Промінь на лезі. Камінь

До Аламейну ми не знали перемог,

Після Аламейну ми не зазнавали поразок.

Черчілль

Одного разу був собі на світі маленький принц. А як не принц, то хлопчик при дерев’яному мечі. А десь у далекому замку сумувала маленька принцеса.

Коли хлопчик підріс і закінчив шостий клас, батьки відвезли його на літо до бабусі в село. Ввечері вони прийшли на вокзал і цілу ніч їхали в поїзді. Поїзд їхав крізь смоляну темряву, за вікном яскравими голками пропливали далекі таємничі вогники дивних кольорів. Дуже холодні білі, сині, зрідка червоні. Палали факели на схованих темрявою димарях комбінатів. Далеко-далеко повільно рухалися дрібні золотаві мушки нічних автомобілів на дорогах. Хлопчик заліз на верхню полицю і лежачі на животі дивився у вікно. Потяг колихав в череві спекотне повітря, в якому, як комахи в бурштині, спали спітнілі пасажири. Хлопчик збирався не спати всю ніч, але голки-вогники так кололи очі, що він прикрив повіки.

Зранку вони вийшли на перон. Ранок був у розпалі, але після вагону хапала кришталева свіжість. Біля вокзалу бовваніла темна водонапірна вежа, в парку в місті ходили голуби і бігали руді білки, біля автомату газ-води роїлися страшні оси.

Біля траси на повороті до села Замковище спали у баюрах велетенські кнури.

Того літа хлопчик вперше закохався.

Густе каштанове волосся, в якому золотом грало сонце, розсипалося по обличчю дівчинки, що зістрибнула навіщось у траву з високої трибуни біля сільського клубу. Тоді дівчинка сполохано підняла очі на хлопчика, що йшов повз з дерев’яним мечем і зніяковіло посміхнулася. Трошки, ледь-ледь. І з ним миттю сталося щось, чого він не знав до того і вже не пізнає ніколи. Ніби він прокинувся, і побачив тільки тепер зелену траву і блакитне небо, і білі хмари, і сонце, і сині спалахи сойчиних крил і тополі, що ловили вітер.

* * *

Вночі – безвітряно, лагідно, тепло. Вщухло все на заплавах, поснула скотина і птиця, виструнчилися біля хат темні мальви-ружі. Викотилася на небосхил срібляста і ясна повня, зробила все довкола подібним до старих малюнків тушшю, до ілюстрації з пожовклої книжки про подорожі в далекі південні краї. Гарна видалася весна – і сонце, і дощі – рясні, теплі, швидкі. Ще трохи і Трійця, і літо. Трави височенні, вода в колодязях піднялася, стариці та рукави річки отримали нові свіжі течії, змінили малюнок. Риби повно, качок та різного птаства в очеретах повно. Будуть добрі врожаї. Лише б стало рук, будуть і сякі-такі гроші. Не життя – картинка. І радіти б такому життю, або, принаймні, спати собі мирно, втомлено. Так ні…

Тихо плачуть по хатах жінки й старі баби, палять на ганках чоловіки, крадькома позираючи через плече, вирячуючи очі у посріблений місяцем морок. Десь виє пес, відчувши, як чорна вода страху розлилася вуличками, потекла під тини, чорні випари отруїли майже кожне серце. Дільничний розігнав по хатах молодь від зачиненого магазину та клубу, ледь смеркло. Запалила каганця перед образами та б’є поклони набожна баба Ковба, в темній хатині стоячи на хворих, розпухлих колінах. Не лише вона, багато хто зранку вирушить до Турівки у храм, хоч завтра лише субота.

У великій хаті, оточеній пишними, височезними квітниками горить на підвіконні свічка. Всередині німотно сидить біля темного вікна стара вчителька. На столі – розгорнутий шкільний випускний альбом. На альбомі – закляклі старечі долоні, що, ніби намагаючись вберегти, лягли обабіч однієї з маленьких фотографій.

Німотний, нерухомий став увесь світ довкола. Лише тріпоче на підвіконні полум’я свічки. Лише в Замковищі немає спокою цієї ночі. І не поскаржитися в органи місцевого самоврядування, і не звернутися до міліції, і не розпатякати новину на базарі у Турівці. Та й від бога – ніби жодної відповіді на молитви. Пече гріх, пече. Добре малим дітям – спить малеча, сплять янголятка..

А в хаті в Шуляків – зовсім не добре. Трясеться старий Мина Шуляк, зимно йому, не гріє ні светр, ні товста вовняна ковдра. Сиве волосся сторчма. Совається на ліжку та стогне. Усі краплі попив – і заспокійливе, і сердечні, самогонки… Нема діла. Марно бідкається коло діда стара Шулячиха, зітхає, що казала, щоб не ходив поночі напередодні Зелених свят. Про себе радіє, що усю хату завішала зеленим гіллям осики, липи та дубу. Ще й полину на підлогу покидала – від нечистої сили. Бо і раніше на Зелені свята… Мина голосно стогне на ліжку, судомно підтягує ковдру до брів. Воно й не дивно – такого страху старий натерпівся. І ніби не далеко заїхав ввечері своєю рипучою «Україною» - кролям накосити. Й ніби не пізно – ледве сонце сіло, видно ще. А потопельниця – ось вона. Хай їй грець! Упокой вже, Господи, душу грішну. Виїхав старий Мина з-за дерев – а та примара висить над шляхом у білій мокрій сорочці, мокре волосся по плечах злиплося, в руках – оберемок якогось зілля, чорні очі так і пропікають наскрізь. Так і не пам’ятає дід, як покинув веломашину, як біг, як ліз через тини, де порвав сорочку та назбирав реп’яхів. Спочатку й мову йому відібрало, а тоді чутка швидко розлетілася селом. То й не спить Замковище, чутно тихий жіночій плач, горять у пітьмі жарини цигарок та каганець перед святими, та самотня свічка перед темною шибою.

А десь далеко… Що це? Немов би стиха порипує стара веломашина, легкі вологі від вечірньої роси ніжки, босі й гарні, натискають на педалі і стиха лине у нічному лісі дивна пісенька:

Сиділа русалка на білій березі

На білій березі,

Просила русалка в дівочок сорочки

В дівочок сорочки:

Дівочки-сестрички, дайте мні сорочки

Дайте мні сорочки.

Хоч худенькую, аби біленькую,

Хоч не біленькую, аби тоненькую…