Гріхи Нового Часу

«Якби я не цікавився надприродним, моє життя, можливо, було б більш безпечним. І нудним.»

Йосип Многогрішний

Сидячи у комфортному кабінеті Доктора, дівчина почувала себе майже як удома. М'яке тепле світло від світильників надавало моменту інтимності. Тут було по своєму просто — дубовий стіл за яким із любов'ю доглядали, простий сірий килим, котрий хлопець привіз із мандрівки Європою. А ще тут було повно книжкових полиць. Вони буквально усюди. Анна споглядала за тим, як бойфренд розкладає книжки: ще запакованими, значить, новими.

— Як твій день?

Хлопець, як і було очікувано повернувся з усмішкою на пів обличчя. Сині очі сяяли як дві зіроньки. Дівчина відкрито любувалася хлопцем. На маленькому столику лежала тільки-но приготована піца. Аромати швидко розповсюджувалися кімнатою. Шлунок загурчав, просячи їжу.

— Та день як день. Не гірший і не кращий за інші. Бери шматок, я ж бачу яка ти голодна.

Вона потяглася за піцою і вмить проковтнула величезний шматок. Вона виявилася дуже смачною, а сир розплавився як треба.

— Що в тебе сьогодні? Знайшла якісь зачіпки чи тобі не можна розголошувати?

Анна дивилась на нього і відчувалася якось дивно, наче питання запустило механізм усередині мозку. Вона почула голос, грубий і ласкавий одночасно. Це тато. «Не сумуй за минулим і не матимеш проблем у майбутньому, дитинко». Слова пронеслися, наче то були спогади. Потім вона кліпнула, відганяючи привида минулого. Добряче поміркувавши, видала:

— Бібліотека у самому центрі мережі дала мені відповіді, однак…

— Однак, відповіді стали для тебе новою загадкою?

— Ти знаєш Йосипа?

Анна бачила, його голубі очі стали ще насиченішого кольору, а брови здвигнулися, утворюючи букву v. Він здавався здивованим, ні паче ошаленів.

— Не сердься. Бібліотекар розказав мені одну легенду, і вважаю, що вона якось зв'язана зі мною. Та з Йосипом.

Доктор мовчав, чекаючи на продовження. Це надало дівчині сміливості.

— Йосип змінив світ, створивши Юґоу. А я — живий приклад переміщення у часі. І я з минулого. — вона шукала хоча б натяк на розуміння.

Витримавши паузу, хлопець підвівся. У його очах був лише лід і дівчина відчувала розчарування. Він не зрозуміє. Вважатиме, що Йосип кращий за нього. Але той здивував її.

— Якщо все це правда, ми знайдемо цього покидька і змусимо відповісти на наші питання. Якщо існує хоча б один спосіб допомоги тобі, я це зроблю.

*

Тим часом Йосип впав у відчай. Він раніше думав, що добре знає цей стан, коли робиш усе залежне, але у результаті отримуєш нуль. Зі злим духом він не міг впоратися. Річ не у тому, що не пробував. Ні, і ще сотню разів ні! Ще як пробував, але проблема у тому, що дух — істота не із нашого світу, котра має силу, що в тисячі разів перевищує будь-які людські.

Йосип зрозумів це, коли дух зробив дещо, що осуджувалося серед людей. Він вбив людину. Справжню, із плоті та крові. Це відбулося якраз у той вечір, коли Лекс розказував про ту новеньку Анну. Йосип дочекався, доки сонце досягне горизонту і сховає свій диск за будівлями, котрі переливалися усіма кольорами райдуги.

Темрява накрила місто, тож це був ідеальний час. Він вийшов на вулицю, попередньо накинувши одяг темного кольору — а під неї біонічну броню. Вона сприймалася наче друга шкіра, яка могла сховати людину цілком.

Темна фігура йшла просто неба, видивляючи жертву серед людей. Йому сьогодні не везло, бо людей можна було по пальцях порахувати. Дуже багато роботів, серед яких виділив поліцаїв. Дивна річ ці роботи.

Роботи були тупими. Якщо розробник не хотів, щоб його створіння надалі захопило цей світ, він не вкладав у робота те, чого той у ніякому разі не міг робити: мислити й відчувати емоції. От цим вони відрізнялися він кіборгів.

Раптом, дух, що керував його тілом, схопив дівчину та потяг до темного провулка. Усе відбулося так швидко, що той нічого не зрозумів. Йосип визирнув лише на секунду, щоб пересвідчитися що за ним не женуться. Як він і думав: копи й вусом не повернули. Через костюм, звичайно: в нього посеред іншого, є функція схову, коли хтось на тебе дивиться, і все одно — жива чи не жива істота, та бачила лише тінь. А тіні рідко бувають небезпечними. Тож, Йосип міцно тримав жінку однією рукою, а іншою затуляв рота. А вона борсалася, аж настільки жадала жити.

Дівчина була вдягнена яскраво: напівпрозора блузка, а під нею не було навіть ліфу. На стегнах сиділа настільки коротка спідниця, що краще б її там не було. На ногах — височенні каблуки, що підсвічувалися неоном. Волосся — суцільна маса з чорного та білого. Вона перелякалася не на жарт.

Справжній Йосип добре розумів її почуття, зробити щось для порятунку не міг. Усе, що відбувалося далі залишилось на його совісті. Дівчина дуже швидко рухалася у спробі втекти, однак відбувся гучний хруст, який означав тільки одне: кістка зламалася, а через секунду, коли жінка впала горілиць, стало ясно, що то був хруст шиї. Йосип притиск два пальці до горла, де до цього можна було відчути биття пульсу. Його не було. Тіло почало холонути. Треба було йти.

Вже на половині шляху, Йосип, що сидів усередині, здійняв галас: до нього дійшло. Він ніколи б не учинив такого злочину. Вбивство було у списку того, чого НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ МОЖНА КОЇТИ. У Харкові 2052 року були деякі зміни щодо законів. І один з них, був одночасно найжорстокішим і наймилосерднішим серед усіх: за вкоєне перед намірене вбивство зі смертельним наслідком тягне за собою покарання, яке було б рівним скоєному. Смертна кара. Раніше, у 20-х роках були тюрми, які існували лише ради одного: залякувати людей.

Тож, коли Йосип почав боротися із тим, у що перетворився, дух не здавався. Логічні висновки, докори сумління та навіть благання не змогли достукатися до розуму духа. А коли тому набридло, він просто виштовхнув душу Йосипа геть, завдавши невимовного болю.

Але біль протримався рівно секунду, потім стало легко. Його нудило, голова боліла, наче той отримав струс мозку, але у цілому відчував себе здоровішим ніж за усе життя. Не відразу зрозумів, що взагалі сталося — по відчуттях, немов тягар скинули з душі.

Хлопець кинув погляд на себе і завис на місці. Мало того, що він не мав тіла та був прозорим, наче скельця у його домівці, так ще й літав. Якби він мав своє тіло, неодмінно впав би без тями. Але на жаль, став примарою.

*

Анна прокинулась рано: в неї були на те дві причини, перша — ранкова пробіжка. Ще з армії вона звикла слідкувати за своїм тілом, тож їй бракувало фізичних вправ. А друга полягала у тому, що вона до нестями закохалася у ці світанки. Це було якоюсь магією, не інакше. Якась часточка її особистості мріяла про дива, а інша вдавала із себе розсудливу дорослу.

Тож коли Анна вийшла на раннє сонце, вона отримала нагоду зустріти новий день однією з перших. Анна прямувала доріжкою, пристосованою для бігунів. Білявка критично огледіла себе: чорна напівпрозора майка із логотипом Емінас, місцевої компанії, яка виробляє одяг та взуття для спорту; чорні спортивні штани, що міцно облягали її форми. А взулася вона у високі кросівки тої ж фірми. Вони мали ідеальний розмір, та під час бігу в неї було враження справжнього польоту. Це все через особливості кросівок — мікрочипи, які дуже чутливі до рухів, заховані усередині взуття. Зачіску вона не планувала : просто зібрала біляве волосся у хвоста. Тепер вона була готова. На вулиці прохолодно, але не настільки щоб одягати курточку.

Анна присіла на одну ногу, потім на іншу. Це була одна із кращих частин ранкової рутини — розтяжка перед бігом. Перед нею стометрівка — неабияка відстань. Її маршрут був простим, але пов'язаний із певним ризиком. Вона не знала більшої частини міста.

Анна почала бігти, роздивляючись те, що бачила кожного дня: низка магазинів, на яких значилися наче іншомовні слова — «Запчастини Бона та Берті», «Салон мікрочипування мадам Олександри». Вона повернула за ріг магазину із зображенням мікрочипа й опинилася лицем до цегляної стіни. Вона нахмурилася. Знайшла це місце завдяки геолокації.

— Якась чортівня! Тебе не має бути на цьому місці!

Дівчина не сильно пожбурила камінець, котрий відлетів від стіни та зупинився. Щось усередині зашурхотіло. Анна відійшла на пару кроків назад. Стіна вже відкривалася перед нею як та печера перед Алладіном. Анна недовірливо дивилася на те місце, де зо хвилину була стіна. Тепер же дивилася на двері із суцільного металу. Дівчина торкнулася до холодної гладі та ледве не злякалася. Перед нею постало обличчя сурового чоловіка. Його лице, як та морда у собаки, їй богу!

— Ще один кіборг! Коли вже зрозумієте, що тут вам не раді!

— Як не ввічливо. То це метро?

— Я не збираюся відвідати на питання якоїсь шмаркачки! Кажи чого приперлася?!

Вона не мала нагоди втрачати шанс! Якщо це те саме місце, там вона може з'ясувати причину виникнення свого дару!

— Я чула, що у вас можна продавати заборонені речі. Знаєш, такі, що більше ніде не знайти. Але якщо так принципово проти кіборгів…

Вартовий завагався. Оченята забігали. Як би не було сумно, але підземне місто, стало уособленням гріхів, що мають люди. Дівчина чула всіляке про них, а особливо лякали історії про кіборгів, котрим не пощастило туди потрапити. Вони просто зникали та й усе.

— Спочатку покажи це мені,— він був не тупим, але дуже жадібним, те що треба.

Анна дістала з кишені великий чорний камінь, котрий був важким, що ледве тримала його. А ще камінь мав велику ціну, навіть цей дурень мав про це здогадатися.

— Що це таке? — вартовий не зводив очей з камінця. Камінь шахраїв, котрий відвертає увагу, але лише на годину. Було б сумно такий загубити. Особливо у метро.

— Слухай, тобі краще залишитись із цим каменем. А я миттю повернуся туди й назад. Згода?

Але відповіді не дочекалася. Чоловік наче приклеївся до камінця, не реагуючи ні на що. Їй зоставалося лише переступити через величезного охоронця і піти далі.

Вона потрапила у темряву. Натиснула на кнопку телефона, і промінь ліхтаря освітив їй шлях.

Було так дивно проходити місцями свого дитинства. Метро завжди було її місцем для схову. Воно манило як усе блискуче приваблює сороку. Анна перебувала у напівзруйнованій станції. Там де ще була стеля, значилась назва: «Спортивна». Шматочки інформації пропливали скрізь неї, неначе видіння тутешніх мешканців.

Вона ще не зустріла ні одної людини. І трохи побоювалася що то був останній, кого зустріне. Але її бажання скоро здійснилося. Спочатку побачила лише силует, але і той приголомшував: висота близько трьох метрів, тіло — лишень одні м'язи. Коли коло світла впало на це створіння дівчина відкрила рота, але не закричала. Замість обличчя — щуряча паща, з двома манесенькими очима, в яких крилося якесь нахабство. Але у нього ще мався хвіст! Заввишки з метр!

Анна зо хвилину дивилася на це створіння. Вона вимкнула світло і затамувала подих. Анна наче приросла до місця. Потім вона почула скрегіт, який вказував на те, що потвора пішла. Ця істота стала не єдиним відкриттям у тунелях.

Виявилося, що деякі зі станцій мають світло, а ще більше розмістили на цих місцях торговельні точки. Вона прямувала коліями й дивувалася, що навіть тут хтось хоче отримувати вигоду. Вона вже бачила великий будинок, в якому проживали та працювали ескортниці. Будинок складався з всього лиш одного поверху, але ззовні виглядав досить привабливо. Рожевий колір укупі з глибоким чорним створювали ідеальний тандем. То були елітні повії. Анна із цікавістю розглядала дівчат, що стояли біля будинку і курили з таким виглядом, наче перебували на Балі, а не під землею. Дівчата ж не кинули й погляду на неї, і це було цілком ясно — їх хазяїн, напевно, відбирав клієнтів серед чоловіків.

Вона рушила далі, сама не знаючи чого шукала. Проходячи повз кабаки та борделі, що виглядали значно гірше за ті, що вже пройшла зрозуміла, що. Тут відкрито можна купити будь-що і за будь-яку ціну.

*

Доктор прокинувся один. Постіль, де спала Анна ще була тепла, тож він не став перейматися. Хлопець пішов до ванни, яка як і усе у цьому домі подобалося: кімната зведена півколом, замість стандартної ванни чекала капсула, котра наполовину наповнювалася водою. Він зняв футболку в якій спав вночі та встав прямо посеред кімнати. Сенсори спрацювали ідеально: звідусіль на нього текли бризки теплої, скоріше навіть гарячої води. З панелі у стіні до нього випливла поличка з усім, що потрібно для гігієни. Коли він став досить чистим, хлопець одягнув свіжу сорочку з вишитим серцем. Натягнув джинси чорного кольору і шкарпетки трохи світлішого тону.

Потім завітав до кухні, де усе було автоматизовано, але він іноді готував самостійно. Вимкнув режим автономії й поставив сковороду з антипригарного матеріалу на плитку. Та відразу почала нагріватися. А сам зайнявся тістом. Поки возився із ним, в голову прийшла думка подзвонити дівчині. Та мала звичку бігати цілими днями, забуваючи про сон та їжу. Як вона жила раніше?

Але телефон не відповідав. Оператор повідомляла, що телефон не має доступу до мережі. А це могло означати, що вона десь, де мережа не ловиться, або вимкнула його зовсім. Хлопець завітав до спальні, зробивши висновок, що телефона тут нема. Він почав хвилюватися, та знав, що Анна була стійким воїном.

Сумні думки перервав стукіт у двері. Хлопець вимкнув плитку, рушивши до коридору, роздумуючи кого це може принести. Можливо, Анна вже повернулася. За дверима стояла її сусідка по кімнаті, Хлоя. Анна про неї багато розповідала, але вони ще ніколи не бачились от так.

— Доброго ранку, Хлоє. Щось сталося?

— Якби ж то був добрий. Анна вдома? — дівчина дивилася позад хлопця, наче її подруга могла там непомітно сховатися.

— Ні, вона на пробіжці. Ну, я так думаю. — хлопець провів руками по кучерявому волоссі.

— От халепа. Вона мені дуже потрібна. Вибач, що так рано, але справа нагальна.

— Хлоє, я все розумію. Можеш почекати на неї у столовій. Я якраз печу млинці.

— Зі згущеним молоком? — відразу зацікавилась дівчина.

— Якщо захочеш. Проходь. — відповів він, повертаючись до кухні.

А квартира у нього була нічогісінько. Дівчина йшла по майже прозорій підлозі, а на неї зі стелі дивилась її копія: чорні пасма укупі із темним тоном шкіри, та карі очі, підведені чорним олівцем.