Оповідки про..

Глава 1. Побачення

Привіт усім!

За вікном бушує вітер, так наче злиться на людей, тому розкидає свої сіті.

Тонкі вікна бринять луною, ще трохи й скло розсипиться прямо на мій робочий стіл, поряд із книжками. От тоді вітрогон розгуляється, наведе порядок у моїй хатині, а заодно й мене прихопить разом з ліжком та ковдрою буде така собі пародія на мульт Аладін, який я любила дивитися у дитинстві. Тільки там був килим, який сам собі літав.

Тільки чомусь мій килим не хотів літати, навіть не міг здвигнути ні одним своїм кутиком.

Але я і зараз полюбляю фантазувати, хоч всі мої фантазії часто розбивають холодні обійми реальності, але вітер посилюється, а мені не хочеться спати, тож розповім вам іще одну історію, на яку мене надихнув кліп виконавиці "Lindsey Stirling — Moon Transe"

— — —

Півколо місяця сяяло високо в небі, являючи дерева химерними чудовиськами, які тягнули до мене свої віти кігті. Важко ковтнувши я намагалася триматися оптимістом, та в голові крутиться весь запас матів, які тільки знала.

Дивне у мене побачення в лісі з моїм однокласником Артемом, та ще й вночі.

Ідея відгонить недобре, але я сама похвалилася, що люблю екстрим. Мушу погодитись, що розводитися про те, яка я смілива сонячного дня, за чашкою капучино було простіше, ніж зараз стояти посеред лісу, та думати про наслідки власних необдуманих дій. Я та екстрим, то як день та ніч, чи зелений чай з молоком — не поєднуються ніяк. Та усе швидко забувається перед метеликами, що вилітають зграйками в животі.Кохання — штука підступна: від нього крила виростають в усіх місцях.

Десь неподалік хруснуло гілляччя, а я підскочила з несподіванки, озираючись навсібіч, та випускаючи “зайчик” з кишенькового ліхтарика, що заплигав по деревах.

“Будеш знати як брехати наступного разу!” — сварила я себе подумки.

У світлі ліхтаря не було нічого паранормального. Здавалося ліс насміхався з мене. Природа сама по собі спокійна, у ній все на своєму місці: вітер розчісує дерева, птахи будують гнізда; небо пливе пухнастими хмаринками різних форм, і тільки людина втручається у плин цього первісного ладу, своїми ліхтарями пробуджуючи її зі сну.

І знову тріскотіння тільки вже ближче, наче хтось підбирається, крадеться розтинаючи щільне покривало темряви.

Обернувшись різко направляю рятівний промінь світла на звук. Світло ліхтаря гасне, наче іскорка, лишаючи мене під сяйвом місяця. Я втоплю кнопку так що пальці терпнуть, але світло не з'являється, навмисно наганяючи жаху.

— Китайська підробка! — нова порція матів виливається в адресу китайських підробок.

Класно мабуть, котам можуть бачити у темряві.

Раптом я перечепилася об власну ногу(буває коли я нервую, ноги пітніють та заплутуються, наче в химерному танці). Трава пахла нічними візерунками: спокоєм та запашним літом.

Коли я нарешті себе опанувала, торкалася трави в пошуках ліхтаря, який випустила з рук, коли гепнулася давлячи місцеву флору та фауну.

Нарешті через кілька хвилин я намацала ліхтарик, щоправда, користі з нього не було ніякої, бо мої пальці наткнулися на павутиння скла, що покриває поверхню ліхтаря.

“Гаплик тобі! — вигукую чи то до себе, чи то до китайського ліхтаря, що валявся поряд. Раптом руку пронизує нестерпний біль, як після опіку від якого ти не знаєш де дітися, та просто намагаєшся перетерпіти. Незабаром усе поглинає пітьма, яку розтинає лише півколо місяця.