Оповідки про..

Адам

Коли вечірнє полювання на таємничого динозавра Мерліна було закінчене, а допитливий племінник Алекс посопував в солодкому прихистку пухнастої ковдри, я спустився сходами вниз. На кухні горіло світло. Анна досі не вклалася спати, сиділа за широким столом, поряд парувала кава у великій чашці, до неї незмінна плитка шоколаду.

У сірих очах коливалася тінь важкої думи. Рука підпирає голову, наче боячись, що думки зі свого закапелка, хижими птахами полинуть до білої лампи.

— Ти чого носа повісила маленька? — моє запитання змусило її чорні брови здійнятися стрілами, а губи осяяв посміх, що розходився зморщечками над очима.

Я з дитинства був відповідальним старшим братом, хоч різниця й невелика, два роки вона навіть зараз для мене маленька.

Я сів навпроти неї — підготувавшись слухати.

Анна зробила великий ковток чорної як ніч кави, розповіла, що Віктор затримується на роботі ще на два тижні.

— Знову доведеться дарувати подарунки Алексу самій. — констатувала факт.

Ми з сестрою росли в бідній сім'ї, але в нашому маленькому будиночку панував затишок. Особливим ритуалом було прикрашати ялинку всім разом, не хитрими скляними іграшками, та цукерками (спойлер останні не завжди долежували до свята)

Я розумів бажання Анни створювати власний сімейний прихисток з традиціями. Вони з Віктором жили небідно, але за комфорт також доводилося платити вічним браком часу, витраченого на роботу

Тому Анна часто сиділа на просторій кухні смакуючи чашку кави з шоколадкою в компанії тужливих думок.

Кухня була ідеальною, наче зійшла з фільму Містер та Місис Сміт. Псував атмосферу відсутній погляд господині, пальці стискали вушко чашки.

Та вона не любила балакати про сумне, за хвильку повернула собі колишню жвавість, переводячи тему на моє життя.

— І як сходив до Вікторії? — допивши залишки кави, останні її слова заглушила вода з крана, що виполіскує чашку.

— Я не ходив до неї принаймні спеціально. Вона послизнувся на льоду, а я їй допоміг.

— Еге, принц у блискучих шатах, спішить на допомогу! — у дзвінкому голосі бриніли нотки сарказму.

— Ти досі на неї сердишся? — фиркнув я у відповідь.

— Звичайно вона не повинна була крутити тобою як хотіла! І краще б тобі її забути,— промовила слова сповнені сестринської любові Анна.

Це простіше було сказати ніж зробити, — хотів відповісти я, але змовчав.

Кохання — це як висипання на шкірі, знаєш що чухати не варто. А руки все одно роблять глибокі борозни на шкірі, аж доки кров не піде з розчуханої рани. В серці ростиме провина і ти звісно ж начепиш лікувальний пластир; замажеш кремом, але вночі, наче сновида шкрябатимеш пластир до крові, бо ніщо не можливо забути(замазати).

Та все ж я вирішив спробувати ще раз.

Коли Анна пішла спати я вийшов на двір узявши з міні- бару Анни пляшку вишневої наливки.

Комір куртки роздуває зимовий вітерець у пакеті пляшка, а моє серце тріпоче як тоді, коли я побачив вперше ту, яку ніжно назвав Міс сонячний зайчик