Оповідки про..

Дивно як воно буває, коли вдень все валиться з ніг в прямому й переносному сенсі, але надвечір ти смакуєш спокій під завивання зимового вітру, що розчісував дерева. Нога псує картину, віддаючи тупим болем. Карма вона така — коли намагаєшся все встигнути, твоє тіло вмикає паузу.

Добре, що Адам нагодився, коли я робила снігові піруети на снігу. Він поніс мене до затишку будинку. Серце затріпотіло, чи то від дивної атмосфери, чи то від блискавки болю, що облизує стопу.

Всередині мені стало краще. Притулок дивану заспокоїв, а мій рятівник розстебнувши куртку, професійно взявся оглядати мою ногу розповівши, що його звуть Адам, він працює травматологом. Думаю розповів це аби заспокоїти. Моє ім'я він не запитав, мабуть був надто зайнятий.

Стопа піддавалася легким розгинанням - згинанням його дбайливими руками від чого я шипіла як масло на сковороді: нога протестувала таким маніпуляціям, ще однією больовою блискавицею.

Адам на це реагував поблажливо, розповівши історію про маленького пацієнта який посміхався навіть коли було боляче.

— Я думаю, ви неймовірно сильна людина, я б обов'язково пригостив вас кавою за таке терпіння, — всміхнувся він, розрядивши обстановку.

Адам мені сподобався: блакитні очі впереміш з кучерявим чорним волоссям додавали йому шарму. Мені завжди подобалися брюнети.

Здається, він навіть трохи зі мною фліртував. Мені захотілося прийняти цю гру, та я зрозуміла, що точно бачила шарф, пов’язаний довкола шиї Адама. Я знову почула у своїй голові сміх малого сусідського хлопчика Алекса, пригадала як мило вони бавилися в парку вчора. Чужих чоловіків відбивати не в моїх правах. Доведеться його прогнати.

Адам ніпрощо не підозрюючи всміхнувся з ніжністю, що збиралася маленькими зморщечками довкола очей.

— Невелике розтягнення. Три таблетки ібупрофену, та не навантажувати стопу. — включив лікаря Адам. — Я вам куплю знеболювальне.

— Дякую в мене є. — змусила я себе посміхатися у відповідь, за швидко забрала ногу, шукаючи засобу позбутися його.

— Я маю дещо вам сказати.. почав він,— та я його не слухала, мені пекла болем образа: не знаю чи на себе, чи на мого нового знайомого, чи на ситуацію взагалі. Калюжа, що розпливлася підлогою від Адамового взуття мене порадувала. Я цілком законно підвищила голос:

— Дякую вам за допомогу! Та ви мусите піти, бо від ваших черевиків океан скоро розлється! — перебила я його.

— Та яка Муха вас вкусила! — чоловік вийшов чортихаючись на ходу. Я тріумфувала, не варто знову ступати на цю стежину. Захоплення до добра не доведуть.

Після лікувальних пігулок мені стало краще, але на роботу сьогодні точно не піду. Витерши калюжу вологи ганчіркою я виявила синій шарф чоловіка, який він впустив на ходу. Роздивилася вигадливі візерунки плетені на шарфі, уявила як кохана йому плете шарф, її пальці швидкі та вправні. Вона зосереджена, на останніх стібках нитки, а коли дарує шарф, Адам її цілує солодким цьомчиком.

Видіння зникає, а я все ще стискаю пальцями синю тканину.

Коли вечір огорнув вулицю чорним крилом, я побачила оберемок дров, які лежали на порозі. Хто цей чарівний дров’яний гном я знала точно, від чого в душі стало гірко. Може не варто було його виганяти.

“Це правильно!” — заспокоював внутрішній голос.

Вже за кілька хвилин кімнатою розливається тепло від каміна, а я оживаючи швиденько підсмажую грінку з сиром на сковорідці Бутерброд вийшов підсмажений занадто: паралельно слухала аудіо повідомлення від моєї начальниці.

Крізь шкварчання хліба із сиром я почула тільки слово "звільнено."

Вдруге прослухавши повідомлення зрозуміла що мені не почулося.

Ковтаючи гіркуватий хліб майже фізично відчуваю смак змін.

У двері тихенько постукали.