Гріхи Нового Часу

«Усі наші вчинки мають значення. Кожен вчинок із минулого — причина тих подій, що будуть відбуватися.»

Михайло, дідок з метро

— Хто з них?

— Обидва, капітане. — чітко та без запинки сказав Джексон.

— Тоді, ви повинні пройти з нами. — Сіа невдоволено кинула погляд на кіборгів, після чого розвернулася до виходу, цокаючи залізними підборами.

— Пробач за це. — тихенько мовила Хлоя, крокуючи наче п'яна. Мокрі доріжки від сліз блищали на денному світлі.

— Це ти мене пробач. — так само тихо відповів хлопець, насправді думаючи не про це. Він видряпається з халепи.

*

Час спливав надто швидко. Доктор не знав котра вже година, бо більшу частину дня провів у нескінчених допитах. Хлоя виглядала не краще: лице горіло від втоми, голос став хриплим від одноманітності. Ті ж самі питання й ті ж відповіді. Роботи не знали жалю, тому їх мучили аж до вечора.

Кімната для допиту була більше схожа на лікарняну, тільки замість білого, стіни її були чорними. Доктор вже всоте, мабуть, відповідав.

— Чому ви перебували на місці злочину раніше, ніж про це стало відомо нам? — усе допитувався робот поліціянт.

— Ми з Хлоєю опинилися там випадково.

— Не буває такого, містере Доктор.

— Чому ви не можете перевірити наші слова? Чому тримаєте тут немов скотину? — слабко спробувала сперечатися дівчина.

— Це розпорядження капітана Сіа.

— До речі, де ваш капітан?

До кімнати увірвалася капітан разом із двома роботами помічниками. Вона як завжди здавалася невдоволеною.

— Як успіхи, Джексоне? — коротко запитала вона, не дивлячись на затриманих.

— Ніяких, капітане. Вони запевнені у власній невинності.

— Досі так вважають? — ніщо у її словах не видавало здивування. — Тоді краще їх перевести до камери тимчасового утримання. Вже пів на сьому.

— Стривайте! Ви не маєте права утримувати нас більш ніж на 24 години. — хлопець десь набрався сміливості.

— Не можу, але якщо на ранок ви у всьому не зізнаєтесь, отримаєте статтю за щось ще. — капітан вийшла, не чекаючи на відповідь.

Поліціянти підійшли до затриманих, однак ті пішли самостійно, не бажаючи, щоб їх торкалися. Хлоя навіть не ховала розчарування, а хлопець не міг ніяк її втішити. Це його помилка. Кіборги ледве рухали ногами від утоми, а коли опинилися у камері, майже не впали. Останнє, що Доктор встиг побачити — числа 00.00 на годиннику. Щось неправильне було у цьому, але думати не прийшлося. Час застиг, а разом з ним і місто.

*

Йосип тепер вже ні про що не мріяв. Йому не раз доводили, що мрії нічого не значать, що мають значення лише гроші. Й ті в нього є лише завдяки батькам.

Батьки…Яке гучне слово. Чи можна називати цим словом того, хто лише народив тебе, але ніколи не цікавився як особистістю?

Поки хлопець перебував у пастці власного тіла, не розумів цінності свого життя. Він заздрив простим людям, тим, хто зміг відмовити світові бути «таким як усі». Хоча, як би не було смішно, ще декілька років тому, «бути не таким як всі» значило бути у групі еліти. А зараз більше схоже на аутсайдерство.

Йосип плив крізь океан людей, навіть не розуміючи, що змінилося з часу вбивства. Підняв нарешті очі та спочатку висів так зо хвилину. До нього дійшло, що люди не ходять! Машини не їздять! Ба навіть хмари не пливуть небом! Він знаходився буквально у підвішеному стані, відчуваючи усім безтілесним тілом як повітря згущується неначе молоко. Через це йому стало якось поганенько.

Думка з'явилася так несподівано, наче блискавка у небі. У нього ж є фото тієї дівчини! Анна як її там… Якимось чудом він зміг утримати фото та навіть перенести аж від свого кабінету. Йосип пильно оглянув фото, відмічаючи красу дівчини.

На фото вона чомусь перебувала в екіпіровці солдатів із 20-х років 21 століття: курточка у темно-зелену пляму та такого ж фасону штани. На ногах берці — одяг армійського типу. Зачіска — просто хвостик, який було зроблено явно нашвидкуруч. Біляве волосся, ясні голубі очі із червоними наче мак вустами робили із неї красуню. Обличчя наче у бувалого солдата, років так сорока. Його можна назвати одним словом — готовність померти, якщо на те буде наказ.

Йосипові вона подобалася. Схожа на того, кому можна довіритися. Він вхопився у фото ще чіпкіше та прикрив очі. Подумки сказав собі, що має знайти шлях до Анни. Бо вона — ключ до успіху. Він погано розумів причину за якою потрібно знайти її. Лише потім, коли його почало перетягувати в інше місце, він задумався, а чи зможе вона його побачити. Проте вже за хвилину опинився на місці.

У ванній кімнаті. Дівчина якраз милася. Йосип бачив ніжну шкіру кольору спілого персика. Далі погляд зачепився за різні частини дівчини: від ідеальної ключиці до тонкої шиї, її округлих грудей. До лиця, котре аж розпашіло від гарячої води. Вуста вона напів відкрила, наче чекала на коханця. Її тонка талія, форми квадрата у сукупності із чотирма кубиками пресу… Погляд сягнув нижче, аж до шпарини між ногами, між сильними ногами, зауважив хлопець.

Він незчувся як із рота полилася слина. Якби він був у своєму тілі, то у паху було б гаряче. Він настільки замріявся, що дівчина давно вимкнула воду, а її очі, фіалково голубого кольору тепер сердито гляділи на нього. Але без спроб сховати своє тіло.

— Агов! І скільки будеш витріщатися на мої буфери?

Йосип кліпнув та реальність повернулася до нього. Дівчина схрестила руки на грудях, майже як його мати, коли була розлючена. Він залився червоним, попри те, що був привидом.

— Вибачай. Я не знав що мене закине саме сюди. Та ще й коли ти будеш у чому мати народила. — він повернувся спиною, але було досить і того, що побачив.

— Гаразд, можеш уже повертатися.

Не багато що змінилося. Дівчина усього лише замоталася у банний рушник. Фантазія малювала йому вже гори задоволення…

— Гей, привиде! Може, поясниш чого тут з'явився?

— Гм. Пробач. Я не знав що ти зможеш бачити мене. Чи не могла б ти одягнутися? Не можу скласти думки докупи, коли тут така…

— Надто сексуальна? — підказала Анна, пирснувши від сміху.

Вона зайшла за шафу, копирсаючись у пошуку речей. Оскільки це зайняло багато часу, привид вирішив оглянути це місце. На перший погляд, помешкання було крихітним, однак не позбавлено смаку. Біля єдиного вікна розташувалася наче сирота капсула для сну. Капсула розділялася на дві частини — дерев'яну та металеву. На підлозі лежав симпатичний килим, за формою нагадував котячі вуха. У метрі від капсули стояв стіл з голографічним ноутбуком. Йосип повернувся до дверей, де стояла величезна шафа. Вона займала більшу частину кімнати. Шафа вироблена з натуральної деревини й зафарбована у чорний.

Закінчивши огляд, Йосип глипнув на Анну, котра вже вийшла вже повністю вдягненою. Відмітив, що футболка з короткими рукавами кольору хакі дуже органічно на ній сиділа. Штани, які підкреслювали стрункість ніг. І, нарешті, берці. Але попри увесь войовничий вигляд, Йосип не міг відкараскатися від думки яка вона домашня.

— Ну? Я готова до твоєї сповіді, друже. — потік думок перервав її зовсім не ніжний голос.

— Ти напевно хочеш дізнатися про причину мого візиту. Якщо чесно, я навіть не маю гадки. В мене таке відчуття, що ми з тобою зв'язані. Наче Йосип та Анна існували колись давно. У іншому світі. У іншій галактиці.

Він замовк, уперше піднявши на неї очі.

— Я усяке бачила на світі. Але щоб до мене промовляв привид… Стривай. Як ти себе назвав? — вона сполошилась.

— Йосип. Той, що сконструював мережу…

— Господи! А я все думаю, чому твоє обличчя здалося знайомим.

— Якщо ми з цим покінчили, можна дізнатися трішки про тебе? — дівчина підозріло глянула на нього, наче питаючи «нащо?».

А що вона собі думає! Він — постать відома, хоча б у Харкові, а от Анна — цілковита загадка. Усі знання про неї зводилися до одного: фотографія з досьє.

— Ти вже знаєш моє ім'я. — привид кивнув. — Усе, що тобі варто знати, це те, що я не звідси. І, можливо, трохи мого минулого. — здалася Анна.

Прийшла черга Йосипа дивуватися. Дівчина почала розказувати всю історію з початку, не оминаючи події, що передували війні. Таким чином, він дізнався про армійське минуле (дивувався, що така з першого погляду тендітна дівчина відбувала службу в армії, вбивала чоловіків). Анна розповіла про батька, турботу одне про одного. Йосип згадав власного батька, котрий ще був живим. Раптом згадав яким той був турботливим, коли Йосипові виповнилося два рочки. Батько мав тоді ще смішні вуса, а мати здавалася аж надто молодою. Вони трусилися над ним, даруючи усе, про що б він не попросив.

Занурившись у власні спогади, він пропустив повз вух якусь частину. Коли повернувся, дівчина майже закінчила. В основному, вона була занепокоєна тим, що усі годинники міста зупинилися. Та ще й зміна дня і ночі.

— Ти впевнена, що моя бібліотека сказала, що у нас з тобою…зв'язок? — підсумовував Йосип.

— Саме так. Але я не розумію що то значить. Ми — єдині, хто не застиг у пастці. І мені хотілося б знати чому.

Анна підвелася, визираючи у вікно. Йосип підплив ближче до неї. Виявилося, що та шукала поглядом його будинок.

— Тільки не кажи, що можеш чути мої думки. — мовила дівчина, не відриваючи очей.

— Це усе зв'язок. — похитав плечима юнак.

Його будинок був, як і більшість у центральному районі міста, хмарочосами, іноді доходило до сотні поверхів. А він жив десь усередині цієї імпровізованої піраміди.

— Ти бачиш те саме що і я? — він тицьнув на місце між 40 та 39 поверхами. Звідти йшов густий чорний дим, а подекуди виривалися жовтогарячі вусики вогню.

— Хтось учинив пожежу, поки усе місто на паузі. — погодилась дівчина і відійшла від вікна. Вона залізла до комори, десь зо хвилину рилася там. Повернулася разом із невідомим апаратом.

— Ти збираєшся літати на цьому? — його подив вилився у слова.

— В мене є краща ідея — дівчина розклала сумку, яскраво-жовтий комбінезон та якісь ремені біля вікна.

А сама натягнула комбінезон на футболку. А сумку, що була з'єднана із ременями натягнула на спину. Вона дуже дивно виглядала у цьому костюмі.

— Це називається парашутом. І скоро ти побачиш його у дії.

Дівчина відкрила вікно якомога ширше, глибоко вдихнула, після чого зробила крок у небо. Анні дуже пощастило, що мешкала вона на останньому поверсі будинку, висота якого сягала 200 метрів. Швидкість вільного падіння збільшувалося, тому дівчина почала коректувати місце приземлення ще до розкриття парашута.

Вона відчувала холод, не дивлячись на сонячну погоду вранці. Зараз же навкруги була лише темрява, але Анні й не потрібно було світло. У розвідці вона стрибала, нескінченну кількість разів, тому не переймалася про це. Коли до землі залишалося приблизно метрів сто, парашут відкрився автоматично, як і має бути. Тепер Анна змогла спокійно розглядати місто, що ховалося серед тіней. Цих бетонних монстрів, застиглих у русі машин.

Вона вже бачила асфальт, тому виставила ноги для приземлення. Завдяки парашуту, воно здійснилося м'яко. Дівчина відразу відчепила ремені, залишивши тканину лежати на землі.

— Це було неймовірно. — Йосип опинився так несподівано, що ледве не злякав дівчину.

*

Щось нещадно лупило, відлуння, чутне по всьому метро непокоїло місцевих жителів. Один лише дідок, справжнє ім'я котрого Михайло, був спокійним. Він добре спав минулої ночі, а до цього тиждень не склав очей вдивляючись у магічний камінь. Він чекав на дівчину з минулого. Він знав усі легенди, що проносилися через століття — про Алісу, що врятувала країну чудес, про Артура, що зміг витягнути Ескалібур, справжній герой. Знав ще безліч пророцтв, та одне з них зв'язано із Харковом.

«Коли у місті 2052 року Нової Ери з'явиться дівчина, білява наче янгол та сурова як солдат, тоді на землю Харкова прийде і зло. І час того нещастя: два роки. Але є спосіб як урятуватися: обірвати одне життя задля збереження інших. Це не буде гріхом.Так було сказано мною так і відбудеться…»

Михайло звик читати такі пророцтва, більшість з них лишалися лише словами. Однак це було істиною. Дід побачив дівчину раптово: він тоді приймав у себе Йосипа. Гарний хлопець, але одержимість темними силами зіграла таки не у його користь. Коли дівчина з'явилася у цьому світі, він слідкував за Йосипом одним оком. А коли Анна прокинулася, так склалося, що той хлопець заглянув до каменю, побачивши її. Можливо, то і стало причиною їхнього зв'язку.

Сам дідок був у душі науковцем, однак це не перешкоджало займатися чорною магією. Він бажав поставити експеримент, і йому це вдалося, коли той хлопець прийшов третього разу. Суть була простою: чи зможе людська особина, прийняти у себе духа. І так, йому вдалося! Аж поки той дух не став самостійним, вийшовши з-під контролю. У той вечір, коли дух вчинив вбивство, Михайлу стало ясно, що влади над ним більше не має. Тож, сидіти й дивитись доки його почнуть розривати та ламати бажання не мав. Дідок зібрав свої речі, розпочавши ритуал.

Ритуал вимагав, щоб маг був відкритим для темних чарів, тому йому прийшлося роздягнутися. Усе проходило у великій залі, замість світла навколо були розкладені товсті чорні та червоні свічки. Він намалював велике коло із солі. Видряпав символи, які допомагали відкрити шлях до іншого світу. Усі речі склав до центру кола. Дуже повільно відкрив масивну книгу із зображенням ока на шкіряній обкладинці. Потім почав читати латиною, розділяючи кожне слово. Читав із виразом, наче у цих словах схована якась таємниця.

Але не дивлячись на усі правила, у процесі пішло щось не так. Прямо зі стелі відкрився портал, на який він не очікував. Здійнялася пара, така чорна та густа наче патока. То був дим з іншого світу. Страхітливе виття, що лунало із тої діри у просторі змусило його покритися вогким потом зі страху. Дідок почав читати швидше, бо ні в якому разі не можна покидати ритуал. Це може спричинити щось гірше, ніж якийсь портал.

Тим часом діра потроху розширювалася. Щось усередині крутилося, наче торнадо у міні форматі. Можна було побачити як блимали малесенькі блискавки, як перед дощем. Дідок впав на коліно, бо раптом ліву ногу зсудомило. Але голос не переривався, хоч здійнялася така завірюха, що страшно було. Потім, віднялася і друга. Тіло пронизали судоми, від яких навіть кості почали тріщати. Біль був неймовірний.

Ритуал підходив до кінця. Зосталися лише три слова: «Ave, atqe, vale». Привіт і до побачення.

Він прошепотів їх, і саме у ту мить ураганний вітер здійняв Михайла у повітря. Сіль розкидало, тож дідок залишився без захисту. До того часу він вже не міг говорити від судом. Усе тіло — починаючи від хребта і до самого мозку, було одним єдиним болем, імпульсним та нещадним. Потім очі закрилися. І дуже вчасно, бо його тіло не витримало напруги — його розірвало. Шматки розкидало залою, що раніше було людиною. Свічки, що горіли увесь цей час, згасли, наче так і треба. А портал висів ще хвилинку та закрився. Наче нічого і не було.

Трохи пізніше, коли дітлахи пробігали повз магазин, здійнялася пожежа. Ніхто так ніколи й не здогадався у чому причина, а багатьом дорослим навіть радісно, бо той дідок сидів у них в печінках.

*

У метро ширилась паніка. Після пожежі у магазині чорної магії, місцеві жителі побоювалися цього місця. А найбільші параноїки обходили цілу станцію. Але паніка не була безпідставною.

— Хлопчику мій, гуляй недалеко. — наставляла своє єдине дитя бідна матір. Вона ще більше щулилася у ганчірку, що була їй за одяг.

— Не бійся, мамо, я вже дорослий.

Хлопчак років зо п'яти сміявся насправді з матері, котра тряслася за ним. Він же вважав себе розумнішим за інших, особливо дорослих. І, звичайно, він не зміг оминути увагою згарище на місці пожежі.

Але залишився невдоволеним, очікуючи побачити шматки м'яса та потім якось їх продати. Але там залишилось лише сміття, нікому не потрібне. Усередині усе згоріло, тож навіть вкрасти було нічого. Хлопчик трохи побродив навкруги, поки йому не стало сумно.

— Хлопчику! — ніжний жіночий голос кликав за собою. Малий не зміг побороти цікавості, тож почимчикував за голосом. Той ставав то гучнішим, то звертався майже шепотом. Ця дивина аж нітрохи не дивувала малого, хоча будь-якого дорослого давно б перелякала.

— Ну і де ти? — проскиглив хлопчик, запихавшись від гри у хованки.

— Залишилося ще трохи. — він майже розчув тоненький голосок, що ховався, здавалося, відразу за дверима у кінці зали.

З останніх сил, малий устав та дочапав туди. У нього на серці чомусь було тяжко. Йти ставало дедалі важче, наче уві сні. Двері попереду мерехтіли як зламаний телевізор. Хлопець зробив вдих, а на видиху крутнув ручку, відчиняючи двері.

— Ласкаво просимо на обід, мій солодкий хлопчику.

Малий не зміг нічого зрозуміти, раніше ніж паща, повна гострих зубів проковтнула його. Його крик потонув у тиші будинку, напівзруйнованому пожежею. Хто б міг подумати, що після смерті Михайла відкриється портал в інші світи.