Кобзар

Поема

Були на хуторі пани,

І пан і пані небагаті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий,

От і талан господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів;

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

"Занапастила мене мати,

Зов'яне марне у палатах

Краса і молодість моя".

"Ти, душко, плачеш?"

— "Хто се, я?

Ні, я не плачу…"

— "Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль".

"Мені не треба тії шалі".

"Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце".

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла,

Та й бачить, що пасе ягнята

Мале хлоп'яточко в стерні.

"О горе, горенько мені!

Що я робитиму на світі?

Се ти, Петрусю?" — "Авжеж, я".

"Ходім до мене, будем жити,

Як там на хуторі колись

Жили, жили".

Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся. Одним одна

І виростала, й дівувала,

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупі гроші пропили…

І тяжко, тяжко заридала.

"Ходімо, серце, погулять!

Ходім, Петрусю, в сад, в палати"

"А хто ж тут буде доглядать,

Хто попасе мої ягнята?"

"Нехай хто хоче!" —

Й повела

Його в палати. А в палатах

Причепурила, одягла,

А потім в школу оддала.

І любо їй. Нехай радів,

Поки надія серце гріє,

Поки росте з того зерна

Або кукіль, або пшениця.

Бо ми не знаєм, що твориться

У його там. А він хоч зна,

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твоє,

Чи оддала б за генерала

Дитя єдинеє своє?

Не оддала б… А втім, не знаю…

Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,

Петрусь до школи та із школи

З книжками ходить та росте.

Сама аж ніби молодіє,

І генерал собі радіє,

Що діло, бачите, святе

Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,

Зимою в Київ одвезли,

І там у школу оддали,

І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь

Уже Петром і паничем,

І кучері аж по плече,

І висипався чорний ус,

І ще… Та се ще не втече,

Розкажем іноді колись

Про те, що снилося Петрові.

А генеральші чорнобровій

Що тепер снилося? то ми

Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б'ючи,

Ридала, билася… нечистую

Огненную сльозу лила.

Вона благала пресвятую,

Щоб та її… щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала —

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не помогла:

Вона, сердешна, одуріла,

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся. Тяжко їй!

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить Не стало сили,

Сердега разом одуріла.

Та й як його одній святії

Прожити літа молодії?

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч,

А то задавить. Генеральша

Не перескочила, бо їй

Хотілось жити, молодій!

Хотілося б… Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша,

А наш несолений куліш —

Як знаєш, так його і їж.

"Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце! мій ти сину!

Рятуй мене, рятуй! рятуй!

О матер божая! розкуй

Мою ти душу!" І ридала,

І батька й матір проклинала,

І все на світі. А Петрусь,

Її єдиная дитина,

Гуляв собі пренеповинний

В саду та арію якусь

Мугикав стиха. Більш нічого

Петрусь не бачив. А небога

Сама не знає, що робить?

І що їй діяти з собою?

Або сховатись під водою,

Або принамені розбить

О стіну голову…

"Поїду в Київ, помолюся.

Молитва, може, прожене

Диявола… О! мій Петрусю!

Молитва не спасе мене,

Я у Дніпрові утоплюся!"

Моліте господа, дівчата,

Моліте господа, щоб мати

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною.

На світі є кого любить

І без користі. Молодою,

Пренепорочною, святою

В малій хатині буде жить

Любов та чистая. І буде

Святий покой ваш стерегти

І в домовині. Що ж то буде

З превосходительною? Що ти

Тепер робитимеш з собою,

З своєю божою красою?

Хто стерегтиме твій покой,

Украдений твоїм Петрусем?

Хіба архістратиг? Та й той

Не встереже тепер. Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була.

Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила.

А ти аж плакала, молилась —

Та й занехаяла. Везла

Назад гадюку в серці люту

Та трошки в пляшечці отрути.

Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі

Щось, ходя, шепче сміючись.

Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

Та й спать, упоравшись, лягла.

"Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю

Та й буду жить собі та жить,

Петруся-серденько любить",

Подумала чи то сказала.

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу, і дожить

До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі;

Заговорили щось погане,

До генерала ідучи

Прощатись, люде. Аж гуде,

З усіх усюд народу йде,

Та щось шепочуть про отруту

І судових неначе ждуть,

І разом стихли на минуту.

Приїхали; ножі беруть,

І генерала розчиняють,

І яд находять в животі.

Громада глухо присягає.

Заприсягла. Питає суд:

"Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його?" Гудуть,

Мов стиха дзвони. "Пані! Пані!"

Громада зично загула.

Тойді на ґанок виходжає

І до громади промовляє Петрусь.

І каже: "Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!"

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір…

1850