Гріхи Нового Часу

«Якось мене спитали, що я думаю, про любов. Справа в тому, що я не думаю про це як про роботу. Любов — суцільні відчуття. Якщо не відчуваєш, то вважай, що і стосунків немає.»

Доктор

«Віртуальна реальність небагато краща за сіру дійсність.»

Йосип Многогрішний

У глибокому дитинстві Анна полюбляла грати у солдатиків. Інші батьки хитали головами, адже дівчинка не повинна грати у хлоп'ячі ігри, проте батько ніколи не був проти. Мовляв, їм і так дісталося, що у дівчинки немає матері, хай робить що хоче. І навіть дитинстві у неї були одні хлопаки у друзях. З дівчатами ніколи не мала спільних тем. Косметикою не цікавилася, одяг був завжди новий, а у ляльки їй грати ой як не хотілося. А ще усі дівчата у тому віці мріяли про те, коли у них з'явиться дитина. І навіть імена вибирали майбутнім малюкам. Навіжені! Ні, Анна, про таке не думала. ЇЇ мрія — піти батьковими стопами. Багато людей казали — ти дівчинка, знайди заняття легше. Навіщо тобі ця армія?

Анна повернулася у реальність, і на одну жахливу хвилину здалося, що десь на неї чекають рідні. Однак мрії мріями, а жорстока реальність постала прямо перед нею. Дівчина пішла вмитися прохолодною водою, щоб остаточно позбавитись слідів сну. Повернувшись до спальні, знайшла Доктора, який вже не спав.

— Щось сталось, люба? — його голос звучав трохи хрипло, як завжди після сну.

Анна сіла на ліжко, яке взагалі-то можна назвати ложем, бо розміри аж ніяк не скидались на скромне ліжечко, що чекало у її теперішній квартирі. Білосніжне простирадло було трохи зім'яте, подушки у чорну крапинку дивились на неї осудливо: бач, не спить у такий час! Ковдра відкинута наче щось неправильне, і дівчина буквально чула її заклик не коїти дурниць і лягати спати. Дівчина вже майже погодилася, однак хлопець, який так і не дочекався відповіді зробив свій крок, кинувши дівчину на ліжко.

Анна спробувала підвестися, однак хлопець улігся на неї зверху. Це відразу унеможливило будь-які рухи з її сторони. Однак, відкривало цілковиту свободу хлопцеві. В його темних, кольору шоколаду очах вона бачила саму себе, наче гляділася у дзеркало Дівчина сміливо дивилася, доки Доктор не зменшив відстань між ними до нуля.

— Обожнюю цей погляд. — прошепотів він у саме вухо, від чого тілом пройшла хвиля мурах.

— А я тебе. — хрипло відповіла дівчина, гладячи хлопця по спині. Відмітила, що м'язи такі напружені.

— Розслабся. — сміючись наказала вона.

І отримала такий бажаний поцілунок. Відчула нестримні та разом з тим м'які губи. Її язик зустрівся із ним, сплівшись у вирі пристрасті. Руки хлопця у повну силу досліджували її тіло. Затримуючись на тих місцях, на яких Анна починала дихати із запинкою. Потім, розімкнувши поцілунок, пішов далі — так повільно як тільки міг, провів доріжку із ніжних поцілунків, починаючи з зони декольте. На ній зупинився на декілька секунд, провівши кінчиком язика по кожному із чутливих цицьок.

У дівчини вирвався тихий стогін, але хлопець і не думав зупинятися. Анна вигиналася під ним, наче кобра перед тим як накинутися. І навіть відчувала себе аналогічно, бо чим довше мучив її Доктор, тим більшим ставало бажання. Хлопець відірвався від процесу, щоб усміхнутися так грайливо, наче знав про що вона думає. Саме тому він перейшов до найцікавішого.

Анна скрикнула гучніше, ніж хотіла від несподіванки. А потім ще раз і ще раз. Доктор у цей час грався із її щілиною, провокуючи на нові стогони. Рухи його були ніжними, але ж настільки упевненими, що дівчина вмить забажала більшого.

— Докторе… — ледве дихаючи покликала Анна.

Хлопець трохи вповільнився, розтягуючи момент солодких стогонів настільки наскільки міг. А потім скинув з себе нічні штани, під якими нічого не було. Лише на секунду зупинився, блиснувши на запалену дівчину та увійшов. Спочатку, як завжди, ніжно. Для зручності заклав її ноги собі на спину та зробив рух усередині неї. Підтягнув її ближче та уп'явся в губи, наче потерпілий. Одночасно робив ритмічні рухи, чим заробив ще один стогін. Той, як і решта криків застрягли у полоні поцілунку. З часом хлопець відірвався від неї, щоб збільшити темп. Його дуже радувало, що Анна робила синхронні рухи назустріч. Тепер вони палали разом, ідеально підходячи один одному як їнь та ян.

Час минав та хлопець відчув як вони швидко наближаються до кульмінації. Тому зменшив темп, розтягуючи цей чудовий момент. Нарешті, здригнувшись від насолоди, обоє обм'якли. Він чув тяжке дихання Анни, з якої ще не встиг вийти. І сам ледве дихав, відчуваючи наче пробіг стометрівку.

*

Заледве новий день розпочався, яскраве сонце осяяло квартиру Доктора. Світло відблискувало від дзеркальних поверхонь, тому Анна не могла більше ніжитись у ліжку. Вона обережно повернула голову до міцно сплячого красунчика. Його обличчя так близько, що вона відчувала кожен вдих та видих. Ще з хвилину вона провела в такому положенні, а потім повільно спробувала вилізти з-під обіймів. Це здалося важкою задачею, але Анна була дівчина сильна, тому за лічені хвилини їй вдалося безшумно встати, навіть не пробудивши Доктора.

Дівчина натягнула домашні капці та попленталася до веранди. Скляні двері автоматично відкрились, впустивши її усередину. На вулиці було ще прохолодно, але не настільки, щоб покритися гусячою шкірою. Вона кинула лінивий погляд на високі будинки на горизонті. Ні в одному з них не горіло світло, потім оглянула столичні вулиці. Без яскравого неону та світла місто здавалося неживим. Вона мимоволі згадала рідне містечко перед війною: тоді також уперше зникло світло через знищення електропідстанції. Лише силою волі вона відігнала ці моменти й спробувала міркувати логічно.

«Якщо у Харкові немає свого мера, усім має заправляти хтось вище. Хтось на кшталт політиків. Президенту ніколи розв'язувати проблеми якогось там Харкова. Дарма що столиця України.»

Її роздуми перервав несподіваний дзвінок. У 2052 році мало хто розмовляв телефоном, частіше користувалися спеціальним браслетом, котрий мав кожен кіборг у місті. Для його роботи не треба інтернету, бо завдяки інопланетній технології люди відкрили для себе космічний зв'язок. Анна не дуже розуміла як саме воно працює, але визнавала його користь.

Дзвінок пролунав упродовж трьох секунд і перед дівчиною з'явилася голограма у вигляді чоловіка. Їй знадобилося декілька секунд, щоб збагнути, що перед нею Спонсор. Вона і забула, що мала звітувати, якщо знайшла щось корисне.

— Доброго ранку, пані Анно. — надзвичайно ввічливо почав розмову чоловік. Він виглядав точнісінько так само, як і в останню зустріч.

— Доброго, пане Спонсор. — вона хотіла позіхнути, але притримала рота рукою.

— Пройшов тиждень, як ми з вами мали задоволення говорити. — зробив паузу, даючи час щось сказати дівчині, проте вона слухала мовчки.

— Те, що не перебиваєш — добре. Але я б бажав почути, що тобі вдалося дізнатися.

— Інформації в мене як кіт наплакав. — і це була правда. — Лишень, на днях трапилась неприємна ситуація із помічниками Йосипа…

— Ти була у головному офісі Юґоу? — різко запитав чоловік, насуплюючи брови.

— Так. — просто сказала вона, не знаючи чого очікувати. — Вам потрібні подробиці сутички?

— Ні. — співбесідник замовк надовго, наче бажав перетравити почуте.

— Вже бачила виступ? — раптово запитав він, слідкуючи за її очима.

— Який ще виступ? — почала вона, але зрозуміла про що, коли просто неба з'явилася велика голограма.

Чоловік з обличчям, наче обтесаним зі всіх сторін. Вузькі карі очі дивилися із підозрою, його прямий грецький ніс задерся аж до неба. Зате чорняве волосся було зачесане назад. Коли він почав говорити, дівчина майже забула про Спонсора.

— Депутат Многогрішний. — Анна наполовину розвернулася, щоб слідкувати одночасно за політиком й голограмою Спонсора.

— Дорогі друзі. Я, Якоб Многогрішний, член Центральної партії, виражаю співчуття, що вам випало пережити непередбачену ситуацію. Світло зникло в усьому Харкові. На жаль, це суто технічна помилка, тому… — він зробив театральну паузу, стараючись зробити своє лице якнайбільше засмученим.

— Я закликаю городян залишатися спокійними. Наші техніки усунуть проблему максимум до кінця цієї доби. Усім дякую за увагу, та, — знову пауза, але тепер його розпирає від самовдоволення, — Не забувайте голосувати на цьогорічних виборах за Якоба Многогрішного. Центральна партія — ми піклуємося про вас.»

Голограма зникла, але Анна ще чула голос Якоба, котрий закликав до спокою. Рідкі прохожі, мабуть, також були під враженням, бо в них був однаковий вигляд. Наче той політик їх чимось зачарував.

— Анно, ти тут? Анно! Заснула чи що? — сердитий голос Спонсора витягнув її з власних думок.

— Що сталося? Ви ще тут? — дівчина часто закліпала, щоб остаточно прокинутися.

— На жаль, ще так. — невдоволено відказав чоловік, проте на обличчі ця емоція ніяк не відобразилася.

— Мені вже час йти. Але наприкінці хочу запропонувати тобі одну ідею. — дівчина подалася уперед, зацікавлена словами.

— Тобі варто навідатися до центру Юґоу. Не офісу, а саме до її серцевини.

— І що там? — коротко запитала вона, закриваючи очі від промінчика сонця, котрий ліз в очі.

— Бібліотека. Система усіх знань мережі. Якщо і справді бажаєш виконати свою роботу, тобі саме туди.

— Вибачте, але чому ви туди не навідаєтеся?

— Це не твоя справа. Наостанок дам тобі пораду. — чоловік розмовляв тяжко, наче діалог з Анною його втомив.

— Більше не потрапляй на очі цьому Олексієві з Юґоу. — дівчина вже відкрила рот, щоб поставити питання, але чоловік не дав їй, додавши.

— Він — права рука Йосипа. Якщо він докладе щодо тебе, якщо ще цього не зробив, місія опиниться під загрозою. А нам цього не потрібно.

Голограма затріщала, після чого зображення зникло. Анна глибоко вдихнула та повернулася до квартири.

— Хтось дзвонив? — з порогу запитав сонний та надзвичайно милий Доктор. Він був наполовину оголений, бо не визнавав піжам.

— Це по роботі, любий. — дівчина притислася до його грудей, відчуваючи заспокійливе тепло. Їй було дуже комфортно в обіймах, навіть не хотілося кудись йти.

— Що в тебе сьогодні, мала? — з надією запитав хлопець, гладячи волосся Анни.

— Робота. — вона насилу відірвалася від хлопця, видаючи засмучену міну.

— Ця твоя нова робота лишає радості життя.

— Неможливо. — у долі секунди вона постала перед ним, нагородивши ніжним поцілунком. Хлопець провів притиснув її за талію, але дівчина грайливо викрутилася із під руки та додала.

— Я від тебе нікуди не дінуся. Де б та чим не займалася.

— Добре. Тобі я вірю. — так само щиро усміхнувся і він, вертаючись до ліжка.

— Я зараз у душ. Не бажаєш чи …

Дівчина не дочекалася кінцівки речення та забігла у душ поперед нього. Та зачинила двері.

— От так вам жінкам і вірити. — жартівливо поскаржився він, залишаючи дівчину збиратися на самоті.

*

Анна йшла, а в голові неначе примари минулого поверталися спогади про роки війни. Вона крокувала центральною вулицею, у її споминах зовсім безлюдною. Не було більше веселого сміху дітей, гірок, коників та гойдалок. Навкруги — обпалена земля після обстрілів, шматки гірок валяються на вулиці, а разом з ними та шматки людей…

Анна була б рада забути ці жахіття, однак навіть у снах бачила цю розруху. Дівчина зробила ковток гарячої кави, котра насправді анітрохи не скидалася на каву її дитинства. У тої хоча б смак був як смак, була гуща, а у цій — ні того, ні іншого.

Зазвичай, дівчина була оптимістом, вірила, що усе щоб не трапилося, лише на краще. Але іноді приходили темні дні, коли вона мала таку каменюку на серці, що хотілося вити як той собака. Вона забула, що і псів тут немає. Побачила як худий як палка кіт, вистрибнув зі смітника, ліниво поплентався по своїм котячим справам. Іноді Анна мріяла, щоб стати тим котом. У тебе є свобода, братику, а в мене ніякої. Сумні думи супроводжували її аж до ще одного пам'ятного пункту — лікарні імені святого Павла.

У цьому, майже утопічному світі, ще існувала така річ як медицина та релігія. Можливо, це і був пережиток 2020-х років, але дівчині було приємно, що хоча б це залишилося у світі штучних технологій.Вона зайшла у приймальне відділення, відчувши себе трохи щасливішою. Вона сама не досить розуміла природу цього почуття, однак не могла ігнорувати. Кожен візит був для неї наче свято.

Саме тут працює її знайомий лікар. Той, що зустрів відразу після пробудження. Дівчині було ніяково, що спочатку подумала, що той зовсім без емоцій. Насправді у кіборгів набагато більше емоцій, ніж у звичайної людини, однак, їх спектр був також більшим. Вона побачила знайомого, відчувши тепло усередині. Попри те, що він вже розмовляв з пацієнтом, Анна кинулась до нього.

— Гей! Не знала, що ви сьогодні працюєте.

— Пані Анно. — ввічливо їй посміхнувся та швидко попрощався із пацієнтом, котрий, здається, був незадоволений таким поворотом.

— Слухай. — вона відразу перейшла на «ти».

— Нічого не знаєш про ситуацію зі світлом?

— Не більше за тебе. — зітхнув лікар, потягнувшись до кишені, де зазвичай лежали цигарки. Дівчина прискіпливо слідкувала за тим, як він дістає одну із пачки.

— Тут не можна палити.

— Ніде не можна. — кинув лікар прямуючи углиб лікарні. — Пішли на вулицю, там спокійно поговоримо.

Анна вийшла услід за ним, розглядаючи як змінилася лікарня з часу її останнього перебування. Проходила повз кімнат хворих, котрі з одної сторони було затоновані. Кожна мала свою назву, записану різними кольорами. Кімнати, що були ближче до приймальної позначали зеленим, що значить, хворі безпечні. Заглиблюючись все далі вона підмітила, що кімнати змінили колір на оранжевий та червоний.

— Тримайся якомога далі від червоних. — коротко попередив лікар, перевіряючи чи не загубилась подруга.

— А що там? — із цікавістю запитала вона, не думаючи про можливу відповідь.

— Смерть. — спокійно відказав лікар, різко повертаючи направо та униз.

Далі вони вже прямували майже у цілковитій темряві, проте дуже скоро вийшли наверх. Тут панувала як завжди сонячна та тепла погода. Лікар присів на лаві та запалив.

— Бачив ранкову промову політика? — Анна хотіла додати прізвище, однак воно не збереглося у пам'яті.

— Бачив. — лікар видихнув голубий дим та відразу додав.

— Многогрішний, — рідкісний сучий син. Думає, якщо його синок — велике цабе, то може вважатися Богом.

— Стій. Йосип його син?

— Хіба ти не знала? — лікар недовірливо глянув на дівчину.

— Як бачиш.

— Що у вас із Доктором? — змінив тему хлопець, не зводячи очей з Анни.

— Стабільно. — дівчина звикла давати саме цю відповідь, щоб знайомі не діставали щодо її стосунків.

— Ти так завжди відповідаєш. Але що насправді між вами? Ви говорили про можливість…

— Ні. — майже викрикнула Анна, забувши де знаходиться.

— Ні, — вже м'якше повторила. — Але треба буде якось.

— Впевнений, що після розмови, багато чого з'ясуєте. Тримай мене у курсі, добре? — хлопець кинув недопалок в урну для сміття та повернувся до дівчини.

— Тобі треба було на психолога йти.

— Дякую, але мені й лікарні досить. — він обійняв Анну так міцно, що аж кістки захрумтіли.

— Згодна. Тоді до зв'язку, друже. — Анна пішла у протилежну сторону, бажаючи сісти на автобус. Не пройшло і п'яти хвилин як перед нею опинився швидкісний транспорт. Дівчина присіла на найближче вільне місце, прикривши очі від напруги.

*

Йосип не спав протягом трьох днів. З того моменту як відбулася подорож до метро. Це було жахливо, і водночас добре: адже за цей час, що він раніше витрачав на безглуздий сон, зміг утричі більше працювати. А коли Йосип був трохи молодшим, — ні, йому слід прибрати усі спогади цього хлопчика, — матір часто казала, що від роботи дохнуть коні. Він тоді цього не розумів: золотий хлопчик, котрий мав усі надії на гарне майбутнє. Що ж, він закінчив приватну школу, засновану американським бізнесменом під назвою «Star school» із червоним атестатом. Потім, зробив таке, від чого й сам перебував під впливом. Він створив соціальну мережу. Котрою тепер користувався кожен кіборг в Україні.

У той час він цікавився програмуванням, а яка дитина у 2050 році не цікавилася? То ж бо й воно. Самостійно опанував спочатку просту мову — Пайтон, але той майже відразу втратив цінність. Натомість узявся за вивчення Шарпу(C#),— от з нею було складніше. Бо у двадцять першому столітті нею були написана більшість програм та навіть ігор. Однак він хотів написати щось більше ніж програма, якою будуть користуватися. Він почав вивчати як працюють інші соціальні мережі: інстаграм, у контакті, однокласники, та навіть фейсбук. Усі вони мали дещо, що об'єднувало їх в особливу групу — соціальна мережа. Можливість задовольнити потреби користувачів. Саме з цієї позиції хлопець розпочав свою роботу, цікавлячись й іншими сферами.

Коли мережі задовольнили його інтерес, хлопець почав цікавитися іншою групою — іграми, причому тими, що могли проєктувати 3D. Тобто віртуальність, модель цього або будь-якого світу. То ж, засукав рукави, Йосип почав роботу. Йому було на той час всього п'ятнадцять. Але для свого віку він був дуже гарно складений, особливо по частині мозку.

Годинами грав у ігри, вивчав саме код гри. На сюжет та інші складові йому було начхати. А ще заходив на форуми, випитував таємниці створення таких ігор. І він дійсно дізнався дуже багато: наприклад, що більшість Ігор роблять на особливому рушії Unreal Engine 35 із підтримкою VR. Ця технологія давала змогу робити надзвичайні речі — відкритий світ, високу реалістичність графіки, а також її використання не вимагало великих вкладень. Але, якщо його проєкт заробить більше мільйона доларів, якийсь процент з продажу прийдеться платити компанії, яка має всі права на рушій.

Але і цього було замало. Він прагнув створити щось дійсно нове. Забажав з'єднати віртуальну реальність і мережу, де люди могли б спілкуватися вільно. Він вважав, що мережі, які існували, не використали й малої частки того потенціалу, який могли б. Простіше кажучи, він жадав прориву, і зрештою, його спіткала удача.

Це було у його день народження, котрий він не полюбляв святкувати. Йосип сидів як завжди у своїй кімнаті, котра була аж до стелі завалена подарунками. Однак він і погляду не кинув туди, бо знав, що істина десь поряд. Йому залишалося ще трохи попрацювати. Як казав батько, що його сину не вистачає легковажності, котру має кожен другий підліток його років. Йосип усе відмахувався, мовляв, не хоче бути таким як більшість, бо він — винятковий.

О дев'ятій годині вечора, все ще сидівши перед монітором комп'ютера, Йосип відчував як працюють гвинтики у його мозку. Він трудився над тим, щоб його комп'ютер та пі-ес-пі десятого покоління мали змогу працювати разом. Він увімкнув комп'ютера з повністю переписаною операційною системою і затамував подих. Від нервів, руки його тремтіли, тож хлопець взяв у руки спандекс, що допомагав зняти напруження і як зачарований дивився на справу рук своїх.

А тим часом комп'ютер робив свою справу — як і було задумано, — на екрані швидко проносилися команди, котрі той так само швидко зчитував. Теж саме коїлося і з пі-ес-пі. Це все продовжувалося протягом кількох хвилин. Хлопець нервово глянув на годинник, що висів на стіні — пройшло рівно п'ять хвилин. Потім усе раптово закінчилося, хлопець взяв до рук окуляри, які використовував для ігор з віртуальною реальністю. Натягнув їх.

Перед очима пронеслися три слова, які зависли у полоні темряви : «Запуск соціальної мережі». Почався рахунок, з десяти й до 0. Коли ж зник нуль, з'явилася картинка — модель диких джунглів. Тепер треба усе протестувати, тож він викликав меню входу, ставши ногою на щось на підлозі. Ввів свої дані. Серед джунглів вислизнув хлопець, точніше його аватар, що був як дві краплі води схожий на свого хазяїна — Лекс, більш відомий під ім'ям Олексій.

Він показав жест, піднявши великі пальці обох рук уверх. Це означало тільки одне — його мрія потроху збувалася. Якщо точніше, він сам створював мрію. І якщо навіть кращому другу це сподобалось, задум був дійсно гідний того, щоб за нього взялися.

Це була відправна точка шляху Йосипа. Від Йосипа — підлітка, котрий майже не виходив на вулицю, до Йосипа, котрий різко став генієм. Хоча, про цей проєкт ніхто не знав. Мережа потребувала багато часу, тож хлопець завзято проводив усі дні та ночі майже без сну.

Тож, коли він зараз перебував у майже такій ситуації, хлопець згадував про час, коли ще можна було бути самим собою. Дитиною своїх батьків.