Гріхи Нового Часу

Частина 1

Нове життя

«Іноді, події, що трапляються раптово — найкраще, що сталося в житті. І ці зміни позитивно впливають на якість життя.»

Анна

Розділ 1

«Життя без ризику, як кава без молока — гірко та не смачно».

Анна

Була війна, жертвами котрої пало багато хоробрих юнаків та дівчат. Анна — одна із добровольців, що змогла досягти значних висот з початку своєї служби. Її батько — генерал армії, він дуже пишається своєю дочкою, саме тому він не відсилає її подальше від небезпеки. Усе одно не послухається. Ця вісімнадцятирічна дівчина завжди робила те, що бажала і ніяка сила не могла її зупинити.

Чоловік дивився на поле бою, занесене снігом. Здається, що наче і немає ніякої війни, немає болі та страждань. Він повільно вдихнув морозне повітря, відчув льодяний поцілунок вітру, змішаний зі снігом. Сьогодні буде дуже ризикова операція. Погляд впав на карту Харкова, де червоним кольором була позначена територія бойовиків. Він вдивлявся ще довго, аж поки не почув кроки чергового позаду себе.

— Є якісь новини?

— Так точно, генерале Кобзар, — підтвердив солдат. — Групу «альфа» викрито. Частина людей пропала безвісти, а інша частина потрапила до ворога.

Генерал нахмурив густі брови, а погляд холодних як лід очей не відривався від солдата. Той аж зіщулився під цим поглядом, наче це він був винуватий.

— А що з Анною? — оманливо тихим голосом запитав чоловік. Увесь його вигляд наче казав, що той не в гуморі.

— Вона… — хлопець не знав як краще передати погану новину.

— Що вона? — генерал і не думав залишати цю тему.

— Анна загибла, генерале. Мені дуже шкода.

***

Небезпека. Яке дурне слово. Анна завжди йшла туди, де була вона, де можна отримати велику долю адреналіну. Ба більше — заради цього вона і жила. Дівчина йшла вдовж лісу, котрий і лісом назвати не можна було — навкруги стояли голі дерева, а попід ними пожовкле листя, ні — зрозуміла вона, то були сліди від бомб та ракет. Зима лиш почалась, а кінця краю стражданням і нема. Анна подивилась на своїх колег: суровий Антон, якого всі кликали «Зевсом», поруч з ним її подруга Тоня, «дівчина Бонда».А ще був Денис, якого кликали Дикар. Його вони загубили ще годину, чи навіть дві потому. Він просто пішов і не вернувся. Вони й не думали піти слідом за ним, бо не мали права більше губитися.

Нарешті вони зупинилися. Анна кинула погляд на Зевса: той насупився ще більше попереднього та кивнув на дещо попереду них. Вона прослідкувала за ним і застигла не в змозі ворухнутися: вони натрапили на ворожу територію. Усюди були розставлені хлопці у військовій формі та з чорними пов'язками на руці та нозі. Було зрозуміло — вони щось охороняють. Позаду виднівся величезних розмірів паркан, обтягнутий колючою проволокою. За ним щось гуділо, було схоже на гудіння гвинтокрила.

Не треба було слів, щоб зрозуміти один одного. Зевс зробив жест і через секунду перемістився ближче до воріт. Тоня посміхнулась Анні та пішла слідом. Анна помолилась про себе та рушила після Тоні. Вони вибрали дуже погане місцеве для схованки, — думала дівчина, відкрите, та ще й дуже гучна штука, котру вони охороняють. Якийсь час вони мали надію, що зможуть пройти до того паркана як привиди, але один із солдатів побачив Зевса і почав стріляти, голосно кричати. Зевс кинувся бігти, але одна із куль потрапила до ноги та він впав.

Тоня кинулась до нього, але він відганяв її, щоб кинула його. Тоня повернулась до Анни, наче просячи у неї згоди, що робити. Анна знала, але не хотіла цього — але обставини були не за них. Навкруги вже творився повний хаос — до них збігалися все нові люди, той, що викрив Зевса вже не кричав. Анна тим часом підбігла до колеги, та разом вони віднесли його якомога далі від цих очей. Вона знала, що їм не вибратись живими. І саме тому зробила те, що зробила — кинулася разом із Тонею до паркану. Вона дерлася на нього наче дика тварина. Обдерла усі руки, роздерла ущент штани, але перейшла на ту сторону. З ран вже лилася кров, проте Анна не звертала на це уваги, бо її вже займала річ більш важлива за рани.

Позаду неї стояв високий азієць із рушницею зразка сорокових років в руках. На його губах грала посмішка, наче той здійснив свою мрію. Дівчина застигла, не в змозі щось сказати чи зробити. Тіло наче паралізувало, легені здавило і дихати стало ще важче. Пройшла хвилина, дівчина почула постріл наче віддаля, а потім осіла на сніг. Погляд зачепився за діру у тілі, пальцями торкнулася крові, що тепер потоком витікала з неї. Вона не розуміла, що стоїть на колінах, свідомість повільно покидала її. Хотілося спати, але не могла дати слабості силу. Анна тяжко підвела очі на свого вбивцю. У цьому погляді не було ненависті, не було жалю, лише гордість та зневага до смерті.

— Ви всі здохнете. — на її губах грала усмішка, яка була заплямована цівочкою крові. — Україна переможе.

Це було останнє, що вона пам'ятала. Не було болю, не було страждань. Вона почувала легкість та усе. Нарешті все це закінчиться.

***

Перше, що побачила Анна ледве відкривши тяжкі віки — велике приміщення зі слабким лікарняним запахом. Що це за місце? Дівчина спробувала підняти голову, але найменший рух завдавав їй великого болю. Вона покинула спроби та вирішила роздивитися кімнату. Наскільки їй вистачало зору, вона могла бачити лише білі стіни та нічого більше. Навпроти неї висіло єдине дзеркало, але у ньому картинка чомусь викривлялася.

Невідомо звідки, на суцільному полотні з'явилися двері. У кімнату увійшов чоловік, набагато вищий за середню людину. Дівчина швидко пробіглася по його ідеальному лиці без єдиної зморшки, ідеально зачесаному каштановому волоссі, її погляд зустрівся із його очима. Вони здавалися скляними.

— Як себе почуваєш? — ласкаво звернувся чоловік, не підходячи надо близько.

— Усе тіло болить, але жити буду. — оптимістично відповіла вона. — А ви ким будете, пане…

— Легер. Моє прізвище Легер, Анно. Я твій особистий лікар. — привітливо відповів чоловік.

— Гаразд, пане Легере. Скажіть, що трапилося? Чому я в лікарні та де мої друзі? — у відповідь вона почула тишу, котра з кожною секундою збільшувалася.

— Анно, я не знаю, що з ними сталося, але ти була на волосині від смерті.

— Це не новина. Я кожного дня ризикую життям задля захисту країни…

— Щось пам'ятаєш із минулого? Що було останнім? — запропонував чоловік.

Анна задумалася, намагаючись згадати. У пам'яті з'являлися невеликі шматки спогадів, але відтворити суцільну картину ніяк не вдавалося. Дівчина мимохідь торкнулася повної руки, здригнулася від несподіванки.

Вона була металевою! Було дуже дивно бачити своє тіло саме таким. Потім вона перевела погляд на другу руку і та виявилась також біонічною. Дивно, але холоду вона не відчувала. Кінцівка відчувалася наче її рідна. На її очах метал покрився шаром штучної шкіри. Тепер рука виглядала цілковито нормальною.

— Нарешті побачила. — зрадів лікар. — Згадала щось?

— Майже нічого. Лише деякі фрагменти.

— На жаль, пам'ять людини не довершена. Але із часом усе повернеться. — запевнив чоловік. — Ліки вже мали подіяти, — він подивився на голограму годинника та повернувся до дівчини. — Можеш спробувати підвестися. Дзеркало якщо що он там. — його палець вказував на те дзеркало, котре дратувало дівчину більше за біль.

Анна усміхнулась лікарю та підвелася з ліжка. Через хвилину вона вже була на ногах і дивилась на своє відображення. Перше, що вона примітила — не лише руки були замінені, але і ноги. Невже її становище було аж настільки поганим? Вона могла розгледіти як її штучними венами крокує штучна кров. Серце билося у звичному ритмі, наче нічого і не трапилося. А коли очі піднялися до рівня обличчя. Нижня щелепа була повністю біонічною, але не обтягнута шкірою. Дівчина торкнулася до неї, відчуваючи нерівну поверхню та холод.

— Чому я ще жива і дихаю?

— Тебе знайшли у Пустелі непритомною. Більша частина тіла була знівечена, наче хтось спеціально познущався. Серце твоє не билося і ми думали, що не виживеш. Але ти прокинулася.

— І мабуть, не просто так. Скажіть, де саме я знаходжусь? Це не може бути Китай або Японія. Ці технології… — дівчина вже розгледіла іншу частину кімнати, котру займало обладнання дивного вигляду. Це була ціла система тонких приладів, які, проте виконували свої обов'язки.

— Це технології інопланетян. Вони підняли рівень розвитку на багато років уперед, ніж у більшості країн світу. — лікар казав буденним тоном, наче нічого в тому немає. — Ти у Харкові, Анно.

— Який же це Харків? — дівчина глянула на нього як на навіженого.

— Після технічної революції 2020 року Харків дуже змінився. Згоден, що до цього він виглядав дещо…примітивно.

— Що значить у 2020? Я не могла проспати декілька років.

— Зараз 2052 рік, Анно. — лікар дивився тепер вже на неї як на дивину. — Я не маю гадки, звідки ви прибули, але підозрюю, що проблема із пам'яттю у вас не одна...

Дівчина проігнорувала його слова, думаючи вже про інше.

— Як мені звідси вибратися?

— Дуже просто. Якщо вже нічого не болить і в цілому добре себе почуваєш, можу виписати тебе зараз.

— Ви це серйозно?

— З такими речами не жартують, Анно. — лікар прибрав серйозного вигляду.

— Це ви ще не чули мого гумору. — додала дівчина.

— Добре тоді. Якщо в тебе більше немає питань, мені треба обійти інших пацієнтів. — чоловік поклав руки в кишені та підморгнув Анні.

Як тільки зачинилися двері, Анна сіла на ліжко. Треба привести розум до ладу. Багато із того, що він наговорив не могло бути правдою. Дівчина примітила ванну кімнату і миттю туди заскочила. Їй було страшно митися, не знаючи яка буде реакція металевих частин. І все ж ризикнула, бо без ризику нема життя. На диво, ні одна із металевих частин її тіла не заржавіла і навіть не почала іскрити! Добряче вимившись, вона кинула погляд на своє відображення: колір обличчя вже став не таким блідим. Очі відображали блакить неба. Після цього Анна вирішила розчесати волосся і дуже здивувалась наскільки воно подовшало. Платиново-білі пасма лягали рівними хвилями аж до середини грудей.

На мить Анна загляділася, адже в армії вона точно не мала такої розкоші. Хлопці усі були майже наголо вибриті, а тому її зачіска зазвичай була вельми короткою. Довгі коси лише заважали у бою, а іноді могли стати причиною загибелі.

Перевдягнувшись у нове, Анна подивилась на себе зовсім інакше — не солдат, не людина і не робот. Що вона тепер таке? Абсолютно чорний костюм охоплював усе її тіло так, що кожен її вигин було видно. На ногах було взуття, чимось схоже на літні кросівки. Ледве вона просунула ноги, ті пристосувалися до розміру її ноги ідеально. На завершення, вона потяглася до маски із дивного матеріалу. Вона закривала половину обличчя, саме там, де була травмована щелепа.

Дівчина легко відчинила двері й переступила через поріг. Назустріч новому світу. Назустріч майбутньому, яким би те не було.