Гріхи Нового Часу

«Ні в якому разі не можна піддаватися на чари цього молодого чоловіка. Це в першу чергу небезпечно для вас. Він вміє досягати свого різними шляхами.»

Спонсор

Дівчина спочатку тримала руки на очах, але й ті починали горіти як від отруйної речовини й вона віддалась на милість долі, в яку до цього не вірила. Анна лежала от так довго, довше ніж повинна людина у свідомості. Очі давно перестали пекти, але вона не мала енергії для того, щоб підвестися. А ще вона чула розмірене дихання зовсім поруч. Він спав, Анна умовляла себе і з кожною годиною, що проходила і справді вірила у це. Він спить, просто збирає енергію докупи. Можливо, через їхній з Йосипом зв'язок, їй давалося непереливки: тіло ломилося наче після важкої зміни. Анна згадала, що з ранку нічого не їла, пригадала події цього ранку, неначе якийсь божевільний сон — Доктор у ліжку з нею, потім швидка пробіжка центром міста, після того, випадок із цегляною стіною, коли вона потрапила до метро. Події метро згадувалися менш чітко, ніж думала — якісь змазані кадри, наче хтось знімав любительське кіно — мутанти із щурячою статурою, довжелезні темні тунелі, у яких ще дуже холодно. А той магазин, дідок проводив її до кімнати з каміном, карти Таро, його м'який голос…

Пам'ять далі відмовлялася співпрацювати, тому Анна відкинула їх та зосередилася на диханні. То була секретна техніка на війні, коли солдату конче треба було відпочити, тобто заснути, наперекір стороннім шумам: ти наче перебуваєш у вакуумі, де є лише ти та тиша. Починаєш дихати, як звичайно, не спішачи та не вповільнюючись. Дихання має бути глибоким, так, щоб легені працювали на повну. І тільки потім, дихаючи таким чином, потроху почнеш засипати, а насправді пройде всього 2-3 хвилини.

Анна скористалася цією технікою й от, вже успішно провалювалася у царство Морфея. Вона бачила дуже фантазійні сни, які їй не були притаманні: чудернацькі люди та тварини, країна чудес та Аліса, яка розмовляє із тою накуреною гусеницею. Далі — вона у віртуальному світі, але тут все якось нечітко, немов дивиться скрізь скло. Раптово вона побачила їх — своїх рідних. Анна настільки без розуму від щастя, що не біжить, а немов літає, перешкод для неї не існує. От вже вона бачить батька, котрий весело махає у своєму вихідному вбранні — костюм генерала з усіма орденами. А поруч колеги із розвідувальників — от «Дикар», цілий цілісінький! А он де — «Дівчина Бонда «, ім'я її Анна забула, на свій сором. А хто це ще з ними? Невже, це «Зевс»? Вона не повірила своїм очам, коли побачила їх разом. Неначе щаслива сім'я з американських серіалів. Вони усі разом, живі.

Дівчина не відразу зрозуміла, що по її щоках течуть у дві ріки сльози. Та вона не зупиняється, щоб їх змахнути, відчуває себе абсолютно щасливою. Саме так і має бути. Вона на це заслуговує. Анна нарешті кидається у татові обійми, прикриваючи очі; тепло його тіла зливається із нею та відносить кудись далеко. Вона не проти, якщо так треба, вона залишиться поруч із ним навічно. Раптом, тато зникає, як той привид. Анна відсахується, бо на його місці з'явився Йосип.

Тіло людини, але обличчя у нього щуряче! Навіть мордочка із вусиками, як у того щура, а очі, очі малі як бусинки. Дівчина біжить від нього, але Йосип хапає за горло. Вона задихається, робить спробу випростатися із мертвої хватки, але запізно. Очі викочуються з орбіт неначе у ляльки, у легенях наростає нестерпний біль, Анна відчуває як тьма охоплює зі всіх сторін. Останнє, що почула, відлітаючи у нескінченність, то був голос мами, котру вона ніколи не знала: «Моя мила Ганночка, Ганночка, будеш ти гарною панночкою, панночкою…». Вона співала, голос був лагідним наче у соловейка.

Анна прокинулася, хапаючи ротом повітря як та риба, яку раптово витягли із води. Дівчина чула як голосно калатається серце. Голова боліла, але то вже швидко проходило. Відкрила очі та побачила Йосипа, котрий сидів поруч у позі лотоса. Він виглядав трохи блідим, але на вилицях вже з'явилися рожеві плями здорового кольору. Хлопець здавався збентеженим, їй кортіло запитати у чому річ, але у горлі пересохло. Вона кліпнула, і наче якісь чари, бажана склянка з'явилась перед нею. Білявка бачила як у прозорості склянки вода коливалася, заворожуючи. Дівчина прийняла її, а випивши усю місткість, змогла вимовити:

— Ти у порядку?

— Я? — його брови здійнялися уверх. — Трохи паморочиться у голові, але у цілому, в нормі. Краще скажи, як твої справи?

Йосип усівся трохи ближче до неї, безцеремонно розглядуючи. Дівчина ще перебувала під впливом жахіття, тому спокійно роздивлялася хлопця своєю чергою. Він був гарний, але не тою красою, що були славетні хлопці з її міста. З одного погляду, був надто юним, двадцять років усе-таки, але було щось в ньому, що натякало на міцний розум. Може ті вилиці, що прорізали собі шлях майже від ока і до підборіддя? Чи може ці очі, що були явною ознакою кіборга — одне око червоне, а друге — каре, майже чорне. Вона гадала, який із них натуральний, аж поки не зрозуміла, що хлопець зосередився на її власних.

— Ти в курсі, що я чую Усі твої думки?

— Мала надію, що ні. Опісля цього. — вона кинула погляд на гамір у кабінеті.

Прості слова, але правдиві. Після електрошоку сутність вийшла із його тіла, але та не може просто так мешкати у справжній подобі. Їй потрібно тіло, як віруси використовують людину для своїх цілей. Їм потрібен хазяїн. Звідки вона це знала? Мабуть, батько колись розказував.

— Не переймайся. Він покинув нас. — Йосип знову прочитав думки та продовжив, швидше ніж вона встигла розтулити рота. — Поки ти спала, я бачив як той зник у порталі. А слідом за ним, усі потвори з інших вимірів. Ті крикливі біси також. А коли компашка залізла туди — він показав на стелю — портал сам по собі закрився.

— Чекай. Ти чуєш це? — перебила дівчина, кинувшись до вікна. Воно було великим, панорамним і місто лежало як на долоні.

— Місто оживає.

Там, ззовні, місто і справді почало свій рух, проте здавалося, що воно ніколи й не зупинялося. Знову став день, а на головному годиннику встановився правильний час: опівдні, або ж дванадцята дня. Містом крокували пішоходи, асфальтованими дорогами ганяли автобуси на сонячних батареях, машини шниряли туди сюди, порушуючи правила дорожнього руху. Анна навіть побачила поліціянтів — ті оштрафували когось за вчинення аварії. Вона відчувала таку теплоту на серці, що майже забула про сон.

— Тобі треба йти. Я правий? — тихо промовив хлопець, слідкуючи за потоком машин.

Питання зависло у повітрі між ними. Наче й просте, але чомусь викликало сум.

— Ти знаєш відповідь. Прочитай мої думки. — на хвилину їх очі зійшлися. Дівчина відчула мурахи на своєму тілі, від цього погляду…

— Бувай, Анно. — хлопець відійшов від вікна, кинувши наостанок, — Ми ще побачимось.

Їй не хотілося йти, і він це знав. Але правда була в тому, що і залишитись також не могла. На неї чекають друзі та кохана людина. Вже на виході, дівчина кинула останній погляд на хлопця, що самотньо сидів на підлозі. Щось усередині казало: не йди, не йди. І лиш силою волі вона поборола цей потяг. Тихо причинила двері та глибоко вдихнула. Усе скінчено?

*

Місто прокидалося наче після довгого сну — люди, які до того застрягли в дуже цікавих позах, просто продовжили йти, закохані продовжили свій поцілунок, причому, ніхто з них так і не збагнув, що коїлося в апартаментах Йосипа. Життя тривало.

Хлоя зробила ковток свіжого повітря, котрий був незвичайно прохолодним, але сонечко, що грайливо визирнуло, вже почало гріти остиглу землю. Дівчина ще думала про жахливе вбивство, але думка стала такою далекою, наче пройшов не один рік. Вона згадала про Анну. Та лише із п'ятого разу відповіла.

— Хей! Де ти пропадала, подруго?

— І тобі привіт. — голос Анни був тихим та якимось стомленим. — Нізащо не повіриш у що я влипла.

— Ти що перейшла дорогу мафії? — пожартувала Хлоя, поспішаючи за хлопцем Анни. Коли на тій стороні не відповіли, вона дещо здивовано перепитала.

— Ну, скажімо, що так. — ледве видавила із себе Анна.

— З тобою усе гаразд? А то я вранці приходила до твого хлопця… — вона закотила очі та додала, — Доктора, так. Не перебивай. Короче, ми з ним ходили до мене на роботу, а там…

Анна не дала договорити, як завжди робила, коли Хлоя сходила з теми на тему. Її це надзвичайно бісило.

— Так, у театр. Анно, мого куратора вбили. — її голос розломився, наче дві половини горіха — Він тільки но приїхав до мене. Обіцяв, що разом ми повернемо усе як було.

Сльози вже сміливо капали з очей, але яке їй було до цього діло? Доктор йшов попереду і навіть не повернувся. Але то було на краще, перед хлопцями краще не показувати емоцій, тим паче коли це хлопець твоєї подруги. Хлоя хлюпала носом, думаючи про те, як добре стане, коли Джордж приїде.

Хлоя до темряви сиділа у театрі, виписуючи свою першу п'єсу. Вона була до того мала та проста, що просто повинна вийти як треба. Її уява малювала картинки: казкові герої — ельфи та принцеси співмешкали разом у мирі та злагоді. Головний герой — вродливий ельф із голубими очима закохується у принцесу, вони живуть довго та щасливо. Батьки із радістю видають свою єдину дочку заміж, а ельф таким чином становиться королем обох країн.

Скільки годин вона потім просиділа, шиючи костюми для майбутньої п'єси? Її колеги вже були згодні виступити за її сценарієм. Тож вона мала це робити. Але була ще одна причина, чого усі свої дні та вечори проводила на роботі — вдома її ніхто не чекав. Родичі залишилися в Америці, навідріз відмовившись повертатись в Україну. Тож, вона мала прокласти шлях самотужки. Хлоя й досі пам'ятає як мати, вже стара жінка, що народила шістьох дітей, виказувала незадоволення її вибором. Дівчина відчувала іноді те саме, коли тебе наче щось давить і не даючи вдихнути, повною груддю. Проживши трохи більше як рік вона зрозуміла причину болі — журба по родичах та страх, що не здійснила їх сподівання.

Вона й досі ходить до психолога, з котрим вони мають сеанси кожних три чи чотири дні на тиждень. Хлоя тоді має шанс хоч трохи прибрати той тягар. Але прибрати назовсім не може. Психолог порадив зв'язатися з родичами, а вона боялася цього як вогню. От уже понад рік вони не розмовляли. Але дівчина підтримувала контакт із двома — старшою сестрою Кріс, котра приїжджала влітку та молодшим братом Девідом. Братик ще ходить у школу, тож навряд чи прилетить в Україну.

Поки Хлоя згадувала літо, сльози вже встигли зовсім висохнути, облишивши після лише вологі доріжки. Вони давно пройшли крізь будинок Доктора і вона не збагнула чого. А згодом побачила Анну та поспішила на зустріч. Звичайно, спочатку вона обійняла хлопця, вони простояли так добрих хвилин десять. Коли вони відчепились, Хлоя мала нагоду сховатися у подруги в обіймах. Це було так приємно і несподівано.

— Скучила за тобою! Ти навіть не знаєш як. — м'яка посмішка торкнулася її губ, зробивши Хлою такою молодою. Наче у той день, коли вони тільки познайомилися.

— Ти така гарна сьогодні. — посміхнулася і собі Анна, гладячи по блискучому на сонці волоссі. Це було наче антистрес, перебирати довге волосся, заплітати у тугі коси, котрі потім можна перетворити у корону чи ще у щось.

— А що з тобою? Виглядаєш, наче була у Пеклі. — Хлоя прискіпливо оглянула подругу та повела додому.

З Доктором вони вирішили зустрітися вже завтра. Дорогою, Анна із якимось хворобливим запалом роздивлялася місто, що жило і пульсувало разом зі своїми жителями в одному темпі. Її серце ледве не вискакувало із грудей, коли погляд натикався на групу підлітків, що курили та сміялися з чогось. Вона зачаровано, як у перший день, споглядала як з останнім променем сонця на вулиці з'являються таблички неону. То тут то там блискали червоні та зелені вогники, трохи далі — вогні ядерно жовтого та синього кольорів. Вона потягнула повітря, яке було на смак як чашка чаю чи кави. Таке тепле відчуття розлилося у грудях. Вона вдома.

Зайшовши до квартири, Анні чомусь стало самотньо. Не дивлячись на те, що Хлоя була поруч. Блондинка скинулася на втому, сховавшись за дверима своєї кімнати. Уляглася у капсулу та заснула мертвим сном. Капсула підлаштувалась під неї, автоматично закрилася, відгородивши Анну від світу людей. Сон був тривалим, позбавленим сновидінь.

*

Йосип проспав увесь вечір та обід наступного дня. Прокинувся сповнений сил та відразу сів за роботу. Він добре пам'ятав події божевільного вчорашнього дня: с того часу, коли став примарою, та рівно до того моменту, коли Анна вистрибнула у відчинене вікно. Він й досі пам'ятав запах її парфумів — аромат сосни, різкий дерев'яний та її особистий запах.

Коли дівчина лежала безтями, він дуже перелякався, що вона може загинути. Йосип знав, що якщо Анна жива — десь, на шиї чи на зап'ясті повинен бути пульс. Хлопець притиснув пальця до її ніжної шиї, застигнувши — пульс не відчувався. Кинувся до правої руки — знову тиша. Він аж побілів до самого чола. Почав швидко думати, а точніше згадувати — і додумався зробити штучне дихання.

Це було дивно і чарівно водночас: її холодна шкіра під його пальцями, таке тонке, немов кришталеве тіло, яке насправді сильніше ніж здається, і ці губи. Торкнувся до них обережно, не роздумуючи, в голові сиділа лише одна думка — врятувати життя. Хлопець прикрив їй носа та вдихнув повітря у легені, разом з тим склав долоні та почав давити на серце. Йому ще ніколи не приходилося цього робити, але завдяки медичним довідникам знав як правильно робиться. Десь з хвилину він дихав та робив непрямий масаж серця. Думки розійшлися хтозна-куди та у той самий момент, коли вже був ладен признати поразку, дівчина почала дихати. Але очей так і не відкрила. Йосип відсахнувся, боячись порушити її спокій навіть подихом, але потім, коли дихання стабілізувалося, він зміг заспокоїтися. Узяв випадкову книгу з полиці, заглибившись у неї з головою.

З'ясувалося, що це була «Джейн Ейр» Джейн Остін. Його улюблена книжка. Він зачитав її вже до дір, проте не міг перестати. Вона була чимось справжнім у цьому дивному майбутньому, коли усе що ти маєш — це ти сам. Навіть він — розробник віртуальної мережі — іноді відчував себе шахраєм, фокусником, що зміг досягти успіху, завдяки омані. Він не просто обманув їх, зробив дещо гірше — показав людям, що світ не такий прекрасний як у віртуальності, де можна бути ким хочеш, подорожувати, не витрачаючи купу грошей. Він подарував інше життя, загубив сенс у реальності.

Але, якщо так добре подумати, він зробив їм ведмежу послугу. Адже реальність і правда була сірою, ба навіть гірше. Йосип підійшов до однієї із дзеркальних стін кімнати, відкривши потаємні двері — дістав маленький сувій та зачинив двері. Швидко глянув на дівчину, біляве волосся котрої розсипалося на підлозі, її груди ритмічно підіймалися та опускалися. Йосип розгорнув сувій, що являв собою карту — не ту з фабрики — це його власна знахідка. Результат його дослідницької роботи, останніх п'яти років життя.

Карта була трохи тьмяною, бо намальована простим олівцем. Яскравих кольорів майже не мала: червоним півколом був відмічений центр міста, жовтим та синім — зони поза центром та далекі зони, які тягнулися аж до меж міста. Поза містом він страхітливо зобразив мертві дерева. З правої сторони він намалював півколо та поставив хрестик, зробивши помітку своїм крихітним почерком: «місце висадження інопланетян». Десь поруч із цим місцем була помітка у вигляді людини, що лежала без тями: «Анна». Йосип віднайшов місце, де була його квартира та провів пунктиром шлях від людини аж до себе. Зловив дрижаки та закрив вікно — воно було чомусь відкрито. Потім сховав карту, продовживши читати, доки не заснув.

*

Анна ще перебувала у солодкій дрімоті, коли з'явився Спонсор. Зазвичай він обмежувався лишень дзвінком, але сьогодні було винятковим. Дівчина розкинулась у постелі, що ще зберігала тепло коханого. Ясне сонечко простягнуло свої промені крізь панорамні вікна, малюючи на стінах сонячні зайчики. Вони розпадалися на червоний, жовтий та голубий кольори спектра.

Чоловік у чорному діловому костюмі видивлявся у вікно, наче вбачав щось непомітне для людського ока. Стояла сонячна погода, і прохожі ледве рухалися, наче вловили ліньки. Зрідка вулицями проносились автомобілі, так само повільно. Мабуть, складно терпіти цей темп життя, коли не можеш жити без руху.

— Ви? — заспано промовила Анна, дивлячись на спину чоловіка.

— Здивована? — спокійно відказав той, не спішачи повертатись.

Дівчина устала з постелі, накинувши на себе простий чорний халатик. Усе-таки потрібно зберігати хоч видимість пристойності. Підійшла ближче, кинувши погляд на місто. Що мало статися, щоб його принесло аж сюди?

— Скоріше так, чим ні. — призналася вона, накручуючи пасмо білявого волосся на палець.

Його погляд впав на дівчину, наче поспіхом, але зі знанням справи. Їй було не приємно від цього, але протестувати було б смішно. З'являлися тисячі думок, через що він: від найдурніших і до більш серйозних. Але гадати так довго вона не змогла. Час спливав, а між ними все ще була тиша.

— Як у вас справи із Йосипом?

Знову цей оманливо-ласкавий тон. Наче знає щось більше за неї.

— Він… — складно підібрати слова, коли сталося так багато за короткий час. — Навіщо він вам?

Спонсор не з тих, хто робить добро. Скоріше той, хто використовує людей для своїх цілей. Після тої пригоди в неї з'явилась невідома симпатія до хлопця. Йосип заслуговував на більше ніж стати маріонеткою одного із впливових людей. Чомусь хотілося кращого життя для нього.

— Вже симпатизуєш йому. — фактував чоловік, відійшовши від неї. Наче огида якась. Невже змогла його розчарувати?

Мовчання затягнулося. Анна почала дратуватись. Невдовзі повернеться Доктор і якщо побачить чоловіка у себе у спальні навряд зрадіє.

— Мені час. Але для тебе усе тільки починається.

Кинувши наостанок погляд, повен холоду, чоловік вийшов з кімнати. Анна проводила його, заціпенівши. І що це має значити?