Оповідки про..

Вікторія

Відчинивши двері я поглянула на Адама, що привітався ще раз.

Зараз я не в гуморі для довгих розмов, та все мені стало дуже соромно, що так вигнала його вдень.

— Проходь. — промовляю я, пропустивши його всередину.

— Розпочнемо все спочатку.Я —Адам, брат Анни ми з тобою ходили у школу разом. — відрекомендувався чоловік, завбачливо знявши взуття.

А я засміялася тим сміхом, коли ти не хочеш сміятися, але сміх рветься з тебе наче вода з полохливої річки.

Тепер побачила, що у них з Анною однакові носи.

— Пробач, я думала, що ти чоловік Анни. — задавивши у собі приступ нервового сміху.

Чому?— всміхнувся він, бо ти такий ... — я затнулася, не знаючи, що сказати

Адам присів на краєчку дивана, коли зняв куртку.

—Ні, я все той же менший брат Анни, тільки на спорті .— відповів хлопець, всміхаючись.

Мені стало соромно, бо у шкільні роки я ніколи не помічала його, через зайву вагу. Після трагедії і свого шраму я більше ніколи не відношуся до людей як до певного списку переваг та відповідностей. Зовнішність — дар тимчасовий, на підтвердження цьому мою шкіру пропікав шрам, який за звичкою ховаю за пасмом волосся , чи шаром тонального крему.

— Ти влаштовуйся, а я зараз прийду. — промовила я поспішивши у ванну(хоча в моєму випадку шкутильгавши)Дзеркало показувало втомлену жінку, волосся лежало незграбно, звисало масними змійками на щоки. Підмалювавшись трохи тушшю я змусила себе всміхнутися: для мене знайомство — випробування, коли хтось подобається хочеться виглядати краще. Часто думаю про себе як про розбиту вазу, яка все ж намагається ховати свої тріщини, за посміхом, що пролягає обличчі шовковистою оманою. Дивно. Страшно. Боляче. Я завжди посміхаюся — ніхто не побачить моїх тріщин.

З цими думками, я вийшла на кухню.

Адам стояв біля кухонної шафки та діставав келихи, на столі стояла пляшка із чимось червоним.

— Не проти якщо я трохи по хазяював? — спитав Адам, киваючи на келихи які, уже стояли на столі. Проте, якщо ти не п’ єш можна кави. Адам був такий милий, на мить він здався могутнім дубом, що так і стояв на моїй кухні. Тож я кивнула, зрештою день видався геть не найкращий: з роботи поперли, нога віддає тупим болем, тож келих наливки точно не зашкодить, ще й у приємній компанії.

Тож я просто взяла келих, який Адам налив і випила його увесь відразу

Адамові очі стали як блюдця він завмер з келихом у руці.

******* *******

Адам

Вікторія була дивною, занадто веселою, занадто балакучою. Коли не сердилася , та не старалася бути такою як не є.

Я відчув у ній тепло, яке не помічав удень

Вона уважно слухала мою історію про навчання в університеті та наполегливі заняття спортом.

Вікторія, що раніше була затиснута невидимими лещатами, розповіла мені свої кривди за приготуванням знаменитої яєшні зі смаженими помідорами та цибулею. А я просто слухав, сонячний зайчик, явив мені свою темряву, що пролягала крізь усе життя.

Вона була дитиною яка втратила маму.

— І тоді я хотіла себе знищити! — зізналася вона, коли ми сиділи біля каміна та смакували яєчню.

Пам'ятаю як взяла в тата машину, гнала як скажена, хотіла прогнати біль, що співав у душі.

Я затамував подих, щоб не пропустити ні слова, наче переді мною безмежна безодня океану, якої мені доводилося торкнутися. Відчути його сіль, та красу, ковтнути трохи душевного спокою.

— Мабуть, мені на зустріч прямувала машина, бо я різко звернула в сторону, та в'їхала в кювет.

— Я пам’ятаю цей період, ти тиждень лежала в лікарні — мовив я відпивши наливки.

— Улікарні сказали, що я легко відбулася, лише щоку поранила склом,— відказала вона, показавши свій шрам, який ховала за довгим чорним пасмом.

Шрам не видавався мені страшним, я хотів торкнутися його, поцілувати щічку, та стримався: не хотів лякати.

Мене розчарувало життя: подруги, які зі мною дружили, кохані. — вони стали пилом, коли мені справді потрібна була підтримка — на очах дівчини бриніли сльози.

а я таки сів до неї та тримав у міцних обіймах під ритмічне потріскування дров у каміні.

Я відчував , що це початок історії нашого кохання.

Кінець