Вона

На далекій та крижаній планеті Бай

Проживали дивні істоти

Справжній кошмар для багряних людей

Що нагадували собою великих мавп

Зі срібним та зеленим хутром

Та з великими блакитними очима

Що світяться у пітьмі

Однак їхні тіла були сухими та худими

Вони нагадували людям які змогли їх побачити вночі

Довгі та вже мертві гілки

Що палають тепер на сонці жовтому та помаранчевому

Серед тих долин ночей

Серед цих колишніх долин крижаного світу

Вони втекли колись

Вони втекли зі своєї планети

Яка вже тоді помирала швидко

Гнила повільно у власній воді

Через кінець горіння останньої зірки

Яка на небі ще була

І саме вона давала тим очам блакитним сяйво

Тими тихими ночами

Коли міста колишні у сні будувались

Та вкривались тим блакитним сяйвом

Серед розкішних лісів однієї богині

Що свої щупальця у вигляді ялинок на кожній живій планеті поклала

Щоб своє панство на них встановити

Та дивитися на те благодійство міст

Що будуються у зірковому сяйві

Тими довгими сухими руками

Тими гучними голосами

З тих порожніх чорних ротів

Те сяйво зіркове було всім

Для тих очей блакитних

Для того народу на цій проклятій планеті

Однак довелося їм її покинути

Покинути ті міста які вже тінь лісна поглинає

Перетворюючи колишні величні будівлі

На те болото у золотих листах

Що тепер між зірками будуть подорожувати

На славу богині царство тіньового

На її прокляту честь

Що лише дивиться тими високими деревами на те

Як частина народу помирає

Як частина народу божеволіє

Як частина народу починає шукати інших богів

Та починають вони один одного різати

На честь тим високим та чорним ялинкам

На вершини яких ті шалені створіння

Вішали тіла мертвих братів

Тих королів та звичайних християн

Коли останній володар колишніх міст

На ім’я Бабай

Зібрав залишки свого народу

Що були ще з досі блакитними очима

Чиє сяйво святе та грішне

Могло хоча б трішки ту пітьму розвіяти

Саме з такими він втік спочатку під землю

Де таємничим ритуалом портал в інший світ відкрив

Використовуючи для цього солодкий та жовтий артефакт

Що нагадував собою конус що палає

Й бив він його чорною гілкою із зеленим листям

Поки той не перетворився на величезну прірву

У яку він та його народ втекли

Покинувши ті власні колишні міста

Що раніше нагадували справжній рай

Але тепер вони нагадували собою порожнечу

Справжні руїни золоті

В яких ще досі бігають ті побратими божевільні

Що тепер нагадують собою справжніх бісів

Та з бісами лісу вони одружаться

Одружаться з тими великими дерев’яними силуетами

Чиї тіла вкриті тими дірками та піснями барвистими

Й породять вони дітей проклятих

Ставши їжею для коханих в кінці

А ті діти не хрещені будуть залишки народу переслідувати

Використовуючи в якості очей тіні

Та пісні вітрів їхніх батьків

А поки тому народу вдалося зберегти свої життя

Потрапивши на нову планету

Де інші істоти проживали

Що чимось нагадували їх

Однак з великою кількістю особливостей

То люди були різноманітні

То була планета Земля

І на ній вони оселилися

Під землею сховавшись швидко

Бо розуміли що поки вони занадто слабкі

Щоб захопити цю планету

Не вистачало у них сил

Щоб знищити те прокляте сонце та проклятих людей

А сили їм потрібні щоразу

Або те каміння підземне розбивати

Аби своє сяйво в очах підтримувати

Яке вже не годують пісні чи музика

А годує проклята кров людська

Тепер вони кожну ніч з-під землі виходять

Виходять ці істоти блакитноокі

Що тепер на людей полюють

Щоб свою силу не втрачати

Та ті залишки сяйва

І ось вони постійно ходять поміж високих хатин

Поміж тих величних та тихих нічних міст

Тримаючи в лапах гарні кристали

Які нагадували собою цукерки

Але вони використовують їх не для їжі

А щоб не помітно у хатину потрапити

Створюючи у проклятих кам’яних стінах портали

Тим сяйвом солодким

Зазвичай харчуються вони дітьми не дорослими

Бо в дитячих очах вони бачать те справжнє сяйво

Тих їхніх колишніх місячних міст

Та їх вони собі забирають

Коли гострими кігтями шию дитячу розріжуть

Випивши ту кров червону до останньої каплі

Отримавши від цього ще невеликий пучок сяйва

У власних блакитних очах

Хоч і його вистачить лише на декілька днів

Ось так й жив простий народ

Ночами полюють на дітей

А під час прокляття сонця

Вони будували під землею нові поки що не великі міста

З того твердого та залізного каміння

Від якого багато інструментів тих істот зламалося

Й доводилося їм інколи нові у людей красти

Проте так робив тільки народ

А не сам Бабай

Він ніколи не їв людей

Тримаючи власне сяйво навіки у закритих очах

Що вже більше ніколи не розплющаться

Та не побачать цей світ

Лише на нюх та на слух він орієнтувався

Орієнтувався завдяки запаху істот що позаду людей завжди стоять

І саме від них він дізнався справжній вигляд людський

Й тепер ночами він іноді виходить

Перетворюючи себе завдяки дивному рожевому напою

На молоду та вродливу людину

Яка бродить вулицями міст тільки коли дощ йде

Щоб ніхто не міг йому заважати з людей думати

Питати у неба чому їхня доля така

Питати ту королеву лісів чого вона вбила зірку

Вбивало їхню планету

Змусивши залишки народу перетворитися на справжніх її рабів

Рабів іншої планети

Однак у відповідь йому була тиша

Очі червоні та блакитні його народу

Й зорі що падають на землю теж

Коли дощ йде щоранку

То були діти колишньої планети

То богиня тіньового царства

Відповідь справжню для Бабая слала.