Я буду твоїм свідком

Горбун не спить, не знає втоми.

Його звуть Фатумом і Роком.

То він людців - огидних гномів -

Жахливим вибалушеним оком

З початку часу споглядає,

Весь час тамуючи відразу.

Постійно долі він ламає,

Та все одно тремтить від сказу.

В Пурпурний Башті він постійно

Худими довгими руками

Із доль плете своє плетіння,

Змагаючись із павуками.

О! Як кортить йому зуміти

Набравшись досить злого вміння

Життя, що на землі буяє

На мертве і сухе каміння

Перетворити! Адже ясно:

Життя - безладний хаос дикий.

Де кожен вбити поспішає,

Аби своє нутро набити!

А ці людці! Найгірші тварі,

Себе "розумні" називають!

Весь час вбиваючи в угарі -

Свій злочин у слова ховають.

Слова красиві і облудні,

Про Віру, Батьківщину й Мати,

Та для одного лиш присутні -

Для права більше убивати.

Для того, щоби катувати,

Щоб вільно нищити народи,

Щоб власне плем'я розділяти

На кольори і на породи!

Щоби собі подібних мати

Рабами, що безмовно служать.

До скону ладні прославляти

Того, хто їх життя паплюжить!

Вони готові плазунами

Повзти до будь-якого трону,

Несуть царям дари жахливі -

Життя синів і доньок лона!

Вони мовчать і терплять горе,

Від болю отупілі й кволі.

Не визнають вони ніколи,

Що королі суцільно голі.

Але не так! Не від насильства

І рабства стали ви такими!

Від того лиш, що кожен має

В душі стать деспотом надію!

І як не може убивати

І нищити собі подібних,

То у брудній халупі душить

Надії й волю власних "рідних"!

Роками сочить кров по краплі,

Аж поки всіх навкруг не зробить

Подібною до себе тваррю,

Що інших потім люто гнобить!

О люди! Ниці, злі створіння,

По вуха у гріхах й пороках -

Молитви ще читати сміють,

І лають руку Злого Року!

"За що?!" Питають гнівно небо,

Коли вчергове біль приходить.

Немовби вже не пам'ятають

Як кожен злу щоденно годить!

Клянуть богів, чи навіть Бога,

І проклинають Долю, Фатум,

Хоча жорстокість Бога й Долі

Із злом людським не порівняти!

Іще й тому вже безліч років

Горбун гнівиться й шаленіє,

Що хоче ліпшої тортури,

Та про людські - лиш тільки мріє!

Ті хробаки в подобі Бога

Катують краще Злого Року,

І як би Фатум не старався -

Попереду на кілька кроків!

Горбун сичить, пряде руками

І б'ється ніби в пропасниці.

Він нитки війн, страждань і муки

Тримає у страшній десниці.

Штовхає він найслабші душі

В безодні ницого пороку,

І владою їх наділяє,

Аби служили Злому Року.

І ллється кров, горять країни,

Жіночі зойки й плач повсюди!

Сміються деспоти безумні

Щомиті гинуть в світі люди.

Свій чорний трон Горбун прикрасить

Людей кишками і кістками.

І шлях до Башти Злого Року

Людськими мостить черепами.

Несе він смерть, несе руїну,

Безумство й фанатизм віками.

Та без людей - він геть безсилий,

Бо робить все лиш їх руками...

* * *

Приходить Лицар до порогу

І владно браму відчиняє.

Заходить в Башту і до трону

Без страху й трепету ступає.

Він дивиться на павутиння,

Що сплів господар в залі темній,

На Горбуна павучі руки,

Такі ж як Меч у ножнах древні.

Той Меч, що носить Лицар здавна

І що боронить світ від згуби,

Той Меч, що б'є у людські душі,

І ті - надіються і люблять.

І люди діляться останнім,

І руку дружби простягають,

І повстають проти свавілля,

Й коханих ніжно обіймають.

І ладні замість незнайомців,

Що зовсім їх добра не знають,

Зійти вчергове на Голгофу,

Де їх катують і вбивають...

Та ні, ніяк не можуть вбити.

Бо Лицар вічний у людині.

І Меч торкне чергову душу,

І та любитиме віднині.