Кобзар

Поема

Посвященіє

Думи мої молодії —

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому… Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш…

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія,

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся… Дивлюся я —

Нічого не бачу…

Прокинуся… серце плаче —

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: "Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму…"

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

Той блукає за морями,

Світ переходжає,

Долі-доленьки шукає —

Немає, немає…

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею… от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка; а він її

Лає, проклинає

І за чвертку закладає —

Ні, не покидає!

Як реп'ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи, а там — скирти,

А там — у палатах

Сидить собі сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче — сама найде,

У колисці найде.

Ще на Україні веселі

І вольнії пишались села

Тойді, як праведно жили

Старий козак і діток двоє…

Ще за гетьманщини старої

Давно се діялось колись.

Так, коло полудня, в неділю,

Та на зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів, з бандурою в руках,

Старий козак.

"І так і сяк!

(Старий міркує, розмовляє).

І треба б,— каже,— й трохи шкода.

А треба буде: два-три года

Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись… Ярино!

А де Степан?" — "А он під тином,

Неначе вкопаний, стоїть".

"А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюда, та йдіть обоє…

Ануте, діти, отакої!"

І вшкварив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює;

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює.

"Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха.

Якби мені чоловік молодий,

До другої не ходив, не любив.

Ой гоп, чики-чики,

Та червоні черевики,

Та троїсті музики,

Од віку до віку

Я любила б чоловіка!"

"Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив".

"Ануте, діти, отакої!"

І старий піднявся,

Як ударить, як ушкварить,

Аж у боки взявся.

"Чи так, чи не так,

Уродив пастернак,

А петрушку

Криши в юшку —

Буде смак, буде смак!

Ой так, таки-так,

Оженився козак,

Кинув хату І кімнату

Та й потяг у байрак".

"Ні, не така вже, підтопталась

Стара моя сила,

Утомився… А все це ви

Так розворушили.

О бодай вас! Що то літа?

Ні, вже не до ладу…

Минулося.

Іди лишень

Полудновать лагодь.

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з'їсти.

Іди ж, доню… А ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане.

Ще й не лазив".— "То я не син?

Я чужий вам, тату?"

"Та не чужий, стривай лишень.

От умерла й мати,

Таки твоя, а я й кажу

Покойній Марині,

Моїй жінці: "А що,— кажу,

Возьмем за дитину?"

Тебе б оце. "Добре,— каже

Покойна Марина,

Чому не взять?" Взяли тебе

Ми та й спарували

З Яриночкою докупи…

А тепер осталось

Ось що робить. Ти на літі,

І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать

Та що-небудь діять.

Як ти скажеш?" — "Я не знаю,

Бо я думав теє…"

"Що Ярина сестра тобі?

А воно не теє,

Воно просто, любітеся,

Та й з богом до шлюбу.

А поки що, треба буде

І на чужі люде

Подивитись, як там живуть,

Чи орють,

Чи не на ораному сіють,

А просто жнуть

І немолоченеє віють,

Та як і мелють, і їдять —

Все треба знать.

Так от як, друже, треба в люде

На рік, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

Не думай, коли хочеш знать,

Де лучче лихом торгувать,

Іди ти в Січ. Як бог поможе,

Там наїсися всіх хлібів,

Я їх чимало попоїв,

І досі нудно, як згадаю!

Коли здобудеш — принесеш,

А коли згубиш — поживеш

Моє добро, то хоч звичаю

Козацького наберешся

Та побачиш світа,

Не такого, як у бурсі,

А живі мисліте л

З товариством прочитаєш,

Та по-молодечи

Будеш богу молитися,

А не по-чернечи

Харамаркать. Отак, сину,

Помолившись богу,

Осідлаєм буланого,

Та й гайда в дорогу!

Ходім лишень полудновать.

Чи ти вже, Ярино,

Змайструвала нам що-небудь?

Отаке-то, сину…"

"Уже, таточку!" — озвалась

Із хати Ярина.

Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється,

І очі не бачать, не чуть голови!

Замість шматка хліба за кухоль береться.

Дивиться Ярина та нишком сміється.

"Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —

Нічого не хоче! Чи не занедужав?"

"Братику Степане, що в тебе болить?" —

Ярина питає. Старому байдуже,

Нібито й не чує. "Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба,— старий промовляє

Нібито до себе.— Анумо вставать,

До вечерні, може, ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать".

"Степаночку, голубчику!

Чого се ти плачені?

Усміхнися, подивися,

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу? Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Утечу, єй-богу,

Та й сховаюсь у бур'яні…

Скажи-бо, Степане,

Може, й справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою…

Може, це з пристріту?"

"Ні, Ярино, моє серце,

Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

Тебе й батька, на чужині

Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…"

— "Схаменися! Єй-богу, з пристріту!

Я не сестра? Хто ж оце я?

О боже мін, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре. О, боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка

І мене не стане?"

"Ні, Ярино, я не кину,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З старостами — за тобою

Та за рушниками…

Чи подаєш?" — "Та цур тобі

З тими старостами,

Ще й жартує!"

— "Не жартую, Єй-богу, Ярино,

Не жартую!.."

— "Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька? Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?"

"Ні, моє кохання,

Моє серце!"

— "Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала…

Ой, ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-богу, заплачу".

І заплакала Ярина,

Як тая дитина.

І крізь сльози промовляла:

"Покине! покине!"

Як той явір над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися,

Мов у пеклі. А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться,

І знов заголосить.

Незчулися, як смерклося;

І сестру, і брата,

Ніби скованих докупи,

Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині

Не спиться,— ридає.

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Й вона з відрами побігла —

Ніби за водою

До криниці. А тим часом

Запорозьку зброю

Старий виніс із комори,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби знову

Старий молодіє.

Та й заплакав. "Зброє моя,

Зброє золотая!..

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи, моя ти зброк,

Молодій ще силі,

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!"

Вернулися од криниці,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан надіває.

А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

Та плачуть обоє.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

Й самопал семип'яденний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла;

І старий заплакав,

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина;

Старий батько іде рядом,

Научає сина:

Як у війську пробувати,

Старшин шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

"Нехай тебе бог заступить!"

Як за селом стали,

Сказав батько, та всі троє

Разом заридали.

Степан гукнув, і курява

Шляхом піднялася.

"Не барися, мій синочку,

Швидше повертайся!" —

Сказав старий. А Ярина,

Мов тая ялина

При долині, похилилась…

Мовчала Ярина.

Тільки сльози утирає,

На шлях поглядає;

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає;

Ніби шапка через поле

Котиться, чорнів,

Пропадає, мошечкою

Тільки-тільки мріє,

Та й пропало. Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина

Із куряви. Не вирнула —

Пропала! І знову

Заплакала Яриночка

Та й пішла додому.

Минають дні, минає літо,

Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя, мов убитий

Старий під хатою сидить,

Дочка нездужає Ярина;

Його єдиная дитина

Покинуть хоче. З ким дожить,

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

"В твоїх руках все на світі,

Твоя всюди воля!

Нехай буде так, як хочеш,

Така моя доля",

Старий вимовив і нишком

Богу помолився;

Та й пішов собі з-під хати

В садок походити.

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї;

І сонечко серед неба

Опинилось-стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало,

І Ярина вийшла з хати

На світ божий глянуть,

Ледве вийшла: усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась…

А лютеє лихо

В самім серці ворухнулось

І світ запалило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка,

Ідуть люде в Київ

Та в Почаїв помолитись,

І вона йде з ними.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась;

У Почаєві святому

Ридала-молилась,

Щоб Степан той, доля тая

Їй хоча приснилась.

Не приснилась. Вернулася,

Знову забіліла

Зима біла. За зимою

Знов зазеленіла

Весна божа. Вийшла з хати

На світ дивуватись

Яриночка, та не бога

Святого благати,

А нищечком у ворожки

Про його спитати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю та весілля

З воску виливала.

"Он, бачиш, кінь осідланий

Тупає ногою

Під козаком; а онде йде

Дідусь з бородою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби догадався

Козак отой злякать діда.

Злякав та й сховався

За могилу, лічить гроші;

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець,

То, бач, ради страху,

Щоб ляхи або татаре

Часом не спіткали".

І радесенька Ярина

Додому верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п'ятий минає

Немалий рік, а Степана

Немає, немає.

І стежечка-доріжечка,

Яром та горою

Утоптана до ворожки,

Поросла травою.

Нема його. У черниці

Косу розплітає

Безталанна, коло неї

Падає, благає

Старий батько, хоч літечко,

Хоч Петра діждати 6,

Хоч зеленої неділі…

Діждались, і хату

Уквітчали гарнесенько,

І в сорочках білих,

Невеселі, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають… щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

І ніби співає.