Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Наступного дня вельможі, які наразі жили у замку барона Грізі, поїхали на полювання. Осідлавши коней і випустивши вперед улюблених гончих, аристократи помчали в найближчий ліс. Довго шукати здобич не довелося. Лише забігши в зарості дерев, від них, немов вітер, почала мчати ціла сім’я кабанів. Собаки на інстинктах із гавкотом побігли на них. Вершники із запалом погналися за дичиною, до того спритною і хитрою, що таку безумовно хотілося наздогнати і вбити. Бігли вони менше ніж півгодини, як натрапили на притоку Рукти, через яку, невеликим перешийком, перебралося все кабаняче сімейство і сховалося за кущами на тому березі. Перемахнувши річку кількома стрибками, коней пустили галопом.

Пробігаючи поміж дерев і чіпляючись за низькі гілки одягом, компанія практично нагнала жирного кабана, як збоку почулися обурені чоловічі крики. "Дикуни..." - подумав про себе кожен із мисливців. Давид вирішив не зменшувати темпу. Дичина практично була в руках. Дехто приготував луки і наклав стріли. Собаки гналися з гавкотом, практично кусаючи задні ноги цієї жирної і лютої тварини. Щоправда довго наїзники по чужій території не скакали. Досить швидко після тих криків почувся баранячий ріг, а там і стріли в спину. Запальний граф звалився з коня тієї ж миті, як йому проткнули спину під лопаткою. Перелякані таким мисливці різко загальмували й вистрілили в нападників стрілами, приготованими для дичини. Аміран швидким свистом підкликав собак назад, щоб ті розірвали голодранців на частини. Давид повернувся невимовно швидко, дістав довгий кинджал, яким він збирався умертвити здобич і перекрив лезо передпліччям, показуючи цей знак нападникам:

- Не стріляйте! - крикнув на своїх.

- Що ви робите? - дивувався барон, уже оголивши шпагу і приготувавшись до бою.

- Ми уклали з ними мир, якщо хтось забув про це, - суворо подивився на вельмож і лицарів у легкій амуніції.

На них вибіг десяток розлючених чоловіків з відмінними одне від одного татуюваннями і пов'язками на стегнах, прикрасами на руках і шиї:

- (Ви оскверняєте священних тварин на нашій землі! - махнув на приїжджих шаблею головний, кричачи племінною. - Ви - уособлення зла!)

Давид наполягав на своєму жесті:

- Я сюди полювати приїхав, а не з голими людьми переговори вести.

- (Ви не смієте просити миру, сидячи на наших богах, як на рабах!) - кипів від злості все той же.

- Ваша величносте, - неголосно і насторожено почав Аміран, утримуючи полохливого коня на місці, - можливо, нам краще поїхати? Я сумніваюся, що вони будуть нас слухати.

- Наче їх буду слухати я.

Голі воїни поглянули на барона:

- (А ти - зрадник! Ломарі, що сидить на сині Хорі! Смерть тобі!) - розлютився інший і вже направив на нього стрілу.

- Вистріліть, - суворо почав їм король, - я вас на шматки порубаю.

До графа тим часом зістрибнули лицарі й оглянули рану, стрілу, що стирчала зі спини.

- (Діти Мертвого бога,) - з презирством спостерігав за цим інший дикар.

- (Я не збираюся терпіти цього!) - вигукнув перший і рушив до правителя.

Собаки, що перебували біля кінських ніг, пригнулися, оголивши ікла на цього лисого обшарпанця. Воїн без страху глянув на невдоволених і пройшов до головного, на його думку, наїзника. Схопив Давида за передпліччя з кинджалом у долоні й силою потягнув на себе. З гуркотом упавши на землю, король не без обурення спостерігав за тим, як розрізають вузду недешевого коня і скидають сідло з його втомленої спини. Один за одним, дикуни звалили всіх вершників з їхніх коней і зв'язали їм руки, ноги. Аміран, поки на нього не звертали великої уваги, дав наказ псам бігти додому, що ті миттю почали робити. Бранців же повели в плем'я, до найближчого могутнього вождя, яким був вождь племені Кі.

За відбудованою стіною тим часом вирувало не таке звичайне, як раніше, життя. Вулицями снували немісцеві й усе роздивлялися, з усіма розмовляли та часто затримувалися в робочому районі, спостерігаючи, наприклад, за небаченим раніше випіканням глини чи роботою ткатського верстата, який здавався буквально-таки божественним творінням. Не всі племена були такими примітивними, але ткатські верстати були зовсім не в багатьох.

Фрамалака тим часом перебувала біля рідного намету і малювала з сином на камінцях, що створювали стежку на їх вулицю, де жили мисливці. У руках у них були два невеличкі шматочки крейди, роздобуті батьком сімейства нещодавно на полюванні, і кілька шматків деревного вугілля, які дістали з вогнища. Вони малювали сонце, намети, інших людей і якихось тварин: коней, кабанів, білок. Наразі Фрамалака допомагала синові створювати пейзаж на одному з каменів. Той активно малював тварин і безліч чоловіків-мисливців, що за ними гналися. Стояли вони на колінах, забруднюючи шкіру на суглобах зеленою травою.

До слова, дівчина не була вагітна. Через кілька днів після смерчу, у неї стався викидень, через що вона проплакала цілих два дні. Врятований Кусачка тим часом рив неподалік ямку.

Десь за двадцять хвилин, на їхню доріжку до намету, вийшов Моісу, несучи в руках очищену кролячу тушку і намисто з перламутрових пластин округлої форми. Підійшовши трохи ближче до тих, хто малював, він спустився на коліно і поцілував дівчину в скроню. Син же, помітивши поряд батька, підстрибнув і міцно обійняв його за шию.

- Тату! Дивись! - показав він на малюнок. - Це ти! - поставив палець на одного з мисливців.

- А мама де? - придивився до чорно-білого мистецтва.

- А мама вдома! - захоплено подивився на засмучену від таких слів дівчину.

- Правильно, - поцілував малу лису голову і піднявся. - Молодець. Мама має бути вдома, - пішов у намет.

Фрамалака провела його сумним поглядом:

- Моісу, - піднялася, - я хочу поговорити про це, - пішла за ним, залишаючи дитину на вулиці.

- Про що? Ми вже все вирішили, - поклав прикрасу на ліжко і взяв шпашку, куди почав нанизувати кролика.

- Це ти вирішив, - підійшла. - Моісу, я не можу сидіти вдома. Я хочу на полювання.

- Знову ти за своє? Я ж сказав тобі, чому я тебе не випущу.

- Ти мене як полонянку тримаєш! - несподівано розлютилася. - Я свободи хочу! Я хочу полювати!

- Щоб тебе якийсь вовк, кабан чи ведмідь на частини розірвали? - невдоволено подивився на неї. - Ні.

- Правильно! Мені потрібно, щоб ти вигнав мене, щоб я отримала те, що хочу!

- Не згадуй цього!

- Чому? Твої знайомі тебе засудили? - склала руки на опуклих грудях, підкреслюючи їхні округлі форми.

Моісу мимоволі затримав на них погляд, після чого повернувся до очей:

- Ні! Ти зникла, коли це сталося! Я місця собі не знаходив! Ти знову хочеш цього?! Знову змусити мене боятися за тебе?!

- Я не померла! - тупнула ногою.

- Тільки дивом! Або ти хочеш цього?! Хочеш залишити нас із Першим наодинці?!

- Я свободи хочу! Зайці мені нічого не зроблять! Дай мені хоч на них полювати!

- Ні! Підсковзнешся, впадеш, підвернеш ногу і вже не зможеш утекти від інших тварин! Ліс - це небезпечне місце! Твоє місце поруч із сином! - показав на вулицю.

- Я на полювання хочу!

- Ні! Ти будеш сидіти тут, за стіною! Із сином! І в безпеці!

Фрамалака ледве стримувала свій бурхливий гнів, дивлячись на чоловіка. Різко розвернулася і вийшла. Похмуро пройшовши повз дитину, вона пішла в центр, де сіла на прямокутний камінь - огорожу великого попелища, і почала пошепки проклинати свого коханого.

Через сорок хвилин, коли кролик був майже готовий, Моісу вийшов шукати дружину. Не встиг він вийти на центральну вулицю, як почувся один удар у гонг. Мигцем глянувши на ворота, молодий чоловік продовжив шлях. Це прибули бранці, люди у великій кількості тканин, які осквернили священних створінь. Воїн знайшов кохану все на тому ж попелищі. Тихо підсів, обійняв. Дівчина струснула плечем, скидаючи його величезну руку.

- Ти все ще ображаєшся? - співчутливо наблизився чоловік. - Фрамалака, я не можу дозволити собі відпустити тебе.

- Ти хочеш, щоб я сама пішла? - склала руки на грудях, знаючи, що Моісу ці опуклості обов'язково пом'якшать.

- Ні, вогник, - глянув на них. - Я хочу, щоб ти була в безпеці, а ліс сповнений найрізноманітніших тварин... - повернувся до обличчя.

- Я вбила практично кожного, - роздратовано показала йому литки, усіяні малюнками найрізноманітніших звірів, що були для жінки певною заслугою в житті. - Я на кабана з однією шпагою ходила. Ми ведмедя вбили, - загрозливо дивилася в очі. - У твоєї мами підставка з оленячих рогів, якого ми особисто вбили. Чому я маю боятися звірів, яких можу спокійно убивати?

- Ти - жінка, - пригорнув.

- І що? - скинула руку.

- Ти з сином бути повинна.

- А ти не повинен робити мене нещасною. Моісу, я не господиня і тканину створювати не буду. Я не буду ліпити горщики або шити, робити прикраси. Я не хочу чистити тварин, здираючи з них шкуру. Мені набридло це. Коли ти вже зрозумієш, що моє життя можливе тільки в бійці або полюванні?

- Ще скажи, що ти битися з кимось зібралася, - втомлено видихнув.

- Якщо знадобиться - я не відступлю.

- Так, я пам'ятаю як ти ко Хофрасі перемогла.

- Ти навіть не похвалив мене! - відвернулася. - Він мені руку мало не зламав!

- Фрамалака, - видихнув, опустивши плечі, - що я робитиму, якщо з тобою щось трапиться?

- Чому зі мною має щось трапитися? - гнівно подивилася на нього.

- Ліс сповнений небезпек...

- Що мені зроблять зайці?! Моісу! Згадай, як мене звати! Ти серйозно думаєш, що мене можна тримати за стіною і я буду тебе слухатися?! Дурень! - підскочила.

- Фрамалака...

- Саме так! Смертоносна! Я хочу нести смерть! Я хочу перемагати і вбивати, а не морквину на вечерю різати!

- Що поганого в моркві?

- Грррр... Моісу!

- Вогник, зрозумій ти мене, - потягнувся до неї і взяв за руку, не розгортаючи спиною до центру згарища, - я кохаю тебе і тільки тому хочу зберегти. Я не знаю, що я робитиму, якщо з тобою щось трапиться...

- Зі мною вже все трапляється! - вирвала долоню. - Я зла! Я знову постійно зла! Я казала тобі чому! Чому ти не прислухався?!

- Фрамалака... - опустив голову.

- Чому?! Чому ти забороняєш мені йти в ліс?! Я пам'ятаю як ми полювали з тобою взимку! Пам'ятаю як робили це ранньою весною! Що змінилося?! Чому я маю сидіти за стіною, ніби я овечка з племені Хаї?! (вони тримають своїх овець у великих загонах)

- Ліс сповнений небезпек...

- Яких?! Яких небезпек?!

- Давай обідати? - підняв сумні очі. - М'ясистий кролик має сподобатися тобі...

- Він би сподобався мені більше, якби я сама його спіймала! - похмуро переступила огорожу й оторопіла, дивлячись на схоплених гостей, яких вели саме сюди.

Моісу обернувся і також здивовано піднявся. На людей у кольчугах і різних тканинах дивилися всі. Один за одним, їх завели до намету вождя, що був просто тут, на південному заході поселення й одразу за статуєю ко Арісіам, яку зі згарищем поділяла одна широка дорога, вимощена плоским камінням. Фрамалака з цікавістю простежила за ними.

- Фрамалака, - смутно почав чоловік, помітивши цей погляд, - ти ж не збираєшся йти до них?

- Їх ніхто не зрозуміє, якщо я не допоможу, - не відриваючи погляду пішла слідом за королем.

- Вогник, - схопив її плече.

Та вороже зиркнула на нього і гидливо скинула руку:

- Не чіпай мене. Я зла, - рішуче поспішила в намет.

- Ці люди сиділи на наших богах як на рабах! - показував на одягнених людей той ватажок, що їх схопив, звертаючись до вождя, з великим намистом на грудях. - Вони осквернили синів Арі!

Чоловік слухав кожне звинувачення, наче все це говорили про нього. Вельможі однак стояли мовчки, взагалі не розуміючи про що ті говорять. Їхні руки були заламані воїнами.

- Ваша величність, - пошепки почав Аміран, - вони нас обезголовлять?

- Чорт його знає, - відповів Давид, не відводячи погляду від чоловіка з намистом, якого він уже бачив.

- Якщо ці дикуни посміють... - тихо скипав герцог Рабаса.

- Ви не в тому становищі, щоб намагатися погрожувати розправою, - відносно спокійно видав король. - Вони ні слова не зрозуміють.

- (Це демони!) - вигукнув татуйований воїн племіною, гнівно вказуючи на спійманих.

- Навіщо так кричати? - кисло зморщився Давид. - Ми не весь ваш народ вирізали, а тільки на конях проїхалися.

- А це тут до чого? - не розумів герцог.

- У них це ніби як священна тварина. От як у моєї сестри свинину не їдять, так ці на коней не сідають.

- (Убити! Дати на суд великому Арі!) - продовжував кричати дикун.

- Мабуть, це дуууже свята тварина, - прокоментував Давид. - Кричить так, ніби ми його дітей перерізали.

У намет заглянула невисока дівчина з чорним кучерявим волоссям. Поглянула на бранців, на скаженого воїна Халлі і на свого вождя, що задумливо слухав усі ці крики, сидячи на шкурі, склавши ноги, і попиваючи чай із глиняної чаші. Тихенько пройшла всередину. Кіфару (вождь) скоро помітив її і глянув на нову гостю. Та одразу ж упала перед ним на коліно, опускаючи голову:

- (Великий Кіфару, я можу бути перекладачем. Що зробили ці люди?)

- (Ах, Фрамалака,) - з полегшенням відгукнувся до неї той.

Воїн із зусиллям замовк, дивлячись на те, що тепер замість нього слухатимуть якусь дівку.

- (Ці люди сиділи на синах Расіаріаса, - відповів їй ватажок, - але при цьому, ми уклали з ним мир. Не думаю, що правильним буде спалити їх…)

- (Можливо, Хофрасі зможе вибрати для них гідне покарання?) – запропонувала перекладачка.

- (Хофрасі далеко... - перевів задумливий погляд на затриманих. - Запитай, що вони робили на наших землях.)

Дівчина кивнула, піднялася і стала недалеко від бранців, перейшовши на кромійську:

- Мій вождь запитує, що ви робили на наших землях.

Давид насупився, придивляючись до її обличчя та тіла.

- Ми полювали, - невимушено відповів Аміран. - Нас завів сюди кабан.

Чорні очі поглянули на велетня, що серед воїнів, які їх оточували, здавався майже своїм:

- Ломарі ніколи не жили так близько до вашої землі, - підозріло помітила дівчина. - Звідки в тобі їхня кров?

- Не розумію про що ти, - скривився барон, відчуваючи огиду від цього припущення, ніби він такий самий дикун, як і всі навколо.

- Один із твоїх предків - воїн Ломарі. Тільки в них буває такий величезний ніс.

- Хамка, - буркнув той і відвернувся.

- Ви - Фрамалака? - шокувався король.

- Так, - кивнула йому. - Ось і зіштовхнуло нас життя знову. Мій вождь не знає, що з вами робити. Ви осквернили священних тварин.

- Відпустіть нас. Я приїжджав у цю місцевість, щоб дізнатися, чому ви об'єднуєтеся. Я не збирався нападати.

- Великий бог в образі Хофра́сі вирішив об'єднати всі племена в одну країну.

- Навіщо? – нахмурився Давид.

- Щоб усі ми були разом.

- Ви всі різні. Одні ходять у примітивному одязі, а інші в пов'язках на стегнах. Як ви об'єднуватися зібралися?

- Ми різні, але в нас один бог, одна ідея й одна земля. Якщо ми будемо разом - ми будемо щасливі.

Далі, вона повернулася до вождя і заговорила вже племінною:

- (Ці люди полювали і їх привів на нашу землю кабан. Вони не хотіли нападати чи ображати нас. Також, їм цікаво навіщо ми об'єднуємося.)

- (Створення суспільного миру їх не стосується, - почав Кіфару. - А що щодо небажання образити - вони керують святинями так, ніби вони боги, ніби вони невразливі. Образа була завдана нам ненавмисно, але вона була, - піднявся. - Дізнайся, чия ідея була осідлати коней. Люди в металі хитрі, але вони абсолютно не духовні, їх легко штовхнути на зло. Сьогодні ввечері ми спалимо того, хто підштовхнув усіх до гріха, до осквернення синів Расіаріаса.)

Дівчина, підкоряючись, глянула на винних:

- Хто вирішив осідлати коней і приїхати сюди?

- Я, - чітко видав Давид. - Полювання за моєю ініціативою.

Фрамалака показала на короля, сказавши воїнам:

- (Це він вирішив осквернити богів.)

- (Сьогодні ввечері, - почав Кіфару, - наші боги пробачать людей у металі, через віддання їхнього вождя святому вогню.)

Підлеглі кивнули і почали один за одним виводити бранців на вулицю. Герцог незрозумілим чином затримав погляд на дівчині. Його скоро вивели. Фрамалака поспішила слідом. Ув'язнених провели до стіни, в одному місці якої між камінням були встромлені прути й залізні кільця. Вельможам туго зв'язали руки, обмежили в рухах ноги і прикували до стіни своїми мотузками.

Діти й дорослі зібралися навколо досить швидко. Їм просто-таки не терпілося роздивитися таку кількість тканини, металу і блискучих каменів на їхніх тілах. Ці люди були для місцевих такими низькими і цікавими, що неодмінно хотілося розгледіти їх у всіх подробицях. Деякі діти почали підбігати і торкатися їхнього одягу, що матусі миттю припиняли, відтягуючи допитливе дитя на відстань. Невідомо було, що приховує ця дивна тканина, якісь хвороби чи якусь зброю, також було страшно, чи не засудять їх власні боги за те, що вони чіпатимуть ці тіла. Вельможі, однак, почувалися звірами в клітках, на яких дивляться, як на чарівний живий експонат.

Давид помітив у натовпі Фрамалаку, поглядом підкликав її і, коли та наблизилася, неголосно поцікавився, що на них чекає.

- Ви образили богів, - почала дівчина монарху, - тож тепер ви маєте заплатити їм, щоб вибачитися.

- Але як заплатити? – нахмурився той. - Золото, каміння, життя?

- Останнє. Тебе спалять сьогодні ввечері, як призвідника всього цього.

- Як спалять?! - у паніці намагався вирватися. - Я - король! Мене не можна спалити!

- Але тебе спалять.

- Ні! - відчайдушно вигукнув на неї. - Ні! Я вбив для цих людей крилатого бога вашого! Чому?! Ми уклали мир! Ви не можете мене вбити! Ні!

- Якщо ви вб'єте його величність, - схвильовано втрутився Аміран, - ми підемо на вас війною.

- Дякую, що нагадали, - кивнула йому перекладачка. - Піду скажу про це вождю. Доведеться вбити всіх вас, - розвернулася і пішла в натовп. - Щоб ваші не дізналися, що це ми когось із вас спалили.

- Ти не можеш так зрадити нас! - крикнув герцог Рабаса.

- Хм, - недбало обернулася і подивилася в його очі. - Ти мене зрадив. Чому цього тепер не можу зробити я?

Інші вельможі спантеличено оглянули обох:

- Ви знайомі?

- Хто ти? - голосно видав на неї посол.

- Ти ж знаєш, - повернулася корпусом і похабно посміхнулася. - Búenas tárdes, pápi, - форсовано вклонилася йому в пояс.

- Не може бути... - приголомшено провів по ній поглядом.

- Хах, не забув принаймні, - вирівнялася і подивилася в очі. - Ти зрадив мене, значить і я тебе зрадити можу, - легко розвернулася і поспішила до вождя, щоб розповісти про можливу війну.

Аристократи з шоком провели її і миттю поглянули на герцога.

- Хто це? - не стримався в цікавості молодий віконт.

- Моя донька, - впустив той голову на груди.

- Донька? - пройшов шум по ув'язнених, у той час як люди навколо їх з побоюванням оглядали.

- Ви впевнені? - вирішив уточнити Давид. - Фрамалака - чоловік.

Усі подивилися на нього, як на бовдура.

- Я вам правду кажу, - миттю почав виправдовуватися монарх. - Ця Фрамалака - Німий Пан. Ви думаєте жінка може так шпагою махати? Герцог, ви явно помилилися, - глянув на нього. - Ця людина стала жінкою зовсім недавно.

- Це моя донька, - суворо подивився той у королівські очі. - Точна копія своєї матері. Думаєте, я свою кров не впізнаю? Ніколи не думав, що така шляхетна особа житиме в такому місці, - з огидою глянув на людей. - Дикуни. Голі, неосвічені тварини... І моя дочка стала такою ж. Ганьба, - відвів погляд.

- Я пам'ятаю, що Фрамалака представлялася напівкровкою.

- Обдурила вона вас. Ніяка вона не напівкровка. Характер огидний, але схоплювала все на льоту.

- Ви брешете, - засумнівався Аміран. - Як ваша дочка могла потрапити сюди? Якщо вона знатної крові - за нею повинні були стежити цілодобово. А ваша країна не так близько, щоб вона могла непоміченою прибігти аж до сюди.

- Так і стежили, поки няньок не вбили, - із досадою відповідав Рабаса. - Не виповнилося їй п'ятнадцяти, як її вкрали пірати. Викуп був, а ось дочку мені не повернули. Я й гадки не мав де вона і куди поділася. Вона просто зникла. А зараз з'явилася, - невдоволено подивився їй услід. - І хоче мене вбити.

- Не тільки вас... - задумливо протягнув король.

- Усіх нас. Народив гарну дівчинку, а виросла справжня стерва.

Давид задумливо глянув на натовп напівголих людей із різних племен, що витріщалися на "залізного короля" як баран на нові ворота, та неприємно зморщився:

- Що витріщаєтеся, плебеї неосвічені?

- Милуються, - висловився Аміран. - Вивчають того, хто їм смертний вирок підпише.

- Нда... Зберіг я своє слово... Треба було вбити тих амбалів. Уже б удома були й вино пили. Весело день проходить, однак...

- Як ми вибиратися будемо, ваша величність?

- А хрін його знає. Я вже нікому не вірю. Родичі мої зрадники, союзники - своїх слів не виконують, дивись скоро і піддані забудуть, що таке вірність, - глянув на вельмож.

- На що ви натякаєте? - насупився барон.

- На те, що я не знаю як звідси тікати і довіряти комусь свій план втечі я теж не збираюся. Я взагалі вже не знаю навіщо жити. Навіщо жити, навіщо страждати, якщо можна просто згоріти на багатті за дурну їзду на конях? Ха! - підняв голову, спершись на стіну, і залився гучним істеричним сміхом.

Аристократи переглянулися між собою, так і кажучи в погляді: "Наш король звихнувся". Давид же все реготав і не міг зупинитися, притискаючись спиною і потилицею до сухих сірих каменів.

- Ваша величносте, - турбувався барон Грізі, - що смішного? Вас спалити за якусь дрібницю хочуть.

- А Генрі плани будував! - викрикрутив крізь сміх, зморщивши все обличчя від іржання. - Мене дикуни вб'ють, поки мій шурин плани щодо втечі будувати буде! От ідіот! - з розмаху вдарився потилицею в стіну. - Невдаха! - підігнув до живота ноги. - Плани! Союзники! А тут кінь дурний! - підняв голову, уже задихаючись від власного сміху. - Короля немає! Загарбника немає! І нікого на престол немає! Йолоп! - зігнувся в двоє, продовжуючи іржати над своїм близьким майбутнім.

Місцеві дивилися на нього з побоюванням. Матері притиснули дітей до себе, воїни були на сторожі. Якою б мовою Давид не сміявся, у будь-якому разі, він виглядав відверто хворим душею, проклятим богами і не прийнятим долею.

- Через коня! - вирівнявся і голосно різко вдихнув, продовживши регіт. - Смерть через чортового коня! Коня! - став тупотіти ногою. - Я помру через коня! Через чортове полювання! І не від лап звірів, - оглянув своїх, - а через ідіотську віру в коней! - почав істерично битися всім тілом об стіну. - Через чужу віру! - із силою зморщився. - Через віру!

Фрамалака тим часом уже повідомила вождя про можливу війну. Кіфару знову задумався. Поки він думав, а дівчина йшла додому на обід, до намету лідера залетів переляканий воїн, із ножем на поясі:

- Вождь! У винного вселився злий дух! Його душа отруєна хворим сміхом!

- Хворим сміхом? – спантеличено глянув на нього.

Невідповідність понять у різних племенах, була однією з основних проблем у момент об'єднання.

- Він сміється! Без угаву! У нього вселився дух Крамзі!

- Що там узагалі відбувається? - піднявся зі своєї м'якої шкури і пішов на вихід.

На місці він побачив усе того самого біснуватого Давида, чий напад сміху все не минав. Він тупотів ногою, бився тулубом і головою об стіну, був уже весь червоний і в сльозах, але продовжував голосно іржати.

- (Ця людина явно не здорова...) – сумнівно огледів його Кіфару.

- (Він може померти, якщо продовжить сміятися!) - вигукнув воїн.

- (Ні, померти він має пізніше. Його потрібно віддати вогню, для очищення і прощення перед Расіаріасом, а зараз він може попрощатися з життям не так, як належить. Заспокой його.)

Давид же помітив цих людей і звернув весь свій регіт до них:

- Вождь прийшов подивитися на мене! Яка честь привертати увагу дикуна! Найголовнішого дикуна!!! - зігнувся майже вдвічі, абсолютно себе не контролюючи.

Воїн швидко підійшов до нього і, перш ніж той встиг підняти голову, щоб знову пожартувати, оглушив його ударом руків'ям по потилиці. Давид повис на мотузках, немов мертвий. Вельможі з жахом застигли.

- (Потрібно вигнати Крамзі, перш ніж палити його,) - став розв'язувати молодика воїн.

Підкликав колегу. Короля потягли до іншої стіни і прив'язали довшими мотузками, так, щоб він міг і сидіти, і лежати. Деякі жінки приготували димну суміш, якою слід було обкурити тіло душевнохворого.

Фрамалака, тим часом ні про що таке не підозрюючи, повернулася додому швидко. Чоловіки вже сиділи на краю кам'яного ліжка, з матрацом із сухого моху, і їли, викидаючи кістки Кусачці, що сиділа просто біля них.

- Без мене почали? - пройшла всередину дівчина.

- Так, - невдоволено видав чоловік. - Знову ти з цими людьми водишся.

- Моісу, ти ходиш по межі, - ледве стримуючись сіла поруч і вирвала з його рук м'ясо.

- Гей!

Та показала йому уїдливий язик, відвернулася і стала обгризати часті кісточки.

- Ти ж знаєш, що я спинку люблю! - опустив плечі чоловік.

- Я теж багато всього люблю. Полювання наприклад, - виплюнула кістки вовченяті.

- Ти нестерпна, - огризнувся воїн і взяв із тарілки задню лапу.

- Нагадай, чому ти одружився зі мною? - з підступом запитала.

- Тому що люблю, - похмуро став їсти.

- Конкретно давай.

- Не при Першому.

- Хм! Наче там щось таке є.

- А от уяви собі є, - з викликом подивився на неї.

- Ти на що нариваєшся? – невдоволено подивилася у його очі.

- Ти зла! І мене це злить!

- А я тобі казала, чому я така зла!

Малюк відвів переляканий погляд у сторону, намагаючись не привертати до себе уваги і тихо гризти кролячу лопатку, зішкрібаючи з її поверхні тепле м'ясо.

- Ти знову за своє?! – злився батько. - Та скільки можна?!

- Скільки потрібно - стільки й можна! - підвищила тон.

- Не пущу я тебе на полювання!

- Ніби я питати буду!

- Ти не посмієш піти в ліс без мене!

- Посмію!

Хлопчик гірко розплакався, згадавши, як мама пішла минулого разу. Батьки миттю подивилися на дитину.

- Навіщо ти кричала?! - подивився на дівчину чоловік.

- Ти перший почав! - зло відклала м'ясо в тарілку, підійшла до дитини і взяла її на руки, сівши на пригріте місце.

Моісу простягнув до коханих руки, щоб заспокоїти переляканого хлопчика.

- Руки від мене забери! - розлютилася Фрамалака, притиснувши дитину до грудей.

- А ти тут до чого?! Я його обійняти хочу!

Та подивилася на нього як диявол на грішника. Вугілля в її очах спалахнуло таким страшним полум'ям, що Моісу здригнувся. Дівчина мовчки відвернулася, забираючи з собою маленьке творіння їхніх тіл. Малюк продовжував плакати, чесно не бажаючи продовження цього страшного скандалу і зовсім не бажаючи того, щоб хтось із батьків пішов.

- Я провітрюся, - непривітно видав батько, оглянувши їх.

Піднявся, вийшов. Фрамалака провела його злим поглядом. Стала заколисувати дитину як у колисці, перевівши очі на це червоне й заплакане обличчя.

Моісу не повертався близько півгодини. Коли він повернувся, м'яса вже не було і всі кістки догризав Кусачка, сидячи недалеко від тліючого вогнища. Мама з сином тим часом бавилися в ляльки, уявляючи якісь буденні сцени і сидячи на ліжку один проти одного. Чоловік видихнув, провівши рукою по обличчю:

- Перший, - пройшов углиб, - сьогодні ти ночуватимеш у бабусі. Нам із мамою потрібно серйозно поговорити, - сів за спиною дитини.

Фрамалака глянула на чоловіка не тепліше, ніж коли він її образив. Його рятувало одне - син, що дивився прямо на неї і захоплено грався. Якби не ця маленька, але суттєва перешкода - дівчина б уже давно накинулася на нього і аж ніяк не в пориві пристрасті.

- У бабусі? - обернувся хлопчик.

- Так, - опустив на нього очі, збігаючи з-під погляду Фрамалаки. - Вона сьогодні приготує суп із котлетами.

- Суп із котлетами! - захоплено вигукнув той, піднімаючи руки з іграшками.

- Так, - по-доброму посміхнувся. - Бабуся прийде до нас і запросить тебе.

- Суп! - повернувся до мами. - Мамо! Сьогодні буде суп із котлетами!

- Так, - із зусиллям прийняла вираз доброї посмішки. - Я думаю, він буде як завжди смачний, - підійшла до нього лялькою.

- Тук-тук! - вигукнув він, підійшовши своєю лялькою.

Моісу з благодаттю спостерігав за грою, але всю його радість остудив швидкоплинний погляд лютої ненависті, що прийшов від дружини. Батько ніяково відкашлявся і відвернувся. Погляд зачепився за кістки, розкидані по намету. Почав їх збирати, кидаючи у вугілля, тим самим віддаючи данину богам. Кусачка такій діяльності зрадів не дуже, тож почав захищати свої запаси з гарчанням і готовністю накинутися.

- Вовк є вовк, - тихо промовив господар і таки залишив вихованця.

Зрештою, коли той здере усі залишки м’яса, то кістки можна буде спокійно віддати вогню. Сів назад за сином.

Минуло години дві, перш ніж прийшла бабуся і забрала радісного онука до себе, взявши його дорогою за руку. Пару хвилин, господарі, що залишилися, лише дивилися один на одного. Усвідомивши, що син уже досить далеко, Моісу почав:

- Фрамалака...

- Я навіть слухати тебе не буду, - припинила його промову.

- Я добра тобі хочу, - здивувався такій відсічі.

- Добра злом. Ні, дякую, - відвернулася, склавши руки на грудях.

- Я хочу вберегти тебе.

- Та я в перший же день на ведмедя натрапила! – обурено подивилася на нього. - Чи ти забув?!

- Ні, не забув.

- Ще й кабанчика вбила!

- Я дивуюся, як у тебе це вийшло, - трохи підсів.

- Від чого ти мене захистити хочеш?!

- Фрамалака, - приблизився, затихнувши в голосі. - Ти знаєш, як я тебе кохаю, - мало не сентиментально почав. - Ти знаєш, що ти єдина, для кого я роблю все це, - показав на будинок. - Фрамалака, - поклав руку на її коліно, - не ходи в ліс... Особливо сама.

- Хм! - скинула долоню з ноги. - Чому мені не ходити?

- Я бачив монстрів. Фрамалака, - взяв її руку, - ці звірі...

- Я знаю про кого ти, - вирвала кисть. - Вони напали на мене, коли ти мене вигнав.

- Ні, - широко розплющив очі. - Ні. Скажи, що ти пішла не на північ.

- Саме туди я і пішла. Ці тварюки котячі мало не вбили мене!

- Ти тільки їх бачила? – почав турбуватися.

- Я їх більше чула і нутром відчувала.

- Я бачив не тільки їх. У лісі живе дух. Фрамалака, він може бути небезпечний, - взяв її за плечі.

- Який ще дух?

- Дух, зарослий шерстю. Він заввишки з мене. У нього чотири руки! - з жахом вигукнув. - Фрамалака! Я не знаю що це! Але я йому не довіряю! Воно небезпечне! Це не людина! А такі духи дуже часто небезпечні! Що якщо ти натрапиш на нього?!

- Я його просто вб'ю.

- Ні! Це дух! З ними краще так не жартувати!

- Це не жарт. Духи... Я не вірю в духів. Є Расіаріас і наші боги. Усе.

- Але я його бачив на власні очі! Він небезпечний! Він зовсім не такий як ми! Цей чотирирукий монстр здатний на все!

- Тоді нехай Хофрасі розбереться з ним. Він - бог. Духи зобов'язані його слухати.

- Хофрасі зараз цим і займається. Він шукає цього духа. Він десь тут, неподалік. Фрамалака, благаю, не ходи за стіну, поки цього духа не вб'ють.

- Чому ти відразу не сказав, що справа в волохатому монстрі, - дивувалася, - замість того, щоб говорити про тварин?

- А може це тварина! Я не знаю! Вона кошлата і з чотирма руками! Фрамалака! Цей монстр може вбити тебе! - несподівано стиснув її в обіймах. - А я цього не переживу!

- Я – точно.

- Не жартуй так! Фрамалака! Я хочу захистити тебе! - переніс її на свої коліна, міцно обійнявши і притиснувши до грудей, приховуючи від усіх великими руками.

- Моісу, - зітхнула та, - ти не найрозумніший...

- Фрамалака, - сумно видав, - навіщо ти так?

- Зате найтурботливіший, - лягла на його ключицю головою. - Я не ходитиму до лісу, але ще кілька місяців так я просто не витримаю, - заплющила очі, поклавши руку на його гарячі груди.

- Я теж не витримаю...

Та впилася кігтями в шкіру:

- Це було образливо.

- Вибач, - втомлено глянув на неї. - Просто ці скандали...

- Наче я не втомилася через твої заборони, - подивилася вгору, розслабивши руку.

- Пішли на річку?

- Навіщо?

- Не знаю. Перейдемо на той берег...

- І потрапимо до Шра.

- Так, - відвів погляд. - Потрапимо до Шра. Або можемо сховатися в полі. Воно велике, нас точно не знайдуть.

- Навіщо? Я не хочу зближуватися у всіх на очах.

- Ні, я просто хочу відпочити з тобою, без твоїх криків, - опустив голову і поклав лоб на лоб. - Я ж люблю тебе...

- Я теж люблю тебе. Але якщо Перший ночує у бабусі, то може ми просто вдома посидимо?

- Думаєш?

- Так. Я теж втомилася від усього цього, - поклала голову на груди. - Будемо просто сидіти й відпочивати. У тиші, - заплющила очі.

- Так. У тиші, - ласкаво її обійняв і глянув на вугілля.

Упродовж дня та вечора, чоловіки збирали дрова, поліна та інші творіння природи, що добре горітимуть. Побудувавши маленький поміст навколо обгорілої жердини в центрі згарища, всі все склали, полили горючою сумішшю і приготувалися до очищення вождя людей у металі. Давида прив'язали до стовпа, поки він усе ще був непритомний, тож прокинувся молодий чоловік, будучи вже оповитий димом.

Навколо було темно, чувся тихий гул людей, під ногами потріскували колоди. Опустивши широкі очі на вогонь, король з жахом скрикнув. Язики полум'я вже цілували його ікри. З диким бажанням жити, молодик почав штовхати цей злісний вогонь, відкидати від своїх ніг колоди і всіляко вириватися, намагатися розірвати вузол на руках і вискочити, втекти, сховатися від усіх, хто стояв навколо.

- Ей-ко! Ей-ко́! - почали в ритм кричати дикуни, вдаряючи долонями у барабани. - Ей-ко́! Ей-ко́!

Давид заволав від страху, спрямувавши свою глотку до неба. Тріск колод, пекучі язики полум'я і зоряне небо - це все, що він бачив зараз навколо. Густий смердючий дим, що починав душити, і безвихідне становище, заганяли його у відчай і паніку. Спроби вирватися набули ще більш вираженого характеру. Полохливо топтати гілки, ламаючи їх п'ятами і піднімаючи в повітря палаючі частинки, було не найкращою його ідеєю, бо кілька цих частинок доволі скоро підпалили йому куртку. Почувся крик приголомшеного жаху. Дути на полум'я було марно. Король почав битися об стовп. Він хотів вирватися і втекти, згинути з цього проклятого багаття і місця. Загасити свій одяг у річці чи болоті. Помчати до рідних воїнів на кордоні й просто сховатися в них, попросити коня й помчати на всіх вітрах додому. Зачинитися у своєму крилі на всі замки і нікого більше до себе не пускати. Нікого й ніколи.

Король почав плакати, у відчаї намагаючись затоптати вогонь під ногами і якось загасити його на грудях. Було страшно. Катастрофічно страшно взяти й померти. Тут, у Диких землях, на багатті тих, із ким ти домовився не воювати. Давид завив подібно до самотнього вовка, майже змирившись зі своїм становищем.

- Гей-ко! Ей-ко́! - кричали дикуни.

- Я помру...! - відчайдушно вигукнув він у небо.

Король упустив голову на груди. Гарячі потоки сліз утворювали на закопченому обличчі дві темні доріжки, стікаючи до підборіддя і падаючи у вогонь. Він змирився зі своєю кончиною. Він помре просто тут і просто зараз. Через якусь нісенітницю, яка так нерозумно закінчила його життя. Вогонь поглинув одяг, намагаючись засмажити короля як качку в печі. Знесилені ноги вдарили по гілках, відчайдушно намагаючись загасити полум'я і заглушити цей прекрасний раніше тріск, кортим він милувався у своїх покоях, гріючись біля каміну.

Гілки проломилися і Давид з гуркотом упав просто у вугілля, розірвавши при цьому майже згорілу на руках мотузку. У повітря здійнявся згусток палаючих частинок, що немов крила фенікса, сповістили всіх про волю вогняного бога. Король на секунду припинив плакати, здивувавшись звільненню рук і своєю здатністю ще ходити. Навколо вирувало полум'я, обпалюючи все, крім нього самого. Давид миттєво схопився і щодуху побіг із згарища кудись уперед, крізь приголомшений натовп і численні намети. Він був палаючим смолоскипом, що проносився через усе поселення до стін.

Дикуни шоковано замовкли, спостерігаючи за палаючим і живим смертником. Одяг його палахкотів, лише на великій швидкості трохи згасаючи на грудях. Давид не бачив куди він біжить у босих ногах, але відчував, що зупинятися точно не варто.

Прилетівши до стіни і мало не врізавшись у каміння, він миттєво подивився в обидва боки. Будучи самим світлом, він скоро побачив, що ворота знаходяться зовсім недалеко. Ледь не збивши очманілого охоронця, король вибіг у пшеничне поле. Не зупиняючись ні на секунду, він мчав, летів, розкидаючи всюди палаючі частинки тканини. Так мчав він доти, доки не забіг глибоко в ліс, зникаючи з поля зору дикунів, наче зірка на світанку.

Все ще приголомшені жителі племені Кі поспішили за палаючою людиною і дуже швидко виявили, що їхнє місто оточене полум'ям. Немов кара самого Расіаріаса за порушення даного нещодавно слова, на них обрушився вогонь, що спалив всі поля жита та гречки, вже готові до збору. Велетні застигли у воротах, не в силах вийти назовні й оглянути все те, що вони втрачають. На ранок, на всіх чекало випалене поле навколо стін, обвуглене каміння і кілька згорілих дерев, які перебували занадто близько до місця пожежі. На цю зиму в них буде значно менше їжі.

Давид на той час вже був так далеко в лісі, що він поняття не мав, що йому далі робити. На тілі залишалися тільки кольчуга, шкіряні наплічники, ремінь із бляхою і кинджал без піхов зі згорілим руків'ям. Оскільки металева сорочка чимало натирала, король вирішив зняти її і залишити просто в лісі. Голяка ходити лісом не найкраща ідея, але виходу в нього не залишалося. Весь одяг просто згорів. Якось переробивши наплічники на примітивне взуття, Давид узяв у руку кинджал, залишивши ремені з кольчугою, і вирішив іти далі. Оцінити те, де він перебував, було вельми проблематично, адже правитель просто не знав, у яку частину світу він біг півночі. Хотілося їсти, пити, а найбільше - згинути звідси.

Лісом він блукав близько п'яти годин, перш ніж боги знову подарували йому шанс на порятунок. На узліссі, куди він вийшов, паслися коні, яких тільки вчора звільнили дикуни. Давид тихо й акуратно вийшов із лісу. Повільно попрямував до звірів. Ті стрепенулися, насторожено подивившись на обгорілу й голу людину.

- Тихо... - заспокоював той жестами. - Спокійно...

Найближче до нього стояв вороний кінь із білою зіркою в лобі.

- Тихо... - повільно до нього наблизився. - Акуратно... - не поспішаючи обійшов морду й шию скакуна. - Тихенько... - взяв його за недовгу гриву і ривком підскочив на голу спину, упустивши з рук кинджал.

Кінь миттю скуйовдився, не розуміючи, що це з ним роблять і навіщо. Давид з жахом вчепився в його гриву руками і обхопив бока ногами. Пару секунд тварина звикала до думки, що її знову осідлали, але в один момент кінь заіржав і почав задкувати, ніби злякався чогось. Інші коні також набули неспокійного вигляду. Багато хто став бити копитом, при цьому загрозливо фиркати. Усі повернулися до лісу, ніби там хтось був. Давид, який зовсім не бажав зараз битися з ким-небудь, насторожено спрямував свій погляд куди й коні.

Ландшафт здавався нерухомим - дерева, кущі, гілки та листя. Цвірінькали птахи, літали жуки і повзали комашки. Усе як і скрізь - природа. Але раптом, його серце заколотилося немов скажене, а очі розширилися з жахом. Він побачив когось. Щось високе, щонайменше 180 см. зростом. Тіло й обличчя були закриті густим рудим волоссям, яке росло з голови і доходило до колін. Ноги - худі, довгі. А руки... Давид вкрився мертвотною блідістю, не в силах відірвати погляду від двох ліктів і кистей, що звисали з лівого його боку, не в силах сховати себе серед волосся. Дивився невідомий на коней, вершника і не ворушився.

Тривога досягла піку. Давид миттю вдарив коня п'ятами по боках. Тварина ніби чекала цього мінімального поштовху, щоб почати втечу від невідомої істоти, яка мовчки їх роздивлялася. Кінь піднявся на диби, голосно почавши іржати, ніби заманюючи своїх побратимів. Істота злякано зникла в лісі. Наїзник вчепився в гриву й тіло як ніколи. Кінь у той самий момент розвернувся і з усім страхом помчав у ліс, на захід, ведучи їхній невеликий табун кудись далеко вперед, подалі звідси. Наїзник з жахом притиснувся до чорного тіла, взагалі не розбираючи куди те його несе. Спину, боки й ноги часто дряпали довколишні гілки, які вони з легкістю ламали на такій швидкості.

Пробігши так близько двадцяти кілометрів, кінь різко загальмував і Давид, не готовий до такого, просто вилетів уперед, лише дивом не вбившись об перше-ліпше дерево. Гидливо пирхнувши на людину, жеребець розвернувся і попрямував з іншими кіньми в інший бік. Король подивився йому вслід, тримаючись за голову і зовсім не розуміючи такої поведінки. Озирнувся. Навколо все ще був ліс. І цей ліс лякав. Піднявся. Не маючи з собою зовсім ніякої зброї, вирішив іти на північ, визначивши сторони світу за деревними грибами, що росли тут на п'яти деревах.

До вечора, правитель став чути голоси. Проходячи поміж гілок і павутиння з мурашниками, він розрізняв знайомий говір. Шлунок і голова боліли від голоду, тіло - від втоми і нестачі сну. Король перебирав ногами йдучи буквально на смерть, до цих невідомих голосів. Не минуло й двадцяти хвилин, як він вийшов на узлісся. Навколо снували прикордонники, спостерігаючи за лісом і звірами, що виходили звідти. Стояли кілька зелених наметів, в одному з яких уже готували вечерю, чий запах розносився всюди. Давид завмер, розпливаючись у вдячній і світлій усмішці. Він був голий, весь у багнюці й сажі, з порізами й синцями від гілок і коня. Голодний, холодний і майже здичавілий, але живий... Живий і практично неушкоджений. Він упав на коліна, почавши стікати щасливими сльозами.

Воїни нарешті помітили його, приготували арбалети з мечами.

- Хто такий? - грізно почулося від прикордонника.

Давид із зусиллям волі розплющив очі і піднявся:

- Люди... - із благодаттю попрямував до них.

- Хто такий? - так само запитали його, спрямувавши на беззахисне тіло стріли.

- Я король Кромії, - потішно посміхнувся, ставши на місці.

- Його величність зараз у Грезе. Кажи хто ти, інакше пристрелимо.

- А зараз ми далеко від Грезе́? - задумався той.

- 40 кілометрів, якщо не більше.

- Ого. Далеко мене занесло...

- Хто ти?

- Давид Яструб. Учора я вирушив на полювання і мене схопили дикуни.

- Байки... - недбало протягнув воїн.

- Покличте свого командира. Він має знати мене в обличчя.

- Зараз покличемо...

Протягом п'яти хвилин до оголеного вийшов вгодований чоловік тридцяти років.

- Мені кажуть, що ти королем нашим назвався, - взявся той за ремінь двома руками, підтримуючи круглий живіт.

- Не назвався. Я справді Давид третій. Учора я виїхав на полювання з іншими дворянами і нас усіх схопили дикуни. Графа Лоні застрелили в спину, інші в полоні. Мене намагалися спалити, але я якимось чином уцілів і втік.

Командир невпевнено оглянув брудне й молоде тіло:

- Доведи, що ти наш король. Таких голих дикунів нам не дозволено пускати через кордон.

- Яких доказів ви хочете?

- Покажіть свій розпис.

Той потішно посміхнувся:

- Дайте папір і чорнило, - знизав плечима.

Чоловік кивнув одному підопічному:

- Принеси.

Коли Давид нарешті показав як він розписується і командир порівняв підпис із підписом на королівському наказі, вояки гуртом вклонилися і вибачилися за цю недовіру.

- А тепер нагодуйте мене й одягніть. Я два дні не їв, - розслаблено видав монарх на головного.

- Мої люди зараз нагріють воду, щоб ви помилися, - кивнув якомусь підопічному командир.

- Добре, - пішов у табір. - У вас тут готують щось, - принюхався до каші, чий запах поширювався всюди.

- Не думаю, що вашій величності варто це куховарство їсти, - поспішив слідом і прилаштувався поруч.

- Я не такий вибагливий, як ви думаєте, - зазирнув до намету з запахами, які виходили від нього, і трохи здивувався.

Куховарила молода жінка. Вона швидко різала моркву, готуючись кинути її до майже готової і розвареної крупи.

- Якою б неблагородною вам не здавалася ця їжа, - пройшов всередину король, - не забувайте, що я не їв два дні і, - проковтнув цілий рот слини, - я готовий з'їсти все. Наймиліша, - наблизився до неї зі спини, - а коли ви закінчите?

- Коли закінчу, тоді й закінчу. Недовго залишилося, - кинула коренеплід у чан і добре перемішала вміст.

Не втримавшись, Давид наблизився і заглянув до їжі. Жадібно проковтнувши слину, він продовжив:

- А сама каша вже зварилася? Дайте мені хоч щось. Я катастрофічно голодний.

- Так, Ань, дай щось, - кивнув командир. - Хоч хліба шматок.

- Так, - глянув на нього голий правитель, - хліб це було б непогано.

Краєм ока помітивши підозріло світлу пляму поруч із собою, дівчина зробила мінімальний рух очима і з жахом помітила, що поруч із нею перебуває абсолютно голий чоловік, покритий брудом. Кухарка скрикнула, відскочивши назад, схопила обробну дошку і врізала нею прямо по королівській голові. Монарше тіло впало між нею і командиром, немов мертве. Чоловік витріщив очі, дивлячись на цю подряпану і брудну спину.

- Аню, - шоковано почав, - це король наш.

- Король? Який король? - лякливо пролепетала та.

- Давид, дурепо, - нахилився до нього. - У нас багато королів чи що? - роздратовано підняв його і потягнув до столу з лавками. Кивнув на вулицю: - Гей! Принеси води! Наша кухарка Давиду вмазала!

Прокинувся правитель лежачи на обідньому столі від того, що на нього бризкали холодною водою. Зморщившись і взявшись рукою за голову, молодий чоловік піднявся. Ліниво оглянув усіх у сидячому положенні:

- Дайте мені коня, і я поїду до Грезе́, - спустив ноги на лаву. - Ще одного такого удару я не витримаю...

Король хотів було встати і спуститися на землю, але ноги його не витримали і він упав на чиїсь військові руки, що встигли підхопити знатне тіло. Повиснувши на комусь, Давид здригнувся, намагаючись щось вирвати, але оскільки шлунок був порожній уже другий день, з нього вийшов тільки жовтий слиз. Очі прикрилися. Він знову збирався втратити свідомість.

Прикордонники допомогли Давиду помитися й одягнутися, поїсти, попити, поклали спати. На ранок, молодику було не краще. Цей удар дошкою по голові був відверто гіршим за те, що трапилося з ним раніше. Король хотів лежати й оговтуватися після всього пережитого, а не трястися на коні дорогою до замку. Спав він у наметі, у командирському ліжку. Одягнений був порівняно з солдатами. За наказом командира, один із підопічних осідлав найшвидшого коня, що був у наявності, і помчав у Грезе́, щоб звідти прислали карету для перевезення його величності. Екіпаж прибув після обіду. У Давида на той час піднялася температура і тіло його вкрилося гусячою шкірою. Перекочувавши в карету прямо у ковдрі, його величність прибився до стінки, зачинивши всі вікна, і добре закутався в тканину, намагаючись хоч трохи зігрітися. Командиру за клопоти відрахували 10 га. Той у зажерливій подяці розкланявся перед королем, перш ніж кучер заліз на своє місце і з середньою швидкістю поїхав назад, намагаючись вести карету так, аби короля не захитувало. До замку вони прибули майже надвечір.

На порозі його зустрів стривожений барон Грізі.

- Ваша величність! - схвильовано підбіг до нього цей велетень і подав руку, допомагаючи вийти з карети. - Ви живі! Слава богам!

- А що з вами сталося? - глянув на нього, ставши слабкими ногами на каміння.

- Вони нас відпустили, - переконливо почав. - На ранок після вашого спалення. Як ви вижили?! Що тоді сталося?

- Барон... Мені зараз погано. Голова розколюється. Я зовсім не хочу говорити.

- Так, звісно. Мої слуги відведуть вас у покої, - глянув на старого помічника і підкликав його жестом. - Вам дадуть ліки й нагодують.

- Не треба ліків. Завтра я поїду додому, - повільно попрямував до замку, притримуючи краї ковдри, якою він все ще був обмотаний. - Там мене вилікують...

- Як побажаєте, ваша величність, - кивнув і стривожено пішов слідом.

Слуга ж обійняв молодика і повів у його покої, поклав у ліжко, приніс вечерю і наклав компрес. Ледь не з першими променями сонця, його величність виїхав з подвір'я баронського замку і попрямував до столиці.