Оповідки треті

Ця надихаюча пригода сталася в знаменитій Барашівці, що знаходиться в п’яти хвилинах їзди від славного міста Житомира. Баба Віценька так спішила в магазин, що попросила внука Володьку завести корову на обід. Той якраз дуже вчасно навідався з міста.

Для ефективного виконання цього амбітного завдання городський Володька запросив мене у поміч. Бо на той час я мав досвід культурного обходження з коровами. Вже двічі пас череду у кількості шістдесяти штук і остався живим. Побитий, подертий, начисто скусаний сліпаками і ґедзями, але живий. Правда, ще тижнів зо два кричав ночами, але то таке. Викачали яйцем і пройшло.

Озброєні з моєї подачі замашними різками, ми вийшли на позицію в долину. Де, на переконання баби Віценьки, мала пастися її корова. Насправді ж там паслося цілих дві корови. Чорних в білі плями і цяточки. Скоріше за все, баба Віценька догадувалася, яка з них яка. Тобто її. А ось чисто для нас вони були однаковісінькі.

Володька завмер і допитливо зиркнув на мене. У відповідь я попросив на мене так не вилуплятися. Бо особисто для мене ці корови всі на одну морду. Після важких роздумів рішили гадать. І от що обідно. В нас було аж п’ятдесят відсотків, що вгадаєм, але нас кинула фортуна. Вибрали не ту, чужу, корову. Тоді, по молодості, ми ще не знали, як же важко загнати корову в чуже обійстя.

Обрана велика рогата худоба не виказувала жодних ознак хвилювання при нашому наближенні. Хіба мало дрібних вилупків ходить довкола? Бідна, бідна сільськогосподарська тварина…

Корова була припнута залізним ланцюгом до вбитого в землю також залізного, заокругленого на кінці, штурпака. Ми аж до п’ят змокріли, поки видерли його на світ божий. Зате прошарена корова була готова до нашої звитяги. І, як по сигналу стартового пістолета, кинулася вскач.

Володька зопалу вхопився за ланцюг, щоб зупинить. Де там! Його банально поволочило за коровою. Зовсім як революціонера, прив’язаного за руки до коня у фільмах про басмачів. Позаду за ним енергійно скакав по горбкам залізний штурпак.

Повезло, що на світлому шляху Володьки трапилась кротовина, яку він з розгону і розорав головою. В результаті оранки випустив з рук клятий ланцюг і соковито отримав по заду залізним штурпаком. Що дуже вчасно знайшов героя. Здавалось би, добре, що догнав округленим кінцем, радій! Але Володя однак осатанів.

Я ж заволав від страху, бо корова мчала до поля з конюшиною. Крупними стрибками погнав за нею, бо не хотілось знову дивитися, як дорізують здуту від мокрої конюшини корову. Уже мав і такий досвід, надивився.

Вихором налетіли на худобину з обох боків. Господи, як же вона не хотіла з нами йти! Як вона просилася! Як опиралася! Ошаліла була до того, що спробувала відпетляти городами. Ага. Хрін тобі! Ми зі штурпаком та ланцюгом і не думали відставати! Заодно героїчно рубали під корінь городину по всій траєкторії поступального руху. Аж вуха позакладало від прокльонів собак і хазяйок!

Через півгодини оскаженілого придушення опору пригнали таки змилену худобину на Віценчине подвір’я. Перед дверима в хлів корова вперлась і тут уже точно рішила стоять на смерть. У відповідь на таку безпардонність оперативно постановили вжити методику тягни-штовхай. І оскільки я був начитаним, то відправив Володьку тягнуть поближче до гострих рогів, а сам прилаштувався штовхать ззаду.

Не можна сказать, що сильно виграв, бо негайно схопив коров’ячим хвостом прямо по мордяці. Самою що не є китичкою – сільські мене зрозуміють, а городським краще й не знать. На зубах аж зарипіло від шерсті та гною. Я осатанів.

Корову затіпало від моєї незв’язної мови і вона вдалась до крайніх засобів впливу. Тобто обробилась вщент. Що Вам сказать? Зараз я її розумію. Якби мене гнали різками в чужий хлів, я б також не вдержався.

А тоді я просто ухилився від кулеметної черги - сільські мене зрозуміють, а городським краще й не знать. Зачепило тільки ліве коліно і трохи шкоди в лівий кед. І все рівно я завив так, що корова добровільно заплигнула в хлів разом з Володькою і штурпаком.

Дорога додому завжди давалась мені найважче. Зокрема тоді я накульгував, мав м’яту сорочку модно навипуск, трохи смердів і був обліплений травою та сміттям. Ще замазаними руками боявся правити спітнілий чуб, що без кінця падав на очі. Натомість просто смикався назад головою, створюючи незабутній ефект нервового тику. А замурзана, з червоними смугами від удару коров’ячого хвоста, мордяка спецназівця робила мій образ ідеально довершеним.

Навіть моя рідна мама не зразу роздивилась, що це прийшло її щастя. Затим знеможено спитала, що на цей раз? І як добре, що це складне питання заглушив просто немилосердний, на весь куток, крик баби Віценьки. Мама стривожено стрепенулась, а я одразу знайшовся. І, як вихований син, радісно заспокоїв неньку:

— Не бійся! Це ми бабі Віценці корову на обід привели!