Я буду твоїм свідком

О, Сонце! В мене губи як море солоні,

Говорив до Соланж морячок.

Загрубілі, мов мушлі, долоні,

Але серце гаряче в твоєму полоні,

Як в тенетах улов із морських зірок.

Я згубився в очах золотих і зелених,

В них бездонна морська вода.

Ради тебе зійду на берег,

Буду вічно опорою лиш для тебе,

Оминатиме дім наш нудьга й біда!

Та сміється Соланж нестримно і дзвінко,

Обіймаючи стан моряка.

Ох, юначе! Плетешся барвінком!

Та хіба говорити не ліньки,

Як на стані моєму твоя рука?

Нащо гарні слова й обіцянки,

Коли тепла й духмяна ніч?

Тож зривай поцілунки п'янкі панянки,

Ніби ніжні росяні нічні фіалки,

Роздягайся скоріше, слова облиш!

Я твоя, якщо хочеш, до самого ранку,

Лиш твоя - ти мені повір!

Ти таку не забудеш ніколи коханку,

Я відаммся тобі без останку,

Буду морем твоїм, мій ніжний звір!

Але завтра... Чи слово це не примара?

Я піду, лиш займеться зоря...

Бо співатимуть знову в порту гітари,

І фламенко, і в танго кружлятимуть пари,

Ну а ти пропадеш в морях.

Я не буду твоя, нічия не буду.

Бо настане наступна ніч...

Ти моряк - навіть ліпше за мене знаєш,

Як багато країв на землі незнаних,

Сильних тіл і вродливих облич,

Ніжних рук, вуст солодких, гладкої шкіри...

Як позбутися їхніх чар?

Обіцянкам твоїм я, звісно, вірю,

Та хоч зір із небес обіцяй без міри -

Не продамся, бо не товар.

Відступив, занімів, захололи руки,

Втік у ніч, не гамуючи сліз.

Піднялися вітрила розлуки,

І у морі втопити сердечні муки

Намагався довіку відкинутий скрізь.

Стільки раз з того дня піднімались припливи -

Не злічити, хоч міряй, хоч важ.

Молоді позирають на скелю в оливах,

Там вже довгі роки над прибоєм гнівливим

Палить люльку стара Соланж.