гріти-дути!

А де оті?.. Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають,

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то певне б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених катами,

Такими ж самими, як ви.

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!.. Де ж ти?

Великомучениче святий?

Пророче божий? Ти меж нами,

Ти, присносущий, всюди з нами

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо… про любов

Про безталанную, про горе;

Або про бога та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо… Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий!

Ти, знаю, лепту розділив

Свою єдину… Перед богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого,— на волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! Прочитаю

Собі хоть мало… оживу…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І бога богом назову.

1850