Гріхи Нового Часу

«— Тобі хтось подобається, Йосипе?

— Звичайно.

— Хтось НЕ з комп'ютерів. Реальний світ, друже.

— Ой все, не заважай працювати.

— І так завжди»

Лекс та Йосип.

Йосип, як завжди сидів за комп'ютером. Хоча, якщо добре подумати, його ніколи не бачили за іншою справою — лінуванням у ліжку або прогулянкою сонячним днем. Кімната, як і уся квартира, розташована на тринадцятому поверсі пентхауса, аж ніяк не була відображенням внутрішнього світу хлопця. Раритетні ковдри, котрі лежали в кожній кімнаті, дорогезні лампи зі справжнього кришталю, величезні шафи із броньованого металу — усе це погано збігалося із високими технологіями 2052 року. Матір часто казала, що Йосип — як той сірий кардинал, сидить за спиною у короля та шепче, що потрібно робити. Це здавалося досить влучним висловом, адже мамця у нього була не аби хто: глава політичної партії «Неонація».

Юнак дуже пишався цим статусом, однак розумів, ким постає в очах незнайомців. Маминим синком, дитиною багатих батьків, котрий нічого не добився у житті. Він колись почув від пересічного дідуся: «Цей малий сучий синок». Тоді йому було два чи три рочки, мало що розумів, був тим, психіку якого можна або зламати, або впорядкувати. Батько зумів зробити й те й інше. Причому в один момент: змусив кривдити не винного хлопчика, котрий не був кіборгом — вихідцем із метро. Третій сорт, як казав батько. Він розумів, що хлопчику боляче, але піти супроти батька, котрий змалку був для нього авторитетом, не міг. Пізніше, коли хлопець став повнолітнім, батько вмер. Вони з матір'ю залишились самі-самісінькі. І лише тоді зрозумів яке ярмо тягав усе своє свідоме життя.

Мати — то інша справа. Вона завжди була лагідна до нього, у всьому допомагала, він знав, що хоча б їй не байдуже. Навіть у той момент, коли батько поводився жорстоко — навіть з ним, мати сказала йому дещо, і ці слова він запам'ятав на усе життя. «Яким би нікчемним ти себе не почував, які б сильні не були противники, пам'ятай, в тебе є сила, якої немає ні в кого з них. І ім'я тій силі — доброта.»

Після похорон довго думав про ці слова, не ходив деякий час до школи, бо мав на це повне право. І от, якось йому наснився дуже дивний сон. Він бачив себе мов іздалека, маленькою химерною фігурою, яка бродила у темряві. З'явилося світло, немов хтось розпалив багаття. Воно розросталося, світло ставало дедалі більше, він зміг бачити силуети інших фігур. Тіні витягувались ще більше, той побачив Його — хлопчика, що сидів посеред кімнати. Юнак у сні дуже впевнено підійшов та дозволив торкнутися. Той не відмахнувся, підняв очі — дуже дивні очі, один із яких зеленого кольору, а інший червоний.

Потім ця фігурка спокійно встала на ноги й він зміг добре розгледіти: окрім очей у ньому не було нічого незвичайного; чорняве, трохи скуйовджене на біля лоба, а також той був надто худим. У Лекса пронеслася думка, що хлопець хворий.

А потім прокинувся. У той день він познайомився із Йосипом. На той час йому було всього п'ятнадцять. Але і так було зрозуміло — що то виняткова дитина. Одне ім'я чого коштує.

У хлопця іноді пробігала думка, що той може читати думки. Було б дуже моторошно залишатись в одній кімнаті з ним якби це була правда. То ж, хлопець пригладив своє каштанове волосся і сів на стілець поряд з другом.

— Доброго здоров'я, Йосипе. — він склав руки дахом і утупив погляд у підлогу.

— І тобі не хворіти. Які новини? Ти ж прийшов заради цього?

Хлопець зробив акцент на останньому слові, причому його тон ясно казав, що якщо немає цікавої інформації, то робити йому тут нічого.

— Є одна новина, однак хотів запитати тебе, на правах кращого друга…

— Так? — Йосип ледве повернув голову.

— У твоєму віртуальному офісі з'явилась нова вакансія. Начальник безпеки Юґоу.

— І що з того? Я зайнятий і не можу витрачати дорогоцінний час на такі дрібнички!

— Вибач. Просто з'явилась нова кандидатка і, можливо, тобі було б цікаво з нею познайомитися.

— Лексе. Ми з тобою вже це обговорювали. Дівчата мене не цікавлять.

— Так само як і хлопці. — парував Лекс.

— Якщо ця дівчина і справді настільки цікава, то чому б тобі самому не піти на зустріч з нею? — крісло круто повернулося і хлопці зустрілися очима.

— Гарна думка. — Лекс образився, але не показував цього.

*

Тим часом Анна прямувала коридорами та чим далі йшла, тим більше занурювалася у думки. Внутрішня архітектура будівлі була їй зовсім незнайома: коридор спочатку йшов прямо, а потім зненацька поліз аж угору, потім униз. Це нагадувало американські гірки, але емоції після них були не з приємних. Їй хотілося вибігти до бойфренда, кинутися в обійми й ніколи не бачити цих коридорів. Однак реальність, навіть віртуальна, не була із милостивих.

— Ми прийшли. Заходьте.

Жіночка відкрила перед нею двері, але сама залишилася у коридорі. Анні відразу стало незручно, захотілося кинутись до дверей, однак сказала собі, що ні один розвідник не стане викривати себе раніше часу. А вона вважала себе за гарного.

Світло запалало і тепер стало ясно, що в кімнаті увесь цей час перебувала не одна. Перед нею постав незнайомець середнього зросту. Він не був схожий на того таємничого чоловіка із Музею. Хлопець тримав в руках якийсь предмет, що викликав в неї більше запитань ніж відповідей.

— Вибачайте за очікування. Просто не міг залишити вас наодинці із нашим молодшим менеджером.

— Приймаю ваші вибачення. Як до вас звертатись? Я так розумію, співбесіда буде лише з вами? — пронирливий розум дівчини відразу вирішив йти до справи.

— Звіть мене Олексієм. Ми тут не дуже любимо прізвища. Вам, звичайно, відомо, чому. — очі його розширились, обидва темно-зелені.

— Це зв'язано із політикою безпеки компанії. Секретність на першому місці.

— Ви цілковито праві. Давайте надалі будемо говорити на «ти»? Мені дуже не зручно, що ми з вами одного віку. Відразу відчуваю старшим на десять років. — усмішка вийшла дуже натуральною.

— Добре. Як буде зручно. — легко згодилась дівчина і відкинулась на стільці.

— Розпочнемо. Розкажіть мені усе, що ви знаєте про нашу компанію. — Олексій нарешті присів прямо навпроти неї.

— Юґоу заснували п'ять років тому. Тоді компанія була ще маленькою, але вже за перший рік змогла заробити близько двадцяти мільйонів гривень. — хлопець не перебивав. — Спочатку це був проєкт, на котрий мало хто покладав надії. Просто ще одна спроба звичайного хлопця прославитися. Багато хто незлюбив Йосипа, а інша половина відкрито обожнювала.

— Продовжуйте, я вас уважно слухаю. — новий знайомий робив помітки на планшет.

— З кожним роком компанія розвивалась у позитивному напрямку. І це своєю чергою додавало їй проблем із безпекою. Якщо не помиляюсь, у 2048 році на мережу було здійснено найбільшу хакерську атаку за усю історію існування інтернету. — дівчина отримала схвальний кивок.

— На щастя, атаку відбили. Після цього почали наймати спеціалістів з безпеки. Вони, на відміну від програм, змогли повністю модернізувати систему безпеки. З того часу більше не виникало подібних проблем. Юґоу зростає радом із його розробником. І, я гадаю, що не пройде і п'яти років як вона переросте і цю стадію розвитку.

— Дуже добре. — ввічливо усміхнувся Олексій і Анна змогла добряче його розгледіти. Майже ніщо не видавало в ньому кіборга — чи то настільки якісна була операція, чи то ще щось, що робило його особливим. Дівчина слідкувала за його рухами, однак не могла зрозуміти наміри.

— У тебе є документи, що підтверджують твою спеціалізацію? — стандартне питання на співбесіді.

— Авжеж. — Анна передала флешку із зображенням шаблі. Насправді там не файли документів, але поки вони зрозуміють що сталося, вірус вб'є їх операційні системи. Вона йде на певний ризик, але у разі перемоги зможе хоча б щось доповісти таємничому Спонсорові.

— З цим розібралися. Тепер ближче до справи. — хлопець розчепив одного ґудзик на піджаку, наче той заважав дихати.

— Чому саме ти?

Питання здавалося напрочуд дивним, але логічним. В них, мабуть, конкурс розміром із метро на цю посаду.

— Гадаю, на це питання ви й самі ладні відповісти. У вас список на цю посаду дуже довгий, але чомусь саме я сиджу у кріслі, у цій кімнаті та цій будівлі. Ви ж не з усіма розмовляєте особисто. — Анна під кінець стишила голос, боячись, що їх можуть підслухати.

— Мені здавалося, ми перейшли на «ти». — позначив хлопець, наче нічого не сталося.

— А мені здавалося, це чесна компанія. — дівчина встала із-за столу, підвищивши голос. Її оповив несподіваний гнів, котрий вона погано контролювала.

— Наша розмова зайшла надто далеко, не вважаєте? — Олексій також встав, прискіпливо оглядаючи дівчину. Їй стало неприємно, бо погляд наче роздягав, чіпляючись за жіночні форми тіла, а потім впав на стрункі ніжки під тонкими плямистими штанами.

— У вас ще є питання? — холодним тоном запитала Анна.

Хлопець підняв очі, не ховаючи похітливої посмішки. Анну аж пройняло від того наскільки той скидався на одного покидька із минулого. Перед очима все ще стояв той образ хлопця, що стікав кров'ю та ще посміхався.

— Для вас все тільки починається.

Ледве слова злетіли з його вуст, до кімнати увійшли двоє міцних чоловіків. Облич вона не бачила, бо на них були чорні маски. Вона кинулася навтьоки. Опинилася у коридорі та з усіх ніг побігла. Десь позаду чула приглушений сміх Олексія. От покидьок, подумала Анна, забігши під сходи. Дочекалася, поки кроки стишать та обережно підняла голову.

— Піймалася. — тихо відказав голос у темряві. Дівчину схопили з обох сторін так, щоб вона не мала змоги вилізти.

— Що ви в біса коїте?! — гнівилася дівчина, безрезультатно штурхаючи охоронців.

— Те, що повинен. Піклуюся про безпеку компанії.

Дівчина продовжувала боротися, доки її грубо не закинули до якогось приміщення. Там було темніше, ніж у коридорі. Пахло чимось огидним. Анна лягла на підлогу і заснула, знесилена та морально побита.

*

Пройшло багато часу, перш ніж дівчина змогла відкрити тяжкі від сну очі. Вона змагалася зі знесиленням тіла, але грюкіт ґрат вмить поставив на ноги. Вона різко підвела голову та побачила Олексія. Але той тепер виглядав дещо інакше — чарівний костюм змінив на практичну сорочку голубого кольору. Здавалося, що його очі були єдиним джерелом світла у темряві цього місця.

— Прийшов глузувати наді мною? — вороже заявила Анна, відходячи на пару кроків назад.

— А ти в нас дика кішечка, як я подивлюсь. — хлопець відкрив двері ґрат, натиснувши на одну з кнопок. Увійшов досередини, двері за ним зачинилося беззвучно. У камері загорілося світло, лише він ступив на поріг.

— Скажу відверто, я не маю наміру мучити тебе.

— Але робиш усупереч своїм словам. — відказала дівчина, залишаючись на місці. Вона не довіряла, пам'ятаючи про масний погляд на тілі.

— Якби хотів, тебе вже не було б на світі, дорогенька. І я зараз не про віртуальність. — хлопець неспішно оглядав приміщення, наче ніколи раніше не був.

— Знову порожні погрози. Навіщо я вам? Зробила чи сказала щось не те? — Анна вклала у слова максимум огиди, котру навіть не треба було грати.

— Видала себе поведінкою. До того ж — він дістав із кишень флешку, Анна проковтнула слину, бо то була її, — ми перевірили її на наявність вірусів. Так, на всякий випадок. І знаєш, що найкумедніше у цій ситуації?

— Не маю гадки. — призналася дівчина.

— Ти — не агент наших конкурентів. Але можеш працювати на когось, хто більш впливовий за мене, за Йосипа. — усмішка згасла, кутики губ скривились наче той перебував у невимовній печалі.

— І що ви ладні робити?

— Поки що не знаю. Треба докласти голові компанії. От він у нас хлопець розумний, як скаже, так і зробимо. — легковажно відказав він, наче то було не важливо.

— Але ви не маєте права затримувати мене! Я…

— А хто ти?

Анна своєчасно притисла язика, щоб не проговоритися. Олексій не зводив з неї очей як тоді, у кімнаті для співбесід. Дівчину охопила тривога невідомого походження. Хлопець скористався цим, щоб зробити крок уперед. Анні було нікуди відходити, бо позаду стояла постіль, а за нею глуха стіна. З кожним кроком вона відчувала як у скронях пульсує від тиску. Серце колотилося як божевільне, бо адреналін розповсюдився по венах. Вона не промовила ні слова, бо попереджувати — не її стиль. Як тільки він буде у межах двох метрів, дівчина мала намір атакувати.

Але вона не встигла зробити того, бо десь позаду почувся гуркіт. Це було схоже на роботу вибухових пристроїв, але дівчина не могла представити, щоб у майбутньому вони використовувалися. І все-таки Олексій зупинився, придивляючись до силуету, котрий вперто крокував саме до нього. Навкруги крутилися клубні дими упереміш із людськими криками. Анна закашляла, скоріше зі звички, ніж від диму. Вона із напруженням очікувала на появу несподіваного рятівника.

— Анно, ти тут? — навіть серед пилу та димової завіси впізнала рідний голос.

— Я тут, Докторе! — загорланила що є сил дівчина, за що була покарана. Олексій закрив рота, щоб не сміла ще раз покликати на допомогу. Дівчина штурхнула його по нозі, але то була помилка. Стопа уп'ялася у суцільний метал. Дівчина завила від болю та таки вирвалася із рук Олексія.

— Чортовий сину, ану покинь мою дівчинку! — вона почула громоподібний голос Доктора. Вона ніколи раніше не чула, щоб той лаявся. Ще й так брудно.

Анна відкотилася якомога далі від Олексія і дуже вчасно — Доктор напав на того, завдаючи сильних поранень її кривднику. Але довго вдача не була на його боці. Олексій зміг ударити по правій нозі, та виграти собі трохи часу. Анна дуже уважно слідкувала за перебігом подій, обережно вичікувала, коли зможе вкласти й свою частину у бійку. І цей момент настав: коли Олексій устав на ноги, Анна підійшла до нього зі спини та взяла у захват голову. Той борсався, але у неї була міцна рука, ще мить — і вона могла б скрутити йому голову. Але вчасно згадала, де наразі знаходиться.

— Облиш його. Вбивати не має сенсу. — Доктор тепер кульгав, але головне, що був здоровим. — Анно! — додав хлопець, коли дівчина не підкорилася йому.

Вона знехотя відпустила та підійшла до бойфренда. Той узяв її долоню у свою та міцно стиснув. Дівчина відчула тепло і на мить їй стало добре.

— Я чекаю на пояснення. — зажадав Доктор, не відводячи очей від Олексія. — Хто ти такий і чому моя дівчина опинилася у тюрмі?

— Хлопче, ти прийшов не за адресою. — спльовуючи кров відказав Олексій. — Нехай ти й крутий наче Термінатор, але зараз знаходишся на території Юґоу. — він задихався, слова з'являлися на видиху.

— Тоді ми ще побачимось. — Доктор плюнув на підлогу та повів Анну до виходу.

Їм було, що обговорити, проте зараз Анна не мала сил. Завтра. Вони поговорять про це завтра. Доктор все ще тримав її за руку і дівчина подумки дякувала Богові за те, що він в неї є. Без нього вона, можливо, втекла б з в'язниці, але точно не таким способом.

*

— Якщо твоя місія на сьогодні закінчилася, може відсвяткуємо це?

— Гаразд. Думаю, ти заслужив за сьогодні свою долю свята.

Анна насправді раділа, що матиме змогу трохи відпочити. Адже в останній час працювала по двадцять годин на добу, майже не їла і спала лише по дві-три години. Якби Доктор про це дізнався, вже дав би їй по шиї. Або ж покарав інакше. Так чи інакше, сьогодні у неї буде приємний вечір.

*

Анна вперше спала спокійно, їй не снилися жахіття про минуле. Коли Доктор поруч, так завжди. Дівчина лежала поперек ліжка, закинувши одну ногу на хлопця, а руки — йому на груди. Їй було тепло та спокійно у його обіймах. А потім вона раптово підвелася. Заспана, навкруги темно — як у підземеллі. Спочатку ніяк не могла зрозуміти, що саме коїлося, але пізніше стало ясно. Світла немає. Перше, що привернуло її увагу, те, що було візитною карткою Харкова — багато різноманітного світла. Неон, прості вивіски, світло із багатоквартирних хмарочосів. А зараз — темрява.

Анні стало холодно, хоча вона була під теплою ковдрою. Доктор, видимо, нічого дивного не бачив. Тож дівчина м'яко вилізла з-під його обіймів і накинула халат. Вийшла на веранду — підтвердити або спростувати свою неймовірну догадку. На неї чекало гірке розчарування, адже на цей раз вона була абсолютно права. Харків залишився без світла.