Гріхи Нового Часу

«Люди дуже знеціюють добрі справи інших людей. Коли ті чинять так, бо інакше ніяк не можуть. Навіть якщо прийдеться привести себе у жертву. І часто саме вони йдуть із життя першими.»

Дідок з метро

Зникнення Анни було сприйнято погано. Ґвалт, вчинився набагато гірший, порівняно з тим, що було раніше. Доктор схопився за голову. Він не міг повірити своїм очам — щойно перед ним була дівчина, і тепер вже нема. А ще той Йосип, що зник разом із нею. Ревнощі змінювалися тривогою, котру він був несила стримувати. Зійти з глузду допомагала думка, що Анна бажала, щоб він продовжив роботу — рятувати життя. Доктор знав про її минуле, що упродовж життя вона жила лише єдиною реальністю, що вона була воїном.

— Гей, народе! Ану позакривали свої писки!

— А ти хто в біса такий, щоб командувати? — запитав якийсь старий, котрий страшно кахикав при кожному слові.

— Я Доктор, а моя дівчина тільки но зникла!

Натовп тепер трохи приглушив тон, зацікавлених тепер стало трохи більше.

— І що ж нам робити? Нагорі коїться справжнє Пекло. — питання поставила товста жіночка із рожевими кучерями.

— По перше, заткнутися. А по друге, заспокоїтися. Нам потрібно лише перечекати, доки усе закінчиться.

— І коли ця, так би мовити, ситуація завершиться? Ми не можемо тут перебувати вічно!

— От якщо дасте трохи часу, рішення знайдеться.

Люди обурено бурмотіли, однак більш чи менш тиша була. Доктор присів на лаві, котра тягнулася через усю стіну та припав до неї лобом. Відчув холод стіни, її не ідеальність, а ще побачив тріщину, що йшла через стелю, перейшла на стіну та тягнувся до підлоги.

*

Хлоя не знала що і думати. Анна зникла, її оповив такий жах, котрого ще не відчувала. Тіло дрижало і не від холоду. У принципі, це було добре — бо хоч щось мала ж відчувати. Вона дістала телефона, котрий був зараз не в зоні доступу мережі. Потім, дістала із сумки портативний комп'ютер — так на всякий випадок — і спробувала зайти у мережу. На її подив, Юґоу прекрасно працював, хоча б за це могла подякувати її створенню. Мережа здавалася порожньою, наче пустеля. Вулиці, починаючи центральними, закінчуючи тими, що виходили на межі Пустелі, забороненою зоною у реальності. Будівлі спливались у єдину сіру масу, що давила на неї. З реальності раз за разом було чутно звуки війни — від деяких кидало то у холод, то у жар. Серце підскакувало, наче вона була серйозно хвора. Дівчина йшла світ за очі, думаючи про усе це: зникнення Анни, несподівані бойові дії й, смерть Джорджа…От кому було потрібно виявити таку жорстокість?

Думки розбіглися, аж поки вона не вгледіла назву, котра миготіла у світлі неону «Мережа Юґоу представляє проєкт «Метро» ». Хлоя аж підскочила як вжалена — про цю локацію було багато чуток, дехто вважав існування чимось на кшталт місцевої легенди. В один ряд із привидами, вампірами та вовкулаками. Воно існує. Вона була зайнята думкою, що можна однією із перших дослідити це місце (повинен же хтось), не зважаючи на загрозу померти у реальності. Насправді Хлоя не мала гадки, що з кожним кроком занурюється у справжнє Метро. Думала, що це така ж симуляція реальності, як і Харків.

Хлоя з інтересом розглядала тунель, у який відразу потрапила. Було дуже темно, їй не допомагали навіть окуляри нічного бачення, які мала у симуляції. Саме тому вони й не допомагали (але дівчина нічого не зрозуміла). Хлоя прямувала тунелем, відчуваючи холод усією шкірою. Вона скинула це протяги у підвалі. Пару разів вона натикалася на різних монстрів, однак насправді не була налякана. Їй не спало на думку, що ті спроможні нашкодити. Нарешті Хлоя зупинилася на одній із наполовину зруйнованих станцій — табличка із назвою була настільки пошкодженою, що залишилася лише половину слова — «…тивна». На підлозі валялися уламки цієї таблички. «Станція Спор…». От воно що.

— Яка дивна симуляція. Ніколи таких не бачила.

— То ти гадаєш, що симуляція? — звернуся до неї чийсь голос з темряви.

— Що це значить?

— Скільки питань. — із тої частини темряви на світло, тьмяне через відсутність неону, виліз на світ чоловік.

Це вона так вирішила, але то було щось неземне. Вона б сказала, інопланетне. «Це один із тих, Ґреїв».

— Це все несправжнє. — чи то запитуючи, чи то підтверджуючи, мовила вона. Шкірою пробігли мурашки, тож мала визнати — у цьому створінню вдалося налякати її.

— Ні. Я справжній. — той протягнув руку кольору попелу.

Дівчина не відсахнулася, хоча відчувала себе украй погано. Наче накачали наркотиками, дали закурити пачку сигарет та ще напоїли пляшкою віскі. Її били дрижаки, нудило, голова стала квадратною, в очах пливло, ноги не тримали. Хлоя присіла, прикривши очі. Вона не знала, що відбувалося, однак бажала усім серцем, щоб цей стан пройшов як можна скоріше. Вона вже не боялася смерті. Була готова до неї. Губи ледве ворушилися, руки та ноги посиніли. Чула своє серце, котре щосекунди билося усе рідше.

Раптом перед очима постала сцена із раннього дитинства, коли матір брала її з собою на роботу. Хлої було всього п'ять років. Малою вона гасала парком, на території котрого розташовувалося озеро. Дівчинка полюбляла фантазувати, де вона — злий та хитрий пірат, що грабував усіх без розбору. Вона навіть зшила собі латку на друге око, щоб було схоже та поцупила в мами чорну хустку. Такий собі Джек Горобець у дівчачій версії.

— Хлоє, дитинко, не лізь до озера! — голос мами постійно лунав, слідкуючи за нею, як те око всевишнього.

— Яка ще Хлоя! Ви, мадам, розмовляєте із капітаном Джеком…

— Ану геть звідси!

Дівчинка широко розкрила очі та нікого і близько не було.

— Я кому сказав — геть! — трохи голосніше мовив той самий голос. Хлоя обдивилась все, окрім одного — озера.

— Ви що, живете під водою? — ввічливо, навіть дуже як на пірата, сказала Хлоя.

— Дурна дитина. — майже пошепки сказало щось із глибини. А потім, на її очах вода почала закипати. Бульбашки повітря здійнялося над поверхнею. А потім, дещо з'явилося. То було справжнє жахіття — як на п'ятирічну дитину.

Хлоя замовкла та наче приросла до місця. Треба було тікати, кричало її тіло, кричали інстинкти, однак щось тримало її. Вона відчула як до ноги торкнулося щось слизьке. Стало так огидно, що навіть сльози текли градом.

Урешті решт, ця потвора потягнула її у воду. Дівчинка ще не вміла плавати, тому це майже рівносильно смерті. Вона закрила рота, щоб та не потрапила до легень, відчайдушно борсаючись. Потвора, мабуть, не очікувало на такий спротив та лише на секунду відпустило. Хлої цього вистачило, щоб обернутися навколо слизького мацака та поплисти наверх.

Вже за декілька годин мала лежала у лікарні, мати схилила голову над нею — стурбована та молода як ніколи. А вже в інший момент відкрила очі та прокинулась. Її тримали чиїсь міцні руки. Свідомість потроху поверталася.

— Не рухайся, тобі ще не можна. — мовив чоловічий голос.

Дівчина буквально обм'якла у незнайомця на руках. Руками ледве трималася за його шию, але не усвідомлювала цього.

Навкруги висіла тиша, що у світі останніх пригод було досить приголомшливо. Хлоя не рухалася та не говорила більше. Примружила очі та хотіла вже повернутися до сну, але не змогла. Облишивши спроби, дівчина відкрила очі. На цей раз навколо вже було світло. Вона навіть відкрила рота від здивування: це не було схоже ні на реальність, до якої звикла, та на віртуальність.

— Де це ми? — замерзлими губами промовила дівчина.

— Там, де безпечно.

Дівчина підняла дуже повільно голову, щоб роздивитися свого рятівника, але шия, як і усе тіло боліло нещадно.

— Я ж казав не рухатися. — м'яко, але трохи суворо відреагував рятівник.

Він зупинився. Це Хлоя чітко розуміла, бо під час подорожі її постійно хитало, а зараз вже не було. Її поклали на щось м'яке та чисте. Кліпнула пару разів, змахнувши образ, що двоївся в очах. Коли ж зір прийняв нормальний стан, змогла добряче його розгледіти.

Він був красенем як на її смак: обличчя мало трохи груб істинно чоловічі риси — очі, які дивилися прямо та з впевненістю, мужнє підборіддя, прямий «грецький» ніс та довга шия. Ох, Анна б сказала, що такого хлопця вона б і сама була ладна врятувати. А ще, через хвилину, вона збагнула, чому згадала про Анну — на ньому був бронежилет та нашивка поліціянта на курточці. Ледве той відійшов, дівчина примітила, що одна кисть була біонічною. Тут вона видихнула, можливо, то було надто гучно. Той всміхнувся.

— Радієш, що поруч не робот?

— Чесно кажучи, так.

— Як себе почуваєш?

Дівчина спробувала піднятися, поворухнути рукою чи ногою, але все було марно. Вона застогнала, але тут же прикусила губу, заставляючи мовчати. Але вийшло трохи незграбно: в запалі вкусила за нижню губу та кров тоненькою цівочкою потекла на білі простирадла. «Коп» усе це бачив та допоміг, притиснувши до губи вату із загоючою речовиною.

— Обережніше. — він так ніжно, так легко притискав, наче то була не рука міцного чоловіка, а пір'ячко.

Хлою почало трясти й вона хоча б розуміла причину. Хлопець викликав у неї приємні та водночас несподівано трепетні відчуття. Щось таке вона відчувала у присутності Джорджа. Думка про нього завдавало болю більше, ніж гадала. Перед очима знову повстала картина, яку вона мала б забути. Мертве тіло, руки та ноги трохи обпечені, у тих місцях де були мікрочипи. Загинув з усмішкою на вустах. Про що він думав у останню мить життя? На жаль, вона ніколи не дізнається.

— Покличу лікаря. Ти вся тремтиш. — хлопець залишив вату, яка вже просочилася кров'ю та розвернувся до дверей.

— Стій. Будь ласка, не йди. — на свій подив, попрохала дівчина.

— Але ж ти хвора…Знала б у якому стані тебе знайшов. Уся синя, як мрець. Ми вже думали… — зупинився, подивившись на неї уважно. Такий погляд називається ще скануванням, професійне у поліціянтів. Дівчина хотіла зменшитися під його пильним поглядом.

— Гаразд, я залишуся. Але з однією умовою.

— Якою?

— Розкажи усе, що пам'ятаєш. Ми можемо допомогти один одному.

*

Йосип досить довго блукав лабіринтом у темряві. Кликав Анну, кликав Лекса, навіть батька та мати. Але все було марно. Хлопець вибився із сил та заснув. Цей сон був інакшим, ніж ті, до яких звик. Він падав та не мав змоги зупинити це падіння. А ще гіршим було те, що летів у повній тиші. Темряву він ще міг якось перечекати, але не відсутність звуків. Він вже встиг згадати усе своє життя, починаючи із раннього дитинства, закінчуючи зустріччю з Анною.

На його лиці розцвіла усмішка, він здавався наповненим щирими та сильними емоціями. Йосип запам'ятав кожну часточку її тіла, починаючи із тендітної шиї, елегантних вилиць, її тонких, оманливо тонких форм, її груди, її ніжки…А потім нагнала думка, що вона також зникла. Згадав той погляд, він бачив самого себе у неї в очах. І запам'ятає на усе життя. Куди вона потрапила? Чи вдасться врятуватися? Уперше подумав ще про когось окрім себе. І це дивовижно.

А поки розмірковував, прірва, до якої прямував стала ближче. Навколо розвиднілося. Він приземлився на щось тверде. Було трохи боляче і хлопець, раніше ніж встав, спочатку полежав хвилин так що двадцять. Більше не витримав та обережно встав. Очі розбігалися — він потрапив до дуже дивного місця. Скидалося на один зі світів його мережі, однак це була 100% реальність.

*Зі зникненням Анни та Йосипа, у місто затихло. Ніяких вибухів, ніяких руйнувань, ніякого страху. Все наче застигло, як тоді, коли злий демон вирішив пожартувати із людей. Але на цей раз справа була не у цьому. Усі вже побачили, що Анна та якийсь хлопець зникли, наче у цьому була винувата магія. При чому деякі з людей шепталися, що саме чорна.

Доктор першим оговтався та викликався виглянути назовні. Деякі казали, що не треба, але той хотів хоча б щось зробити, бо відчував себе безпомічним. А для нього то був жахливий стан, як на лікаря.

Перше, що побачив — розбомблене жахіття, що почало на його очах. Позаду стояло декілька людей, що схотіли піти разом, і усі як один порозкривали роти. Такого точно ще не бачили: щоб от на вулиці валявся снаряд, будинок, ущент розбитий ракетою, та щоб у наступну мить усе встало на свої місця. Це магія, ніяк інакше.

— Докторе, що за чортівня?

— Не знаю, але це якось пов'язано зі зникненням Анни. Вона знову нас врятувала.

— Зробила що? — якась дитина допитувалася.

— Харків врятовано!