Гріхи Нового Часу

«Увесь світ — театр, а ми у ньому актори? Гадаю, пан Шекспір був у чомусь правий. Інакше ніхто би не ходив до театру.»

Хлоя

Після зустрічі з лікарем на душі в Анни й справді стало краще. Однак, вона змогла зрозуміти ще одне. Причину своїх страждань. Спочатку думала, що причина у тому, що вона перенеслася до іншого світу, де не було родичів та друзів. Але причина крилася в іншому. Річ у тому, що вона зовсім не мала гадки яким чином це зробила. Як перенеслася сюди. І як повернутися назад. Додому.

Анна рідко дозволяла собі мріяти про те, як добре було б повернутися додому, навіть у час війни. Її серце розривалося, бо ж знала, яке майбутнє чекало на рідних.

Але ж треба пильнувати за цим Йосипом. І навіщо вона узялася за цю справу. Дівчина під'єдналася до мережі, прогулюючись безлюдним районом. Що ж, усі вирішили піти у цього хлопчика генія на поводу. Але тільки не вона.

Дівчина була настільки зайнята думками, що не зрозуміла, що бродить вже не по Харкову. А коли допетрала, було вже надто пізно.

Вона підняла погляд блакитних очей наверх. Сонце зникло. Гаразд…

Анно, це віртуальний світ, може бути якийсь баг чи ще щось. Особливо, якщо ведуться ремонтні роботи. Але інстинкти казали зовсім інше — щось недобре коїлось. І вона не була впевнена, що може чітко сказати у чому саме проблема.

Їй зоставалося лише йти по інерції й надіятися що та не підведе. У віртуальному світі є особливість: якщо аватар довго не здійснює рухів, програма сама немов затягує його досередини. Тож вона віддалась на милість цієї програми. Анна заклякла на місці, щоб цей процес йшов швидше. Вона відчувала як невидима сила тягнула її силоміць. Вона бачила як з кожною секундою ця сила набуває міцності; так буває, якщо даєш волю дуже сильній течії, і не противишся. У цьому є щось магічне: наче пливеш безкрайніми просторами мережі, а навколо пропливають аватари.

Далі вона побачила ватагу дітлахів, котрі бавились у районі під назвою «Жахи». Вона примружилась, бо не полюбляла цей жанр, а ще через реалістичний напад. Не до смерті, звичайно, це симулятор найпопулярніших фільмів жахів. Але на це дивитись нестерпно. Анна вдихнула і видихнула, закривши очі та вирішила думати про щось інше. Поки вона не рухалася, система вирішила запропонувати розваги. Один із варіантів — увімкнути щось із запропонованих композицій. Великий плюс у тому, що пісні окрім тебе ніхто не почує. Але звук буде об'ємним, наче на концерті. Анна дуже довго вибирала, та зупинилася урешті решт на «Bad dream», за авторства Ruelle. Після перших слів вона перестала вслуховуватися і занурилася у задоволення від пісні.

«Feels like I'm falling, into the world

Into the world

I can't control it

I hear it calling

Down in my soul

Gripping my bones

It won't let go»

Коли пісня підійшла до кінця, дівчина скоріше відчула, ніж побачила, що прибула на місце. Вона відкрила очі, дивуючись як за короткий час подолала велику частину шляху.

Анна роздивлялася це місце наче турист, що вперше відвідав нове для себе місто: широко розкривши очі. Хоча і не була здивована. От такий парадокс. Ззовні будівля наче нічим не відрізнялася від інших, однак дещо дивувало. Ну нащо будувати так, щоб дах був більшим за будівлю? Або за цим рішенням ховалося щось ще? Анна дуже схотіла це з'ясувати, тому підійшла ще ближче. Десь на даху висіла прикріплена табличка. Шрифт був замалим, але їй вистачало гостроти зору, щоб прочитати.

Бібліотека? Стривайте, стривайте. Хочете казати, що у центрі усього стоїть бібліотека? Анна була у шоку. На цей раз натуральному. Вона і раніше бачила подібні місця, але тоді було відразу зрозуміло, що воно собою представляє: про це буквально кричав напис зверху будівлі — Храм знань чи щось на кшталт. А місце, куди потрапила дівчина, було зовсім іншим. Здавалося, ніби воно з іншого виміру, планети чи галактики.

Дівчина опустила очі, раптово знаходячи вхід до бібліотеки. Східці, котрі вже добряче поросли зеленою рослинністю, однак були міцними. Чим далі вона ступала, тим дивовижніше ставав центр мережі. Справа — стіна із матеріалу, котрий копіював натуральний камінь. Спочатку вона боялася торкатися до стін, але після того, як ледве не впала через рослини, стіна стала її кращим другом. Таким чином, дівчина опинилася приблизно на декілька метрів нижче.

Двері тепер перебували на одному рівні з Анною. Ще через крок опинилася усередині. Двері зачинилися цілковито безшумно, чим дуже налякали дівчину. Але варто їй було повернути голову догори, як підборіддя наче відвалилося. Перед нею відкрилася надзвичайна картина: кімната сповнена великою кількістю книжок. Котрі, якщо добре придивитися, стояли у шафах усіх мастей та форм. Деякі з шаф сягали стелі. Анна боялася припустити скільки метрів вона заввишки, бо могла легко помилитися.

Відійшовши від першого шоку, вона вирішила пройтися кімнатою. Очі розбігалися, не знаючи за що зачепитися. Пізно побачила, що у будівлі є вікна. Однак те, на що вони виходили аж ніяк не було днем. Анна впритул підійшла до вікна, розглядаючи неймовірний краєвид: морські тварини, котрі кружляли уперед та назад, а також, корали, що оточували їх. Дівчина збагнула, що то морський пейзаж, а значить, сама бібліотека наче між двома світами — віртуальним днем та морським дном. Цікаво, чи це оригінальний задум Йосипа?

Анна враз відчула себе дуже слабкою, наче ця справа висмоктала із неї усі сили, усі соки, як би сказав це тато. Але це була її робота. Дівчина підійшла до однієї із полиць, пробіглася очима. Як вона і сподівалася, книжки з назвами програм, іноді назви видавалися настільки химерними, що прийшлося узяти себе у руки й закусити губу.

« Локація Харків, локація будинок, локація вулиця, локація район жахів…» Дівчина і гадки не мала як можна було одній людини написати стільки програм. Та ще й у п'ятнадцять, якщо це звичайно правда, а не вигадка когось, хто хотів зробити зі звичайного хлопчика легенду 2052 року.

— Це правда.

Посеред порожньої зали пролунав чоловічий голос. Він не був аж надто гучним, але і не шепотом.

— Гаразд, ким би ти не був, виходь. Якщо можеш читати думки, гадаю краще нам поговорити віч-на-віч. — до того, як я стукну тебе по голові, подумала Анна.

— Не радив би кривдити бібліотеку. — тепер вже звучало наче близько.

Слідом за голосом почула кроки. На кожному кроці щось скреготало, що нагадувало Анні про крейду та дошку у школі. Скрегіт не закінчувався, доки вона не побачила його — те саме створіння, з якою хвилиною раніше розмовляла. Воно виглядало абсолютно дивовижно: тіло вкрите густою темною шерстю, на руках і на ногах кігті, котрі закручувалися на кінцях. А ще, судячи зі звуку, позаду створіння мало пару шкіряних крил. Вона затамувала подих, роздивляючись істоту, доки у пам'яті не з'явилася потрібна назва. Ґоргулья. Наче так їх називали у давнину.

— Вітаю вас у бібліотеці — центрі знань мережі Юґоу. — чесно привітав її ґорґулія.

Анна задумалась як звертатися до цієї істоти. Чи в неї взагалі є стать? Вона відвела погляд, але сказати щось треба було. Кінець кінцем, саме вона призвала її.

— Дякую. — вона незграбно присіла у реверансі.

— Бачу, що у вас є питання до мене. — ґорґулья дивився на неї прямо, навіть не кліпаючи.

— Так. Я шукаю дещо, що може мені допомогти краще зрозуміти Йосипа.

— Шукаєте щось конкретне?

— Взагалі-то, ні. — їй прийшлося визнати, що із цим в неї проблеми.

Створіння зрозуміло, що конкретики не буде, тому здійнялося на ноги. У долі секунди воно обійшло ледве не половину бібліотеки. Анна лишень слідкувала за цими переміщеннями із відкритим ротом. Бо раніше ніколи такого не бачила. Грація та швидкість з якою воно рухалося та показна обережність із книгами вразили її у саме серце.

Нарешті, зіскочивши з найвищої полиці, ґоргулья опинилася прямо перед дівчиною. У лапах воно тримало величезну гору із книжок різної товщини. Створіння зробило якийсь рух та з'явився стіл, на який секундою пізніше було зважену усю ту гору. Анна присвиснула: вона нарахувала близько ста книжок. Мабуть, розчарування викарбувалося на її лиці, бо ґоргулья знову почав розмову.

— Не те на що ви очікували?

І знову питання, на яке не можна було тактовно відповісти. Але їй не дали можливість відповісти.

— Не бентежтесь, я вам допоможу обрати потрібну книжку. — і на додачу до слів, почав гортати том за томом, послідовно переказуючи його зміст.

— Дитинство Йосипа. — Анна хитнула головою. — Період юнацтва. Але я повинен вас попередити, — відразу сказав ґоргулья, — відомості виключно до п'ятнадцяти років.

— А чому… — почала казати та зупинила сама себе дівчина. Вона згадала — опісля мережа почала розвиватися з шаленою швидкістю.

— Вас зацікавила ця книжка?

— Так, мабуть, візьму цю.

Анна взяла невеликий томик із простою чорною обкладинкою. На палітурці був вибитий знак Юґоу — металева кисть, вписана в коло. Гортаючи сторінку за сторінкою, вона усе глибше розуміла, що все це читала раніше. Іноді натрапляла на ілюстрації: самого Йосипа у молоді роки, різноманітних комп'ютерів. Останній розділ, однак зміг її здивувати:« Опісля свого п'ятнадцятого дня народження, голова компанії перестав бути публічною особою. З батьками не підтримував відносини, тож певно невідомо, що Йосип задумав щодо майбутнього.» А ще була примітка, дуже мілким шрифтом унизу сторінки. «У справжній час ця книга не закінчена. Усі дослідження та інтерв'ю із засновником YouGo були призупинені із його власної ініціативи.»

Анна закрила книжку, думаючи про причину, з якої Йосип так вчинив. Звичайно, вона мала не багато інформації, але це не заважало раціонально мислити. Можливо, хлопець рано подорослішав, а можливо, йому набридла увага преси. Анна не могла б чітко сказати, як учинила у такій ситуації. До реальності її повернув той самий не людський голос.

— Ви вже закінчили?

— Я? Мабуть, так. — вона відповідала тихо, наче все ще літала у думках.

— Тоді, я можу вам запропонувати ще одну книгу? Вона лише частково про Йосипа. Однак, вам це може бути цікаво.

Анна кивнула, не чуючи половини сказаного. Її погляд наштовхнувся на заголовок: «Легенди та перекази старого Харкова».

Очі швидко пробіглися строками. Але читання настільки захопило її, що не зчулася як перевалило за половину книги. Зрозуміла, дійшовши до другої частини із заманливою назвою «Легенди переміщень у часі»

— Легенда про дівчину з минулого є найбільш популярною серед харків'ян. Не дивлячись на те, що мало хто з них дійсно вірить у це. — раптовий голос ґоргульї налякав дівчину.

— Але вона заслуговує на те, щоб про неї знало якомога більше людей. Той, хто створив мою програму, якось дав мені таку вказівку, — створіння почало ходити довкола Анни, дивлячись куди завгодно, але не на неї, — якщо зустрінеш дівчину, котра буде шукати відповіді, розкажи їй Цю легенду.

— Але чому саме мені? — і як хтось, хто жив задовго до мене міг знати про це? Питання дошкуляли їй вже не перший раз.

— Спочатку розповідь, після — відповіді. Отож, — він зупинився на відстані метр від неї, — Великий провидець, котрий жив вже понад сто років якось мовив до своїх учнів. Він був неймовірно утомленим та водночас молодим. Його звали Акагава. До цього він не розмовляв близько року. А після, як виявилося, пішов із життя. Отож, він звернувся до учнів, а його голос був незвично тихим. Він казав: через декілька років, опісля моєї смерті, але не раніше за дві тисячі п'ятдесятий рік, до Харкова явиться чудо. Він ніяк не описував як саме воно з'явиться. Це чудо стане справжнім визволенням для світу та буде означати прихід нової Ери. Нового Світу. Провидець додав, що чудо прибуде із минулого, аби змінити час майбутній. Що будуть зміни болючими для всіх, однак майбутнє того коштуватиме. Розмова тривала близько двох годин, однак наприкінці він зміг сказати ще дещо.

— Що? — дівчина заледве дихала.

— Послання для майбутнього чуда. Він мовив, що той, хто прибув із минулого, рано чи пізно повернеться до початкової точки. Але для активації процесу потрібні двоє. Зв'язок із людиною майбутнього допоможе у цьому. Цією людиною буде той, з кого і розпочнуться зміни. Кіборги стануть повноправними громадянами України, а ця людина прискорить зміни.

Ґоргулья давно закінчив розповідати, однак Анна ще досі перебувала під впливом. Думка про те, що ця легенда — не просто казочка якогось старого божевільного, лякала. Адже усе збувалося, як не крути.

— Вибач, а в якому році жив цей провидець?

— У 1950-х роках. Тоді навіть не знали значення слова «кіборг». І так, походження провидця було задокументовано.

Анна кивнула, раптово розуміючи, що все це не розіграш. І це реально. Вона розуміла, що річ йшла про Йосипа. Юґоу дійсно прискорила визнання кіборгів, вона це знала точно. А чи вона — те саме чудо, ще треба було доказати. Але найбільше за все її хвилювала частина, де вона може повернутися. Сльози застрягли у горлі як тільки вона згадувала про тих, кого залишила удома. Ні, вона не плакатиме. Навіть, якщо це можливо, то як активувати силу? Йосип — публічна людина, а до нього так просто не потрапити. Мови про те, щоб піти до його правої руки, Олексія, не йде.

— Вже йдете? — ввічливо поцікавився ґоргулья, заклавши руки собі за спину.

— На жаль, так. — їй не хотілося йти, але вже час повертатися. Додому. Слово застрягло, так і не побачивши світ.

*

Як то кажуть, не май сто гривень, а май сто друзів. Що ж, це слушна думка, особливо якщо таким другом була Хлоя. Вона — найнеймовірніший випадок у житті Харкова. Взагалі вона народилася в Америці, однак, її бабця, чи то прабабця, вирішили, що треба дитині вертатись на Батьківщину. Отож так і сталося. Хлоя змалку любила театр і усе, що з ним пов'язано. Особливо драму. А ще вона була кіборгом, тобто людиною, яка з власної ініціативи захотіла стати наполовину роботом. Хоча, стати повноцінним роботом їй би не хотілося.

Хай там як, вона була чудовою подругою, яку Анна взагалі могла мати. Дивлячись на Хлою відразу кидається в обличчя її походження — високий зріст, темного шоколаду шкіра, світло коричневі, майже жовті оченята та чорні коси. Взагалі, це дреди й дівчина дуже пишалася своїми дарами природи. Інші називали її афроамериканкою, як заведено у Європі. Але Хлоя була інша, вона наполовину американка, а на іншу — українка. Дуже рідкий склад, однак декому це було навіть до вподоби.

Зараз вона працювала над п'єсою на п'ять актів. Це повинна бути драма з обмеженою кількістю персонажів, тобто акторів. У центрі сюжету — дівчина, яка сумує, бо її хлопець пішов від неї. І з горя та дівчина кинулась через вікно. А за задумом, на хвилину, вона мешкала у двадцятиповерховому будинку. Вона помирає, а коли відкриває очі, дізнається, що стала примарою. От на цьому моменті вона й зупинилася.

— Ох, і хто придумав муки творчості? — вона закрила очі, немов змогла б позбутися п'єси.

— Якийсь мужик, що ненавидів творчих людей.

Хлоя не спішила повертатись, адже добре знала кому належить той голос.

— Ти знов за рибу гроші. — дівчина встала з колін, бо ноги вже затерпли від одноманітної пози.

До неї підійшов високий чорнявий чоловік, у якого волосся було кучерявим. Він яскраво усміхнувся і дівчина побігла у його обійми. Це був наставник, у театрі усім надавали його. А цей був американець, чистокровний, як сказав би її тато. Звали його Джордж Арлінгтон. Їй подобалося це ім'я.

Нарешті вона відлипла і відмітила, що у нього в очах залягли зморшки. Що ж, прийшлося збагнути, що усі ми старіємо. І навіть Джордж.

— Ну як відпочив, Джордже? — її наставника не було аж ціле літо.

Казали, що він поїхав у подорож країною, однак Хлоя сумнівалася у цьому. Вона знала його уже другий рік, а за такий час багато чого взнаєш про людину. Тим паче про таку видатну. Вона знала, що Джордж написав близько сорока або п'ятдесяти п'єс. І більша частина була відзначена премією Пера — найвищої нагороди для митців культури. Він був генієм серед драматургів двадцять першого століття. Але із приходом високих технологій, все стало різко не потрібно. З'явилися роботи, які могли писати те, що було потрібно. Якби Джордж не мав мікрочипа у себе під шкірою, його б об'явили зрадником та зіслали б донизу, у метро.

— Чого ти? — десь наче здалеку пролунав його басистий голос. Дівчина кліпнула та марення пройшло.

— Нічого. Ти краще на питання відповідай.

— Не прийшлося. — його обличчя миттю посірішало. — Сама знаєш, на мене полювали увесь минулий рік.

— Як ти трималася увесь цей час, мала? — він присів на сцену, і їй відразу стало тепліше. Він вже став кимось на кшталт батька.

— Сказати чесно чи збрехати? — сказала це уголос, от дурепа.

— Чесність краще брехні.А ще, тому що брехню я чую за кілометр.

— Що ж, я й не знаю з чого почати. З того як до мене приставили ту гримзу, яка хотіла посісти твоє місце?

— Ти зараз про що? — він здавався трохи занепокоєним.

— Ну, гм. — вона прочистила горло і продовжила. — Коли ти поїхав, до мене приставили жінку, котру призначив комітет культури. Точніше, то була женоподібна модель робота. Наставник-52.

— Назва якась дурнувата. — пхикнув Джордж.

— Ця…істота. Я не можу її називати інакше, вона хотіла усе тут змінити. Закрити театр. — останні слова давалися їй тяжко.

Джордж мовчав, але то була не легка, дружня тиша, що буває часто. То було затишшя перед бурею. Хлоя відчувала. Тож вона продовжила, очікуючи на вибух кожної хвилини.

— Їй це не вдалося. Нас залишилося всього десятеро — половину трупи вона розпустила. — Хлоя дивилась у підлогу, бо так було трохи легше. — Спочатку ми старалися змиритися із нею. Думали, що робот не зможе цього зробити. Але вона була наполегливою! Ця сучка розбила бюст Шекспіра!

— Але потім стало ще гірше. Вона почала контролювати буквально кожен наш крок. Будь певен — аж до часу, який ми перебували у туалеті. Ставало дедалі гірше — ця гримза об'явила набір нових акторів. А ті, що ще перебували у театрі, мали в обов'язковому порядку пройти їх. Більша частина трупи не пройшла, а інша сама пішла, пам'ятаючи її на чому світ стоїть.

— Досить. Ситуація цілком зрозуміла. — Джордж ледве тримав себе у руках.

— І що нам робити?

— План такий, як і завжди. Працювати на совість та боротися. Боротися за свободу.

— Я готова, але нас усього двоє, Джордже. — вона поникла, розуміючи наскільки сили їх переважають.

— Нічого, ми впораємось.

Джордж мав рацію. Якщо не вони, то хто?