Гріхи Нового Часу

«Раніше я не задумувався про свої вчинки. Плив за течією, надіючись, що вона винесе мене в краще місце. Але якщо я щось і розумію у цьому житті, легких шляхів немає. А за гріхи рано чи пізно кожен отримує своє.»

Олексій

Олексій перебував наче уві сні — нічого не бачив, немов знову перебував у тому метро. Але ж він хотів стати героєм, а в результаті опинився он де? Хотів звестися на ноги, але вони чомусь відмовлялися взаємодіяти. Не відразу збагнув — це була жахлива реальність. Він стояв на колінах, а руки міцно прикуті до підлоги залізними ціпами. То було вже забагато. Прикрив очі, відчуваючи усю чарівність підземного містечка — вологість, холод та тяжкий запах горілого… Але ж тут не може бути ніяких пожеж… Щось коїлося і від цієї думки його пройняло до поту. Мало того, що спітнів — він ще й замерз, аж до хрусту у кістках. А про те, щоб встати та розім'ятися не було і мови. Він був в'язнем, але кого, чи краще сказати чого — було складно.

— Доброго ранку, сплячий красунчик. — у поле зору потрапив високий чоловік у білосніжному костюмі. Краватка яскраво червоного кольору впадала в око. На обличчі легка неголеність, без натяку на бороду. Очі зате блискали червоним, як те полум'я далеко унизу… Щось у ньому здавалося болюче знайомим.

— Що я тут роблю, скажіть на ласку? — обережно запитав він.

— О, це гарне питаннячко. Але на нього, є коротка відповідь. Тобі знайомо слово Пекло?

— Ви що, про те саме Пекло?

— Воно одне єдине. — чоловік невідомо звідки взяв стілець, усівшись із таким виглядом, наче президент. Дуже поважний та лихий.

— Тоді ви — сам Сатана? — з усмішкою, дещо не доречною у такій ситуації мовив він.

— Ну, я б так не сказав. Якби так мовити, представник на землі. Ну, майже.

— Азазель?

— Точно у ціль. — чоловік зааплодував, наче той виграв мільйон доларів. — Ти добряче знаєш князів Пекла. Поважаю.

— Тоді чому б не відпустити мене? — припустив хлопець.

— Кожен грішник, повинен отримати покарання. Якщо не помиляюся, час твій вже сплив. Багато справ ти наробив, хлопче.

— Про що ви балакаєте? — аж вирячив очі Лекс.

Десь пролунав гучний та потужний вибух. Він чомусь згадав про старих із Музею Історії, здригнувшись. Війна…казали вони, то страшна штука. За рік полягло більше півмільйона людей. І це в одному лише місті. А скільки пережили страждань інші міста — Київ, що перебував у той час столицею, Запоріжжя, Одеса, Херсон, Правобережна Україна…

— Що сталося?

— Двері між світами відчинені. Один зі світів накладається на ваш.

*

У той час, коли на Харків нісся інший світ, у спробах знищити, Йосип працював. Працював протягом ночі та частиною ранку, коли ще було все тихо та мирно. Хлопець навіть не позіхав — на його бездоганному столі валялися кружки із брудними залишками напоїв, що був чимось схожий на каву. Хлопець вважав, що його робота була важливіша над усе — над сон, над голод, над плотські бажання, котрі частенько у нього з'явилися після Анни. Він кодував, не жаліючи ні зору, ні нервів, ні себе.

Йосип створював дещо надскладне: програму, котра змогла б у прямому сенсі слова змінити саму матерію світу. Він уже читав новини про того мертвого чоловіка, котрого знайшли вдома у лікаря. Наскільки міг судити, рани були дуже схожі на ті, що отримують на війні — може, підірвався на міні чи хтось познущався спеціально…однаково. Йосип вважав, що сам факт того, що хтось зміг проникнути з іншого виміру… Ця думка була дуже приголомшливою.

Йосип іноді робив зарядку для шиї, для рук та тулуба. Бо ще торік до нього заходив лікар, який, оглянувши його виніс вирок, що якщо в негайно не візьметься за здоров'я, це згубить його. Тоді навіть батьки приїхали, хоча і не знали достеменно де той саме живе. Після того, як хлопець отримав бажану славу, у стосунках між ним та батьками стало дуже прохолодно. Він сам і не помітив як віддалився настільки, що вже стало пізно про щось думати.

Спочатку вони дзвонили по п'ять разів на день, питали про справи, а батько дуже цікавився особистим життям. На нього почали конкретно так давити, в основному через відсутність дівчини (або ж хоча б хлопця), тоді він вже не витримав. Він взагалі не дуже любив коли хоч хтось давив, Йосип ставав лютим. Перестав відповідати на смс, а на запрошення у гості реагував однаково — як тільки но приходив лист, кидав до каміна (коли ще жив у іншому будинку). Тоді батьки, видимо, зрозуміли його та перестали робити спроби налагодити спілкування.

Батько, однак, знаходив час, щоб організувати «нібито цілком несподівані зустрічі». Одна із зустрічей відбулася під час справжнього побачення із гарненькою білявкою. Вони гуляли прекрасним вечірнім парком ранньою весною — озеро, мелодійно співучі пташки, мальовничий краєвид, де було мало туристів у цю пору року. Але ж хто знав, що батько настільки зійде з глузду, що шпигуватиме за ним аж до сюди! Потім був один момент, коли та білявка здалася хлопцю аж надто гарною, той глядів їй прямо в очі. Вона потягнулася та між ними звершився найбільш бажаний та найгірший поцілунок у його житті.

Лише її вуста торкнулися його, як десь з-за плеча виглянуло лице батька. Воно було червоним — наче той біг крос чи типу того, а ще той мав вигляд дуже дивний — чи то збитий з пантелику, чи навпаки — порадів, що хлопчик дозрів до справжнього поцілунку. Скоро білявка дізналася про існування батька. Треба було їх бачити — волосся розкуйовджене, губи запухли, в очах — темрява від бажання, щоки її розчервонілися наче два маки. А ще — цей злякано – ошалілий вираз лиця.

— Вибачайте за втручання, молоді люди. Ой, синку, а я й не знав, що ти також тут.

— Вибачай мені. — Йосип тоді імені дівчини не запам'ятав, та то була невелика біда, після цього випадку вони більше не зустрічалися.

— Якого чорта ти приперся сюди? — тоді уперше лаявся при татові.

Батько скривився, наче побачив щось украй огидне. Йосип розглядав його, із лютою ненавистю — він був схожим на батька і саме це лютило ще більше. Те ж квадратне підборіддя, ті ж великі, проникливі очі, тільки у тата однакового кольору (зеленого), а в нього кастовані. Ті самі скуйовджені пасма чорного, наче покритого смолою волосся. Зате дещо у них все-таки різнилося — батько вдягнув свій найкращий костюм — ніжно кремового кольору, туфлі трохи темнішого відтінку. На лиці — ні тіні того, що роки беруть своє, ні легкої неголеності, навіть малюсінької бороди. За винятком стану волосся, те виглядало ідеально. Він був дуже молодим. Йосип знав це точно, бо один раз, коли ще ходив до школи; у своєму наміру вивчити усе про хакерство, зламав сайт правління, де були виставлені документи кожного зі службовців. Тато займав одну із високих посад у фракції самого президента. А матір була депутатом.

Тож, до чого це усе? Момент у парку, самотнього вечора, став одним із перших, і можливо не останніх у його житті. Тато своїми руками доробив те, на що в іншому випадку хлопцю б не стало духу — прямо у вічі виказати свій гнів, який протягом цих років накопичився. Тато як на диво слухняно усе вислухав. Він просто передав слова матері, що «він повинен знати, як ми з татом тебе любимо. Навіть, якщо більше не побачимось, повинен це знати. Завжди був бажаною дитиною.»Тато обійняв його та пішов. І більше хлопець не побачив його, хоча усередині бажав цих зустрічей.

Після того інциденту, він почав більше цікавитися здоров'ям, навіть якось ходив у спортзал. Йосип усівся знову за комп'ютер та почав швидко кодувати. Раніше був насправді одержимим швидкістю кодування, навіть виграв приз на всесвітньому конкурсі у швидкому кодуванні, то було у 17 років. Можливо, це був останній публічний вихід. Спілкування тепер виключно було із Лексом. Зі своєю командою «Юґоу» спілкувався лише чатом. Ніяких особистих зустрічей, голосових, відео. Він не підтримував дружніх відносин ні з ким із підлеглих, тому знав які чутки ширилися колективом: буцімто він зовсім зійшов із розуму, сидячи вдома упродовж довгих років. У цілому, вони мали рацію, бо він і справді зійшов з розуму.

І якщо бути чесним із собою, Йосип навіть трохи сумував за єдиним другом, котрого мав. Якби не та пригода із батьком, можливо, його життя прийняло більш спокійний вигляд. Можливо, завів би дружину, двійко дітей, пішов би на звичайну роботу як його батько у молоді роки. Можливо, то була б юриста практика чи медична, про яку колись так мріяла мати. І рано чи пізно ця рутина настільки остогидла, що він би пішов з дому. І не повернувся. Пішов би у Пустелю, з котрої ще ніхто не повертався.

Пустеля — то велика територія, поза якої нічого не існувало, окрім тих пісків. То мертва земля, на ній нічого не росте. Йосип чув від діда, коли той був живий, що деколи люди, до панування кіборгів, оселялися і за межами міста. То були селяни — у більшості бідні, але по своєму щасливі люди. Вони жили у великих просторих будинках, у яких кожен мав свою кімнату. Зараз про таке навіть і мріяти страшно. Та і який кіборг, маючи справжні чудеса техніки, стане переїжджати до старого будинку, та ще на території, де гарантовано не буде людей.

Йосип все видивлявся у вікно і думав, як усе змінилося за останні двадцять років — з моменту його народження. Зараз місто потопало у технологіях — повсюди на будівлях висіли широкоформатні екрани, із HD картинкою. Деякі будинки стали середовищем життя зелених рослин: люди просто виконували розпорядження президента, що місто має стати більш екологічним. Деякі сприйняли це як прямий наказ до масової істерії — навіть ті, хто мешкав на 20 з та вище поверхах мали за подвиг розводити рослини, котрі часто виходили із-під контролю; це виливалося у те, що рослини виходили за межі квартири.

Сьогодні був похмурий день і у Йосипа неспокійно на серці. Він почув вибухи. Відразу полетіли ракети, хлопець із притаманною йому кмітливістю зрозумів що до чого та чимдуж зібрав найважливіше. Документи, деякі флешки із полиці, Нано комп'ютер, зупинився біля вікна лише на хвилинку, видивляючи квартиру Анну. Запам'ятав розташування. Половина будинку вже була звалена, а скло та бетонні блоки падали, деякі разом із людьми. Серце хлопця пропустило удар при одній думці, що дівчина може бути серед загиблих.

Секунда — і він вже біжить сходами, чуючи як гуркіт наближається. У голові лише одна думка — експеримент накрився. Він облажавася. Він не боявся смерті(після життя у подобі примари, чого б і ні?), був роздавлений морально, але ніскільки не переживав за жителів. Дивне відчуття — наче якась частина душі пішла разом із демоном. Було якось порожньо у власному тілі, навіть більше — наче сенс життя забрали.

— Йосип Багатогрішний?

— Що? — сказав у повітря, не знаючи кому належить той голос.

— Ви повинні зараз піти за мною. — тепер вже бачив того, хто говорив. Робот та ще й поліціянт.

— Ви не бачите, що коїться? — хлопець зайшов до під'їзду, котрий ще стояв цілим та нервував.

Гнітила поразка, він боявся невідомості, а ще шаленів при одній лише згадці про роботів.

— Якраз бачу. Мене прислали за вами деяка Анна.

— Анна? Вона у безпеці?

— Наскільки відомо, так. Але без вас усе може стати гірше. — слова звучали наче завчений текст із фільму катастрофи.

— Окєй, я піду. Де вона зараз?

*

Хлоя не спала цю ніч, її мучили видіння про її наставника. Дівчина бачила його мертве, вже синє тіло. Але пам'ятала його зовсім іншим — теплим, приємним у спілкуванні чоловіком. Він годився у батька, але все одно любила. Мало хто знав. Коли почалося бомбардування, та прогулювалася недалеко від будинку. Свіже вечірнє повітря заспокоювало, але на сон все не тягнуло. Дівчина дістала телефона, переглянула останні новини, зайшла в файл із назвою останньої п'єси — «Інопланетяни та кіборги», назву схвалив Джордж. При згадці про старого друга серце жалося. А потім щось зі свистом пронеслося над головою. Це щось влучило у будинок, котрий почав складатися як те доміно.

Хлоя не стала роздумувати над цим, адже інстинкти в останній час були надто сильними — біжи або вмирай. Дівчина бігла світ за очі, а все навкруги на очах змінювалося — будівлі падали один за одним, люди на вулиці почали кричали. У небі одна за одною палали горючі речовини, вона зрозуміла, що то отрута. Але кіборги мали перевагу: захист від біологічних отрут, завдяки мікрочипам, що мали під шкірою. Лише жителі метро мали ненормальну чутливість до отрут.

Коли Анна зателефонувала, було дуже вчасно: одна із ракет влучила майже біля Хлої. Та не знала куди подітися, хоча голос розуму настійно рекомендував: треба ховатися у надійному місці. Але від тривоги думки розбрідалися. Анна допомогла із цим, особливо, коли її голос звучав аж настільки упевнено. Будинок не близько від тієї лікарні, проте інших варіантів не бачила — або Лікарня або смерть у Пустелі. Якщо не вб'є снарядом по дорозі.

Лікарня напрочуд велика, але і її не вистачало на усіх охочих врятуватися. Хлоя чомусь згадала старі фільми, що бачила у дитинстві, вони були про війну та жахи тих років. Ніколи не любила їх дивитись, але батько настояв на цьому

Анна знайшлася у підвалі, але щоб до неї добратися, прийшлося пройти повз близько пів тисячі людей. Анна стояла на варті та розмовляла, приклавши до рота руки на манір рупора. Хлоя підбігла до неї та міцно вчепилася у неї. Чогось виникали думка, що якщо така буде її доля, вмре тільки поруч з Анною. Коли Хлоя розповіла про це, та суворо на неї глянула, мовляв, що ніхто сьогодні не помре.

А потім з'явився Він — легенда Харкова. Розробник мережі Юґоу. Він був схожий на ті фото, що гуляють інтернетом. Середнього зросту, підборіддя квадратної форми, одне око — червоне, а інше чорне. Хлопець влетів до підвалу, спішачи, немов когось хотів знайти. Доктор, що стояв пліч-о-пліч з Анною також побачив та похмурнів.

— Чого той тип тут? — крикнув він, тицьнувши у Йосипа, що вже підходив до Анни.

— Мене шукає. Чекайте. — дівчина зірвалася назустріч.

Анна була украй збентежена, але присутність Йосипа чомусь заспокоювала. Їй було соромно сказати про це Доктору, з котрим вони ще недавно мали таку розмову. Але той порив був сильніший за неї. Її наче несло до хлопця, і його, видно по всьому, також.

Коли між ними зостався якийсь метр, вони застигли майже одночасно, наче постала стіна, котру ніяк не можна було обійти. Саме про це і розказав та ґоргулья у бібліотеці. «Зв'язок, котрий маєш із Йосипом — то магія та магія чорна. Вона може породжувати справжніх потвор із потойбіччя. Вона може заставляти робити жахливі речі, але це не найголовніше. Головне — якщо цей зв'язок поглибити, так би мовити, наслідки можуть бути глобального характеру. Ви із рідних світів. Тобі тут не місце.»

Анна здригнулася, але не могла очей відвести від хлопця: той так само встав як вкопаний, не кліпаючи навіть.

— Що ми накоїли?

— Це сила нашого зв'язку. Експеримент вийшов із-під контролю. — його била мілка дрож, але ні відійти, ні підійти ближче він не міг.

— Як врятувати цей світ? Вони не повинні вмирати!

— А ніяк. — він усміхнувся та то була усмішка гірка. Як сміється потопельник, котрий знає про свою близьку кончину.

— Ні! Має ж бути спосіб! — дівчина жала руки у кулаках, аж на руках здійнялися вени.

Вона не вірила у фатум, долю, яка спіткає усіх рано чи пізно. Але якщо не те пішло, і оптимісткою також. Реальність була такою, якою є.

Йосип поклав руки у кишені, прибравши такого вигляду, що у дівчини серце вискакувало із серця — він був настільки нереальним у простій одежі: білій зім'ятій сорочці, із колами під очима та не зачесаною гривою.

— Змирися краще. Смерть нічим не гірше за життя.

— Ти ж не віриш у це, правда? Знаєш, що я дізналася у бібліотеці?

— Це не має вже сенсу. Кінець світу вже почався.

— Мій батько казав, коли ти війні, не важливо, скільки буде помилок (він мав на увазі людських жертв), війна залишиться війною, доки хтось не візьме це до своїх рук. Війни виграють помалу, кожен вибір — вже перемога.

— Гарно сказано.

А потім здійнявся галас від якого Анна думала, що оглухне назавжди. А потім різко стихло. У неї у вухах був чутний дзенькіт. Зникло світло. Стало так тихо, до аж до страху у колінах. Анна не відчувала його аж із десятирічного віку.

— Йосипе? — вона тихо позвала, дивуючись слабкості голосу.

— Я тут.

Було дивно, але у цілковитій темряві їй нарешті стало спокійно. Не було більше нікого. І нічого окрім її та Йосипа. Вона йшла не знаючи куди. Та сила, що притягла до хлопця, виконувала свою роботу і зараз.

— Стій. — різко промовив голос і вона підкорилася.

— Де це ми?

Ніхто не відповів. Натомість побачила світло. Воно пробивалося звідкись зверху. Наче прожектор світив. Потягнулася туди, але лише зробивши крок, за руку щось схопило. Машинально устала у позу захисту.

— Не йди, якщо не хочеш знову померти.

Світло наближалося, чиясь тінь відділилась від темряви та встала у коло світла. Анна добре пам'ятала цей силует — той незнайомець у музеї мав такий вигляд, упритул до кольору краватки на піджаку.

— Знову ви. — байдуже мовила дівчина.

— Навіщо ви тут?

— Це не тобі ставити питання, дитинко. — Анна із жахом збагнула Хто це був насправді.

— То це ви?! Ви — власник магазину чорної магії!

— То все у минулому. Магазин той згорів як і його власник.

— У сенсі…

— Усе набагато складніше ніж гадаєш.