Оповідки про..

Вікторія

Режиму “флірт ввімкнено!” — вистачило максимум на півгодини бродіння фотографіями.

Кілька екземплярів були цікаві, чарували солодкими дотепами ,інші переходили до справи, кидаючи затуманені фото, з написом:”це тобі крихітко!”.

Щось мені підказало, що це не Гаррі Поттер і за квадратиками не чарівна паличка. “Гаррі Поттери” були відправлені смайликом на три веселих.

Що ж я вже же наїлася цією платформою, треба спати закривши ноутбук я ще кілька секунд дивлюся в стелю відчуваю тишу на дотик, здається до неї можна доторкнутися. В думках до мене приходить минуле присідаючи на білу постіль, грає образами: ось я маленька дівчинка, сиджу на піску одеське сонце цілує мої щічки. Я вбираю в себе його промені з насолодою.

— Вдягни панамку сонце!— чую мелодійний мамин голос, що долинає здалеку, відчуваю воду, що холодить шкіру та відносить до тихої гавані під назвою безтурботне дитинство.

Люблю повертатися в минуле, гуляти нестримною павутиною подій яких уже не повернеш.

От чого мені не вистачає відчуття безтурботності, а ще веселої, як ігристе шампанське Одеси…

Ранок настав швидко. Витираючи слину, що лишила мокру смужку на щоці я швидко запригую босими ногами у свої м’які унти- собачки, проходжу до ванної, де на мене чекає ранкова процедура— душ з улюбленим гелем з ароматом кави. Гаряча вода додає бадьорості.

А от випити кави мені не судилося — на роботі “летючка”. Тож поспішно сховавши шрам за подвійною кількістю тонального крему(обов'язковий ритуал) я одягнувши джинси, білу блузку й пальто вибігла на двір.

Вже передбачаю як лютувати буде моя начальниця, якій я пообіцяла в новому році не запізнюватися на роботу.

Зимовий вітер кидав сніжинки в лице, караючи мене за поспіх. Дерева одягли на себе білі кожушки, наче вийшли попозувати перед перехожими: Моя улюблена яблунька підіймала засніжене гілля, демонструючи свою красу. Хто її тут посадив не знаю, але коли приходила золотава осінь яблунька давала соковиті плоди наповнені даром сонечка. Тепер природа поринула в дрімоту, та втім милувала око новим образом.

Та я була б не я, якби не навернулась на ковзкій стежині назад себе в стилі “Сам удома”: коли грабіжник маневрував на розлитій фарбі,як диригент махаючи руками.

Та я програла ковзанці, і вже за хвилину лежала на снігу вдихаючи морозне повітря. Наді мною схилилося миле, неголене обличчя, а два безмежних блакитних океана очей дивилися стурбовано:

— Ви янгол?— промимрила я.

— Не думаю.— всміхнувся він,— піднявши мене на ноги.

— Ви не забились? Можете йти?— спитав не янгол.

Мою стопу пройняв скажений біль. І я знову ледь не впала, та чоловік вправно мене підхопив.

—Здається я не дійду, мою ногу прострілюють мільярди крихітних блискавок.— зізналася я.

— Ну, що ж ходімо поглянемо на вашу ногу та підхопивши мене на руки поніс назад до мого будинку, що звідси виглядав як різдвяний пряник добряче присипаний цукровою пудрою.