Гріхи Нового Часу

«Спогади — гарне джерело інформації, особливо у політиці. Однак, іноді, вони повинні залишатись там, де їм й місце. Інакше, вони ризикують зламати життя.»

Спонсор

Харків. Про що думаєш, тільки почувши цю назву? Мабуть, згадуєш шкільні уроки історії, де місто виступало столицею України. Чи думаєш про щось інше? Анна вийшла на прогулянку пізно увечері й все не могла зрозуміти, що у цьому Харкові не так. Дівчина крокувала площею Техно величі, котра займала відносно невелику територію. Біля кожної лавки можна було якщо є охота підзарядитися від сонячних батарей.

Поруч розташувався старий добрий Ботанічний сад, але він дуже відрізнявся від саду із її спогадів. Якщо добре пригледітися, можна зрозуміти, що звірі, що виставляються у зоопарку, який, звичайно примикає до території саду — несправжні. Тобто, це просто роботи, які ведуть себе як справжні дикі тварини.

Чим довше Анна жила у новому для себе середовищі, тим більше розуміла, що це не її світ. Тут у неї не було ні єдиної коханої людини. Ні батька, ні матері. Вона тут вже другий місяць, однак почувала себе погано, як той, хто потрапив до пастки та ніяк не може вибратися. Людина з меншою волею, ніж вона, вже, мабуть, спилась, або ж укоротила собі віку, щоб не збожеволіти. Однак, на щастя чи на горе, Анна була бійцем, аж із самого дитинства. Батько розказував, як її мати носила на останніх місяцях, вона билася безперервно. А потім, через декілька днів з'явилась уже на світ.

Було боляче згадувати те, що колись у тебе було. І що навряд чи повернеться. Наприклад, спроби повернутися додому. Чого тільки вона не перепробувала: і медитацію у спокійному місці із належним настроєм, і терапію у спеціаліста з психіки, до якого вона ненавиділа ходити. Старий не міг ніяк їй допомогти, а час, котрий спливав марно дратував дівчину неабияк. Тож, вона була ладна звернутися за допомогою до місцевих чаклунів, але і тут її спіткало гірке розчарування. Більшість з них виявилися шарлатанами, а проблема так і залишилася. Врешті-решт, вона мала визнати свою поразку як справжній воїн та йти далі.

Тоді ж вона дізналася, чим вона стала після лікарні — їх називають кіборгами. Людина, яка добровільно вживила собі стільки проводів, що сама, мабуть, тепер схожа на ходячий комп'ютер. Іноді ця інформація могла довести до кипіння, але дівчина згодом знайшла спосіб.

Саме тому вона зараз прямувала під землю. Це несправжнє підземелля. Дівчина рахувала східці, і чим далі просувалась, тим менше їх залишалось. За два місяці вона ідеально знала їх кількість — 333. Це як знати абетку чи таблицю множення. Раптом, навколо неї загорілося зелене коло світла, після чого пролунав механічний голос.

— Будь ласка, пройдіть уперед та торкніться сенсора.

Анна без вагань підкорилася, бо вже не один раз проходила через цю процедуру. Сенсор відреагував на дотик блискавично — колір змінився на зелений. Нарешті, жіночий голос сповістив, що вона може проходити далі.Так, безпека у них на першому місці.

Коли східці закінчуються, Анна чекає поки до неї не підійде один із роботів. Порівняно із кіборгами, цілковито зароблені із металів. І мислити як людина вони теж не можуть, вони діють згідно зі своєю програмою. А поки вона чекає, дівчина вирішила присісти на лавку.

Інтер'єр в них нічим не відрізняється від інших приміщень міста: усюди неон, прозорі вікна-двері, через які було видно відвідувачів як на долоні. І це називається «Музеєм 21 століття». Якби хто запитав у неї думки, вона б назвала його скоріше підвалом її бабусі Рити. Такі ж довгі коридори, в яких ніколи не знаєш куди натрапиш. Однак, там дуже вистачає дбайливої руки самої бабусі та її знаменитих закруток. Від спогаду аж серце защемило. Дівчина суворо сказала собі, що не час і не місце.

Вона таки дочекалася свого робота. Зовнішність його мало чим була схожа на людину — просто шматки металу, які обтягнули штучною шкірою, яка може говорити та рухатися… Робот ввічливо зробив поклін і вона побачила серійний номер — RP-13RP-13. Тобто робот-помічник.

— Музей двадцять першого століття вітає вас! Ви уже бували тут? — стандартне питання.

— Авжеж і не раз. Можете перевірити частоту моїх сеансів. — робот не став її дивитись, бо ж ще нагорі вона пройшла через систему безпеки.

— У цьому не має потреби. Я можу вас звати Анною?

— Так, можете. Я б хотіла побачити дату 21 грудня 2020 року.

— Добре. Прошу йти за мною.

Шлях до цієї кімнати зі спогадами не такий вже і довгий, однак йти за роботом набридливо, тому вона робить помилку, завівши розмову. Це всього лише спроба.

— Розкажіть, будь ласка, про Харків.

— Що ж. Мені розпочати із самого початку чи з того року коли Харків знову стала столицею нової України?

— З останнього. Я не така дурна, що не знаю історію України. — вони якраз проходили повз споминів одного політика.

Скрізь прозоре скло було видно палату депутатів, а над ними на постаменті стояв чоловік, який із серйозним виглядом зачитував щось. Анна прочитала на табличці дату і рік і відразу зрозуміла, що це момент підписання незалежності України.

— Після 2020 року Харків переживав не найкращі роки. Україна стенала від війн, причому не тільки зовнішніх. Харків обороняли майже рік. На щастя, місто встояло. Через два роки був зафіксований перший контакт із позаземною цивілізацією. Інопланетяни поділилися із нами своїми технологіями. Тож місто дуже швидко йшло угору, у плані технічного прогресу. Однак, серед народу панували різні настрої. Як зазначають історики, саме в цей час набули популярності операції по вживленню мікрочипів. Пізніше, таких людей ставало дедалі більше. Коли ця група вийшла за мільйон, їх виділили в окрему расу — кіборги.

— А що ж стало із тими, хто не хотів нічого вживлювати?

— Вони визнали поразку і пішли з міста. А ті, що ніяк не бажали полишати своїх осель, поселилися у Харківському метрополітені.

— Це дуже гірка історія.

— Не можу з вами згодитися. У моїй програмі не передбачено. Ми прийшли.

Анна розвернулася до робота спиною і підійшла до прозорих дверей. Мить — і вони відчинилися. Дівчина тихенько сіла на м'яке крісло і почала дивитись.

Навкруги так темно, що майже нічого не видно. Мабуть, скоро світанок. Вона бачить багато наметів, серед яких взнає батьківську. Картина змінюється: тепер вона бачить те, що робиться усередині шатра. Батько, обіймає високу дівчину с коротким та білявим волоссям. Як вона схожа на нього, думає Анна. Вона навіть чує як стукає серце у неї у ребрах — хоча не можна розібратися у якої з Анн.

Нарешті, батько відпускає її. Його очі сухі, одна вона знає, що як тільки дівчина покине намет, сльозу тектимуть як цілий Дніпро.

— Не сумуй, тату. Це проста розвідка. — тоді вона хотіла розвеселити його.

— Я знаю, донечко. Але ж це ворожа територія, я просто не можу не перейматися. — батько вкладає їй у долоню предмет, котрий холодив їй руку. — Тримай це. Сімейна реліквія Кобзарів. — дівчина слухняно бере предмет і стискає.

Обережно розгорнувши долоню вгледілася пильніше: прикраса у вигляді козака із шаблею. Чисте срібло. Трохи більше за її долоню. Перевернувши його іншою стороною завважила гравіювання, а саме слова «Береженого Бог береже, а козака — шабля».

— Дякую. Я буду обережною. Обіцяю.

Дівчина вийшла, а картинка знову змінилася. Тепер навкруги було занадто світло. Перший місяць зими, так холодно… Анна здригнулася і потерла пальці. Вона побачила свій невеликий загін із висоти пташиного польоту. Це водночас і прекрасно і жахливо. Особливо якщо знаєш, що буде відбуватись далі. Їх ще четверо: Зевс, Тоня із її копією та Дикар — йде спереду усіх. Камера тепер повернулася ще ближче, так що «Дикаря» можна було побачити.

Хлопець зупинився, прислухався: навкруги ні звуку, лише пронизливий вітер, та сніг хрумтить під ногами. Зробив обережний крок, потім ще один. А вже на третій опинився на дні глибокої ями, метрів п'ять точно. При падінні, Дикар, можливо, зламав ногу. Отож усі його спроби врятуватися були марними, бо ж на ногу було неможливо встати. Тоді він вирішив кричати, напевно у надії, що колеги почують. Не пройшло і п'ятнадцяти хвилин як над ямою з'явилась голова. Чоловіча. Вираз обличчя дуже не сподобався Анні: такий хитрий, коли знаєш те, що більш ніхто не знає. Широкі вуса надавали йому подібності зі смердючим пацюком. Чорні оченята стрибали та виблискували від радості.

— От ти й піймався у наші тенета, Дикар. — чоловік розсміявся, однак то був сміх страшний, майже істеричний. Через хвилину той витягнув рушницю і зробив у її напарнику стільки дірок, що можна було і не надіятися на щасливий кінець.

Картинка згасла. Як би вона хотіла, щоб усе побачене було лише фільмом, страшним, але не реальним. Сльоза, яка потекла без запиту, впала на прозору підлогу. Анна вже хотіла зупинити цей сеанс, далеко не перший, але її зупинилася сама.

— Пані Анно. Не думав, що зустріну вас у такому місці.

Дівчина повернула голову дуже повільно у ту сторону, звідки почула голос. Однак усе, що вона побачила був високий темний силует в офіційному чорному костюмі. Обличчя було скрите за завісою темряви. Анна раптом згадала, що взагалі-то ніхто не має доступу до спогадів клієнтів. Лише, якщо цей чоловік, а голос вона вже автоматично віднесла до чоловічого, не належить до вищої влади.

— Даруйте, але не можу сказати того ж і про Вас. — грубо мовила дівчина. — Якщо ви й надалі маєте намір ховатися у тіні, я не буду з вами розмовляти.

Незнайомець тихо розсміявся і від його сміху у неї пішли мурахи. Це було настільки непередбачувано і якось…Вона не могла підібрати влучного слова, але знала точно, що чоловік її хвилював.

— Що за характер. — він вже припинив сміятись, але у кожному слові було чутно усмішку. — Пробачте, що не представився, однак я аж ніяк не можу цього зробити. Усе, що вам треба знати це те, що належу до впливових людей. — чоловік зробив коротку паузу, даючи дівчині час, щоб переварити інформацію. — Я потребую ваших послуг, пані.

— Послуг якого характеру? — Анна перекинула з одного плеча волосся і суворо подивилась туди, де стояв незнайомець.

— Ви — найманий агент А я — ваш потенційний клієнт.

— Добре. І що у такому разі вам потрібно? — напруження із кожною секундою все зростало. — Прослідкувати за невірною дружиною? Чи ще якісь гидотні побажання?

— Ви мене неправильно зрозуміли, пані. Я знаю про вас усе. Але мене це не цікавить. За два місяці ви заробили кар'єру блискучого агента, однак у вас яскраво виражений характер солдата. Справжнього. — він почав швидко говорити із помітним американським акцентом.

— Не треба лестощів. Що вам треба?

— Інформація. Те, з чого складається ваша робота. Ви знаєте хто такий Йосип?

Дурня якась. Навіть вона знає хлопчиська, котрий створив віртуальну соціальну мережу YouGo. Щоправда, вона лише для кіборгів. Вона і сама користувалась нею кожного дня. Югоу — не просто мережа, це цілий світ, де можна майже усе. Так, виглядає він точнісінько як Харків, однак це його копія. Кожен користувач має можливість самому створювати нові міста і навіть країни. Кілька тижнів Анна буквально жила у віртуальності. І, як не дивно, саме там вона здобула пропозицію роботи.

— Знайоме ім'я. Він геній і мільйонер. Відома персона та усе таке. І до чого ви ведете?

— Мені потрібно щоб ви стали йому другом. Влізли у саму душу. А можливо, навіть ще далі. Йосип — персона, котра ховає секрети не гірше за світовий банк. Можете вважати, що це справа державної важливості. Мені цікава будь-яка інформація. Не хвилюйтеся, оплата буде достойна.

Дівчина тихо засвистіла. Справа державної важливості! Давно вона не чула цих слів, аж із самої війни. Тоді кожне завдання було державним. Вона розривалася між тим, щоб згодитись, і тим щоб піти геть. Навколо незнайомця була якась особлива аура, яка так сильно давила на неї, що було важко дихати. Анна, проте дала собі на роздуми всього дві-три хвилини. Швидко та з розумом.

— Я згодна, пане…

— Можеш називати мене Спонсором. — із тіні простягнулася мускулиста чоловіча рука. Дівчина підійшла ближче і стиснула її так міцно як тільки могла.