Кобзар

Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зострілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали,

І розмовляли, сповідались

Один другому. "Довгий вік! —

Старий промовив. — Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік.

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі." І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй,

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє. І потечуть з очей старих

Сльози молодії,

І умитеє сльозами

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

"Багато дечого не стало,

Сказав старий. — Води чимало.

Із Ікви в [море] утекло…

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я, —

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Як ті щенята. Покусали

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголов'я

І я учуся. Слізьми! Кров'ю!

Письмо те полилося… Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись богу

Та за ралом спотикатись,

А більш нічого

Не повинен знать невольник.

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі —

Не дає. І в москалі,

Проклята, не голить.

Що тут на світі робити?

Пішов я до рала…

А паничів у гвардію

Поопреліляла…

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!

Отож працюю я за ралом.

Я був убогий сирота,

А у сусіда виростала

У наймах дівчина. І я…

О, доле! Доленько моя!

О, боже мій! О, мій єдиний!

Воно тойді було дитина,

Воно… Не нам твої діла

Судить, о, боже наш великий!

Отож вона мені на лихо

Та на погибель підросла.

Не довелось і надивитись,

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і господа хвалить…

А довелося…

Накупили

І краму, й пива наварили,

Не довелося тілько пить.

Старої пані бахур сивий

Окрав той крам. Розлив те пиво,

Пустив покриткою… Дарма,

Минуло, годі… Недоладу

Тепер і згадувать. Нема,

Нема, минулося, пропало…

Покинув ниву я і рало,

Покинув хату і город,

Усе покинув. Чорт нарадив.

Пішов я в писарі в громаду.

То сяк, то так минає год.

Пишу собі, з людьми братаюсь

Та добрих хлопців добираю.

Минув і другий. Паничі

На третє літо поз'їзжались,

Уже засватані. Жили

В дворі, гуляли, в карти грали,

Свого весілля дожидали

Та молодих дівчат в селі,

Мов бугаї, перебирали.

Звичайне, паничі. Ждемо,

І ми ждемо того весілля.

Отож у клечальну неділю

Їх і повінчано обох,

Таки в домашньому костьолі.

Вони ляхи були. Ніколи

Нічого кращого сам бог

На бачив на землі великій,

Як молодії ті були…

Заграла весело музика…

Їх із костьола повели

В возобновленії покої.

А ми й зостріли їх і всіх —

Княжат, панят і молодих —

Всіх перерізали. Рудою

Весілля вмилося. Не втік

Ніже єдиний католик,

Всі полягли, мов поросята

В багні смердючому. А ми,

Упоравшись, пішли шукати

Нової хати, і найшли

Зелену хату і кімнату

У гаї темному. В лугах,

В степах широких, в байраках

Крутих, глибоких. Всюди хата,

Було де в хаті погуляти

І одпочити де було.

Мене господарем обрали.

Сем'я моя щодень росла

І вже до сотні доростала.

Мов поросяча, кров лилась.

Я різав все, що паном звалось,

Без милосердія і зла,

А різав так. І сам не знаю,

Чого хотілося мені?

Ходив три года я з ножами,

Неначе п'яний той різник.

До сльоз, до крові, до пожару

До всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

Спряжеш дитину на огні

Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ.

Всього, всього тойді бувало,

І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

І зарізав би, та диво,

Диво дивне сталось

Надо мною недолюдом…

Вже на світ займалось,

Вийшов я з ножем в халяві

З Броварського лісу,

Щоб зарізаться. Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми божі, ніби з самим

Богом розмовляють,

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О боже мій милий!

Який дивний ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало:

І малого знаку

Нудьги тії не осталось,

Мов переродився…

Подивився кругом себе

І, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ

Святим помолитись,

Та суда, суда людського

У людей просити".

1848